Рішення № 137572044, 16.06.2026, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/4508/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року с-ще Овідіополь??

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:??

головуючого судді Спічака Вадима Олексійовича,??

за участю:??

секретаря судового засідання Лисенко Ольги Дмитрівни??

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк», юридична адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, код ЄДРПОУ: 23494714 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-????

ВСТАНОВИВ:??

Стислий виклад позиції позивача.??

Акціонерне товариство «Сенс-Банк» звернулось до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.???

Свої вимоги позивач мотивує тим, що згідно рішення №5/2019 АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року, було припинено Акціонерне Товариство «УКРСОЦБАНК» шляхом приєднання до Акціонерного Товариства «АЛЬФА-БАНК» де в п.п.1.2. визначено, що правонаступником щодо всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», виникає у Акціонерного Товариста «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.

Загальними Зборами Акціонерів 09 березня 2010 року було прийнято рішення про зміну типу акціонерного товариства на публічне акціонерне товариство та зміну найменування (назви) Банку на ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСОЦБАНК», а з 10 серпня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» змінило найменування на Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (скорочено АТ «Укрсоцбанк»).

13.02.2008 року банк Акціонерно-комерційний соціального розвитку «УКРСОЦБАНК», надалі за текстом «Кредитор» та громадянин України ОСОБА_1 , надалі за текстом «Позичальник», «Відповідач» уклали Кредитний договір № 2008-690/003.9-18.

Відповідно до Кредитного договору Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 85 000,00 дол. США.

Свої зобов`язання Позивач виконав, надавши грошові кошти Позичальникові.

Відповідно до судового наказу Овідіопільського районного суду Одеської області від «19» жовтня 2009 року по справі № 2-в-190/2009 р., було стягнуто з ОСОБА_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , на користь акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» кредитну заборгованість у сумі 783 264 грн. 90 коп., та 850 гривен судових витрат, що були сплачені при подачі заяви та 30 грн. витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Натомість позивач вказує на невиконання відповідачкою своїх зобов`язань за кредитним договором та просить стягнути заборгованість, розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, та пунктів Кредитного договору за невиконання грошового зобов`язання за кредитним договором № 2008-690/003.9-18 від 13.02.2008 року, що становить 387 264,03 грн., та складається з: суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість - 70 493,84 грн., суми заборгованості за інфляційними витратами - 316 770,19 грн.

17.01.2023 року представником позивача було повідомлено суд, що 01.12.2022 Національний банк України на виконання вимог абзацу другого пункту 226 глави 24 розділу IV Положення про ліцензування вніс запис до Державного реєстру банків щодо зміни найменування АКЦІЮНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "АЛЬФА-БАНК" (скорочене найменування АТ "АЛЬФА-БАНК") на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "СЕНС БАНК" (скорочене найменування АТ "СЕНС БАНК"). Відповідний запис було внесено на підставі повідомлення, про державну реєстрацію змін до Статуту АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "СЕНС БАНК" (далі Банк) у зв`язку зі зміною найменування Банку з АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "АЛЬФА-БАНК" на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "СЕНС БАНК" та приведенням деяких положень Статуту y вимог чинного Банку відповідність до законодавства України. Таким чином АТ «Альфа-Банк» змінив назву на АТ «СЕНС БАНК».

26.04.2023 року представником позивача було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, відповідно якої Позивач зазначає, що провів розрахунок заборгованості в межах строків позовної давності. 13 врахуванням положень пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, та розрахував борг за період з 13.03.2017 по 23.02.2022 року, у зв`язку з чим, сума заборгованості нарахована на підставі ст. 625 ЦК України станом на 23.02.2022 року складає 542 542,50 грн, та складається з суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість - 116 395,31 грн., сума заборгованості за інфляційними витратами 426 147,50 грн.

Зазначив, що на даний час судовий наказ № 2-н-190/2009 від 19.10.2009 року, виданий Овідіопольським районним судом Одеської області не виконаний навіть частково, він є чинним і не скасований у встановленому законом порядку, в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутня інформація про його скасування, так само в матеріалах справи немає жодних доказів того що він скасований, або що визначена в ньому сума є погашена повністю чи частково, отже визначений ним розмір грошового зобов`язання залишається обов`язковим для боржника яким є ОСОБА_1 . Так само на даний час не скасовано та не визнано недійсним і кредитний договір.

Оскільки згаданим судовим наказом заборгованість стягнута саме в гривнях і саме в розмірі 783 264,90 грн, то позивач за базу розрахунку інфляційних та 3% річних взяв саме таку суму в національній валюті, так як на даний час саме вона є безспірною, а зобов`язання з її погашення є триваючим.

Щодо позовної давності позивач зазначив, що згідно пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України на час запровадження в Україні карантину та воєнного стану продовжується перебіг позовної давності, та, зважаючи на те, що зобов`язання визначене рішенням суду є триваючим, та припиняється тільки після повного виконання такого рішення суду, то таке зобов`язання до його повного виконання не може вважатись «натуральним».

Враховуючи вищевикладені обставини, з урахуванням збільшення позовних вимог, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» заборгованість розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов`язання за судовим наказом та кредитним договором № 2008-690/003.9-18 від 13.02.2008 року, яка станом на 23.02.2022 року складає 542 542,50 грн, та складається з: суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість 116 395,31 грн. суми заборгованості за інфляційними витратами 426 147,50 грн., та витрати по сплаті судового збору.

Стислий виклад позиції відповідача

Стороною відповідача було подано відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що відповідач вважає позовну заяву безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Відзив мотивований тим, що відповідач заперечує факт виконання Позивачем умов Кредитного договору щодо надання їй грошових коштів, доказів надання Відповідачу кредитних коштів Позивач не надав, а наявність лише підписаного Сторонами договору не свідчить про його виконання Сторонами, а лише засвідчує певний факт домовленості Сторін. Всупереч вимог процесуального законодавства, на підтвердження своїх пояснень про виконання Кредитором умов Кредитного договору щодо надання грошових коштів Позичальнику не надав жодного доказу.

Також зазначено, що позивач як на підставу свого позову, посилається на судовий наказ Овідіопольського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2009 року по справі №2н-190/2009, а також обов`язковість виконання судового рішення, проте, Позивач надав суду недостовірні дані, чим фактично вводить суд в оману і за це має бути притягнути до відповідальності за зловживання процесуальними правами.

Відповідач зазначає, що наданий позивачем наказ Овідіопольського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2009 року по справі №2н-190/2009 був скасований ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 16.11.2009 року по тій самій справі. З чого випливає, що звернень за стягненням з Відповідача Позивач не здійснював, отже він не набув права на нарахування та, відповідно, на стягнення з Відповідача коштів на підставі ст.625 ЦК. Наявність боргу Відповідач не доведена належними та допустимими доказами.

Крім того, відповідач вказує, що відповідно до ч.4 ст.3 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції, чинній на момент підписання Кредитного договору), надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється, і Позивач у 2008 році не мав законних підстав для надання Відповідачу спірного кредиту в розмірі 85000 доларів США.

Також Відповідач вважає, що надані Позивачем розрахунки заборгованості є необґрунтованими, а правильність цих розрахунків є сумнівною оскільки не вбачається як і яким чином у вересні 2019 року утворилась заборгованість Відповідача перед Позивачем в сумі 783 264. 90 грн. При цьому, в Кредитному договорі зазначено суму коштів в розмірі 85000 доларів США, що на момент укладення Договору за ставкою НБУ долара США до української гривні 5,05 грн, складало 429 250 грн., а відсотки за Кредитним договором у розмірі 12,5% становлять 53 656,25 грн., що загальній сумі дорівнює 482 906,25 грн, а не 783 264, 90 грн, як помилково зазначив Позивач. 3 дня підписання Кредитного договору від 13.02.2008 року пройшло 15 років і за цей період курс долара США обумовленої Договором валюти, до української гривні змінювався чисельну кількість разів. Тому, вказана Позивачем сума 783 264, 90 грн, з якої Позивач почав обраховувати нарахування процентів згідно ст.625 ЦК України є необґрунтованою та безпідставною, а наданий розрахунок не підтверджує історію нарахувань та виникнення заборгованості. Крім того, відповідач вказує, шо зі зведеної таблиці заборгованості вбачається, що сума заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість становить 70 493,84 грн, проте в самій таблиці розрахунку зазначено лише період, суму заборгованості, індекс інфляції та суму інфляційних витрат 3% річних на кредитну заборгованість у таблиці не має, що свідчить про необґрунтованість наданого Позивачем розрахунку.

Представник відповідача у відзиві просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви про стягнення заборгованості згідно зі ст.625 ЦК України в розмірі 387 264,03 грн; застосувати до позовної заяви про стягнення заборгованості згідно зі ст.625 ЦК України в розмірі 387 264,03 грн позовну давність.

Рух справи у суді?

Ухвалою від 02.11.2022 року було відкрито провадження у цивільній справі за позовною заявою Акціонерного Товариства «Альфа-Банк», місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за кредитним договором.?? Розгляд справи постановлено проводити в порядку спрощеного позовного провадження.

При здійсненні автоматизованого розподілу справи було визначено головуючого суддю ОСОБА_2 .

Відповідно до Листа Вищої ради правосуддя №23614/0/9/25 від 01.12.2025 року та Наказу ОСОБА_3 «Про відсторонення від здійснення правосуддя судді ОСОБА_2 » № 08 г-о/с від 01.12.2025 року суддю Кириченка П.Л. з 01.12.2025 року відсторонено від здійснення правосуддя до ухвалення Вищою радою правосуддя рішення про його звільнення з посади або скасування рішення Дисциплінарної палати.

В зв`язку з цим, 08.01.2026 року дану цивільну справу було передано для здійснення повторного розподілу справи.

При повторному автоматизованому розподілі судової справи між суддями дану цивільну справу 08.01.2026 року було передано на розгляд суді Спічаку В.О.

Ухвалою від 08.01.2026 року прийнято суддею Спічаком В.О. до свого провадження цивільну справу за позовною заявою?Акціонерного товариства «Сенс банк» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за кредитним договором,.

Позивач в судове засідання не з`явився, скориставшись своїм правом, передбаченим ч.3?ст.211 ЦПК України?та подав клопотання про розгляд справи у його відсутність, вимоги, викладені в позові, підтримує та просить їх задовольнити.?

Відповідач та її представник у судове засідання повторно не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.?

Отже, відповідач належним чином повідомлена про розгляд справи згідно з положеннями частин 7 та 8?статті 128 ЦПК України, і судом вжиті всі передбачені законом заходи для можливості реалізації ним права судового захисту своїх прав і свобод з метою дотримання принципу рівності усіх перед законом.?

Відповідно до ч.2?ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього?Кодексу?розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.?

У зв`язку із неявкою в судове засідання всіх учасників справи суд відповідно до вимог ч.2?ст.247 ЦПК України?не вбачає підстав для здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.?

Фактичні обставини, встановлені судом?

13.02.2008 року банк Акціонерно-комерційний соціального розвитку «УКРСОЦБАНК», надалі за текстом «Кредитор» та громадянин України ОСОБА_1 , надалі за текстом «Позичальник», «Відповідач» уклали Кредитний договір № 2008-690/003.9-18.

Відповідно до Кредитного договору Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 85 000,00 дол. США.

Овідіопольським районним судом Одеської області 19 жовтня 2009 року у справі №2-н-190/2009 р. було видано судовий наказ, відповідно якого стягнуто з ОСОБА_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1 . на користь Акціонерно-комерційного банку соцяального розвитку «Укрсоцбанк» кредитну заборгованість у сумі 783264 грн. 90 коп. відповідно до кредитного договору №2008-690\Ф03.9-18 від 13.02.2008 року, стягнуто з боржника на користь стягувача 850 гривен судових витрат, що були сплачені останнім при подачі заяви та 30 грн. витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

У тексті судового наказу зазначено, що судовий наказ набрав чинності 16.10.2009 року.

Судовий наказ, виданий Овідіопольським районним судом Одеської області 19 жовтня 2009 року у справі №2-н-190/2009 р. на підставі постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 18.12.2012 року, старшим державним виконавцем Сімаченко С.С. відділу державної виконавчої служби Овідіопольського районного управліня юстиції, було повернуто стягувачеві, оскільки стягувачу було запропоновано проавансувати витрати на проведення виконавчих дій, але згідно акту головного спеціаліста ДВС, авансування з боку стягувача на проведення виконавчих дій у встановлений строк не було.

Загальними Зборами Акціонерів 09 березня 2010 року було прийнято рішення про зміну типу Акціонерного товариства на публічне акціонерне товариство та зміну найменування (назви) Банку на ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСОЦБАНК», а з 10 серпня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» змінило найменування на Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (скорочено АТ «Укрсоцбанк»).

Згідно рішення №5/2019 АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року, було припинено Акціонерне Товариство «УКРСОЦБАНК» шляхом приєднання до Акціонерного Товариства «АЛЬФА-БАНК» де в п.п.1.2. визначено, що правонаступником щодо всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», виникає у Акціонерного Товариста «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.

01.12.2022 Національний банк України на виконання вимог абзацу другого пункту 226 глави 24 розділу IV Положення про ліцензування вніс запис до Державного реєстру банків щодо зміни найменування АКЦІЮНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "АЛЬФА-БАНК" (скорочене найменування АТ "АЛЬФА-БАНК") на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "СЕНС БАНК" (скорочене найменування АТ "СЕНС БАНК"). Відповідний запис було внесено на підставі повідомлення, про державну реєстрацію змін до Статуту АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "СЕНС БАНК" (далі Банк) у зв`язку зі зміною найменування Банку з АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "АЛЬФА-БАНК" на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "СЕНС БАНК" та приведенням деяких положень Статуту y вимог чинного Банку відповідність до законодавства України. Таким чином АТ «Альфа-Банк» змінив назву на АТ «СЕНС БАНК».

Норми права, які застосував суд, та висновки суду?

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги. (Постанова Великої Палати ВС 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 провадження № 14-63цс25)

У Постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 провадження № 14-63цс25 Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне :

«82. У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

83. Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

84. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

85. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

86. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

87. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

88. Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

89. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

90. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

91. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

92. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

93. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

94. Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

95. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

96. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

97. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

98. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

99. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

100. До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

101. Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

102. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

103. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

104. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

105. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

106. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

107. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

108. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

109. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

110. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

111. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

112. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

113. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

114. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

115. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

116. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

117. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

118. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

119. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

120. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.»

У даній справі спір стосується вимог АТ «СЕНС БАНК» пред`явлених до суду у жовтні 2022 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до відповідачки про стягнення заборгованості, розрахованої на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов`язання за судовим наказом та кредитним договором № 2008-690/003.9-18 від 13.02.2008 року, яка станом на 23.02.2022 року складала 542 542,50 грн, та складається з: суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість 116 395,31 грн. суми заборгованості за інфляційними витратами 426 147,50 грн.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За установлених судами обставин розмір заборгованості встановлений судовим наказом від 19.10.2009 р., стягнуто з відповідачки на користь банку у розмірі 783264,90 грн, і саме на цю суму банк, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період з 13.03.2017 року до січень 2022 року.

Проте після видачі на виконання вказаного судового наказу, проте на підставі постанови від 18.12.2012 року, старшим державним виконавцем Сімаченко С.С. відділу державної виконавчої служби Овідіопольського районного управління юстиції, було повернуто виконавчий документ стягувачеві, оскільки згідно акту головного спеціаліста ДВС авансування з боку стягувача на проведення виконавчих дій у встановлений строк не було, і позивачем не надано доказів того, що з цього часу виконавчий документ на виконання повторно пред`являвся.

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви позивача про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, виходячи з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, то відповідно до положень?ст. 141 ЦПК України?розподіл витрат зі сплати судового збору не здійснюється.??

На підставі викладеного та керуючись ст. ст.?4,?5,?10,?76-82,?89,?263-265,?280-282 ЦПК України, суд,-??

ВИРІШИВ:??

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Сенс Банк», юридична адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, код ЄДРПОУ: 23494714 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 22 червня 2026 року.

Суддя Спічак В.О.