Ухвала суду № 1325067, 30.10.2007, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ  АДМІНІСТРАТИВНИЙ  СУД  УКРАЇНИ

01010 м.Київ, вул.Московська,8

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

30.10.2007№К-8445/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

КарасяО.В. (головуючого),

БрайкаА.І.,  УсенкоЄ.А.,  РибченкаА.О.,  ФедороваМ.О.

при секретарі: МіненкоО.М.

за участі представників: відповідача–ГаманМ.В., СтадникаВ.В., ЄфановоїН.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Будьонівської міжрайонної державної податкової інспекції м.Донецька (правонаступника ДПІ у Будьонівському районі м.Донецька) на рішення Господарського суду Донецької області від29.09.2004 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від08.11.2004 посправі№34/356а

за позовом  Товариства з обмеженою відповідальністю «Каскад»

до                              1.Державної податкової інспекції у Будьонівському районі м.Донецька

до                   2.Відділення державного казначейства у Будьонівському та Пролетарському районах м.Донецька

про                            стягнення суми бюджетної заборгованості та визнання недійсним рішення

ВСТАНОВИВ:

Заявлено позовні вимоги (з доповненням) про стягнення суми бюджетної заборгованості з податку на додану вартість за квітень2002року на суму676052грн. та за травень 2002року на суму500008грн. і визнання недійсним рішення про донарахування ПДВ від07.08.2002 №530/23-1/25581759/6837-10 та розпоряджень про внесення змін у визначення платником сум податку на додану вартість.

Рішенням Господарського суду Донецької області від29.09.2004 залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від08.11.2004 посправі№34/356а – позов задоволено.

При цьому судом першої інстанції встановлено, що податковим органом здійснена перевірка правильності формування позивачем податкового кредиту, про що складено Акти від28.05.2002 №1248/23-1/207 та від29.07.2002 №1770/23-1/288, якими визначено порушення п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», і зазначено, що позивач не мав право включати до складу податкового кредиту суми податку сплачені ним користь контрагентів за договором купівлі-продажу цінних паперів на умовах товарного кредиту №ФИ-Т/К-04/1 від01.04.2002 укладеним з ТОВСП«Фінансова Ініціатива» та договором №ПТ-Т/К-05/7 від02.05.2002 купівлі-продажу швелера на умовах товарного кредиту.

В Актах також зазначено, що за вказаними договорами позивач визначив від’ємне значення ПДВ по податковій декларації за квітень 2002року на суму 500008грн.; у податковій декларації за травень2002року - від'ємне значення ПДВ визначено у розмірі 676052грн.

ДПІ щодо податкових зобов’язань за цими договорами зазначила, що сплата процентів за товарним кредитом пп.3.1. п.3.1 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість» не є об'єктом оподаткування, а тому суми процентів не підлягають включенню до складу податкового кредиту.

На підставі вказаних Актів перевірки податковим органом видані розпорядження від28.05.2002 №45/1248/23-1 та від07.08.2002 №49/1770/23-1/288 про зменшення суми бюджетного відшкодування за квітень, травень 2002року відповідно на суми 500000грн. та 676052грн. Крім того, складене податкове повідомлення №530/23-1/25581759/6837-10 від 07.08.02, яким визначено суму податкового зобов'язання – 58948грн. з ПДВ та застосовано штрафні санкції у розмірі 5894,80грн.

Відповідно до встановленого суди першої та апеляційної інстанцій мотивували своє рішення тим, що у спірних операціях купівлі-продажу товару на умовах товарного кредиту позивач виступав в якості покупця і відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість» не ніс відповідальності за правильність визначення контрагентами-продавцями об'єкту оподаткування. А тому податковий кредит позивача за спірний період сформовано у повній відповідності до п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 цього Закону, оскільки проценти, сплачені за користування товарним кредитом згідно до п.п.5.5.1 п.5.5 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» судами визнано таким, що включаються до складу валових витрат, а тому і до податкового кредиту.

Пославшись на вимоги пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», де встановлено заборону включати до податкового кредиту тільки витрати не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, суди визнали ці вимоги позивачем також дотриманими: «податковий кредит квітня, травня 2002року позивачем сформований на підставі належним чином оформлених податкових накладних, виданих продавцями, зареєстрованими в якості платників ПДВ».

Також суди послались на зустрічні перевірки, де за операціями з позивачем у відповідних податкових періодах на підставі виданих позивачу податкових накладних контрагенти сформували податкові зобов'язання з податку на додану вартість.

Таким чином суди прийшли до висновку, що жодних порушень податкового законодавства з боку позивача податковим органом під час перевірки не виявлено, а тому у відповідача відсутні правові підстави для зменшення податкового кредиту позивача за квітень, травень 2002року та визначення йому зобов'язань з ПДВ. І задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ суди послалися на положення пп.7.7.3 п.7.3 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» визнали підтвердженою бюджетну заборгованість з ПДВ на підставі податкової декларації за звітний період.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Донецької області від29.09.2004 та постановою Донецького апеляційного господарського суду від08.11.2004 посправі№34/356а відповідач (ДПІ) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та в задоволенні позову відмовити у зв’язку із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права. Скарга обґрунтована тим, що судами невірно застосовано пп.3.2.1 п.3.2. ст.3, пп.5.5.1 п.5.5. ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та пп.7.4.1 п.7.4. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки ні вексель, ні відсотки за товарним кредитом не підлягають амортизації, і тому не включаються до податкового кредиту.

Позивач заперечення на касаційну скаргу не надав, в судовому засіданні проти скарги заперечив та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, пояснення представників відповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

В силу п.5.1 ст.5 Закону України в редакції від22.05.1997 №283 «Про оподаткування прибутку підприємств» – валові витрати виробництва та обігу це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Тобто, за змістом закону до валових витрат можна відносити лише ті, які закон визнає компенсацією вартості товарів (робіт, послуг).

При цьому згідно пп.3.2.1 п.3.2. ст.3 Закону України від03.04.1997 №168 (зі змінами) «Про податок на додану вартість» - продаж векселя на умовах товарного кредиту не змінює порядку оподаткування операцій з цінними паперами, а відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент не є продажем послуг. А згідно із п.1.7 цього Закону, податковий кредит, це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим законом.

Судами попередніх інстанцій не враховано вищезазначені норми Закону України «Про податок на додану вартість» та той факт, що формування податкового кредиту визначено пп.7.4.1 ст.7 цього Закону. Тобто відокремлення кредитних зобов'язань за користування товарним кредитом від зобов'язань з купівлі-продажу товарів, і проведення як самостійну операцію є помилковим, оскільки в понятті товарного кредиту нарахування відсотків є невід’ємними. Таким чином, податковий кредит по цій операції сформовано необґрунтовано.

Також при задоволенні позовних вимог, судами не враховано, що, згідно з пп.5.5.1 п.5.5 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат відносяться відсотки за товарним кредитом. Однак порушення пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» полягає в тому, що ані вексель, ані відсотки за товарним кредитом не підлягають амортизації, і, як наслідок, не включаються до податкового кредиту.

А оскільки операції з цінними паперами не впливають на визначення суми валових витрат особи, що здійснює такі операції, таким чином, витрати від операцій з цінними паперами мають бути перенесені на зменшення фінансових результатів від таких операцій у майбутніх звітних періодах та до валових витрат платника податків не включаються, у податковому обліку відображається виключно прибуток, отриманий платником податку від операцій з цінними паперами. Тому, згідно з вимогами пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону «Про податок на додану вартість», зазначені суми не можуть бути включені до податкового кредиту.

При цьому всупереч пп.7.4.5 п.7.4, пп.7.7.3 п.7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкові накладні в даному випадку видані по операціям, які не є об’єктом оподаткування.

Також судами не враховано п.1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість», яким визначено, що бюджетне відшкодування - сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом, оскільки зазначені суми по товарному кредиту не можуть бути включені до товарного кредиту, а тому стягнення бюджетного відшкодування не можна визнати правомірним, оскільки підтверджено бюджетну заборгованість з ПДВ тільки на підставі податкової декларації за звітний період. Тобто у даному випадку, суд касаційної інстанції констатує помилкове нарахування податку на прибуток (а звідси й податку на додану вартість) через порушення вимог Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» стосовно формування валових витрат платником податку.

Враховуючи зазначене, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про незаконність рішень податкового органу не відповідає обставинам справи та правильному застосуванню норм матеріального права. Таким чином, рішення Господарського суду Донецької області від29.09.2004 та постанова Донецького апеляційного господарського суду від08.11.2004 по справі №34/356а підлягають скасуванню. Справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді врахувати наведене.

Керуючись ст.ст. 160, 220, 221, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Будьонівської міжрайонної державної податкової інспекції м.Донецька (правонаступника ДПІ у Будьонівському районі м.Донецька) задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Донецької області від29.09.2004 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від08.11.2004 по справі №34/356а скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст.ст.237-239 КАС України.

Головуючий                                                           О.В.Карась

Судді                                                                        А.І.Брайко

                                                                                  Є.А.Усенко

                                                                                  А.О.Рибченко

                                                                                  М.О.Федоров