Ухвала суду № 13322553, 08.11.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"08" листопада 2010 р. м. КиївК-21385/08

08 листопада 2010 року Справа № 2а-3561/08 (22-а-3804/08)

К/с № К-21385/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Степашко О.І.,

за участю секретаряАльошиної Г.А.,

за участю представників

позивача:не зявився

відповідача:не зявився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова

на постановуХарківського окружного адміністративного суду

від19.03.2008 р.

та ухвалуХарківського апеляційного адміністративного суду

від13.10.2008 р.

у справі№2а-3561/08 (22-а-3804/08 номер справи у суді апеляційної інстанції)

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Велтон»

доДержавної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова

проскасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ:

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2008 р. (суддя Я.В.Пянова), залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2008 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя О.І.Сіренко, судді З.Г.Подобайло, А.М.Григоров), в повному обсязі задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Велтон»(далі позивач, ТОВ «БК «Велтон») до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова (далі відповідач, ДПІ у Київському районі м. Харкова). Скасовано податкові повідомлення-рішення від 20.02.2008 р. №0000092303/0 та №0000082303/0, стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 3,40 грн. судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що чинне законодавство не передбачає відповідальності платника податку у звязку з припиненням діяльності його контрагентів або у звязку з їх незнаходженням за місцем реєстрації чи недостатністю у них трудових, виробничих або інших ресурсів. Тому, зважаючи на підтвердження позивачем відповідними первинними документами правомірності формування складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість, донарахування підприємству податкових зобовязань з податку на прибуток та податку на додану вартість визнано судовими інстанціями безпідставним.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального права просить скасувати зазначені рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позову. Свої доводи скаржник обґрунтовує правомірністю донарахування позивачу податкових зобовязань з огляду на те, що суми, включені позивачем до складу валових витрат та до складу податкового кредиту з податку на додану вартість, були відображені платником на підставі господарських операцій, які мають ознаки фіктивності.

Позивачем письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача не надано.

Відповідно до ч.1 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій у ході розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини справи.

Представниками податкового органу було проведено планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2006 р. по 30.09.2007 р., якою, крім інших, встановлено порушення позивачем п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 р. №334/94-ВР (з наступними змінами та доповненнями), що призвело до заниження податкових зобовязань з податку на прибуток у розмірі 739.806,87 грн., а також порушення пп.7.4.1, пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 р. №168/97-ВР, що призвело до заниження податкових зобовязань з податку на додану вартість на суму 591.845,47 грн..

За результатами зазначеної перевірки відповідачем 07.02.2008 р. було складено акт №602/235/31854946, на підставі якого 20.02.2008 р. прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення №0000092303/0, яким визначено позивачу суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 887.768,21 грн. (591.845,47 грн. основного платежу, 295.922,74 грн. штрафних (фінансових) санкцій), та №0000082303/0, яким визначено позивачу суму податкового зобовязання з податку на прибуток у розмірі 1.109.710,31 грн. (739.806,87 грн. основного платежу, 369.903,44 грн. штрафних (фінансових) санкцій).

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, між позивачем та його контрагентами ТОВ «ТУСА», ТОВ «АПСУ», ТОВ «Електроспецтех», ТОВ «ПРОІНВЕСТ ХХІ», було укладено ряд договорів про надання послуг. Виконання зазначених договорів підтверджено актами прийому-передачі виконаних робіт та виданими позивачу податковими накладними.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, яким позивачу нараховано податкові зобовязання з податку на прибуток, судові інстанції виходили з того, що наявність податкових накладних та актів прийому передачі наданих послуг є достатнім підтвердженням правомірності формування позивачем складу валових витрат.

Крім того, ухвалюючи рішення про неправомірність донарахування контролюючим органом податкових зобовязань з податку на додану вартість, суди попередніх інстанцій, виходили з того, що виникнення права позивача, як платника податку на додану вартість, на податковий кредит є наслідком фактичного здійснення господарської операції, яка є обєктом оподаткування, за умови наявності податкових накладних, виписаних контрагентами, які у свою чергу були включені до відповідного державного реєстру та мали свідоцтво платника податку на додану вартість.

Відповідно до п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 р. №334/94-ВР (з наступними змінами та доповненнями), валовими витратами виробництва та обігу визначено суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з положеннями пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у звязку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.5.3 5.7 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 п.5.3 ст.5 цього ж Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обовязковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 р. №168/97-ВР (з наступними змінами та доповненнями) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8№ цього Закону, протягом такого звітного періоду у звязку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пп.7.4.5 п.7.4 вказаної статті не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

Керуючись вказаними законодавчими нормами суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що виключення витрат, понесених платником податку під час виконання господарських операцій, зі складу валових та виключення зі складу податкового кредиту сум, сплачених у ціні придбаних у контрагентів послуг, податку на додану вартість можливе лише за умови непідтвердження відповідними первинними документами здійснення таких господарських операцій. Встановлення фактів припинення діяльності постачальників позивача, їх незнаходження за місцем реєстрації та недостатність у них трудових, виробничих або інших ресурсів визнано судами першої та апеляційної інстанцій обставинами, які самі по собі не позбавляють правового значення виданих контрагентами підприємства податкових накладних, що виключає відповідальність платника податків.

В той же час, відповідно до п.4 ч.1 ст.7 КАС України, одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є принцип офіційного зясування всіх обставин у справі.

За змістом ч.4, 5 ст.11 КАС України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для зясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

У даній справі суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що наявність у платника податку (позивача у справі) податкових накладних, виданих йому постачальниками, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, та наявність актів прийому-передачі наданих послуг є достатніми підставами для визначення податкового кредиту з податку на додану вартість та віднесення витрат, понесених по здійсненим господарським операціям, до складу валових.

Проте, такі висновки є передчасними, так докази, на які посилалися суди попередніх інстанцій в ухваленому рішенні, є обовязковими, але не вичерпними, оскільки предметом доказування у даній справі є обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення суми податкового кредиту з податку на додану вартість та правомірність формування складу валових витрат за господарськими операціями, які на думку контролюючого органу були фіктивними.

Суд повинен був з урахуванням сутності заперечень проти позову витребувати у податкового органу докази, які підтверджували його доводи, що наведені у податкових накладних відомості не відповідали дійсності. Якщо контролюючий орган таких доказів не надав або останні не були достатніми, суд керуючись приписами ч.4, 5 ст.11 КАС України зобовязаний був із власної ініціативи витребувати докази, які підтверджують або спростовують такі обставини.

Судами попередніх інстанцій не було враховано, що у разі підтвердження доводів відповідача про фіктивність зазначених господарських операцій, визначення позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість та віднесення витрат по таким операціям до складу валових було б безпідставним, незважаючи на наявність податкових накладних, які за формою відповідають вимогам чинного законодавства.

Оскільки зазначені обставини справи, не були зясовані, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, і це порушення вимог ч.4, ч.5 ст.11 КАС України не може бути усунено судом касаційної інстанції з урахуванням меж касаційного перегляду справи, встановлених ст.220 КАС України, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у цій ухвалі, виконати вимоги процесуального законодавства, зокрема ч.4 та ч.5 ст.11 КАС України щодо зясування всіх обставин у справі, ст.86 цього Кодексу щодо оцінки доказів та в залежності від встановленого і у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

Крім того, 01.11.2010 р. (згідно штампу вхідної кореспонденції) до Вищого адміністративного суду України звернувся з заявою арбітражний керуючий Н.А.Івлєва, в якій повідомляється проте, що 29.04.2010 р. було проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтратехнобуд», яке є правонаступником усіх прав та обовязків Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Велтон», позивача у справі. На підтвердження вказаного до матеріалів заяви долучено копію довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 17.05.2010 р. №237438. Проте, зазначена копія довідки не засвідчена, під час розгляду справи у суді касаційної інстанції оригіналу такої довідки суду для ознайомлення не надано, що виключає можливість застосування приписів ч.1 ст. 228 КАС України при вирішенні даної справи.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова задовольнити частково.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2008 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2008 р. у справі №2а-3561/08 (22-а-3804/08 номер справи у суді апеляційної інстанції) скасувати.

Справу №2а-3561/08 (22-а-3804/08 номер справи у суді апеляційної інстанції) направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Бившева Л.І. Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г. Степашко О.І.