Рішення № 137314380, 11.06.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

11.06.2026 р. справа №520/11594/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Військова частина НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання протиправною відмови суб"єкта владних повноважень, спонукання суб"єкта владних повноважень до вчинення конкретного управлінського волевиявлення, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною відмови Військової частини НОМЕР_1 щодо не призначення, не нарахування та не виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»; 2) зобов`язання А1476 ЄДРПОУ 24983349 видати наказ, нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень згідно із п.4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153«Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що у період 28.03.2023р.-13.05.2025р. проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_1 , а у період 16.05.2025р.-28.03.2026р. проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_3 ; 28.03.2023р. уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки; відповідно до складеної Військовою частиною НОМЕР_1 довідки від 13.04.2026р. №1555 заявник брав участь в антитерористичній операції у проміжки часу 05.06.2020р.-21.08.2020р., 07.09.2020р.-05.03.2021р., 17.03.2021р.-13.07.2021р., 02.08.2021р.-03.09.2021р. та брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у звязку із збройною агресією російської федерації проти України у проміжки часу 24.02.2022р.-30.07.2022р., 22.08.2022р.-31.12.2022р., 21.10.2023р., 18.03.2024р.; 09.04.2026р. подав звернення з приводу виплати одноразової грошової винагороди у розмірі 1.000.000,00грн. у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153; отримав оформлену листом Військової частини НОМЕР_1 від 17.04.2026р. №632 неправомірну відмову, умотивовану прийняттям ОСОБА_1 на військову службу за укладеним з Військовою частиною НОМЕР_4 конкрактом у 2020 році, а не під час воєнного стану з 24.02.2022р.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що заявник не набув права на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1.000.000,00грн. у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, позаяк до укладання контракт з Військовою частиною НОМЕР_1 - 28.03.2023р. вже мав діючий укладений у 2020 році контракт на проходження військової служби з Військовою частиною НОМЕР_4 .

Позов було отримано судом 07.05.2026р.

Рішення про прийняття позову до розгляду прийнято 11.05.2026р.

Відзив на позов було отримано судом 27.05.2026р.

Враховуючи обсяг добутих доказів, а також сплив строків на реалізацію учасниками справи прав на подачу відповідних процесуальних документів та незмінність завдання адміністративного судочинства у будь-якому спорі, суд вважає, що справа підлягає вирішенню на підставі наявних доказів.

Суд, оцінив доводи усіх приєднаних до справи процесуальних документів, повно виконав процесуальний обов`язок зі збору доказів, дослідив зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізував зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевірив доводи сторін добутими доказами і вирішуючи спір по суті виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України № НОМЕР_5 ; отримав реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ; документований військовим квитком серії НОМЕР_6 ; у межах спірних правовідносин розпочав безперервну військову службу 30.10.2019р., коли був зарахований на штатну військову посаду в організаційній структурі Військової часини НОМЕР_4 за контрактом; у період 31.01.2020р.-13.05.2025р. проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_1 (на посаді водія електрика апаратного взводу звязку роти звязку командного пункту польового вузла звязку згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 31.01.2020р. №28; на посаді старшого механіка водія 2 обслуги реактивного артилерійського взводу 5 реактивної артилерійської батареї 2 реактивного артилерійського дивізіону згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 23.04.2020р. №91; на посаді старшого механіка водія 3 обслуги реактивного артилерійського взводу 7 реактивної артилерійської батареї 3 реактивного артилерійського дивізіону згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 15.12.2020р. №282; на посаді старшого механіка водія 2 обслуги реактивного артилерійського взводу 11 реактивної артилерійської батареї 4 реактивного артилерійського дивізіону згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 27.01.2022р. №18; на посаді начальника 1 обслуги 1 реактивного артилерійського взводу 11 реактивної артилерійської батареї 4 реактивного артилерійського дивізіону згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 18.05.2023р. №151; на посаді командира 2 відділення корегування артилерійського вогню взводу корегування артилерійського вогню батареї управління та артилерійської розвідки згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 04.02.2025р.; на посаді командира відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами взводу радіоелектронної боротьби роти радіоелектронної боротьби згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 23.03.2025р.№79); 28.03.2023р. уклав з Військовою частиною НОМЕР_1 контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки; згідно з наказом Військової частини НОМЕР_1 від 13.05.2025р. №146 виключений із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 у звязку із вибуттям до нового місяця військової служби Військової частини НОМЕР_3 ; у період 16.05.2025р.-28.03.2026р. проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_3 .

Відповідно до складеної Військовою частиною НОМЕР_1 довідки від 13.04.2026р. №1555 заявник брав участь в антитерористичній операції у проміжки часу 05.06.2020р.-21.08.2020р., 07.09.2020р.-05.03.2021р., 17.03.2021р.-13.07.2021р., 02.08.2021р.-03.09.2021р. та брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у звязку із збройною агресією російської федерації проти України у проміжки часу 24.02.2022р.-30.07.2022р., 22.08.2022р.-31.12.2022р., 21.10.2023р., 18.03.2024р.

Відповідно до складеної Військовою частиною НОМЕР_1 довідки від 18.05.2026р. №1634 заявник брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у звязку із збройною агресією російської федерації проти України у проміжки часу 24.02.2022р.-30.07.2022р., 22.08.2022р.-31.12.2022р.

Суд зважає, що за призначенням перелічених вище штатних військових посад заявник проходив військову службу в артилерійських підрозділах Збройних сил України.

При цьому, суд зважає, що за твердженнями суб`єкта владних повноважень для військовослужбовців з особового складу Військової частини НОМЕР_1 під особистою та безпосередньою участю у веденні бойових дій (як для артилерійських підрозділів: РСЗО, ствольна артилерія, зенітно-ракетні війська) слід розуміти участь у веденні вогню по противнику за умови фізичного знаходження відповідного озброєння в районі ведення бойових дій.

09.04.2026р. заявник подав до Військової частини НОМЕР_1 звернення з приводу виплати одноразової грошової винагороди у розмірі 1.000.000,00грн. у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

За цим зверненням субєктом владних повноважень - Військовою частиною НОМЕР_1 було вчинено відмову, оформлену листом від 17.04.2026р. №632 та умотивовану відсутністю підстав для призначення одноразової грошової винагороди у розмірі 1.000.000,00грн. у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 через прийняття ОСОБА_1 на військову службу за укладеним з Військовою частиною НОМЕР_4 контрактом у 2020 році, а не під час воєнного стану з 24.02.2022р.

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень з приводу невиплати одноразової грошової винагороди у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом управлінських функцій поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

В Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст.1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Розглядаючи справу, суд зважає, що суспільні відносини з приводу одержання військовослужбовцем органів системи Збройних Сил України винагороди за працю (службу) додатково до ст.43 Конституції України деталізовані приписами ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ), а також нормами постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.), Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом Порядок №260).

Згідно з ч.2 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За правилом ч.4 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні постановлено ввести воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Строк дії воєнного стану в Україні був продовжений з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року №133/2022, надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.

Одночасно із введенням воєнного стану, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20, частини першої статті 106 Конституції України, Указом Президента України від 24.02.2022р. №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Цим же Указом надано доручення Кабінету Міністрів України забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов`язаних з оголошенням та проведенням загальної мобілізації.

На виконання Указів Президента України від 24.02.2022р. №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та від 24.02.2022р. №69 «Про загальну мобілізацію» Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 28.02.2022р. №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі за текстом - Постанова №168).

Пунктом 1 цієї постанови визначено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2022р. №793 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. № 168» (далі за текстом - Постанова №793) до Постанови №168 були внесені зміни, відповідно до яких: у пункті 1 в абзаці першому слова і цифри «додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно» замінено словами і цифрами «додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць»; доповнено постанову пунктом 2-1 такого змісту: « 2-1. Установити, що порядок і умови виплати додаткової винагороди, а також одноразової грошової допомоги, передбачених цією постановою, визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів.».

У решті зміст пункту 1 Постанови №168 в частині, що стосується виплати додаткової винагороди, на час виникнення спірних правовідносин не змінювався.

Тож, постановою КМУ від 28.02.2022р. №168 було запроваджено новий вид грошового забезпечення - додаткову винагороду, кора у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі виплачується або за безпосередню та особисту участь конкретного військовослужбовця у бойових діях в районах ведення бойових дій, або за особисту та безпосередню участь конкретного військовослужбовця у заходах з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії в районах ведення бойових дій (заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України; далі за текстом Заходи).

Відтак, суд доходить до переконання про те, що законодавець розрізняє правові наслідки участі особи у бойових діях від правових наслідків участі особи у Заходах, що у подальшому знайшло відображення у тексті постанови КМУ від 12.04.2024р. №419 та у тексті постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Отже, у цілях виплати підвищеної до 100.000,00грн. додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 усі особи були розмежовані законодавцем на дві категорії, а саме: 1) особи, які брали особисту та безпосередню участь у бойових діях; 2) особи, які брали особисту та безпосередню участь у Заходах на території ведення бойових дій.

За одночасної відповідності усім переліченим кваліфікаційним умовам військовослужбовець набуває право на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у бойових діях чи Заходах на території ведення бойових дій.

За змістом п.1 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 додаткова винагорода у фіксованому розмірі є фактично платежем за специфічні умови проходження особою публічної (військової) служби (виконання громадянином обов`язків публічного службовця за відповідною штатною посадою під час дії правового режиму воєнного стану), а додаткова винагорода у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі є фактично платежем за особистий ризик, пов`язаний із безпосередньою участю громадянина України відповідної категорії у бойових діях або із безпосередньою участю у Заходах на території ведення бойових дій.

Розвязуючи спір, суд відзначає, що у розумінні ст.1 Закону України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ Про оборону України бойові дії - форма застосування з`єднань, військових частин, підрозділів (інших сил і засобів) Збройних Сил України, інших складових сил оборони, а також поліції особливого призначення Національної поліції України для вирішення бойових (спеціальних) завдань в операціях або самостійно під час відсічі збройної агресії проти України або ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння); воєнні дії - організоване застосування сил оборони та сил безпеки для виконання завдань з оборони України; район воєнних (бойових) дій - визначена рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України частина сухопутної території України, повітряного або/та водного простору, на якій впродовж певного часу ведуться або/та можуть вестися воєнні (бойові) дії.

Отже, за загальним правилом як особливості ведення бойових дій, так і специфіка здійснення Заходів знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку із колом функцій та завдань відповідного державного органу, зокрема, конкретним видом Збройних Сил України, конкретним родом сил Збройних Сил України, функціональним призначенням конкретної військової частини Збройних Сил України (або інших військових формувань чи правоохоронних органів).

При цьому, норми самої постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 не містять ані визначення переліку чи змісту бойових дій, ані визначення переліку чи змісту Заходів.

Пунктом 21 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у редакції постанови КМУ від 07.07.2022р. №793 було установлено, що керівники відповідних міністерств та державних органів визначають порядок і умови виплати додаткової винагороди, одноразової грошової допомоги, розміри виплати додаткової винагороди в розмірі до 30000 гривень.

Разом із тим, відповідного положення відносно виплати додаткової винагороди, підвищеної до 100.000,00грн. норми постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 станом на календарну дату набрання чинності постановою КМУ від 07.07.2022р. №793 не містили.

Однак, суд вважає, що з огляду на приписи ст.8 Конституції України дана обставина не може бути визнана перешкодою для видання відповідним суб`єктом права у межах власної управлінської компетенції підзаконного нормативно-розпорядчого акту з приводу переліку та змісту як бойових дій, так і Заходів.

Відносно військовослужбовців Збройних Сил України така конкретизація послідовно у часі відбувалась у спосіб видання Міністром оборони України телеграми від 07.03.2022р. №248/1217, телеграми від 25.03.2022р. №248/1298, Окремого доручення від 23.06.2022р. №912/з/29, наказу Міністерства оборони України від 25.01.2023р. №44, наказу Міністерства оборони України від 26.09.2023р. №566.

Ці розпорядчі документи не містять розмежування бойових дій від Заходів.

Пунктом 2 розділу ІІ Закону України від 28.06.2023р. №3161-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань, пов`язаних із проходженням військової служби під час дії воєнного стану» передбачено установити, що в період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №2102-IX: військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, а також здійснюють бойові (спеціальні) завдання, у період здійснення зазначених заходів (завдань).

Нормами Закону України від 28.06.2023р. №3161-ІХ не запроваджено критеріїв розмежування бойових дій від Заходів.

Постановою КМУ від 09.08.2023р. №836 на подальший розвиток абзаців другого - восьмого пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 28 червня 2023 р. № 3161-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань, пов`язаних із проходженням військової служби під час дії воєнного стану було викладено у новій редакції п.1 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 (унаслідок чого п.1 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у редакції постанови КМУ від 09.08.2023р. №836 став незастосовним відносно правовідносин за участі військовослужбовців Збройних Сил України), а постанова КМУ від 28.02.2022р. №168 була доповнена п.11 та п.12.

Норми постанови КМУ від 09.08.2023р. №836 не містять розмежування бойових дій від Заходів.

Уперше розмежування правових наслідків особистої та безпосередньої участі особи у бойових діях від правових наслідків особистої та безпосередньої участі особи у Заходах було застосовано законодавцем у нормах постанови КМУ від 12.04.2024р. №419, де указано, що у разі виконання бойових (спеціальних) завдань під час ведення бойових (спеціальних) дій на лінії бойового зіткнення з противником на відстані виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, зокрема зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки) до ротного опорного пункту включно, а також на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора в районах ведення воєнних (бойових) дій та на території противника військовослужбовцям додатково виплачується одноразова винагорода в розмірі 70000 гривень за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання таких завдань.

Удруге, розмежування правових наслідків особистої та безпосередньої участі особи у бойових діях від правових наслідків особистої та безпосередньої участі особи у Заходах було застосовано законодавцем у нормах постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 та у нормах постанови КМУ від 30.07.2025р. №942.

Так, згідно з п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 у редакції постанови КМУ від 30.07.2025р. №942 установлено, що: громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;

військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;

виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та: були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу; проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу молодший лейтенант; проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

З приписів наведеної норми права чітко та однозначно слідує, що кваліфікуючими умовами для набуття права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 є одночасна сукупність таких факторів як: 1) належність особи до категорії осіб рядового, сержантського і старшинського складу; 2) початок проходження особою військової служби у віці до 25 років; 3) безпосередня та особиста участь у особи саме у бойових діях в районах ведення бойових дій (а не особиста та безпосередня участь особи у Заходах); 4) перевищення показника тривалості безпосередньої та особистої участі у особи саме у бойових діях в районах ведення бойових дій строку у шість місяців.

Як то указано в абз.4 п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, виплата одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) відбувається у повному обсязі.

Тож, приписи абз.4 п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 не скасовують такої обов`язкової кваліфікуючої умови для набуття права на одержання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 як особиста та безпосередня участь у бойових діях в районах ведення бойових дій (а не особиста та безпосередня участь у Заходах), а лише визначають, що обставина особистої та безпосередньої участі особи у бойових діях в районах ведення бойових дій поєднана із обставиною захворювання особи, чи обставиною поранення особи (травми, контузії, каліцтва), пов`язаного із захистом Вітчизни або обставиною звільнення особи з полону (окрім випадку добровільної здачі у полон) призводить до виплати одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 у повному обсязі.

Тож, сама по собі обставина поранення без обставини особистої та безпосередньої участі особи у бойових діях в районах ведення бойових дій не зумовлює виникнення права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Зважаючи на однакову правову природу умов набуття права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 із умовами набуття права на отримання підвищеної до 100.000,00грн. додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 (а саме: особиста та безпосередня участь у бойових діях), суд доходить до переконання про те, що і запроваджений постановою КМУ від 28.02.2022р. №168 вид грошового забезпечення у вигляді додаткової винагороди, і запроваджений постановою КМУ від 12.04.2024р. №419 вид грошового забезпечення у вигляді одноразової винагороди в розмірі 70000 гривень за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання бойових (спеціальних) завдань під час ведення бойових (спеціальних) дій на лінії бойового зіткнення до ротного опорного пункту включно, і запроваджений п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 вид грошового забезпечення у вигляді одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах є платежами за проходження служби в особливих умовах підвищеного ризику для життя та здоров`я саме у вигляді особистої та безпосередньої участі у бойових діях, а не у Заходах.

Суд повторно наголошує, що визначення правової категорії "бойові дії" міститься у ст.1 Закону України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ "Про оборону України", де указано, що бойові дії - форма застосування з`єднань, військових частин, підрозділів (інших сил і засобів) Збройних Сил України, інших складових сил оборони, а також поліції особливого призначення Національної поліції України для вирішення бойових (спеціальних) завдань в операціях або самостійно під час відсічі збройної агресії проти України або ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння).

Разом із тим, визначення суті та змісту словоформи "участь у забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії" національний закон України не містить, а відтак, є цілком правомірним визначення форм практичного прояву участі у забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії відповідним компетентним військовим субєктом владних повноважень з урахуванням специфіки та механізмів виконання завдань документів бойового управління конкретним військовим формуванням чи органом правопорядку.

При цьому, з метою створення умов, котрі унеможливлюють настання дискримінації (у розумінні п.2 ч.1 ст.1 Закону України від 06.09.2012р. №5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", де указано, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними) та з огляду на запроваджене ст.8 Конституції України верховенство права (невід`ємними складовими елементами якого, є соціальна справедливість та юридична визначеність) суд вважає, що рівень загрози (небезпеки) життю та здоровю особи у разі участі особи у виконанні Заходів повинен бути максимально наближений до цього ж самого показника в аспекті особистої та безпосередньої участі у бойових діях.

Тож, суд вважає, що до предмету доказування у розумінні ч.2 ст.73 КАС України у спорі про виплату винагороди за працю у разі виконання роботи в особливих умовах входять обставини: 1) змісту функціональних службових обовязків особи за посадою державної служби, котрі передбачають виконання роботи в особливих умовах; 2) суті та змісту функціональних службових обовязків особи за конкретним документом бойового управління, котрі передбачають виконання конкретного окремого завдання в особливих умовах; 3) реальності фізичного знаходження особи в особливих умовах; 4) фізичного місцезнаходження особи; 5) ймовірності/вірогідності настання ситуації, коли особа не могла не виконати роботу в особливих умовах попри відсутність достатнього документального підтвердження цього діяння.

Особливу складність розгляду справ даної категорії спричиняють випадки, у яких позивач ініціює судове провадження у значно віддалених часових проміжках від календарних дат, коли мали місце події та вчинялись діяння у межах спірних правовідносин без надання як жодних письмових доказів виконання роботи в особливих умовах, так і детальних особистих пояснень стосовно власних службових вчинків у межах кожного конкретного календарного дня.

За таких умов, виконання судом приписів ч.4 ст.9 КАС України та витребування доказів за власною ініціативою безвідносно до процесуальної поведінки учасників спору та правових позицій сторін справи унеможливлено відсутністю фізичної змоги відшукати відповідні джерела здобуття обєктивних даних про істинні обставини фактичної дійсності.

Тому суд вважає за можливе саме в окресленій ситуації керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Суд зазначає, що усі перелічені вище розпорядчі акти права містять однакові по суті правила набуття військовослужбовцем права на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі у разі виконання бойових завдань та однакові по суті правила підтвердження безпосередньої та особистої участі військовослужбовців у бойових діях або безпосередньої та особистої участі у Заходах, а саме вказівки на те, що кола таких документів належать: бойовий наказ (бойове розпорядження); журнал бойових дій, журнал ведення оперативної обстановки, бойове донесення, постова відомість; рапорт (донесення) командира підрозділу (групи), корабля (судна), катера про участь кожного військовослужбовця (у тому числі з доданих або оперативно підпорядкованих підрозділів) у бойових діях або заходах, у виконанні бойових (спеціальних) завдань.

Ці ж умови визначені у якості підстав для набуття права на виплату такого виду грошового забезпечення як одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

З наведених документів слідує, що за правовою природою та призначенням саме лише існування такої речі матеріального світу як бойовий наказ (бойове розпорядження) обєктивно не здатне призвести до виникнення у військовослужбовця абсолютного права на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі або одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, позаяк цей документ є суто письмовою вказівкою командира вищого рівня на використання сил, засобів та особового складу військового формування, військової частини, військового підрозділу для виконання окремого бойового завдання, до якого згаданий вище військовослужбовець може бути як залучений, так і не залучений.

Тому суд вважає, що існування бойового наказу (бойового розпорядження) є обовязковою передумовою виникнення у конкретного військовослужбовця названого вище права.

При цьому, суд зауважує, що бойовий наказ (бойове розпорядження) видається не стосовно окремого військовослужбовця, а відносно військового формування (військової частини тощо), а відтак, заявник не має ані права на вимогу про обтяження субєкта владних повноважень обов`язком видати оригінали бойових наказів (бойових розпоряджень) іншим учасникам суспільних відносин у власних інтересах, ані права на вимогу про вільний документообіг бойових наказів (бойових розпоряджень).

Згідно з Інструкцією з ведення Історичного формуляра, Історичної довідки та Журналу бойових дій (затверджена наказом Міністерства оборони України від 06.10.2020р. №363; далі за текстом - Інструкція №363) журнал бойових дій - звітно-інформаційний документ, що входить до складу бойових документів, в якому відображається підготовка і хід бойових дій.

Пунктом 1 Розділу IV Інструкції №363 передбачено, що журнал бойових дій ведеться, зокрема, у військових частинах з моменту отримання наказу (директиви) про залучення до ведення бойових дій до моменту завершення виконання завдань у районі бойових дій.

За змістом п.2 Розділу IV Інструкції №363 ведення журналу бойових дій здійснюється у довільній формі на підставі оперативних документів, бойових наказів, розпоряджень, зведень, бойових донесень тощо, а також усних розпоряджень старших начальників і командирів.

Відповідно до п.4 Розділу IV Інструкції №363 обов`язковими складовими журналу бойових дій є: дата запису; загальна обстановка перед початком операції (бою); бойовий склад та угрупування своїх військ та військ противника; співвідношення сил та засобів; коротке викладення завдання військовій частині (підрозділу); рішення командира та бойові завдання, поставлені підпорядкованим частинам (підрозділам); уточнені рішення та розпорядження, які віддавались командирами (начальниками) чи були отримані від старших начальників; дані про захоплення полонених та трофеї; втрати своїх військ і противника; можливі висновки та пропозиції щодо тактики застосування військ (сил).

Отже, за первісним призначенням журнал ведення бойових дій є офіційним письмовим документом про дії військової частини або підрозділу військової частини, а не конкретного військовослужбовця, що між тим з огляду на приписи постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 не створює жодних заборон чи перепон для відображення у згаданому документі детальної інформації про особисту та безпосередню участь кожного військовослужбовця з особового складу підрозділу у виконанні доведеного встановленим порядком бойового наказу (бойового розпорядження).

Відтак, факт наявності записів у журналі бойових дій про участь конкретного підрозділу військової частини у бойових діях також не може бути визнаний достатнім доказом набуття конкретним військовослужбовцем абсолютного права як на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн, так і на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Тому суд вважає, що існування відповідних записів у журналі ведення бойових дій про факт ведення бойових дій на виконання бойового наказу (бойового розпорядження) також є обовязковою передумовою виникнення у конкретного військовослужбовця названого вище права.

Таким чином, лише рапорт (донесення) командира підрозділу (групи) про участь кожного військовослужбовця (у тому числі з доданих або оперативно підпорядкованих підрозділів) у бойових діях або заходах, у виконанні бойових (спеціальних) завдань за умови одночасної наявності як бойового наказу (бойового розпорядження), так і відповідних записів у журналі ведення бойових дій про факт ведення бойових дій на виконання бойового наказу (бойового розпорядження) у розумінні ст.ст.72-76 КАС України є належним, допустимим, достовірним і достатнім доказом особистої та безпосередньої участі конкретного військовослужбовця у бойових діях (але за виключенням випадку існування спору стосовно предмету та змісту бойового завдання, або стосовно предмету та змісту бойової дії, або стосовно місця територіальної дислокації військового підрозділу).

При цьому, суд доходить до переконання про те, що лише підтверджена сукупністю документів (а саме: бойовим наказом (бойовим розпорядженням), записами у журналі ведення бойових дій (аналогічного за правовою природою документу), рапортом командира підрозділу (групи) про участь кожного військовослужбовця у бойових діях або Заходах) спричиняють виникнення у конкретного військовослужбовця права як на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі, так і на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Тож, у вимірі обставин даного спору суд зазначає, що лише підтверджена сукупністю документів (а саме: бойовим наказом (бойовим розпорядженням), записами у журналі ведення бойових дій (аналогічного за правовою природою документу), рапортом командира підрозділу (групи) про участь конкретного військовослужбовця саме у бойових діях, а не у Заходах) обставина особистої та безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення бойових дій спричиняє виникнення у конкретного військовослужбовця права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Суд наголошує, складена Військовою частиною НОМЕР_1 довідка від 13.04.2026р. №1555 та складена Військовою частиною НОМЕР_1 довідка від 18.05.2026р. №1634 підтверджують обставини особистої та безпосередньої участі заявника саме у Заходах, а не у бойових діях в районах ведення бойових дій.

Суд підкреслює усвідомлення змісту ст.3 Конституції України (де указано, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю), змісту ст.17 Конституції України (відповідно до якої держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей), змісту ст.65 Конституції України (згідно з якою захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України), усі ризики для життя та здоров`я людини, спричинені безпосереднім та особистим виконанням громадянином завдання із захисту суверенітету України та територіальної цілісності України, проте у силу приписів ст.6 Конституції України не знаходить підстав для втручання в зазначену свободу адміністративного розсуду суб`єкта владних повноважень із інших підстав, ніж окреслені вище.

При цьому, суд зважає, що вимога особи про виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 одночасно означає і не сформульоване текстуально, але існуюче у реальності звинувачення відповідної компетентної військової посадової особи (командира, начальника) у неправильному обліку часу військової служби чи у неправильній кваліфікації умов несення військової служби.

Однак, оскільки і заявник, і згадана компетентна військова посадова особа (командир, начальник) особисто та безпосередньо виконують завдання із захисту суверенітету України та територіальної цілісності України, то суд не знаходить у останньої об`єктивних мотивів існування будь-якого інтересу до вчинення відносно заявника протиправного управлінського волевиявлення в частині обліку часу військової служби, кваліфікації умов несення військової служби, визначенні розміру додаткової винагороди, окрім неприязні, помсти, конфлікту.

Відтак, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що такий вид грошового забезпечення як одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 призначений виключно для оплати часу військової служби під час особистої та безпосередньої участі військовослужбовця саме у бойових діях, а не у Заходах.

Окремо суд зважає на кваліфікаційну умову, включену законодавцем до положень абз.2 п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, суттю якої є прийняття або призов на військову службу у віці до 25 років під час воєнного стану (тобто з 24.02.2022р.).

За матеріалами справи заявник був призваний на військову службу 30.10.2019р.

Відтак, станом на 24.02.2022р. заявник вже проходив безперервну військову службу і тому не відповідає кваліфікаційним вимогам за п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 для набуття права на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1.000.000,00грн.

Також окремо суд зважає, що на подальший розвиток норм постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 Міністром оборони України було видано Окреме доручення від 999/уд від 20.02.2025р.

Матеріали справи не містять складеної у порядку Окремого доручення Міністра оборони України від 999/уд від 20.02.2025р. довідки про тривалість проходження заявником військової служби саме у бойових умовах, а не у Заходах.

Окремо суд зважає, що за твердженнями суб`єкта владних повноважень для військовослужбовців з особового складу Військової частини НОМЕР_1 під особистою та безпосередньою участю у веденні бойових дій (як для артилерійських підрозділів: РСЗО, ствольна артилерія, зенітно-ракетні війська) слід розуміти участь у веденні вогню по противнику за умови фізичного знаходження відповідного озброєння в районі ведення бойових дій.

Суд нагадує, що умови набуття військовослужбовцем права на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі є абсолютно тотожними до умов отримання набуття військовослужбовцем права на одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153, позаяк однаковою кваліфікуючою ознакою для обох окреслених випадків є саме особиста та безпосередня участь військовослужбовця у веденні бойових дій в районах ведення бойових дій.

Тому наведене вище твердження суб"єкта владних повноважень визнається окружним адміністративним судом у якості цілком релевантного суті правому висновку постанови Верховного Суду від 08.05.2025р. у справі №520/17986/23, де указано, що для підрозділів зенітних ракетних військ Збройних сил України "безпосередньою участю" військовослужбовця у веденні бойових дій може вважатися виключно виконанням бойових завдань з вогневого ураження повітряних цілей (тобто дні здійснення пусків, а не дні бойового чергування чи виявлення повітряних цілей). Саме виконання бойових завдань з вогневого ураження повітряних цілей є тією формою «безпосередньої участі» у бойових діях, яка охоплюється пунктом 1 Постанови № 168, а також положеннями (абзац 9 пункту 1) відповідного Окремого доручення, незалежно від району здійснення такого завдання чи складу військової частини (підрозділу).

Однак, матеріали справи не містять доказів на підтвердження тих обставин, що у межах спірних правовідносин заявник брав особисту та безпосередню участь у веденні Військовою частиною НОМЕР_1 вогню по противнику сукупно тривалістю понад шість місяців.

Під час відправлення правосуддя у справі судом на виконання ч.4 ст.9 КАС України за власною ініціативою не відшукано джерел здобуття таких доказів.

Отже, здобутими судом доказами не підтверджено відповідності заявника умовам набуття права на виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 за критерієм особистої та безпосередньої участі у веденні Військовою частиною НОМЕР_1 бойових дій у формі ведення вогню по противнику сукупно понад термін у шість місяців.

Наведена обставина сама по собі виключає існування у заявника у розумінні ч.1 ст.2 КАС України права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 безвідносно до будь-яких інших мотивів, покладених суб"єктом владних повноважень в основу реально вчиненого у межах спірних правовідносин управлінського волевиявлення.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння субєкта владних повноважень як у спорі про прагнення до набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про визнання протиправним новоствореного унаслідок управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень публічного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед відповідачем.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб"єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, за правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

При цьому, за змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб`єкт владних повноважень вчинив управлінське волевиявлення у формі відмови з приводу призначення заявникові одноразової грошової винагороди у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у даному конкретному випадку субєкт владних повноважень забезпечив дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, адже обставини фактичної дійсності зясував із достатньою повнотою, положення належної норми права витлумачив правильно, зважив на усі юридично значимі фактори, а тому реально вчинене управлінське волевиявлення не призвело до погіршення правового становища заявника, бо заявник не набув права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 у зв`язку із відсутністю документального підтвердження особистої та безпосередньої участі саме у бойових діях з урахуванням специфіки функціонування Військової частини НОМЕР_1 понад 6 місяців у сукупності та у звязку із прийняттям на військову службу 30.10.2019р., тобто до запровадження воєнного стану 24.02.2022р.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову без задоволення.

У якості окремої підстави для відмови у позові суд кваліфікує не підтвердження відповідності заявника умовам набуття права на виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у порядку п.4 постанови КМУ від 11.02.2025р. №153 за критерієм особистої та безпосередньої участі у веденні Військовою частиною НОМЕР_1 бойових дій у формі ведення вогню по противнику сукупно понад термін у шість місяців.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії); надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; інших джерел здобуття обєктивних даних про спірні правовідносини судом не виявлено.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат має бути проведений відповідно до ст.ст.132-139 КАС України.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-78, 90, 211, 241-243, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко