Рішення № 12695298, 06.12.2010, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

______ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.12.10                                                                                 Справа № 8/237

За позовом Відкритого акціонерного товариства «Автодорожник», м. Луганськ,

до Міського комунального підприємства експлуатаційно-лінійного управління автошляхів, м. Луганськ, -

про стягнення 190491 грн. 34 коп.

          Суддя господарського суду Луганської області Середа А.П.,

при секретарі судового засідання Качановській О.А.,

в присутності представників сторін:

від позивача –Попов О.О. –представник, - довіреність б/н від 14.09.10 року;

від відповідача – представник не з’явився, -

розглянувши матеріали справи, -

в с т а н о в и в:

суть спору: позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача заборгованості за поставлений товар у сумі 190491,34 грн., відпущеного ним на користь відповідача на підставі видаткових накладних у 2006-2008 роках.

На підставі розпорядження заступника голови господарського суду Луганської області Рябцевої О.В. від 11.10.10 року розгляд справи доручено судді Середі А.П.

Відповідно до ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено: з 14.10.10 року до 28.10.10 року; з 28.10.10 року до 08.11.10 року; з 08.11.10 року до 18.11.10 року та з 18.11.10 року до 06.12.10 року - з метою надання сторонам можливості подати до справи заперечення та додаткові докази.

На підставі заяви відповідача від 18.11.10 року суд, керуючись ч.3 ст. 69 ГПК України, продовжив термін розгляду спору на 15 днів, - до 12.12.10 року.

До початку судового засідання 06.12.10 року від позивача надійшло клопотання про відмову від здійснення фіксації судового процесу технічними засобами, яке судом задоволено.

У судовому засіданні позивач позов підтримав у повному обсязі, мотивуючи його несплатою з боку відповідача вартості асфальтобетону та бітуму на загальну суму 190491,34 грн., поставленого позивачем на його користь у період з 2006 по 2008 роки.

Відповідач до судового засідання, призначеного на 06.12.10 року, не з’явився, хоча належним чином був поставлений до відома про дату, час та місце судового слухання, що підтверджується матеріалами справи (том 2, а.с. 13 та 15).

Позов він не визнав, пославшись на те, що спір між сторонами про стягнення вказаної суми боргу уже був предметом розгляду господарського суду Луганської області, який рішенням від 30.07.10 року у справі №19/190 відмовив у його задоволенні за необґрунтованістю; рішення набрало законної сили. Просить застосувати термін позовної давності щодо стягнення боргу по поставках, здійснених у 2006 році (відзив на позов від 14.10.10 року за вих. № б/н) (том 1. а.с.48-50).

Позивач, посилаючись на закінчення терміну розгляду спору, заявив усне клопотання про вирішення спору по суті у цьому судовому засіданні за відсутності відповідача, - на підставі наявних у справі доказів.

З урахуванням викладеного, обставин справи та наявних у ній доказів, керуючись ст.ст.4-3, ч.3 ст.22, ст.ст.32-34,36,43,69 та 75 ГПК України, суд вважає за можливе вирішити спір по суті у цьому судовому засіданні за відсутності відповідача.

І.Заслухавши позивача, дослідивши наявні докази, суд встановив наступні фактичні обставини справи.

1.Позивач стверджує, що він впродовж 2006-2008 років поставив на користь відповідача бітум та асфальтобетон на суму 194586,30 грн., що підтверджується наступними документальними доказами:

накладними:

№5 від 29.03.06 року –на суму 4627,63 грн.;

№8 від 03.04.06 року –на суму 4316,95 грн.;

№16 від 20.04.06 року –на суму 19503,92 грн.;

№27 від 03.05.06 року –на суму 40591,76 грн.;

№47 від 12.05.06 року –на суму 19286,08 грн.;

№56/60 від 01.06.06 року –на суму 17323,32 грн.;

№РН-0000076 від 07.07.06 року –на суму 27999,72 грн.;

№РН-0000090 від 01.08.06 року –на суму 4924,92 грн.;

№РН-0000121 від 05.10.06 року –на суму 11261,88 грн.;

№РН-0000132 від 02.11.06 року –на суму 11365,20 грн.;

№РН-0000140 від 21.11.06 року –на суму 4477,20 грн.;

№РН-0000090 від 01.11.07 року –на суму 10458,73 грн.;

№РН-0000018 від 18.06.08 року –на суму 6131,89 грн.;

№РН-0000020 від 18.06.08 року –на суму 12317,10 грн., - кожна з яких містить докази отримання вказаних у ній товарно-матеріальних цінностей (далі –ТМЦ) уповноваженою особою відповідача (її підпис та посилання на довіреність);

довіреностями:

ЯМА № 439938 від 29.03.06 року; ЯМА № 439956 від 03.04.06 року; ЯМА № 439994 від 19.04.06 року; ЯМГ № 231209 від 03.05.06 року; ЯМГ № 231235 від 12.05.06 року; ЯМГ № 231284 від 01.06.06 року; ЯМГ № 231361 від 07.07.06 року; ЯМР № 321309 від 01.08.06 року; ЯМР № 321422 від 05.10.06 року; ЯМР № 321273 від 31.10.06 року; ЯНВ № 865409 від 21.11.06 року; ЯОИ № 575630 від 01.11.07 року; ЯОХ № 497824 від 18.06.08 року та ЯОХ № 497826 від 18.06.08 року (том 1, а.с.11-27).

Обидві сторони підтвердили, що договір про постачання вищезгаданих ТМЦ вони не укладали, а поставки мали місце на підставі разових усних заявок відповідача, - на вимогу суду сторони не надали доказів, які б спростували ці доводи, пославшись на те, що будь-які дані з цього приводу не збереглися.

Позивач стверджує, що відповідач частково –на суму 4094,96 грн. –сплатив вартість отриманих ТМЦ, - у зв’язку з чим залишок суми боргу станом на 30.09.08 року становив 190491,34 грн., що сторони підтвердили шляхом складання акту взаємозвірки на вказану дату, - при цьому з боку кожної із них акт підписано керівником і головним бухгалтером, підписи яких скріплені печатками сторін (том 1, а.с.36).

На думку позивача, факт складення цього акту є доказом визнання з боку відповідача суми боргу, а тому, з урахуванням приписів ст. 264 Цивільного кодексу України (далі –ЦКУ), термін позовної давності слід рахувати з 30.09.08 року, з огляду на що не підлягає задоволенню заява відповідача про застосування терміну давності щодо поставок ТМЦ на загальну суму 165678,58 грн., здійснених упродовж 2006 року (сума визначена на підставі вищезгаданих накладних за 2006 рік).

Позивач вважає, що підтвердженням правомірності та обґрунтованості такої його думки, крім вищенаведеного, є акт взаємозвірки розрахунків за цим спором станом на 28.10.10 року, який має зміст, цілком ідентичний змісту акту взаємозвірки станом на 30.09.08 року, та також підписаний керівниками та головними бухгалтерами сторін (том 1, а.с.135).

Розглянувши та оцінивши ці доводи позивача, суд погоджується з позивачем, виходячи з наступного.

В силу частини 1 ст. 92 ЦКУ юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Директор юридичної особи є одним з її органів, а тому підписання ним акту про наявність боргу перед іншою юридичною особою суд визнає як документальний доказ підтвердження даного факту.

Відповідно до правила ст. 264 ЦКУ перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

За таких обставин у суду маються достатні підстави для висновку про необґрунтованість заяви відповідача про застосування терміну позовної давності щодо частки боргу, яка утворилася у відповідача внаслідок несплати боргу за ТМЦ, поставлені позивачем на його користь у 2006 році, а початок перебігу терміну позовної давності за цим спором суд визначає з 30.09.08 року.

2.Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що позивач уже звертався до господарського суду Луганської області з позовом про стягнення такої ж суми боргу, при цьому суд рішенням від 30.07.10 року по справі №19/190, яке набрало законної сили, відмовив у задоволенні позову за його недоведеністю (том 1, а.с.53-54).

З рішення вбачається, що предметом спору по справі №19/190 також був борг у сумі 190491,34 грн. (тобто у сумі, цілком аналогічній сумі позову по справі №8/237), на підтвердження якого позивач в якості одного з доказів також надавав акт взаємозвірки від 30.09.08 року.

З огляду на викладене відповідач вважає, що відповідно до приписів ч. 2 ст. 35 ГПК України провадження у справі №8/237 підлягає припиненню на підставі п.2 ч.1 ст. 80 ГПК України.

За приписами ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Дослідивши вищезгадане рішення суду, а також докази, надані до справи (№8/237), суд не погоджується з думкою відповідача з огляду на таке.

Звертаючись з позовом до суду у справі №19/190, позивач послався на наявність у відповідача станом на 01.01.08 року на його (позивача) користь дебетового сальдо у сумі 185411,63 грн., а також на документи первинного та банківського обліку за 2008 рік, які у сукупності підтверджували наявність у відповідача перед позивачем на 30.09.08 року боргу у загальній сумі 190491,34 грн., що відповідач визнав як станом на 30.09.08 року (акт взаємозвірки станом на 30.09.08 року) (том 1, а.с.36), так і станом на 28.10.10 року (акт взаємозвірки на ту ж дату) (том 1, а.с.135).

З рішення суду від 30.07.10 року по справі №19/190 вбачається, що спір виник між тими ж сторонами та з приводу такого ж предмету, - однак підставами спору було посилання позивача на неналежне виконання відповідачем умов договорів на реконструкцію асфальтобетонного покриття придомових територій за №№24 та 25 від 04.04.08 року, а також №97 від 08.09.08 року та договору на виконання підрядних робіт за №43 від 12.05.08 року.

У рішенні відсутнє посилання на те, що поставка ТМЦ за чотирма вищеназваними договорами була здійснена у тому числі і згідно видатковим накладним №РН-0000018 від 18.06.08 року та №РН-000020 від 18.06.08 року.

Вирішуючи цей спір, суд також виходить з очевидного факту того, що постачання ТМЦ за вищезгаданими договорами, укладеними у 2008 році, не могло бути здійснене на підставі видаткових накладних, складених у 2006-2007 роках.

У рішенні по справі №19/190 суд посилається на акт взаємозвірки, складений сторонами станом на 30 серпня 2008 року на суму 190491,34 грн., однак до справи №8/237 долучено акт взаємозвірки станом на 30 вересня 2008 року на суму 190491,34 грн., - тобто мова йде про різні документи.

Відповідач у попередніх судових засіданнях по даній справі стверджував, що у акті взаємозвірки, складеному станом на 30.09.08 року, відповідачем дійсно визнано, що він має борг перед позивачем у сумі 190431,34 грн., але при цьому відповідач, наче б то, мав на увазі "інший борг", а не той, що є предметом цього спору, оскільки у акті відсутня розшифровка відповідачем цієї суми.

З метою дослідження доводів відповідача у цій частині суд запропонував йому надати розшифровку вказаної суми боргу, визнаної ним згідно актам від 30.09.08 року та від 28.10.10 року, однак відповідач ухилився від її надання.

З наданих відповідачем на вимогу суду документальних доказів здійснення розрахунків між ним та позивачем, вбачається, що вони мали місце на виконання умов 4-х вищезгаданих (та інших) договорів, укладених у 2008 році, - тобто докази сплати боргу, який виник на підставі вищезгаданих накладних на поставку ТМЦ у 2006-2008 роках, відповідач до справи не надав.

Факт його несплати він також підтвердив шляхом підписання акту взаємозвірки станом на 28.10.10 року.

У зв’язку з тим, що відповідач на підставі вищезгаданих видаткових документів отримав ТМЦ на спірну суму, але не сплатив їх вартість, - 14.05.10 року за вих. №1с/7-14/05-08 позивач спрямував на його адресу письмову вимогу про сплату боргу у 7-миденний строк (том 1, а.с.37).

Як вбачається з відповіді відповідача, він отримав цю вимогу та визнав її (вих. №402 від 09.06.10 року) (том 1, а.с.38).

Таким чином, відповідач позовні вимоги не спростував.

ІІ. Заслухавши позивача, оцінивши наявні у справі докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

          1.Однією з засад цивільного законодавства є свобода договору (п.3 ст. 3 Цивільного кодексу України).

          Статтею 6 ЦКУ встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно частинам 1-2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.           Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори) (ч.ч. 1-2 ст. 202 ЦКУ).           Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 203 Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

          Статтею 204 ЦКУ визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Чинним ЦКУ встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

          А згідно частинам 1-2 ст. 206 ЦКУ усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

          Укладення усного договору за обставин, які мають місце по цій справі, не суперечить правилу пункту 1 ст. 208 Цивільного кодексу, згідно якому у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

          Таким чином, з обставин справи та наявних у ній доказів вбачається, що сторони за цим спором НЕ порушили жодної з вище перелічених вимог чинного законодавства та уклали усний договір, тобто у спосіб, ними обраний, встановили між собою правовідносини, які є предметом розгляду по цій справі.

          Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків ( частина 1 ст. 626 ЦКУ), - тобто, уклавши його в усній формі, сторони набули низку прав та зобов’язань.

          Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина 1 ст.509 ЦКУ).

          Закон –ст.525 ЦКУ –не передбачає права сторони на односторонню відмову від виконання зобов'язань.

          Згідно ст.526 ЦКУ зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а ст. 527 ЦКУ встановлено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор –прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання.

          Як сказано у частині 1 ст. 530 ЦКУ, якщо у зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

          Згідно наявним доказам, сторони не встановлювали термін сплати відповідачем вартості отриманого товару, а тому позивач правомірно скористався правилом частини 2 ст. 530 ЦКУ, якою встановлено, що у разі, коли строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

          Правовідносини, які існують між сторонами за цим спором, належать до купівлі-продажу.

          Тобто відповідач, отримавши від позивача товар на вищезгадану суму, повинен був у семиденний строк з дня отримання письмової вимоги позивача оплатити його вартість, однак в частині спірного залишку боргу не зробив цього.

          Згідно ст.655 ЦКУ за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

          Позивач по справі належним чином виконав вимоги ст.ст. 662 та 663 ЦКУ, - тобто передав відповідачу вказану у видаткових документах кількість товару.

Відповідач припустився порушення вимог чинного цивільного законодавства.

Так, статтею 691 ЦКУ встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу. Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару. Якщо продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, - на день, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Положення цієї частини про визначення ціни товару застосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.

Отримавши від позивача товар, відповідач повинен був дотримуватися вимог вище цитованої статті.

Такий його обов’язок передбачено частинами 1 та 2 ст. 692 ЦКУ, якими встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару, - а також договором. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

З огляду на те, що відповідач не вчинив таких дій, позивач цілком правомірно скористався правилом частини 3 ст. 692 ЦКУ, в якій сказано, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

          Отже, з боку відповідача має місце неналежне виконання умов укладеного між сторонами договору (порушення зобов’язань).

          Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦКУ).

Згідно п.п.3 та 4 статті 611 Кодексу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки та відшкодування збитків та моральної шкоди.

          Частинами 1 та 2 статті 612 ЦКУ визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

          З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обов’язку щодо сплати вартості отриманого товару, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦКУ).

          Боржник, який порушив зобов'язання, повинен відшкодувати кредиторові спричинені збитки. Розмір збитків, спричинених порушенням зобов'язання, доказується кредитором (частини 1 та 2 ст.623 ЦКУ).

          Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків (ст. 624 ЦКУ).

          Позивач не ставить питання про стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, - що є його правом.

          Таким чином, оцінивши доводи сторін та наявні у справі докази, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі з підстав, про які йдеться вище у цьому рішенні.

Керуючись ст.ст.44,47-1 та 49 ГПК України, суд покладає судові витрати на відповідача.

          На підставі викладеного, ст.ст. 11, 525, 526, 530, 560, 610-612, 614, 623, 655, 691 та 692 Цивільного кодексу України, керуючись ст.ст. 4-3,22,32-34,43,44, 47-1,49,75, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

1.Позов задовольнити у повному обсязі.

2.Стягнути з Міського комунального підприємства "Експлуатаційно-лінійне управління автошляхів", ідентифікаційний код 03340593, яке знаходиться за адресою: місто Луганськ, вул. Московська, 144, - на користь Відкритого акціонерного товариства "Автодорожник", ідентифікаційний код 13379679, яке знаходиться за адресою: місто Луганськ, вул. Южно-Радіальна, 30, - основний борг у сумі 190491 (сто дев’яносто тисяч чотириста дев’яносто одна) грн. 34 коп., а також витрати по сплаті державного мита у сумі 1904 (одна тисяча дев’ятсот чотири) грн. 91 коп. та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп.

          Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

          Відповідно до ст.85 ГПК України у судовому засіданні 06.12.10 року оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення.

          Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України.

          Рішення складено у повному обсязі та підписано –08 грудня 2010 року.

Суддя                                                   А.П.Середа