Рішення № 137647746, 24.06.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

_____________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"24" червня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/106/26

Господарський суд Одеської області у складі: судді Цісельського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/106/26

за позовом: Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» (65110, м. Одеса, вул. Балківська, № 1-Б, код ЄДРПОУ 34674102)

до відповідача: Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод поліграфічних машин» (65091, м. Одеса, вул. Картамишевська, № 9, код ЄДРПОУ 00243043)

про стягнення 172 744,60 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Комунальне підприємство «Теплопостачання міста Одеси» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовної заявою до Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод поліграфічних машин», в якій просить суд стягнути з відповідача заборгованість за спожиту теплову енергію в сумі 172 744,60 грн.

В обґрунтування позовних вимог Комунальне підприємство «Теплопостачання міста Одеси» посилається на невиконання відповідачем умов договору на постачання теплової енергії від 27.02.2019 № 3591 в частині оплати вартості спожитої в травні 2023 року - жовтні 2025 року теплової енергії.

Так, позивач зазначає, що між КП «Теплопостачання міста Одеси» (теплопостачальна організація, КП «ТМО») та ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин» (споживач) було укладено договір № 3591 від 27.02.2019 на постачання теплової енергії на об`єкт споживача за адресою: м. Одеса, вул. Комітетська, 26 в обсягах згідно п. 2.1. та додатку № 1 до договору. При цьому, термін дії договору пролонговано згідно його п. 10.4.

За ствердженням позивача, на виконання договірних зобов`язань, підприємство відпускало теплову енергію споживачу, проте, в порушення своїх обов`язків, визначених у п. 3.2.2., 6.2., 6.3. договору, відповідач за спожиту теплову енергію не сплачував, внаслідок чого у період з травня 2023 року по жовтень 2025 року включно у нього виникла заборгованість в розмірі 172744,60 грн.

Відтак, за висновком позивача, КП «Теплопостачання міста Одеси» свої зобов`язання виконало у повному обсязі, а відповідач, в порушення своїх зобов`язань, несвоєчасно здійснював оплату за надані йому послуги та має заборгованість, що є достатнім для звернення до суду.

Відповідач відзив на позов суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.01.2026 позовна заява вх. № 112/26 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

19.01.2026 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх. №112/26 від 15.01.2026) до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу № 916/106/26 за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Крім того, учасникам справи роз`яснено про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 19.01.2026 була надіслана позивачу до його електронного кабінету та доставлена 20.01.2026 о 12:56 год., що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного документу.

Стосовно здійснення повідомлення відповідача про розгляд справи в суді суд зазначає таке.

Здійснюючи повідомлення відповідача про наявність судового провадження щодо нього, суд враховує, що у відповідача відсутній електронний кабінет, а адресою місцезнаходження Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод поліграфічних машин» є наступна: 65091, м. Одеса, вул. Картамишевська, № 9.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, враховуючи відсутність у ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин» електронного кабінету, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України копія ухвали від 19.01.2026 про відкриття провадження у справі № 916/106/26 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як убачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.

Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Виходячи зі змісту статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 року у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 року у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 року у справі № 910/22873/17, від 19.12.2024 року у справі № 910/9262/23 тощо.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі № 910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20, тощо).

В пункті 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19 та в пункті 97 постанови від 17.05.2024 року об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв`язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 ЦК України).

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов`язує й сторону у справі, зокрема позивача, з`ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Суд зауважує, що, виходячи зі змісту диспозитивних положень пунктів 1- 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення може бути не лише день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (тобто день фактичного отримання рішення), а й день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (аналогічні висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 11.07.2024 у справі № 903/237/23).

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом протягом всього строку розгляду справи вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв`язку з відповідачем, а саме на офіційній сторінці Господарського суду Одеської області веб-порталу «Судова влада України» (розділ «Оголошення про виклик») розміщувалось відповідне оголошення від 30.01.2026.

Суд вбачає за необхідне також зазначити, що після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 19.01.2026, судом було направлено процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на наявну у КП «ДСС» адресу електронної пошти відповідача test@example.com. При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію, що відповідачу документ не доставлено до електронної скриньки та повернено з повідомленням про помилку, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про помилку доставки електронного листа.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв`язку з відповідачем.

У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/106/26 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу. Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв`язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв`язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

24.06.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Між Комунальним підприємством «Теплопостачання міста Одеси» (теплопостачальна організація) та Відкритим акціонерним товариством «Одеський завод поліграфічних машин» (споживач) укладений договір на постачання теплової енергії № 3591 від 27.02.2019, згідно якого теплопостачальна організація бере на себе зобов`язання постачати споживачу теплову енергію, а споживач зобов`язується оплачувати фактично одержану теплову енергію за встановленими тарифами в терміні, передбаченими цим договором.

Відповідно до п.2.1. договору, теплова енергія постачається споживачу на опалення нежитлового приміщення по вул. Комітетська, 26 в обсягах згідно Додатку №1 до цього договору.

Підпунктом 3.2.2. п. 3.2. встановлено, що споживач зобов`язаний виконувати умови та порядок оплати спожитої теплової енергії в обсягах і в терміни, що передбачені цим договором.

За умовами п.4.2. договору, до обов`язків теплопостачальної організації відноситься, зокрема: забезпечувати постачання теплової енергії споживачу в обсягах, згідно з додатком №1; повідомляти споживача письмово або в засобах масової інформації про зміну тарифів або про обмеження постачання тепла.

Облік споживання теплової енергії на опалення нежитлового приміщення по вул. Комітетська, 26 визначається розрахунковим способом до моменту встановлення приладу обліку (п. 5.1 договору).

Згідно з п.5.2. договору встановлена межа балансової та експлуатаційної відповідальності сторін: система опалення приміщення єдина з системою опалення будинку та приєднана до внутрішньобудинкових стояків.

Відповідно до п.п.6.1., 6.2., 6.4. договору, розрахунки за теплову енергію проводяться в грошовій формі на розрахунковий рахунок теплопостачальної організації по тарифу, встановленому з 29.11.2017 постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 09.11.2017 за № 1391 у розмірі 1718,48 грн за 1 Гкал. Нові тарифи не є предметом узгодження між теплопостачальною організацією та споживачем, нарахування з застосуванням нових тарифів проводяться з дати встановлення, зазначеної в відповідній постанові про встановлення тарифу. Розрахунковим періодом є календарний місяць. Кінцевим терміном розрахунку за спожиту теплову енергію є 20 число місяця наступного за розрахунковим.

При цьому, п. 6.5. передбачено, що перераховані споживачем платежі зараховуються згідно призначення платежу зазначеного в банківських документах, а в разі відсутності такого зазначення в наступному порядку: в першу чергу в рахунок погашення пені, далі заборгованості по оплаті за спожиту теплову енергію, потім поточні платежі.

За змістом п.п.10.1., 10.4. договору, на підставі ч. 3 ст.631 ЦК України, цей договір набуває чинності з 03.01.2019 та діє до 31.12.2019. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлене однією із сторін.

В додатку 1 до договору сторонами, зокрема, визначено: адресу об`єкту споживача, якою є м. Одеса, вул. Комітетська, буд. 26; обсяги постачання теплової енергії споживачу.

Даний договір разом із додатком № 1 підписано представниками теплопостачальної організації і споживача та накладено відповідні печатки контрагентів.

Для здійснення оплати вартості спожитої відповідачем у спірному періоді теплової енергії позивачем були складені та виставлені відповідачу наступні рахунки-фактури: за постачання теплової енергії у травні місяці 2023 на суму 13,15 грн; за постачання теплової енергії у червні місяці 2023 на суму 13,15 грн; за постачання теплової енергії у липні місяці 2023 на суму 13,15 грн; за постачання теплової енергії у серпні місяці 2023 на суму 13,15 грн; за постачання теплової енергії у вересні місяці 2023 на суму 13,30 грн; за постачання теплової енергії у жовтні місяці 2023 на суму 13,30 грн; за постачання теплової енергії у листопаді місяці 2023 на суму 3128,02 грн; за постачання теплової енергії у грудні місяці 2023 на суму 22176,51 грн; за постачання теплової енергії у січні місяці 2024 на суму 22650,75 грн; за постачання теплової енергії у лютому місяці 2024 на суму 18636,12 грн; за постачання теплової енергії у березні місяці 2024 на суму 9291,36 грн; за постачання теплової енергії у квітні місяці 2024 на суму 1693,81 грн; за постачання теплової енергії у травні місяці 2024 на суму 22,51 грн; за постачання теплової енергії у червні місяці 2024 на суму 22,51 грн; за постачання теплової енергії у липні місяці 2024 на суму 22,51 грн.; за постачання теплової енергії у серпні місяці 2024 на суму 22,51 грн; за постачання теплової енергії у вересні місяці 2024 на суму 22,51 грн; за постачання теплової енергії у жовтні місяці 2024 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у листопаді місяці 2024 на суму 4087,13 грн; за постачання теплової енергії у грудні місяці 2024 на суму 19826,92 грн; за постачання теплової енергії у січні місяці 2025 на суму 22824,56 грн; за постачання теплової енергії у лютому місяці 2025 на суму 24791,21 грн; за постачання теплової енергії у березні місяці 2025 на суму 23226,68 грн; за постачання теплової енергії у квітні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у травні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у червні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у липні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у серпні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у вересні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у жовтні місяці 2025 на суму 24,42 грн; за постачання теплової енергії у листопаді місяці 2025 на суму 24,42 грн.

Приймаючи до уваги, що відповідачем оплата вартості спожитої теплової енергії не була проведена у повному обсязі, позивач звернувся до відповідача із претензією від 30.06.2025 №13.03-04-1943, в якій вимагав у місячний термін з дня отримання претензії здійснити оплату існуючої заборгованості.

Супровідним листом від 06.11.2025 №13.03-04-3144 позивач надіслав відповідачу рахунки за надані послуги з постачання теплової енергії у період з травня 2023 року по жовтень 2025 року та акт взаємних розрахунків станом на 01.11.2025, про що свідчить наявний у справі список згрупованих відправлень, зокрема, на ім`я ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин» та фіскальний чек.

Оскільки матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем у повному обсязі оплати вартості спожитої у спірному періоді теплової енергії, судом встановлено, що станом на час вирішення спору існує заборгованість відповідача перед позивачем за договором № 3519 на постачання теплової енергії від 27.02.2019 у спірний період, що підтверджується матеріалами справи, поясненнями позивача та не спростовано відповідачем.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

Відповідно до частини 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення , зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 632 ЦК України визначено, що у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами

Відповідно до частини 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 статті 902 ЦК України, в свою чергу, встановлено, що виконавець повинен надати послугу особисто.

При цьому положеннями статті 903 ЦК України визначено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про теплопостачання», теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу; тариф (ціна) на теплову енергію - грошовий вираз витрат на виробництво, транспортування, постачання одиниці теплової енергії (1 Гкал) з урахуванням рентабельності виробництва, інвестиційної та інших складових, що визначаються згідно із методиками, розробленими національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг; споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.

Регулювання тарифів на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії з урахуванням змін цін на енергоносії та інших витрат визначено статтею 15 цього ж Закону одним із основних завданнями державного регулювання діяльності у сфері теплопостачання.

Частиною 6 статті 19 Закону України «Про теплопостачання» встановлено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Статтею 20 Закону України «Про теплопостачання», визначено, що тарифи на теплову енергію повинні забезпечувати відшкодування всіх економічно обґрунтованих витрат на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії. Тарифи на теплову енергію, реалізація якої здійснюється суб`єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, є регульованими. Тарифи на виробництво теплової енергії, у тому числі на теплоелектроцентралях, теплоелектростанціях, атомних електростанціях і когенераційних установках та установках з використанням альтернативних джерел енергії, на транспортування та постачання теплової енергії встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, та органами місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законодавством.

Відповідно до абз.13 ст.20 Закону України «Про теплопостачання» тариф на теплову енергію для споживача визначається як сума тарифів на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії.

Із змісту ч.3 ст. 24, ч.2 ст.25 Закону України «Про теплопостачання» вбачається, що основними обов`язками споживача теплової енергії є: своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії; додержання вимог договору та нормативно-правових актів. Теплопостачальні, теплотранспортні і теплогенеруючі організації зобов`язані: забезпечувати надійне постачання обсягів теплової енергії відповідно до умов договору та стандартів; здійснювати перерахунок за спожиту теплову енергію із споживачами з урахуванням авансового платежу та показань приладів комерційного обліку теплової енергії протягом місяця після закінчення опалювального періоду

За приписами ч. 6 ст. 25 Закону України «Про теплопостачання» у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг» органом державного регулювання у сфері комунальних послуг є національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Порядок організації діяльності національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, визначається Законом України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг».

Разом з цим, частинами 2, 3 ст.4 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» унормовано, що власники (співвласники) приміщень у будівлі, в якій окремі приміщення є самостійними об`єктами нерухомого майна, у разі приєднання такого будинку (будівлі) до зовнішніх інженерних мереж або обладнання такого будинку (будівлі) системою автономного теплопостачання, автономного гарячого водопостачання, автономного водопостачання зобов`язані забезпечити оснащення належних їм приміщень вузлами розподільного обліку відповідно теплової енергії, гарячої води, питної води, крім випадків, передбачених частинами п`ятою - сьомою цієї статті.

Власник (співвласники) будівлі, в якій окремі приміщення не є самостійними об`єктами нерухомого майна, але перебувають у користуванні різних споживачів відповідних комунальних послуг, у разі приєднання такої будівлі до зовнішніх інженерних мереж або обладнання такого будинку (будівлі) системою автономного теплопостачання, автономного гарячого водопостачання, автономного водопостачання зобов`язаний забезпечити оснащення таких приміщень вузлами розподільного обліку відповідно теплової енергії, гарячої води, питної води, крім випадків, передбачених частинами п`ятою - сьомою цієї статті.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» у будівлях, зазначених у частинах другій і третій статті 4 цього Закону, обсяг відповідної комунальної послуги, визначений за допомогою вузла комерційного обліку (а у випадках, передбачених частиною другою статті 9 цього Закону, - за розрахунковим або середнім споживанням), розподіляється між усіма споживачами з урахуванням показань вузлів розподільного обліку, приладів - розподілювачів теплової енергії відповідно до частин другої - четвертої цієї статті.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 1 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Цивільні права і обов`язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який право чин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.

Як встановлено судом, правовідносини між Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси», як теплопостачальною організацією, та Відкритим акціонерним товариством «Одеський завод поліграфічних машин», як споживачем, виникли на підставі укладеного між ними 27 лютого 2019 року договору № 3591 на постачання теплової енергії.

Так, з аналізу вищевказаного договору у системному зв`язку з положеннями застосованих судом норм законодавства вбачається, що за своєю правовою природою договір від 27.02.2019 №3591, який регулює відносини поставки товарної продукції - теплової енергії, є договором постачання (купівлі-продажу) теплової енергії, тобто цей договір, у розумінні закону, не є договором про надання житлово-комунальних послуг з централізованого опалення.

Укладений між сторонами по справі договір, за яким позивач здійснює постачання теплової енергії відповідачу, є підставою для виникнення у сторін господарських зобов`язань відповідно до ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України. При цьому суд зазначає, що згідно вимог ст. 204 Цивільного кодексу України укладений сторонами договір, як правочин є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом, і його недійсність не була визнана судом, а тому зазначений договір в силу вимог ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами, і зобов`язання за ним мають виконуватися належним чином відповідно до закону та умов договору. Матеріали справи доказів направлення письмових заяв про розірвання договору або про перегляд його умов не містять.

Відтак, матеріали справи не містять доказів звернення сторін з намірами припинити дію договору у порядку, передбаченому п. 10.2. договору, розірвання, припинення або визнання недійсним договору, у зв`язку з чим суд вважає, що він є чинним, таким, що продовжений на підставі положень пункту 10.4. договору та обов`язковим до виконання сторонами у справі.

Так, суд зауважує, що сторонами умовами договору узгоджено, що розрахунки за теплову енергію проводяться на поточний рахунок теплопостачальної організації шляхом оплати до 20-го числа наступного за розрахунковим місяцем. Окрім того, як встановлено судом, пунктами 5.1., 5.3 договору передбачено, що облік споживання теплової енергії на опалення нежитлового приміщення по вул. Комітетська, 26 визначається розрахунковим способом, до моменту встановлення приладу обліку. При відсутності приладу обліку кількість спожитої теплової енергії визначається згідно п. 23 Правил користування теплової енергії № 1198 від 03.10.2007.

Методика розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затверджена Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 22.11.2018 №315, встановлює порядок розподілу між споживачами спожитих у будівлі/будинку послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання (далі - комунальні послуги), обсяг споживання яких визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку або розрахунково у разі його (їх) відсутності, тимчасового виходу з ладу або втрати, та послуги з централізованого водовідведення, обсяг споживання якої визначається відповідно до обсягу споживання інших комунальних послуг.

Отже, можна дійти висновку, що у період з травня 2023 року по жовтень 2025 року облік споживання теплової енергії на опалення визначався розрахунковим способом та позивачем булу виставлено відповідачу відповідні рахунки-фактури за вказаний період (копії рахунків-фактури наявні в матеріалах справи).

В матеріалах справи наявні докази надсилання рахунків за спірний період. В свою чергу, за своєю правовою природою рахунок на оплату не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані послуги.

При цьому, питання вчасності направлення позивачем рахунків також не має значення для вирішення даного судового спору, оскільки своєчасність направлення рахунків на оплату впливає лише на терміни простроченої заборгованості для розрахунку штрафних санкцій, проте наразі позовні вимоги їх не містять.

При цьому, відповідач свідомо підписав договір про постачання теплової енергії від 27.02.2019 № 3591, погодивши всі умови, передбачені зазначеним договором та додатком до нього, який є його невід`ємною частиною, тобто відповідач взяв на себе зобов`язання належним чином виконувати всі умови договору, зокрема щодо здійснення оплати за спожиту теплову енергію в обсягах і в терміни, які передбачені цим договором, а також щодо здійснення звірки розрахунків з теплопостачальною організацією щомісячно до 15-го числа місяця після розрахункового та підписання відповідного акту звіряння взаєморозрахунків, як передбачено п. 6.4. договору.

Втім, взяті на себе зобов`язання відповідач належним чином не виконав, звірку взаємних розрахунків щодо спожитої теплової енергії протягом опалювальних сезонів 2023-2025 років з позивачем не здійснював та не оплатив виставлені позивачем рахунки на оплату за спожиту теплову енергію в період з травня 2023 року по жовтень 2025 року.

Матеріали справи не містять будь-яких заперечень щодо обсягів споживання відповідачем теплової енергії, факт постачання теплової енергії у визначених обсягах за спірний період відповідачем не спростовано. Відповідач не надає будь-яких доказів про те, що ним отримано послуги з постачання теплової енергії за договором в іншому обсязі, ніж стверджує позивач, а відомості позивача є недостовірними. Відповідач також не звертався до суду щодо врегулювання розбіжностей обсягів спожитим ним послуг.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд доходить висновку, що КП «Теплопостачання міста Одеси» належним чином виконано взяті на себе за умовами укладеного договору зобов`язання в частині безперервного постачання теплової енергії ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин» протягом періоду з травня 202 року по жовтень 2025 року. У той же час, безперервність передбачає постачання теплової енергії протягом усього періоду опалюваного сезону.

Докази звернення відповідача до позивача щодо неналежного надання послуг з теплопостачання або щодо неправомірних нарахувань щодо вартості наданих послуг у матеріалах справи відсутні. Отже, матеріалами справи підтверджено, а відповідачем не спростовано факт надання позивачем послуг з постачання теплової енергії на об`єкти відповідача у спірний період.

Проаналізувавши умови, зміст прав та обов`язків сторін договору, на підставі яких виникли зобов`язання сторін, судом встановлено, що позивачем належним чином виконано умови договору в частині надання відповідачу послуг з постачання теплової енергії. Проте, відповідачем порушено умови договору в частині проведення розрахунків за надані послуги. З огляду на зазначене, судом встановлено, що заборгованість відповідача за спожиту теплову енергію становитиме 172744,60 грн за загальний період з травня 2023 року по жовтень 2025 року.

Отже, приймаючи до уваги встановлення судом під час розгляду справи обставини наявності у відповідача заборгованості перед позивачем за спожиту теплову енергію у спірний період на підставі договору на постачання теплової енергії від 27.02.2019 №3591 у розмірі 172744,60 грн, враховуючи, що бездіяльність відповідача, яка виражається у несплаті цих коштів суперечить вищевказаним нормам права та договору, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача слід задовольнити.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно із статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказів за статтею 77 Господарського процесуального кодексу України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (статті 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).

Враховуючи наведену вище сутність принципу змагальності сторін та стандарту доказування вірогідності доказів, суд вважає, що дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані в справу докази свідчать про те, що відповідачем порушено умови договору на постачання теплової енергії від 27.02.2019 № 3591, що призвело до стягнення відповідних коштів.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.94 року серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на встановлені обставини, всі інші доводи та міркування позивача не мають вирішального впливу на результат вирішення спору, тому з урахуванням принципу процесуальної економії не потребують детальної відповіді суду.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, з огляду на те, що борг відповідача перед позивачем на час прийняття рішення не погашений, його розмір підтверджується наявними матеріалами справи, а також враховуючи те, що відповідач порушив строки виконання грошового зобов`язання щодо здійснення розрахунку за спожиту теплову енергію у строк, визначений договором, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 172744,60 грн основного боргу є доведеними, обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи, належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, відповідачем не спростовані, а відтак підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір у спорах: що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За приписами статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір в розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Так позивачем заявлено 1 вимогу майнового характеру в загальній сумі 172744,60 грн, тобто за подання цієї позовної заяви повинно бути сплачено судовий збір у загальному розмірі 3328,00 грн.

В даному випадку позовна заява подана через підсистему «Електронний суд», у зв`язку з чим при розрахунку судового збору застосовано понижуючий коефіцієнт 0,8. З урахуванням вказаного, сума судового збору, що підлягає сплаті за подання позовної заяви, становить 2662,40 грн (3328,00 х 0,8). При цьому, при зверненні з позовом до суду через систему «Електронний суд» позивач сплатив судовий збір в розмірі 3328,00 грн згідно з платіжною інструкцією № 1997 від 12.01.2026, замість 2662,40 грн. Таким чином, позивач надмірно сплатив судовий збір в розмірі 665,60 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Відповідне клопотання позивачем до суду подано не було, тому наразі судом не вирішується питання щодо повернення позивачу надмірно сплаченого судового збору в розмірі 665,60 грн.

Отже, приймаючи до уваги задоволення в повному обсязі позовних вимог позивача, витрати по сплаті судового збору в розмір 2662,40 грн, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, слід покласти на відповідача в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод поліграфічних машин» (65091, м. Одеса, вул. Картамишевська, № 9, код ЄДРПОУ 00243043) на користь Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» (65110, м. Одеса, вул. Балківська, № 1-Б, код ЄДРПОУ 34674102) суму основної заборгованості в розмірі 172 744 (сто сімдесят дві тисячі сімсот сорок чотири) грн 60 коп та судовий збір в розмірі 2 662 (дві тисячі шістсот шістдесят дві) грн 40 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 24 червня 2026 р.

Суддя О.В. Цісельський