Рішення № 136202475, 04.05.2026, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/8166/25 2/335/63/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2026 року м. Запоріжжя

Вознесенівський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді: Апаллонової Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання: Шевченко К.В.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2025 року позивач ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, в якому просила ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму грошових коштів в розмірі 2 800 000,00 гривень.

В обґрунтування позову зазначив, ОСОБА_4 в серпні 2021 року звернувся до ОСОБА_3 із проханням надати йому в позику грошові кошти в загальному розмірі 2800000,00 гривень. Позивачка, враховуючи приязні на той час стосунки з Відповідачем погодилась надати таку суму позики частинами протягом року. Відтак, між Позивачем та Відповідачем виникла домовленість про те, що між ними в майбутньому буде укладено договір позики у письмовій формі. враховуючи приязні на той час стосунки з Відповідачем Позивачка погодилась на передання суми позики ще до моменту укладення відповідного договору позики, а Відповідач зі свого боку пообіцяв повернути вказані кошти до кінця 2021 року. У Позивачки на той час не виникало сумнівів щодо порядності Відповідача, тому вона погодилась надати таку суму позики без письмового договору, враховуючи і ту обставину, що сума позики надається шляхом безготівкового переказу на рахунок Відповідача. У зв`язку із цим, 23 вересня 2021 року Позивачем було перераховано на банківський рахунок Відповідача грошові кошти в сумі 600 000,00 гривень з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку», що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 23.09.2021. 05 жовтня 2021 року Позивачем було перераховано на банківський рахунок Відповідача грошові кошти в сумі 400 000,00 гривень з призначенням платежу «перерахування коштів на картковий рахунок», що підтверджується платіжним дорученням № 5 від 05.10.2021. 24 березня 2022 року Позивачем було перераховано на банківський рахунок Відповідача грошові кошти в сумі 1 800 000,00 гривень з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку», що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 24.03.2022. Отже, на користь Відповідача Позивачем було здійснено три платежі, а саме: 1-й платіж (23.09.2021) - на суму 600 000,00 гривень; 2) 2-й платіж (05.10.2021) - на суму 400 000,00 гривень; 3) 3-й платіж (24.03.2022) - на суму 1 800 00,00 гривень. Таким чином, загальна сума коштів, перерахованих Відповідачу, становить 2 800 000,00 гривень. Однак, після отримання вказаних грошових коштів ОСОБА_4 відмовився від укладення з ОСОБА_3 договору позики, а грошові кошти у сумі 2 800 000,00 гривень в обумовлений строк не повернув.

З метою вирішення питання щодо повернення перерахованої суми грошових коштів, 02.02.2024 року Позивач звернувся до Відповідача із вимогою стосовно повернення перерахованої ним суми грошових коштів. Станом на теперішній час вказані грошові кошти Відповідачем не повернуто, що, тим самим, істотно порушує права та охоронювані законом інтереси Позивача.

Ухвалою Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 26.08.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

08.09.2025 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача зазначає, що зі змісту позовної заяви слідує також, що після отримання вказаних грошових коштів ОСОБА_4 відмовився від укладення договору позики, а грошові кошти в обумовлений строк не повернув. Відповідач, ОСОБА_4 , повідомляє суд про те, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі. Вказав, що 12 вересня 2003 року сторони зареєстрували шлюб. У подальшому, у грудні 2023 року позивачка звернулася також із позовом до відповідача про поділ майна (справа № 462/9545/23). Перекази, здійснені ОСОБА_3 , були добровільними у спільний сімейний бюджет та на потреби сім`ї, а також придбання рухомого та нерухомого майна. Що стосується даних коштів, то під час перебування сторін у шлюбі ОСОБА_3 жодного разу не вимагала повернути їй ці кошти, як позику, що свідчить про те, що вона не вважала їх позикою. У зв`язку з припиненням фактичних шлюбних відносин, між сторонами розпочалися переговори щодо поділу спільного майна подружжя. Отже, на момент здійснення цих платежів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 проживали спільно однією сім`єю, вели спільне господарство і побут, мали спільний бюджет. Тому і кошти, які перераховувалися ОСОБА_3 , а також ОСОБА_4 на рахунок ОСОБА_3 не були їх особистими коштами, а належали подружжю спільно, і кожен з подружжя розпоряджався спільними коштами в інтересах всієї сім`ї. Кошти, перераховані ОСОБА_3 , використовувалися подружжям на утримання та ремонт об`єктів спільної сумісної власності в тому числі і на придбання об`єктів нерухомості, що підтверджується договором купівлі-продажу. Так, відповідно до попереднього договору купівлі-продажу від 29.03.2022 року № 895, посвідченого приватним нотаріусом Задорожньою Р.Й. Львівського міського нотаріального округу було внесено забезпечувальний платіж 3 912 000, 00 грн., згідного якого Сторони зобов`язуються упродовж 2 місяців після введення в експлуатацію з Дати прийняття будинку в експлуатацію укласти договір купівліпродажу житлового приміщення (двокімнатна квартира) проектний номер АДРЕСА_1 на придбання якої ОСОБА_3 дала письмову згоду і яка на підставі договору про поділ майна подружжя від 28.03.2024 року № 292 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Харченко Ю.Г. залишилась у власності ОСОБА_4 . Крім того, 31.03.2022 року була здійснена оплата за послуги з підбору паркінку згідно договору про наданя послуг № 29032022/2 від 29.03.2022 року на суму 259380,00 грн. 06.04.2022 року ОСОБА_4 було здійснено забезпечувальний платіж на суму 372060,00 грн. згідно попереднього договору купівлі-продажу паркінгу від 04.04.2022 року. Отже, кошти, які були спільною власністю подружжя, використовувались в інтересах сім`ї в тому числі на придбання нерухомості, поділ якої, після розірвання шлюбу,здійснюється в судовому порядку. У даній позовній заяві ОСОБА_3 стверджує, що три поспіль платежі (23 вересня, 05 жовтня 2021 року та 24 березня 2022 року) є, на її думку, позикою, яку після їх перерахування ОСОБА_4 відмовився повернути. Однак, таке твердження ОСОБА_3 не відповідає дійсності. Також 27.02.2024 року через систему Електронний суд ОСОБА_3 уже зверталась до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_4 боргу у розмірі 2 800 000, 00 грн. У справі № 335/2257/24 було відкрито провадження та призначено справу до розгляду. Фактичними обставинами даної справи було наступне: 23 вересня 2021 року згідно платіжного доручення № 1 Позивачем було перераховано грошові кошти в сумі 600 000,00 грн. на користь ОСОБА_4 з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку». 5 жовтня 2021 року згідно платіжного доручення № 5 було перераховано грошові кошти в сумі 400 000,00 грн. на користь ОСОБА_4 з призначенням платежу «перерахування коштів на картковий рахунок». 24 березня 2022 року згідно платіжного доручення № 1 Позивачем було перераховано на користь ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 1 800 000,00 грн. з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку». Отже, на користь Відповідача було здійснено три платежі, а саме: - 1-й платіж на суму 600 000,00 грн. від 23.09.2021; 2-й платіж на суму 400 000,00 від 05.10.2021; - 3-й платіж на суму 1 800 00,00 від 24.03.2022, таким чином, загальна сума коштів, перерахованих на користь Відповідача становить 2 800 000,00 грн. В той же час, правові підстави для перерахування вищезазначених сум коштів відсутні, що є підставою для виникнення у Відповідача зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна (безпідставного збагачення) у вигляді зазначеної суми грошових коштів. З метою вирішення питання щодо повернення перерахованої суми грошових коштів Позивач листом від 21.12.2023 звернувся до Відповідача стосовно повернення перерахованої ним суми грошових коштів, Відповідач відповіді на вказаний лист не надав.Однак, після отримання відзиву на позовну заяву, до підготовчого судового засідання, через систему „Електроний суд, від представника позивача адвоката Гришка І.І. надійшло клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_3 , в особі представника ОСОБА_1 , до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів, без розгляду, в якому також просить розгляд даного клопотання провести без участі представника позивача. Ухвалою суду від 09.05.2024 року, позовну заяву ОСОБА_3 , в особі представника ОСОБА_1 , до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів (2800000 грн.) - залишено без розгляду. Подання позову, що розглядається в даній справі № 335/8166/25, є намаганням позивачки безпідставно збагатитися за рахунок відповідача. Цей позов є продовженням недобросовісних дій позивачки, які вже були нею вчинені після фактичного припинення шлюбних відносин з відповідачем. Перерахування позивачем відповідачеві значної суми грошових коштів трьома різними платежами протягом значного періоду часу (вересень 2021 року березень 2022 року) без зазначення платежу не можна вважати позикою, в той час, як 24.02.2024 року позивачка зверталась до суду з позовними вимогами про стягнення коштів, отриманих без достатньої правової підстави, а пояснення ОСОБА_3 про те, що ці кошти були позичені відповідачу не можна визнати обґрунтованими. Отже, позов ОСОБА_3 є проявом суперечливої і недобросовісної поведінки позивачки; посилання позивачки у попередньому позові на безпідставний характер отриманих відповідачем коштів, а в даному позові - на позику є неґрунтованими, що свідчить про її невизначеність є неправдивими, а тому позов не підлягає задоволенню. Фактично пред`явлення претензії про повернення помилково сплачених коштів, подача позову 27.02.2024 року про повернення безпідставно набутих коштів та подача 15.08.2025 року позову про стягнення коштів за договором позики є проявом суперечливих, а також недобросовісних дій позивачки, які, з огляду на усталену практику Верховного Суду, не допускаються. Просив суд в позові відмовити повністю, судові витрати покласти на відповідача.

18.09.2025 року від представника позивача ОСОБА_1 надійшли заперечення на відзив, в якому представник позивача зазначає, що за доводами Відповідача, кошти, які були спільною власністю подружжя, використовувались в інтересах сім`ї в тому числі на придбання нерухомості, поділ якої, після розірвання шлюбу, здійснюється в судовому порядку. В той же час, такі доводи Відповідача є взаємовиключними, оскільки на дати перерахування Позивачем грошових коштів у Відповідача були відсутні зобов`язання зі сплати забезпечувального платежу, що виключало можливість використання ним спірних коштів для виконання зобов`язань за цим договором. Окрім цього, слід зазначити, що 1-й платіж на 600 000,00 гривень та 2-й платіж (05.10.2021) на суму 400 000,00 гривень були зроблені Позивачем майже за півроку до дати укладення Відповідачем попереднього договору. Тако, доказом цільового використання спірних коштів на потреби подружжя може слугувати банківська виписка по рахунку Відповідача, на який перераховувались грошові кошти ( НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Укрсиббанк»), де за видатковими операціями можна б було встановити дійсну мету використання спірних коштів. Натомість, Відповідачем в якості доказів використання спірних коштів на потреби подружжя було надано лише копії платіжних документів про сплату забезпечувальних платежів за попередніми договорами та оплати послуг з паркінгу, що не мають жодного відношення до перерахованих Позивачем грошових коштів, матеріали справи не містять жодного документального підтвердження того, яким чином були використані перераховані Позивачем кошти. Що стосується копії наданого Відповідачем договору про поділ майна подружжя від 28.03.2024, слід зазначити, що відповідно до пункту 1 цього договору, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за взаємною згодою цим договором здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність. Разом із тим, предметом вказаного договору є об`єкти нерухомості, набуті сторонами під час перебування у шлюбі, а не спірні грошові кошти.

У відзиві на позовну заяву Відповідач стверджує, що подання позову, що розглядається в даній справі № 335/8166/25, є намаганням Позивачки безпідставно збагатитися за рахунок Відповідача. Позивач не погоджується із доводами Відповідача, а Відповідачем у відзиві не вказується, у чому саме полягає проявлення суперечливої поведінки Позивача та якими доказами це підтверджується. Крім того, Відповідач, починаючи з моменту отримання спірних грошових коштів, не вчиняв жодних дій стосовно їх повернення Позивачу. Позивач неодноразово намагалась вирішити це питання у досудовому порядку, однак, через небажання Відповідача повертати грошові кошти Позивач вимушена була звернутись до суду із позовною заявою. У зв`язку із відсутністю між сторонами письмового договору щодо передачі у користування грошових коштів, Позивачем спочатку було заявлено позов про стягнення з Відповідача грошових коштів в сумі 2 800 000,00 гривень з тих підстав, що ОСОБА_4 було набуто ці грошові кошти без належної правової підстави, у зв`язку із чим Позивач просила суд стягнути спірні грошові кошти на підставі статті 1212 ЦК України. Однак, враховуючи практику Верховного Суду, Позивачем після цього було вдруге подано позов про стягнення з Відповідача грошових коштів на підставі статті 1049 ЦК України. Таким чином, Позивачем було заявлено по суті ту ж саму вимогу, але з інших правових підстав, що підтверджує той факт, що Позивач послідовно підтримує одну й ту саму позицію по справі, починаючи з 2024 року.

02.10.2025 року від відповідача ОСОБА_4 надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких позивач вказує на те, що позивач посилається на те, що у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 Верховний Суд зазначив, що правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18).Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховний Суд, Велика Палата Верховного Суду тривалий час неодноразово наголошували на тому, що, досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Це, зокрема, постанови Верховного Суду України: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16; постанови Великої Палати Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, провадження № 14-465цс18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, провадження № 14-360цс19; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 308/3824/16, провадження № 61-24543св18, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, провадження № 61- 14052св21 та багато інших. При цьому, факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника з обов`язком повернення (див.: постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, провадження № 61-14052св21 та від 07 червня 2023 року у справі № 522/19653/21, провадження № 61-10376св22 (ЄДРСРУ № 111524412). Так, справжня правова природа грошових коштів навіть не визначена самим позивачем - чи то позика, чи то безпідставно набуті кошти.Позивач пересилав грошові кошти на рахунок відповідача з вересня 2021 року по березень 2022 року, тому саме з цих мотивів позивач змінив свою позицію та перераховані кошти на рахунок позивача, як спільні сумісні кошти на потреби сім`ї, почав визначати позикою. Крім того, Позивач зазначає, що за доводами Відповідача, кошти, які були спільною власністю подружжя, використовувались в інтересах сім`ї в тому числі на придбання нерухомості, є взаємовиключними, лише тому, що платежі, які перераховувались протягом 6 місяців з вересня 2021 по березень 2022 року були використані у березні 2022 року, як забезпечувальні платежі на придбання нерухомості, що не підтверджує те, що вони є спільними коштами подружжя, і як мінімум два платежі не могли бути використані для тих цілей, які вказав відповідач. Слід зазначити, що на відміну від позивача, відповідач послідовний у своїх поясненнях та своїй поведінці, що можна розцінити, як добросовісну. Адже, з подачею первісного позову про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, на відміну від позивача, відповідач вказував на ту ж саму правову природу цих коштів - спільні кошти подружжя. Натомість , як слідує з позовної заяви, позивач, розуміючи, що відповідач не бажає укладати письмовий договір позики, жодної письмової претензії відповідачу щодо повернення коштів згідно договору позики так і не відправив. Перша вимога щодо стягнення коштів, як безпідставно набуті відповідачем була надіслана - 21.12.2023 року. Друга вимога щодо повернення позики надіслана відповідачу лише в 02.02.2024 року після залишення позовної заяви про стягнення безпідставно набутих коштів без розгляду, незважаючи на те, що в позові вказує, що саме після перерахування останнього платежу (24.03.2022 року) відповідач відмовився від укладення договору позики. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року в справі № 924/1096/17 вказано, що «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин слід врахувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).Так і в даному випадку призначення платежів - поповнення рахунку, письмовий договір щодо досягнення умов договору надання в позику 2 800 000 грн. та повернення такої суми до певного періоду часу не укладався, досягнення умов за договором саме позики не відбулось, доказів цьому суду не надано. Про яку домовленість щодо укладення договору позики може бути мова, якщо позивач 21.12.2023 року надсилає відповідачу претензію про повернення грошових коштів, які отримані без достатньої правової підстави. Зі змісту цієї претензії не можливо зробити беззаперечний висновок про перерахування коштів відповідачу за договором позики. А відповідно і обов`язку по поверненню коштів за договором позики відповідач не набув.

22.10.2025 року від представника позивача ОСОБА_1 надійшли заперечення, в яких представник позивача зазначив, що у запереченнях Відповідач стверджує, що Позивач пересилав грошові кошти на рахунок відповідача з вересня 2021 року по березень 2022 року, тому саме з цих мотивів Позивач змінив свою позицію та перераховані кошти як спільні сумісні кошти на потреби сім`ї почав визначати позикою. Натомість, Відповідач, на відміну від Позивача, вказує на одну і ту ж саму правову природу цих коштів - спільні кошти подружжя. Отже, за доводами Відповідача, спірні кошти є спільною власністю подружжя, що використовувались в інтересах сім`ї. Позивач не погоджується із доводами Відповідача, оскільки в даному випадку Відповідач, стверджуючи про те, що грошові кошти, перераховані ОСОБА_3 , використовувалися подружжям в інтересах сім`ї, не надає жодного доказу на підтвердження цих обставин. В матеріалах справи відсутній жодний доказ, що б підтверджував факт використання спірних коштів в інтересах подружжя. Відтак, враховуючи вищенаведене, доводи Відповідача про те, що спірні кошти є спільною власністю подружжя, що використовувались в інтересах сім`ї та для ведення бізнесу, є безпідставними та необґрунтованими, що не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами, що вказує на наявність підстав для витребування додаткових доказів і задоволення клопотання про витребування доказів, заявлене Позивачем у запереченнях від 17.09.2025 у цій справі. Стосовно посилань Відповідача на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, то вони є безпідставним.

12.11.2025 року від представника відповідача ОСОБА_5 надійшли пояснення по справі, в яких зазначено, що на думку позивача, строк повернення грошових коштів по договору позики становить кінець 2021 року, тобто до 31.12.2021 року. Незважаючи на те, що строк повернення коштів, перерахованих позивачем 23.09.2021 року та 05.10.2021 року сплив, а відповідач не виконав вимоги щодо їх повернення, позивачка не вчиняє заходи щодо їх повернення (не пред`являє претензії, вимоги), а навпаки 24.03.2022 року здійснює на її думку знову позику без визначення основних умов, які притаманні договору позики (сума позики, строк позики, відсотки і т.і.). Оскільки письмового договору, який би визначав основні умови договору і тому числі і строк повернення, слід застосувати стандартний строк позовної давності 3 роки. Тобто, 31.12.2024 року сплив строк позовної давності. Доказів переривання відповідачем строків позовної давності до позовної заяви не долучено. Оскільки, одна із сум (1 800 000 грн.) позивачкою була перерахована 24.03.2022 року, а зі змісту позовної заяви слідує, що після отримання вказаних грошових коштів ОСОБА_4 відмовився від укладення договору позики, то в будь-якому випадку 24.03.2022 року виник спір між сторонами і саме в цей час вона дізналась про порушене її право, яке в межах строків позовної давності і мала б захистити. Отже, Позивач подала позовну заяву про стягнення грошових кошів в серпні 2025 року, тобто через 4 роки після спливу строку позовної давності. Цією заявою, повідомляє, що строк позовної давності у справі 335/8166/25 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів сплив.

01.12.2025 року представником позивача подано заперечення, в яких зазначено, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV2, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 з 12 березня 2020 року на всій території України було установлено карантин. 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОVID-19)», яким розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України було доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 на всій території України, починаючи з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року, відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Окрім цього, у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України, 24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022 на території України введено воєнний стан. 15.03.2022 було прийнято Закон України № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17.03.2022. Відповідно до вказаного закону, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України було доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Законом України № 4434-IX від 14.05.2025 «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04.09.2025, пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України було виключено. З вищенаведеного вбачається, що у період з 02 квітня 2020 року по 04 вересня 2025 року строк загальної позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України, було продовжено. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 звернулась до Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості 15.08.2025.Таким чином, доводи Відповідача про те, що ОСОБА_3 було пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів у справі № 335/8166/25, є безпідставними.

16.01.2026 року ухвалою суду, клопотання позивача ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 про витребування доказів у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості задоволено частково.

Витребувано від АТ«УКРСИББАНК» виписку по рахунку НОМЕР_1 відкритому в АТ «Укрсиббанк»(04070, м.Київ, вул. Андріївська, 2/12 ЄДРПОУ 09807750) за періоди з 23.09.2021- 02.10.2021, 05.10.2021 15.10.2021, 24.03.2022-02.04.2022.

02.02.2026 до суду надійшли витребувані судом виписки по рахунку ОСОБА_4 06.02.2026 року від представника відповідача ОСОБА_6 надійшли додаткові пояснення.

Ухвалою суду від 10.02.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав і просить його задовольнити на підставах, які викладені у позовній заяві та заявах по суті справи.

У судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечує у повному обсязі з підстав, які викладені у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до ст. 259 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як на десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як на п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

13.04.2026 року суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення та з урахуванням складності справи ухвалив відкласти ухвалення та проголошення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення 23.04.2026 року о 15:30 годині. 23.04.2026 року проголошено вступна та резолютивну частину рішення суду та повідомлено, що повне рішення суду буде складено протягом десяти днів.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами у межах заявлених позовних вимог, приходить до наступного висновку.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Частиною 1 статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно вимог суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За правилами статей 12, статті 78 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Так, відповідно до ч.1, 4 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 20.12.2023 року у справа № 335/7479/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/115795586 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі, зареєстрованому 12.09.2003 року Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції, актовий запис № 298. Факт перебування у шлюбі також підтверджується копією повторного свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 виданого 23.01.2015 року.

Вказаним судовим рішенням від 20.12.2023 року шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 12.09.2003 Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції, актовий запис № 298 розірвано. Рішення набрало законної сили 03.04.2024 року.

Отже з 12.09.2003 року по 03.04.2024 року сторони перебували у шлюбі.

Відповідно до договору про поділ майна подружжя від 28.03.2024, а саме пункту 1 цього договору, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за взаємною згодою цим договором здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність. Пунктом 2 цього договору визначено, що під час перебування в зареєстрованому шлюбі сторонами було набуто в спільну сумісну власність, зокрема, майнові права на житлове приміщення (2-кімнатна квартира), проектний номер АДРЕСА_1 , право власності на яке у майбутньому буде зареєстроване на ОСОБА_4 згідно умов попереднього договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Задорожною Р.Й., приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу 29 березня 2022 року за реєстровими № 895, за яким ОСОБА_4 було сплачено забезпечувальний платіж в розмірі 3 912 000,00 гривень. Згідно з умовами пункту 8 договору про поділ майна подружжя, за домовленістю Сторін за цим договором в особисту приватну власність ОСОБА_4 переходять майнові права на житлове приміщення (2-кімнатна квартира), проектний номер АДРЕСА_1 , за яке сплачено забезпечувальний платіж в розмірі 3 912 000,00 гривень, та на яке ОСОБА_4 в майбутньому набуде право власності на підставі договору купівлі-продажу квартири згідно умов попереднього договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Задорожною Р.Й., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 29 березня 2022 року за реєстровим № 895.

Пунктом 10 цього договору визначено, що ми, сторони, підтверджуємо, що такий поділ та умови цього договору є нашим спільним рішенням, поділ є справедливим та обопільно вигідним, жодна зі сторін не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Сторони підтверджують, що домовились і не мають жодних зауважень, доповнень або суперечностей відносно умов цього договору (пункт 12 договору). Згідно пункту 13 цього договору, після підписання цього договору право спільної сумісної власності сторін на перелічене майно припиняється. Майнові претензії Сторін, щодо вказаного з майна, вважаються врегульованими.

Судом встановлено, що 23 вересня 2021 року ОСОБА_3 було перераховано на банківський рахунок ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 600 000,00 гривень з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку», що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 23.09.2021 та випискою по рахунку.

05 жовтня 2021 року ОСОБА_3 перераховано на банківський рахунок ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 400 000,00 гривень з призначенням платежу «перерахування коштів на картковий рахунок», що підтверджується платіжним дорученням № 5 від 05.10.2021.

24 березня 2022 року ОСОБА_3 було перераховано на банківський рахунок ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 1 800 000,00 гривень з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку», що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 24.03.2022.

Отже, на рахунок у банку, який відкрито на ім`я ОСОБА_4 ОСОБА_3 було здійснено три платежі, а саме: 1-й платіж (23.09.2021) - на суму 600 000,00 гривень; 2) 2-й платіж (05.10.2021) - на суму 400 000,00 гривень; 3) 3-й платіж (24.03.2022) - на суму 1 800 00,00 гривень. Таким чином, загальна сума коштів, перерахованих Відповідачу, становить 2 800 000,00 гривень.

Вищенаведені транзакції грошових коштів також підтверджуються випискою АТ «УКРСИББАНК» по рахунку НОМЕР_1 відкритому в АТ «Укрсиббанк»(04070, м.Київ, вул. Андріївська, 2/12 ЄДРПОУ 09807750) за періоди з 23.09.2021- 02.10.2021, 05.10.2021 15.10.2021, 24.03.2022-02.04.2022, яку було витребувано судом за клопотанням сторони позивача.

У виписці за період з 24.03.2022 по 02.04.2022 відображено, зокрема, сплату ОСОБА_4 : 29.03.2022 забезпечувального платежу згідно попереднього договору купівлі продажу квартири № 895 від 29.03.2022 на суму 10000,00 грн.;

30.03.2022 забезпечувального платежу згідно попереднього договору купівлі продажу квартири № 895 від 29.03.2022 на суму 2482000,00 грн. Копія попереднього договору купівлі-продажу квартири № 895 від 29.03.2022 міститься в матеріалах справи, так само як і копія заяви ОСОБА_3 про згоду на укладення цього договору. Також в матеріалах справи міститься копія договору про поділ майна подружжя від 28.03.2024, предметом якого були, в тому числі, майнові права на квартиру, зазначену в попередньому договорі від 29.03.2022.

Згідно копії квитанції від 31.03.2022 року, 31.03.2022 року ОСОБА_4 здійснена оплата за послуги з підбору паркінгу згідно договору про надання послуг № 29032022/2 від 29.03.2022 року на суму 259380,00 грн.

Згідно копії квитанції від 06.04.2022 року, 06.04.2022 року ОСОБА_4 було здійснено забезпечувальний платіж на суму 372060,00 грн. згідно попереднього договору купівлі-продажу паркінгу від 04.04.2022 року.

У виписці за період з 23.09.2021 по 02.10.2021 відображено сплату ОСОБА_4 23.09.2021 900000,00 грн. на користь ТОВ «Інтенд» (поповнення статутного фонду).

У виписці за період з 05.10.2021 по 15.10.2021 відображено сплату ОСОБА_4 06.10.2021 500000,00 грн. на користь ТОВ «Інтенд» (поповнення статутного фонду) .

Відповідно до попереднього договору купівлі-продажу від 29.03.2022 року № 895, посвідченого приватним нотаріусом Задорожньою Р.Й. Львівського міського нотаріального округу Сторони зобов`язуються упродовж 2 місяців після введення в експлуатацію з Дати прийняття будинку в експлуатацію укласти договір купівлі-продажу житлового приміщення (двокімнатна квартира) проектний номер АДРЕСА_1 на придбання якої ОСОБА_3 дала письмову згоду і яка на підставі договору про поділ майна подружжя від 28.03.2024 року № 292, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Харченко Ю.Г. залишилась у власності ОСОБА_4 .

Відповідно до умов пункту 1.1. попереднього договору купівлі продажу від 29.03.2022, сторони зобов`язуються упродовж 2 місяців з дати прийняття будинку в експлуатацію укласти договір купівлі-продажу житлового приміщення (2-кімнатної квартири), проектний номер АДРЕСА_1 .

Плановий строк прийняття в експлуатацію будинку - 31.07.2022.

Згідно пунктів 2.1. та 2.2. 2 цього договору, за домовленістю сторін продаж квартири, вказаної в пункті 1.1., вчиняється за 3 912 000,00 гривень.

Розрахунки за придбаний об`єкт здійснюються Покупцем шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на вказаний в договорі рахунок: р/р НОМЕР_3 АБ Укргазбанк, МФО 320478.

Пунктом 3.1. попереднього договору визначено, що для забезпечення виконання свого зобов`язання щодо укладення основного договору, керуючись ч. 1 ст. 524 та ч. 1 ст. 533 ЦК України, Покупець сплачує Продавцю забезпечувальний платіж у розмірі 3 912 000,00 гривень.

Забезпечувальний платіж вноситься наступним чином: дата платежу: 29.03.2022 - сума по попередньому договору (в гривнях): 3 912 000,00.

Відповідно до пункту 3.2. попереднього договору, факт внесения забезпечувального платежу підтверджується банківськими виписками про зарахування коштів на рахунок Продавця. Кошти вносяться на рахунок, який вказаний в даному договорі.

Згідно пункту 6.1. цього договору, попередній договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту підписання його сторонами та його нотаріального посвідчення. Даний договір вважається чинним до підписання основного договору (пункт 6.2. попереднього договору).

Факт перерахування коштів у зазначеній позивачем сумі та вказані у позовній заяві дати на рахунок відповідача, відповідачем не оспорюється.

Також встановлено, що 27.02.2024 року ОСОБА_3 зверталася до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_4 боргу у розмірі 2 800 000, 00 грн.

У справі № 335/2257/24 було відкрито провадження та призначено справу до розгляду. Фактичними обставинами даної справи позивачем згідно змісту позовної заяви зазначено, що: 23 вересня 2021 року згідно платіжного доручення № 1 Позивачем було перераховано грошові кошти в сумі 600 000,00 (шістсот тисяч гривень) на користь ОСОБА_4 з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку». 5 жовтня 2021 року згідно платіжного доручення № 5 було перераховано грошові кошти в сумі 400 000,00 (чотириста тисяч гривень) на користь ОСОБА_4 з призначенням платежу «перерахування коштів на картковий рахунок». 24 березня 2022 року згідно платіжного доручення № 1 Позивачем було перераховано на користь ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 1 800 000,00 (один мільйон вісімсот тисяч гривень ) з призначенням платежу «поповнення карткового рахунку». Отже, на користь Відповідача було здійснено три платежі, а саме: - 1-й платіж на суму 600 000,00 ( шістсот тисяч гривень ) від 23.09.2021; 2-й платіж на суму 400 000,00 ( чотириста тисяч гривень ) від 05.10.2021; - 3-й платіж на суму 1 800 00,00 (один мільйон вісімсот тисяч гривень ) від 24.03.2022, таким чином, загальна сума коштів, перерахованих на користь Відповідача становить 2 800 000,00 грн. (два мільйони вісімсот тисяч гривень). В той же час, правові підстави для перерахування вищезазначених сум коштів відсутні, що є підставою для виникнення у Відповідача зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна (безпідставного збагачення) у вигляді зазначеної суми грошових коштів. З метою вирішення питання щодо повернення перерахованої суми грошових коштів Позивач листом від 21.12.2023 звернувся до Відповідача стосовно повернення перерахованої ним суми грошових коштів, Відповідач відповіді на вказаний лист не надав.. Підставою заявлених вимог згідно змісту позовної заяви було стягнення цієї суми коштів як безпідставно набутого майна в порядку ст.1212 ЦК України.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09.05.2024 року, позовну заяву ОСОБА_3 , в особі представника ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів (2800000 грн.) залишено без розгляду за заявою позивача на підставі п. 5 ч.1 ст. 257 ЦПК України.

18.04.2024 року Заводський районним судом м.Запоріжжя відкрито провадження у справі № 462/9545/23 за позовом ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ОСОБА_4 . Про поділ спільного майна подружжя. Відомості про розгляд вказаної справи в матеріалах справи відсутні.

У позовній заявіу справі № 462/9245/23, ОСОБА_3 на сторінці 4 зазначає: «Також під час перебування у шлюбі ОСОБА_4 за рахунок спільних коштів подружжя набув корпоративні права у наступних юридичних особах: ...3) Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтенд» (код ЄДРПОУ:31425939; місцезнаходження: 69067, Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Лізи Чайкіної, 53, прим. 61-64, 66-67). Розмір статутного капіталу вказаної юридичної особи становить 5000000,00 гривень».

Тобто, позивач у іншій справі стверджує про те, що корпоративні права у ТОВ «Інтенд» набувалися за рахунок спільних коштів подружжя. Корпоративні права на ТОВ «Інтенд» були придбані ОСОБА_4 за договором від 04.08.2014 за згодою ОСОБА_3 згідно заяви, підпис на якій засвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тавтєлєвим А.В. 04.08.2014 за № 856, про що зазначено в самому договорі, який долучено відповідачем.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Так, звертаючись до суду із позовом ОСОБА_3 просить стягнути з ОСОБА_4 кошти в сумі 2 800 000,00 грн, мотивуючи вимоги тим, що між сторонами було досягнуто усної домовленості про надання позики, яку позивач виконав шляхом безготівкового переказу коштів. Позивач наполягає, що перерахування коштів з призначенням «поповнення карткового рахунку», «перерахування коштів на картковий рахунок» є доказом укладення договору позики. На підтвердження заявлених вимог позивачем до позову долучено копії трьох платіжних доручень та заявлено клопотання про витребування банківських виписок за рахунком, який відкритий на ім`я відповідача. Інші докази позивачем не подавалися.

Натомість ОСОБА_4 проти позову заперечує, зазначаючи, що письмового договору позики не укладалося, волевиявлення на отримання коштів саме як позики у нього не було, як і не виникав обов`язок на повернення таких грошових коштів в якості позики, а призначення платежів у платіжних документах не свідчить про виникнення боргових зобов`язань, так як переказ грошових коштів відбувався з метою придбання майна подружжям.

Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховний Суд, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошували на тому, що, досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Це, зокрема, постанови Верховного Суду України: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16; постанови Великої Палати Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, провадження № 14-465цс18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, провадження № 14-360цс19; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 308/3824/16, провадження № 61-24543св18, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, провадження № 61- 14052св21 та інші.

При цьому, факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника з обов`язком повернення (постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, провадження № 61-14052св21.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 1049 ЦК України передбачено, що Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина перша статті 207 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20).

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та інших постановах).

Касаційний суд у судових рішеннях неодноразово зазначав, що по своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику; розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми. Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником;вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Суд наголошує, що обов`язок доведення права вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання в силу ст. 12,13,81 ЦПК України покладений саме на позивача.

Так, щодо платіжних доручень як доказів укладення позики з відповідачем, на які посилається позивач як на підтвердження виникнення між сторонами відносин позики, то суд дослідивши вказані платіжні доручення у сукупності з іншими доказами, встановив, що платіжні доручення та банківська виписка про зарахування коштів на рахунок відповідача не є достатнім доказом укладення договору позики, адже призначення платежу «поповнення карткового рахунку» або «перерахування коштів» за своїм змістом не відображає суті правочину, при тому, що ані у платіжних дорученнях, ані у банківській виписці у призначенні платежу не вказано, що це є позика, а відтак, платіжні доручення № 1 від 24.03.2022, № 1 від 23.09.2021, платіжне доручення №5 від 05.10.2021 року та банківська виписка, яка долучена до матеріалів справи за клопотанням позивача підтверджує лише факт руху коштів, але не наявність боргових зобов`язань.

Також, позивач посилається в обґрунтування заявлених вимог щодо укладення між сторонами договору позики на положення ч.2 ст. 640 ЦПК України. Надаючи оцінку вказаним обґрунтуванням адвоката, суд враховує правову природу реальних договорів та межі судового розгляду і зазначає таке.

Особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, відповідно до якої, якщо для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту такого передання або вчинення дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту погодження умов, а й самого факту передачі грошової суми саме як позики.

З огляду на це, посилання позивача на платіжні доручення чи момент зарахування коштів на рахунок відповідача як на доказ усного договору позики є неспроможними. Без дотримання письмової форми правочину сам факт перерахування коштів не підтверджує виникнення саме позикових зобов`язань, оскільки за відсутності підписаного договору неможливо встановити як волевиявлення сторін, так і обов`язок відповідача на повернення цих коштів.

Разом із тим, позивачем не доведено укладення договору позики в письмовій формі (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), який би підтвердив домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, з урахуванням суми грошових коштів 2 800 000,00 грн, яка вимагає письмової форми, підстав для стягнення вказаних грошових коштів як позики немає.

Більш того, як зазначалося вище, позивач раніше зверталася до суду із позовом, в якому в порядку ст. 1212 ЦК України просила про стягнення цих же грошових коштів з відповідача як безпідставно набутих, що, на думку суду, додатково підтверджує недоведеність існування між сторонами договірних відносин позики та обов`язку відповідача повернення позивачу грошових коштів як позики.

Суд зазначає, що норми інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави підлягають застосуванню в таких випадках, коли зокрема, у разі отримання безготівкових коштів на поточний рахунок особи в банку за відсутності правової підстави для перерахування коштів або без зазначення в платіжному дорученні про таку підставу.

Як видно зі змісту ст. 1212, 1214 ЦК України зазначені норми права регулюють правовідносини щодо безпідставно набутого майна. Разом з цим, норми ст. 536 ЦК України регулюють правовідносини щодо зобов`язань, які виникають із договорів, а норми ст. 1046-1048 ЦК України з договору позики.

При цьому права і обов`язки сторін, які виникають з договірних правовідносин та права і обов`язки, які виникають з правовідносин щодо безпідставно набутого майна відрізняються та є взаємновиключеними.

Окремо слід зазначити, що згідно з принципом диспозитивності, закріпленим у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи виключно в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Оскільки позивач визначив підставою позову саме договірні відносини - позику, суд не має права виходити за межі цих вимог та самостійно перекваліфіковувати правовідносини, наприклад, у кондикційні (безпідставне набуття майна), які є взаємовиключними із відносинами позики.

Більш того, вагоме значення у даній справі є той факт, що на момент здійснення всіх трьох платежів (вересень 2021 року-березень 2022 року) сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Дана обставина змінює правову природу передачі коштів з огляду на презумпцію спільності майна, встановлену ст. 60 СК України, яка визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Це стосується і грошових коштів, які є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

А відтак, перерахування коштів одним із подружжя іншому під час шлюбу, за відсутності письмово оформлених зобов`язань, сприймається судом як розпорядження спільним майном або виконання обов`язку щодо матеріальної підтримки сім`ї, на підтвердження чого відповідачем надані відповідні докази, які не спростовані позивачем.

Насамперед, предметом розгляду цієї справи не є поділ майна подружжя, а позивачем не надано належних доказів того, що вказані кошти були її особистою приватною власністю (наприклад, набутою до шлюбу, в порядку спадкування чи дарування відповідно до ст. 57 СК України), при тому, що спір про поділ майна подружжя є предметом розгляду Заводського районного суду м.Запоріжжя. За відсутності таких доказів або рішення суду, яке набрало законної сили згідно з презумпцією спільності майна подружжя, ці кошти вважаються спільними. Логічно при цьому, що особа не може надати в позику іншому з подружжя те майно, яке і так належить їм обом на праві спільної сумісної власності, а тому аргументи позивача про існування усної позики між подружжям на суму 2 800 000,00 грн., на переконання суду, є безпідставними.

Також суд враховує і специфіку довірчих відносин у шлюбі. Укладення договору позики між чоловіком та дружиною щодо значної суми вимагає чіткої правової визначеності. У сімейних відносинах переказ коштів часто здійснюється для спільних інвестицій, купівлі нерухомості або оплати побутових потреб, а тому без письмового договору, який би прямо вказував на обов`язок повернення коштів, суд не може кваліфікувати такі дії як позику. Зворотне трактування порушувало б засади правової визначеності та презумпцію згоди другого з подружжя на розпорядження спільним майном.

Зрештою, в межах сім`ї діє особливий правовий режим власності, який може бути спростований виключно належними та допустимими письмовими доказами, яких у даній справі позивачем не надані.

Питання ж визначення часток у спільному майні, поділ майна подружжя чи визнання майна особистою власністю є предметом окремого позовного провадження і здійснюються за іншою процедурою в межах розгляду іншої справи. Доводи Відповідача про те, що перерахування коштів мало на меті придбання об`єктів нерухомості чи іншого майна у спільну сумісну власність, відповідають правовому режиму майна подружжя, проте предметом розгляду цієї справи є виключно факт укладення договору позики та наявність обов`язку з його повернення.

На переконання суду, вирішення майнових спорів подружжя під виглядом стягнення позики є неприпустимим змішуванням правових режимів та порушенням норм матеріального і процесуального права.

Суд наголошує, що в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення коштів за договором позики тягар доведення лежить на позивачеві.

Стаття 1051 ЦК України та стаття 78 ЦПК України прямо забороняють використання свідчень свідків для підтвердження того, що договір позики був укладений, якщо закон вимагає письмової форми, а позивач не надав жодного належного письмового доказу, який би підтверджував зобов`язання відповідача повернути отримані кошти позивачу як позику.

Оскільки факт існування між сторонами відносин позики не доведений, правові підстави для стягнення коштів у порядку ст. 1046 ЦК України відсутні, позов є необгрунтованим і недоведеним, а тому в задоволенні позову суд відмовляє у повному обсязі.

Щодо питання застосування строків позовної давності, про який заявлено стороною відповідача, слід зауважити наступне. Відповідно до усталеної сталої судової практики та правових висновків Верховного Суду, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Оскільки в даній справі факт укладення договору позики не доведений, а самі вимоги є безпідставними через відсутність правових підстав для виникнення боргу, суд відмовляє у позові саме через його необґрунтованість. Питання пропуску строку позовної давності у такому разі судом взагалі не вирішується, оскільки захисту підлягає лише порушене право, яке у позивача в межах заявлених вимог не виникло.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 81, 89, 259, 264-265,268 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Відповідно ч.5 ст.268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення.

Вступна та резолютивна частина рішення проголошена а судовому засіданні 23.04.2020 року. Повне рішення складено 04.05.2026 року.

Суддя Ю.В Апаллонова