Постанова № 13590829, 12.01.2011, Луганський окружний адміністративний суд

Категорія №2.15

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 січня 2011 року Справа № 2а-9472/10/1270 Луганський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого: Качуріної Л.С.

суддів: Ципко О.В.

Каюди А.М.

при секретарі Лємба А.В.,

в присутності сторін:

позивач: ОСОБА_2

представника позивача:ОСОБА_4;

представника відповідача: не зявився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірними дій, скасування рішення від 19.11.2010 року №552-10 про відмову в наданні статусу біженця, -

В С Т А Н О В И В:

08 грудня 2010 року до Луганського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірними дій, скасування рішення від 19.11.2010 року №552-10 про відмову в наданні статусу біженця.

У позовній заяві позивач просив суд: 1) визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_2; 2) скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_2; 3) зобовязати Державний комітет України у справах національностей та релігії надати ОСОБА_2 статус біженця в Україні.

В обґрунтування заявленого позову представник позивача зазначив, що 06.12.2010 року громадянин Іраку ОСОБА_2, який прибув в Україну в листопаді 2007 року для навчання і проживає в місті Луганську, отримав повідомлення №71 Сектора міграційної служби у Луганській області про відмову в наданні йому статусу біженця з посиланням на те, що у даний час відсутні умови, передбачені абзацом 5 ст.10 Закону України «Про біженців», а саме переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи та політичних переконань.

Позивач вважає таку відмову необґрунтованою, оскільки його повернення до Іраку неможливе, так як в період з 2003 по 2006 рік знаходячись у «Зеленій зоні» м. Багдад, Іраку, та працюючи архітектором в американській компанії GBG Ljgistics «Глобалбизнесгруп», потерпав гоніння та погрози збоку невідомих йому іракських угруповань, які погрожували розправою, слідкували за ним, вважаючи його зрадником країни. Після того як компанія перестала існувати в Багдаді він змушений був виїхати з Іраку. Перебуваючи в Україні, 28.11.2008 року на англійському конгресі Свідків ОСОБА_6 у м. Києві він прийняв обряд хрещення, отже змінив релігію, оскільки вважає іслам дуже агресивною релігією. Тому, з огляду на ці обставини не може повернутися в Ірак, оскільки обґрунтовано побоюється стати жертвою переслідувань на підставі віросповідання.

Представник відповідача - Державного комітету України у справах національностей та релігій у судове засідання не прибув, заперечення проти адміністративного позову не надав, про дату, час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином, про причини неприбуття суду не повідомив. На запит суду про надання належним чином засвідченої копії рішення від 19 листопада 2010 року №552-10 не відповів. Згідно ч.4 ст.128 КАС України у разі неприбуття відповідача субєкта владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши пояснення позивача та представника позивача, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані сторонами докази, суд на підставі наявних у справі доказів дійшов до наступного.

У судовому засіданні встановлено, що позивач громадянин Іраку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в місті Багдад, Республіка Ірак, має паспорт НОМЕР_1, виданий 28.03.2007 року органом влади Іраку, прибув на територію України в м. Луганськ на підставі одноразової візи №У03679141, виданої в м. Багдаді 25.10.2007 року, для навчання у Східноукраїнському національному університеті ім. В.Даля. Проживає в АДРЕСА_2

Згідно довідки №12 від 15.12.2010 року, наданої наглядачем Ради старійшин Релігійної громади Свідків ОСОБА_6 міста Луганська, ОСОБА_2 є хрещеним вісником Релігійної громади Свідків ОСОБА_6 міста Луганська з 23 листопада 2008 року до теперішнього часу.

Згідно свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО №488365 Релігійна громада Свідків ОСОБА_6 міста Луганська зареєстрована виконавчим комітетом Луганської міської ради 29.05.2002 року за адресою: 91004, м. Луганськ, Гостра Могила, буд.4, кВ.10, ідентифікаційний код юридичної особи за ЄДРПОУ 26229591. Громада діє на підставі Статуту, прийнятого 17.04.2001 року на зборах громади Свідків ОСОБА_6 міста Луганська, та погодженого 25.08.2001 року з Управлінським бюро релігійної організації Свідків ОСОБА_6 в Україні, статут якого зареєстровано 30.03.1992 року Радою в справах релігій при Кабінеті Міністрів України.

Згідно свідоцтва про шлюб, НОМЕР_2, виданого 17.04.2010 року Артемівським відділом реєстрації актів цивільного стану Луганського міського управління юстиції, ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з громадянкою України ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, про що в Книзі реєстрації шлюбів 17.04.2010 року зроблено запис за номером №147.

Суд установив, що06.12.2010 року завідувач сектору міграційної служби у Луганській області на підставі рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії №552-10 від 19 листопада 2010 року повідомив ОСОБА_2 повідомленням №71 від 06.12.2010 року (т.№1 а.с.6), про відмову в наданні йому статусу біженця відповідно до абзацу пятого ст.10 Закону України «Про біженців».

З урахуванням встановлених судом доказів суд вважає таку відмову не обґрунтованою.

Відповідно до частини 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Стаття 86 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює право і обовязок суду оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному і повному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності.

Отже, вирішуючи дану справу суд виходить з того, що правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлює державні гарантії захисту біженців визначає Закон України «Про біженців» від 21.06.2001 року №2557-ІІІ.

Згідно ст.1 Закону України «Про біженців» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 3 Закону України «Про біженців» визначено, що біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Суд установив, що позивач в період 2003-2006 років проживаючи в своїй країні, в Іраку, постійно потерпав від переслідувань та погроз збоку невідомих йому іракських угруповань, які погрожували розправою, слідкували за ним, вважаючи його зрадником країни. Знаходячись у «Зеленій зоні» м. Багдад, в Іраку, та працюючи архітектором в американській компанії GBG Ljgistics «Глобалбизнесгруп» він деякий час знаходився під захистом компанії, але після того як компанія перестала існувати в Багдаді він змушений був виїхати з Іраку, опасаючись за своє життя.

В листопаді 2007 року позивач прибув в Україну для навчання і проживає в місті Луганську. До вересня 2010 року він навчався у Східноукраїнському національному університеті ім. В.Даля, а потім змушений був припинити навчання внаслідок відсутності грошей.

У своїй заяві про надання статусу біженця під час співбесіди позивач вказував, що має громадянство Іраку та указував, що до прибуття в Україну біженцем він не визнавався та притулку в іншій країні не отримував.

Перебуваючи в Україні, 28.11.2008 року на англійському конгресі Свідків ОСОБА_6 у м. Києві він прийняв обряд хрещення, отже змінив релігію, оскільки вважає іслам дуже агресивною релігією. Тому, з огляду на ці обставини, не може повернутися в Ірак, оскільки обґрунтовано побоюється стати жертвою переслідувань на підставі віросповідання.

Абзацом 5 статті 10 Закону Україну «Про біженців» визначено, що статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні.

Відповідач не надав доказів суду, що позивач до прибуття в Україну визнавався біженцем або отримував притулок в іншій країні, тобто є субєктом вимог, визначених абзацом 5 статті 10 Закону Україну «Про біженців».

З наявних у справі доказів суд установив, що позивач рятуючись від переслідувань невідомих екстремістських угруповань змушений був спочатку виїхати до Арабських Еміратів, але біженцем його не визнавали та притулку в цій країні не надавали.

За таких підстав посилання відповідача в своєму рішенні №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні позивачу статусу біженця на абзац 5 ст.10 Закону України «Про біженців» є необґрунтованим, а дії щодо видання такого рішення неправомірними.

Відповідно ст.33 Конвенції про статус біженців, до якої в січні 2002 року приєдналася Україна, договірні Держави не будуть жодним чином висилати, або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їх расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд дійшов висновку, що згідно даних електронних засобів масової інформації, яким зокрема є «Інтернет» (http/www.dlnz.com/news/2010/08/18Three_farmers_killed_central_Irac_ 0353.html), та інших, в наступний час в Іраку триває масове порушення прав людини, державні органи не забезпечують громадянам належного рівня безпеки, тому позивач обґрунтовано опасається за своє життя у разі повернення до Іраку.

Таким чином, встановлений судом факт прийняття позивачем обряду хрещення, отже змінення релігії, позбавляє його можливості безпечно повернутися в Ірак, оскільки він обґрунтовано побоюється стати жертвою переслідувань на підставі віросповідання.

Отже, виходячи з аналізу чинного законодавства України та міжнародних договорів, згоду на обовязковість яких надана Верховною Радою України та з огляду на наявні у справі докази суд дійшов висновку, що вимоги позивача щодо визнання неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні йому статусу біженця та скасування цього рішення, відповідають чинному законодавству України, доведені у судовому засіданні, підтверджені матеріалами справи і підлягають в цій частині задоволенню.

Що стосується вимоги зобовязати Державний комітет України у справах національностей та релігій надати ОСОБА_2 статус біженця в Україні, суд вважає, орган державної влади не може бути підмінений судом.

З гідно з Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) - Держкомнацрелігій є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-премєр-міністра України.

Держкомнацрелігій у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням.

Основними завданнями Держкомнацрелігій, зокрема є участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції, забезпечення захисту прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також у сфері релігії, відносин із церквою і релігійними організаціями.

Тому суд вважає, що вимога позивача щодо зобовязання Державного комітету України у справах національностей та релігії надати ОСОБА_2 статус біженця в Україні не підлягає задоволенню.

Що стосується принципу здійснення правосуддя в адміністративних справах як диспозитивності, тобто права особи вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, суд вирішує тільки ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопоче сторона, і суд не може вийти за межі цих вимог.

В той же час, відповідно ч.2 ст.11 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Отже, принцип диспозитивності дає право суду з метою дотримання захисту прав, свобод і інтересів позивача, оскільки його права потребують захисту, прийняти рішення про зобовязання відповідача повторно розглянути питання про надання статусу біженця в Україні громадянину Іраку ОСОБА_2 та прийняти рішення згідно з чинним Законодавством.

Згідно квитанції №5701191 від 08.12.2010 року позивач сплатив судовий збір на рахунок ГУДКУ в Луганській області за позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігії в сумі 3,40 грн. Судове рішення ухвалене частково на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень.

Відповідно до ч.1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Відповідно до ч.3 ст.94 КАС України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог.

Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, у якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено представників сторін про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом 5-денного строку.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 11, 17, 87, 94, 98, 158, - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

А адміністративний позов ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірними дій, скасування рішення від 19.11.2010 року №552-10 про відмову в наданні статусу біженця, задовольнити частково.

Визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_2.

Скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №552-10 від 19 листопада 2010 року про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_2.

Зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій повторно розглянути питання про надання статусу біженця в Україні громадянину Іраку ОСОБА_2 та прийняти рішення згідно з чинним Законодавством.

В інших частинах позову відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 державне мито в сумі 1,70 грн.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10днів з дня проголошення постанови, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження.

Постанову складено у повному обсязі та підписано 17 січня 2011 року.

Головуючий суддяЛ.С. Качуріна

суддя

суддяО.В. Ципко А.М. Каюда