Ухвала суду № 13340796, 21.12.2010, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2-а-479/10/1070 Головуючий у 1-й інстанції: Балаклицький А.І.

Суддя-доповідач: Мельничук В.П.

У Х В А Л А

Іменем України

"21" грудня 2010 р. м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Шведа Е.Ю., Попович О.В.,

при секретарі: Плаксі В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу представника Київської обласної митниці Джулая Григорія Валентиновича на постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2010 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «В.Е.С.Груп» до Київської обласної митниці про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2009 року Товариство з обмеженою відповідальністю «В.Е.С.Груп» звернулося до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Київської обласної митниці про скасування податкових повідомлень-рішень. Свої вимоги мотивує тим, що відповідач під час проведення планової документальної перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України позивачем діяв неправомірно. Неправомірність, на думку позивача, полягала в тому, що відповідачем під час проведення вищезазначеної документальної перевірки діяв не у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, також відповідачем були застосовані закони України, які не регулюють спірні правовідносини.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2010 року позов задоволено повністю. Скасовано податкові повідомлення Київської обласної митниці від 05.12.2008 року № 12, № 13 та № 14.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, представник Київської обласної митниці Джулай Григорій Валентинович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нову, якою відмовити у задоволенні позову повністю.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду без змін.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції може залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено наступне.

Перевезення товарів на адресу позивача здійснювалося згідно договорів на транспортно-експедиційне обслуговування автомобільним транспортом з перевізниками, а саме: ФОП ОСОБА_4, СПД ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_6, ФОП ОСОБА_7, СПД ОСОБА_8, ПП ОСОБА_9, ПП ОСОБА_10, ПП ОСОБА_11, ПП ОСОБА_12, ТОВ «Бі Транс», ПП ОСОБА_13, ПП ОСОБА_14

Проведення планової документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «В.Е.С. Груп»Київською обласною митницею здійснювалось відповідно до наказів Київської обласної митниці від 05.09.2008 року № 349, 01.10.2008 року № 414, від 10.10.2008 року № 437, від 24.10.2008 року № 459.

10.11.2008 року Київською обласною митницею був складений акт № 3/8/125000000/34402893 перевірки стану дотримання Товариством з обмеженою відповідальністю «В.Е.С. Груп» законодавства України з питань митної справи за період з 01.06.2006 року по 30.06.2008 року.

За результатом складеного акту Київською обласною митницею були направленні Товариству з обмеженою відповідальністю «В.Е.С. Груп»податкові повідомлення від 05.12.2008 року № 12, № 13 та № 14.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідач правомірно діяв в частині виконання процедури прийняття податкових повідомлень, однак неправомірно визначив суму податкового зобовязання. Неправомірність визначення суми відбулось внаслідок невірного застосування спеціальних норм законодавства, що регулюють господарські правовідносини.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обгрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Частинами 1, 4, 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями; при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту; господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 181, ч. 2 ст. 184 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів; укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

В свою чергу правове регулювання перевезення вантажів здійснюється відповідно до глави 32 Господарського кодексу України та інших актів законодавства.

Відповідно до наведеної правової норми субєктам господарювання з метою надання транспортних послуг, у тому числі у міжнародному сполученні, не заборонено залучати інших перевізників.

Частинами 1 і 2 ст. 316 Господарського кодексу України передбачено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобовязується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, повязаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлений обовязок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобовязань, повязаних із перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Відповідно до Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність»транспортно-експедиторська послуга це робота, що безпосередньо повязана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування. При цьому експедитор (транспортний експедитор) це субєкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування.

Експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України.

Експедитори надають клієнтам послуги відповідно до вимог законодавства України та держав, територією яких транспортуються вантажі, згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедиторської діяльності, а також інші послуги, визначені за домовленістю сторін у договорі транспортного експедирування.

Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування.

У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обовязкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування.

Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані субєктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади.

Ціни і ціноутворення у сфері господарювання, в тому числі плата за договором транспортного експедирування, регулюються главою 21 Господарського кодексу України та іншими актами законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 189 Господарського кодексу України субєкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні ціни або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Частиною 2 ст. 190 Господарського кодексу України встановлено, що вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням субєкта господарювання.

Статтею 6 Господарського кодексу України передбачено заборону незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про ціни і ціноутворення»державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення державних фіксованих цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. При цьому тарифна (цінова) політика або порядок вищезазначеного розподілу вартості перевезення самостійно встановлюється і визначається підприємством в розпорядчих документах (накази, розпорядження, правила тощо) з урахуванням вартості витрат, рентабельності та інших факторів, що мають вплив на здійснення господарської діяльності. При цьому втручання державних органів у господарські, в тому числі цінові відносини підприємств забороняється.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 267 Митного кодексу України витрати на транспортування оцінюваних товарів до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України додаються при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті.

Отже, на підставі вищезазначених норм колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що законодавчими актами, які регулюють питання надання послуг з перевезення вантажів прямо не передбачено покладення обовязку на сторін договору щодо розмежування витрат на перевезення вантажу перевізником за межами митної території України та на митній території України безпосередньо у рахунку на сплату послуг в акті прийняття робіт.

Навпаки, вищезазначеними нормами чітко передбачено, що ціна є істотною умовою договору.

Розмежування витрат на перевезення вантажу перевізником за межами митної території України та на митній території України повинно передбачатись у договорі на перевезення вантажів або у договорі на транспортно-експедиційне обслуговування.

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач надав докази суду щодо підтвердження ціни договору та розмежування витрат на перевезення вантажу перевізником за межами митної території України та на митній території України, зокрема, доповнення до договорів.

При цьому судом першої інстанції було встановлено факт заниження митної вартості позивачем по ВМД від 26.02.2008 року № 125010000/8/101131 на 3540,67 грн.; по ВМД від 26.07.2007 року № 125010000/7/128027 на 16361,89 грн.; по ВМД від 26.07.2007 року № 125010000/7/128026 на 3564,73 грн.; по ВМД від 24.07.2007 року № 125010000/7/127983 на 16642,60 грн.

Однак, судом першої інстанції встановлено, що по іншим вантажним митним деклараціям та договорам з перевезення вантажу недоведено відповідачем факт заниження митної вартості товару. Навпаки докази які були долучені відповідачем до справи вказують на правомірність дій позивача щодо визначення митної вартості товару під час його переміщення через митний кордон України, а саме: доповненнями № 026 від 16.07.2007 року до договору № 005 від 16.07.2007 року, № 023 від 03.07.2007 року до договору № 004 від 07.05.2007 року, № 064 від 26.10.2007 року до договору № 006 від 16.10.2007 року наданими відповідачем до заперечень спростовано факт вчинення неправомірних дій позивача щодо визначення митної вартості товару.

Крім того, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем не було доведено шляхом надання доказів по іншим договорам перевезення, яки би підтверджував факт вчинення неправомірних дій позивача щодо визначення митної вартості товару.

Таким чином колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем належним чином не було виконано обовязок доказування, встановлений ч. 2 ст. 71 КАС України.

Крім цього, відповідно до підпункту 2.1.1. пункту 2.1. ст. 2 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»митні органи є контролюючими органами стосовно акцизного збору та податку на додану вартість, ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів, які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України.

Підпунктом 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону передбачено, що контролюючий орган зобовязаний самостійно визначити суму податкового зобовязання платника податків у разі якщо: дані документальних перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових деклараціях.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зважаючи на відповідні правові норми відповідач правомірно діяв в частині виконання процедури виставлення податкових повідомлень, однак неправомірно визначив суму податкового зобовязання. Неправомірність визначення суми відбулось внаслідок невірного застосування спеціальних норм законодавства, що регулюють господарські правовідносини.

Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України, яка є нормою прямої дії, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Із системного тлумачення положень статті 124 Конституції України, дотримуючись принципів законності, поділу влади, а також компетенції органів державної влади, визначеної Конституцією України та законами України, випливає, що суд може надати оцінку правомірності дій органу державної митної служби у звязку з виставленням податкових повідомлень, але не має права брати на себе повноваження цього органу державної виконавчої влади, зокрема у питанні визначенні суми податкового зобовязання.

Враховуючі викладені норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обгрунтованість заявлених позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

За таких обставин колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Викладеним спростовуються доводи апеляційної скарги, а тому колегія суддів вважає її такою, що задоволенню не підлягає.

Зі змісту ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим ухвалене судом на підставі повного та всебічного зясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу представника Київської обласної митниці Джулая Григорія Валентиновича залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2010 року без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: Е.Ю. Швед

О.В. Попович