Рішення № 13723618, 10.02.2011, Господарський суд Івано-Франківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 лютого 2011 р. Справа № 9/115

Господарський суд Івано-Франківської області у складі суду: судді Фанди Оксани Михайлівні при секратарі судового засідання Поліводі Сергію Володимировичу розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бовісан", вул. Б. Хмельницького, 30/82, м. Калуш, Івано-Франківська область, 77300

до відповідача Відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", вул. Лєскова, 9, м. Київ, 01011 в особі Івано-Франківської обласної дирекції, вул. Незалежності, 19, м. Івано-Франківськ, 76000

про визнання недійсним кредитного договору

За участю представників сторін:

Від відповідача: Ласійчук Олександр Петрович - головний юрисконсульт управління по роботі з проблемними кредитами юридичних осіб, (довіреність зареєстрована в реєстрі за № 248 від 14.01.2011 року; паспорт серія НОМЕР_1 від 12.09.2001 року)

Від позивача представники не з'явилися.

ВСТАНОВИВ:

Заявлено вимогу про визнання недійсним кредитного договору № 010/14-10/258 від 13.05.08 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Івано-Франківської обласної дирекції та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бовісан".

В судове засідання 10.01.11 року позивач ТзОВ "Бовісан" повноважного представника не направив та подав суду письмове клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що представник позивача в цей час буде брати участь в іншій судовій справі.

Судом відмовлено в задоволенні клопотання з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 77 ГПК господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в цьому судовому засіданні. Такими обставинами відповідно до п. 1 ч.1 зазначеної статті є нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу. Відповідно до ч. 1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Частиною 2 ст. 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Таким чином, пункт 1 частини 1 ст. 77 ГПК України не встановлює обов'язок господарського суду відкладати слухання у будь-якому випадку нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу. Відкладення розгляду справи обумовлено неможливістю вирішення спору в зв'язку з нез'явленням в засідання учасників процесу. Тобто господарський суд у кожному випадку визначає можливість чи неможливість вирішення спору.

Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України, який в абз. 3, 4 п. 3.6 роз"яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 року № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначив, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

В спірному випадку судом не визнавалась обов"язковою явка повноважного представника позивача ТзОВ "Бовісан". При цьому, позивачем не обгрунтовано в клопотанні необхідність особистої участі у судовому засіданні повноважного представника та неможливості розгляду справи по суті за його відсутності. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 28 ГПК України представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Позивачем не обгрунтовано в клопотанні неможливість направлення іншого представника, а також необхідність участі в судовому засіданні директора Товариства ОСОБА_1, від імені якого подано клопотання.

Судом також враховано, що позивач жодного разу не направив повноважного представника в судові засідання, які відбулись 20.01.11 року та 01.02.11 року, доказів неможливості направлення повноважного представника в судові засідання суду не подано.

Враховуючи те, що позивач ТзОВ "Бовісан" не був позбавлений можливості направити необхідні документи поштою, неодноразову неявку повноважного представника в судове засідання, а також приписи ч. 3 ст. 22 ГПК України, відповідно до якої сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, суд дійшов висновку про необгрунтованість та безпідставність поданого клопотання про відкладення розгляду справи. Крім того, суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності повноважного представника позивача ТзОВ "Бовісан". Отже, в задоволенні клопотання відмовлено.

В обгрунтування позовних вимог, зазначених у позовній заяві, позивачем зазначено, що укладений між сторонами кредитний договір № 010/14-10/258 від 13.05.08 року, укладений між сторонами у справі, суперечить статті 345 ГК України, яка визначає істотні умови даного виду договорів. Вказує на те, що однією з істотних умов кредитного договору є відповідальність банку за видачу кредиту і дана умова в оскаржуваному договорі не передбачена. Вважає, що внаслідок цього договір суперечить вимогам чинного законодавства і підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Крім цього, в обгрунтування позову із посиланням на приписи ст. 99 Конституції України та ст. 524 ЦК України стверджує, що валюта зобов"язання за вищевказаним кредитним договором встановлена у іноземній валюті - доларах США, що є грубим порушенням норм чинного законодавства.

Відповідач заявлений позов не визнав та просив суд в позові відмовити. В обгрунтування заперечень представник відповідача вказав, що згідно ст. 1054 ЦК України істотними умовами кредитного договору є його предмет, сума кредиту, умови повернення кредиту, розмір та умови сплати процентів за користування кредитом. Вважає, що умови кредитного договору, наведені у ст. 345 ЦК України, не визначені як істотні, а тому відповідно до ст. 180 ГК України можуть бути включені до кредитних договорів за згодою сторін. Зазначає, що п. 10.1 кредитного договору передбачена відповідальність банку за порушення строків надання кредиту.

Із посиланням на ст. 533, 524 ЦК України, ст. 189 ГК України, Закон України "Про Національний банк України", Закон України "Про банки та банківську діяльність", Декрет КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.03 року № 15-93 відповідач зазначив, що банк має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши усі подані у справу докази у їх сукупності, суд встановив наступне.

Між ТзОВ "Бовісан" (позичальник) та ВАТ ""Райффайзен Банк Аваль" в особі Івано-Франківської обласної дирекції ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) 13.05.08 року було укладено кредитний договір № 010/14-10/258, відповідно до умов якого кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію у сумі 35 410 доларів США, а позичальник зобов"язується повернути кредит у строк по 12.05.15 року включно та сплатитит проценти за користування ним за ставкою 14, 75 % річних на визначених договором умовах (п. 1.1-п. 1.5 Договору).

Позивачем заявлений позов про визнання кредитного договору недійсним, оскільки зазначений договір, за твердженням позивача, суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема не містить істотної умови щодо відповідальності банку щодо видачі кредиту, а також з тієї підстави, що договір укладено у іноземній валюті, що є порушенням вимог законодавства.

Відповідно до приписів ст. 202 ЦК України в контексті зі ст. 626 ЦК України, під договорами визнається двосторонній правочин як погоджена дія двох сторін, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов"язків.

Сторони вільні в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного законодавства ( ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частини 2, 3 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Отже, істотними умовами кредитного договору як господарського договору, відповідно до закону, є умови про предмет, ціну та строк його дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частина 2 ст. 345 ГК України встановлює, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Дослідивший поданий суду кредитний договір № 010/14-10/258 від 13.05.08 року, суд встановив, що в п. 10.1 Договору сторони передбачили відповідальність банку за прострочення видачі кредиту, виклавши статтю Договору в наступній редакції: "За порушення строків надання кредиту (крім випадків, передбачених ст. 1056 ЦК України, кредитор сплачує на користь позичальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла на час виникнення заборгованості, за кожний день прострочення в видачі кредиту" (11 арк. справи).

Таким чином, посилання позивача на відсутність у договорі умови щодо відповідальності банку є безпідставною. При цьому, суд звертає увагу на те, що передбачення в договорі відповідальності банку за видачу кредиту є правом, а не обов"язком сторін договору, оскільки така відповідальність наступає згідно закону. Викладене узгоджується з приписами ч. 1 ст. 611 ЦК України про те, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, та приписами ч. 1 ст. 216 ГК України, за якими учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Дослідивши поданий суду оспорюваний кредитний договір, суд встановив, що він містить усі істотні умови, необхідні для даного виду договорів, а саме в договорі визначено: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.

Договір відповідає вимогам ст. 1055 ЦК України, а саме: договір укладено в письмовій формі, скріплений печатками сторін та підписами повноважних осіб.

Отже, кредитний договір № 010/14-10/258 від 13.05.08 року містить усі істотні умови, а тому є укладеним. Крім того, відсутність в договорі істотних умов обумовлює визнання його неукладеним, і не є підставою для визнання договору недійсним згідно ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Щодо посилань позивача на суперечність договору вимогам чинного законодавства в частині укладення в іноземній валюті, то слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частина 1 статті 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов"язань передбачений ГК України. Зокрема, ч. 2 ст. 198 ГК України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до Закону України "Про банки та банківську діяльність" кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно зі ст. 345 ЦК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 року № 15-93, стаття 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.

Частиною 1 статті 5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв"язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання (ч. 2 ст. 5 Декрету).

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції (ч. 4 ст. 5 Декрету).

Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт "в" п. 4 ст. 5 Декрету); використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" п. 4 ст. 5 Декрету).

На сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов"язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Національний банк України у своєму листі за № 13-210/7871-22612 від 07.12.09 року "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті" у зв"язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", ст. 2. 47, 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", ст. 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 3, 5 Декрету КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 року № 15-93 банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Матеріалами справи підтверджується, що Банку видана Національним банком України банківська ліцензія № 10, зареєстрована 27.03.92 року за № 94, згідно з якою банку надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" ( 26 арк. справи). Окрім того, у матеріалах справи міститься виданий Національним банком України Банку дозвіл на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу. Так, відповідно до додатку до цього дозволу Банк має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (27-28 арк. справи).

З вищевикладеного вбачається, що відповідач на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентує Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України 14.10.04 року № 483, яке було розроблено Національним банком України відповідно до вимог статей 5, 11, 13 Декрету, а також статей 7 і 44 Закону україни "Про Національний банк України" (п. 1.2, п. 1.2).

Використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії (п. 1.5 Положення).

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.

Таким чином, відсутність у сторін кредитного договору індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсним кредитного договору, у якому містяться положення про видачу кредиту у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою. Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути підставою лише для застосування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.

Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є способом захисту порушених прав, проте, позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав внаслідок укладення спірного договору, навпаки, відповідно до умов зазначеного договору відповідачем позивачу був наданий кредит, використаний останнім на виробничі потреби.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

За приписом ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

При цьому, з урахуванням вимог ст. 43 ГПК господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Судом встановлено, що наполягаючи на визнанні кредитного договору недійсним, позивачем не надано суду доказів, в розумінні ст. 33, 34 ГПК України, для підтвердження наявності встановлених законом підстав для визнання вказаного договору недійсним.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що позивачем не наведено підстав, встановлених законом для визнання недійсним кредитного договору № 010/14-10/258 від 13.05.08 року, як це вимагається ст. 215 ЦК України.

Отже, в позовних вимогах ТзОВ "Бовісан" суд відмовляє у зв"язку з їх недоведеністю та безпідставністю.

Відповідно до ст. 49 ГПК Укаїни судові витрати слід залишити за позивачем.

Керуючись ст. 124 Конституції України, ст. 16, 192, 202-204, 215, 216, 533, 611, 626-628, 638, 1054, 1055 Цивільного кодексу України, ст. 180, 198, 345 Господарського кодексу України, Законом України "Про Національний банк України", Законом України "Про банки та банківську діяльність", Декретом КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 року № 15-93, ст. 4-3, ст. 22, 33, 34, 43, 49, ст. 82 - 84Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

відмовити в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Бовісан", вул. Б. Хмельницького, 30/82, м. Калуш, Івано-Франківська область, 77300 (код ЄДРПОУ 34877641) до відповідача Відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", вул. Лєскова, 9, м. Київ, 01011 (код ЄДРПОУ 1405909) в особі Івано-Франківської обласної дирекції, вул. Незалежності, 19, м. Івано-Франківськ, 76000 (код ЄДРПОУ 20551707) про визнання недійсним кредитного договору № 010/14-10/258 від 13.05.08 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Івано-Франківської обласної дирекції та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бовісан".

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

СуддяФанда О. М.

Повне рішення складено 11.02.11 року

Виготовлено в КП "Документообіг госп. судів"

______ Олейняш Е. М. 11.02.11