Постанова № 12519319, 18.11.2010, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 листопада 2010 р. № 2-а- 11821/10/2070

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Заічко О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Басовій Н.М.,

за участю представників сторін:

позивача - Кокорева Е.О.,

відповідача - Караульної Ю.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю "ТДМ"

до Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова

проскасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю “ТДМ”, звернулось до належного суду з адміністративним позовом, в якому, з урахуванням змінених позовних вимог, просить суд скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова винесені відносно нього, а саме: № 0000011900/0 від 06.09.2010 року та № 0000011900/1 від 28.09.2010р. про визначення податкового зобов"язання з податку на додану вартість у розмірі 2335935,20 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що, що жодний нормативний акт не зобов'язує платника податку перевіряти стан подання податкової звітності своїх контрагентів при включенні до податкового кредиту певних сум. Всі постачальники підприємства фактично виконують свої зобов'язання з поставки товарів, про що свідчать накладні на поставку товару. Крім того, весь товар, отриманий від постачальників, продається через магазини позивача. Позивач також заперечує проти визнання відповідачем угод (правочинів), укладених між ним та його контрагентами, нікчемними, оскільки такі дії суперечать чинному законодавству.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача, просив у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що податковою інспекцією встановлено факти неподання контрагентами позивача податкових декларацій, недекларування обєкту оподаткування та податкових зобовязань з податку на додану вартість. Крім того, відповідач посилається на нікчемність угод, укладених позивачем з ПП “Донтехкомплект”, ТОВ “Зроби сам Україна”, ТОВ “Роверлайн Моторс”, ТОВ “Бізнес сервіс А-Плюс”, ТОВ “Груп естейт ЛТД”, ТОВ “Авістапромторг”. На думку відповідача, дані обставини в сукупності свідчать про відсутність правових підстав для формування позивачем податкового кредиту за операціями по взаємовідносинах із зазначеними контрагентами, як передбачено вимогами ст.3 та п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», із змінами і доповненнями.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію № 509210 серії А00 ТОВ “ТДМ” зареєстровано як юридична особа, ідентифікаційний код 21195717.

ДПІ в Київському р-ні м. Харкова було проведено невиїзну документальну перевірку ТОВ “ТДМ”, з питань правильності формування податкового кредиту за квітень-червень 2010 р.

За наслідками цієї перевірки складено акт №5045/15-509/21195717 від 25.08.2010 р. та винесено податкове повідомлення-рішення №0000011900/0 від 06.09.2010 на суму 2335935,2 грн., в тому числі донарахування податку на додану вартість в сумі 1664874,00 грн. та фінансових санкцій в сумі 671061,20 грн.

Це донарахування відбулося з таких підстав:

Податковими інспекціями в містах Київ, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ було не визнано декларації постачальників позивача і на цій підставі дані цих декларацій не були внесені до баз даних податкової інспекції. За наслідками цього невизнання в базі даних податкової інспекції виникли розбіжності між сумами податкового кредиту позивача та сумами задекларованих податкових зобов'язань його постачальників;

деякі постачальники не надали декларації з ПДВ, за рахунок чого виникли розбіжності в базі даних;

відповідач зробив висновок про неможливість виконання постачальниками своїх зобов'язань по договорам поставки.

Згідно з актом перевірки № 5045/15-509/21195717 від 25.08.2010р. відповідач виключив із податкового кредиту наступні суми ПДВ по таких постачальниках:

Приватне підприємство “Донтехкомплект” - 896837,16 грн., в т. ч. квітень 2010 362131,46 грн., травень 2010 399341,90 грн., червень 2010 135363,80 грн. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Поставка товару (одяг) відбувалась на підставі договору №1215 від 27.02.2009, доставка товару до магазину Позивача відбувалась силами та за рахунок постачальника (відповідно до договору), розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

ТОВ “Зроби сам Україна” - 59,83грн, в т. ч. квітень 2010 р. 59,83грн. Підстава у декларації за квітень зобов'язання не задекларовані. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Поставка товару (будівельні матеріали) відбувалась на підставі рахунку фактури, доставка товару силами та за рахунок покупця, розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

ТОВ “Роверлайн Моторс” - 348074,30 грн., в т. ч. квітень 2010 р. 188715,26 грн., травень 2010 р. 159359,04 грн. Підстава - декларація за квітень не визнана як звітна; за травень декларація не надана. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Поставка товару (одяг) відбувалась на підставі договору №16/2/2009 від 16.02.2009, доставка товару до магазину Позивача відбувалась силами та за рахунок постачальника (відповідно до договору), розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

ТОВ “Бізнес сервіс А-Плюс”117627,91 грн., в т. ч. травень 2010 54535,41 грн., червень 2010 63092,50 грн. Підстава - декларації за травень та за червень не надані. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Поставка товару (запасні частини до автомобілів) відбувалась на підставі договору комісії №БС-0201/1 від 02.01.2009, доставка товару до магазину Позивача відбувалась силами та за рахунок комітенту (відповідно до договору), розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

ТОВ “Груп естейт ЛТД” 9112,31 грн., в т. ч. травень 2010 939,74 грн., червень 2010 8172,57 грн. Підстава - декларації за травень та за червень не визнані як звітні. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Надання послуг відбувалось на підставі договору оренди №01/01/10-60 від 29.12.2009, розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

ТОВ “Авістапромторг” 293161,93 грн., в т. ч. червень 2010 293161,93 грн. Підстава - декларація за червень не визнана як звітна.

Всього - 1664873,44 грн., в т. ч. квітень 2010 550906,55 грн., травень 2010 614176,09 грн., червень 2010 499790,80 грн. Підстава - декларації за вказані місяці не визнані як звітні. Поставка товару (одяг) відбувалась на підставі договору №14/05/10 від 14.05.2010, доставка товару до магазину Позивача відбувалась силами та за рахунок постачальника (відповідно до договору), розрахунки за договором проводились в безготівковому порядку.

Поставка товару від усіх перелічених вище постачальників та комітента оформлена належними видатковими накладними. Право на податковий кредит підтверджено належним чином оформленими податковими накладними у відповідності до ст. 7.2.1. Закону України “Про податок на додану вартість ”.

Позивачем здійснювалась процедура адміністративного оскарження рішення ДПІ у Київському районі м. Харкова.

Рішенням ДПІ у Київському районі м. Харкова № 20807/10/25-020 від 27.09.2010 р. податкове повідомлення-рішення № 0000011900/0 від 06.09.2010 р. залишено без змін, а скаргу позивача - без задоволення. Відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення № 0000011900/1 від 21.09.2010 р.

Суд не погоджується з висновками акту перевірки та вважає спірні рішення такими, що підлягають скасуванню, виходячи з наступного.

Як уже зазначалося, відповідач вважає, що право на податковий кредит у позивача не виникло, оскільки ним не дотримано обовязкових умов для виникнення такого права виникнення обєкту оподаткування, як передбачено вимогами ст.3 та п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», із змінами і доповненнями.

Відповідно до підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі Закон № 168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з підпунктом 7.4.5 цього пункту не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Як вбачається з матеріалів справи, всі перелічені суми податкового кредиту підтверджені відповідними податковими накладними. В свою чергу, ці податкові накладні складені на підставі видаткових накладних, банківських виписок, звітів комісіонера, актів виконаних робіт. (Зазначені документи долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача).

Суд, беручи до уваги фактичні обставини у справі та з урахуванням норм права, які необхідно застосувати до спірних правовідносин, вважає, що Позивач виконав всі вимоги Закону України “Про податок на додану вартість” для отримання права на податковий кредит. Зокрема: Відповідно до п. 1.7. ст.1 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Пункт 7.2.6. Закону України “Про податок на додану вартість” встановлює: “Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту”.

Відповідно до п. 7.4.5. Закону України “Про податок на додану вартість” не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до підпункту 7.5.1. пункту 7.5. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку і оплата товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Як уже зазначалося, згідно з підпунктом 7.4.1. пункту 7.4. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податків в звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва і основних фондів або нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Суд зазначає, що відповідачем обґрунтовано вказано, що наявність податкових накладних, які підтверджують сплату податку в ціні товару, отриманого від постачальників, є обовязковою, але не єдиною умовою для включення зазначених сум податку до податкового кредиту. Зокрема, важливе значення має встановлення такої обставини як фактичне здійснення операції з поставки товару.

Разом з тим, ДПІ, приймаючи податкове повідомлення-рішення, про визнання недійсним якого заявлено позов, виходила в тому числі з того, що позивач товар не придбав і ці операції були фіктивними.

Судом було витребувано у ДПІ докази, що підтверджують її доводи відносно того, що наведені в податковій накладній відомості не відповідають дійсності. Однак ДПІ таких доказів не надало. Натомість позивач надав документальне обґрунтування фактичного здійснення операції по придбанню товарів (робіт послуг), а саме - договори з постачальниками, комітентами, орендодавцями, накладні на отримання товару, акти виконаних робіт, звіти комісіонера, банківські виписки. Крім того, в акті перевірки та в документах (витягах з реєстрів, баз даних ДПІ) вказано, що всі постачальники (щодо яких оспорюється право Позивача на податковий кредит) зареєстровані у відповідних ДПІ, мають статус платників ПДВ (їх свідоцтва платників ПДВ не анульовані).

Згідно з ч. 1 ст. 69 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Суд вважає, що сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати, неприйняття декларацій, поданих до ДПІ) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем. ДПІ не надало доказів саме наміру ухилитись від сплати ПДВ постачальників Позивача.

Крім того, позивач на запити відповідача щодо співставлення даних в автоматизованій базі даних відповідача стосовно податкового кредиту та правомірності його відображення в податковій декларації надавав інформацію та копії документів. Про це свідчать, зокрема, листи: №50 від 07.06.2010 р., №65 від 13.07.2010 р. ,№72 від 19.08.2010 р.

Твердження відповідача про неподання ТОВ “Роверлайн Моторс” декларації з ПДВ за травень 2010 р. суд відхиляє як необґрунтовані. Так, ТОВ “Роверлайн Моторс” подавало зазначені декларації, про що свідчать пояснення ТОВ “Роверлайн Моторс” (лист №156 від 14.09.2010) та копії декларацій з ПДВ за квітень, травень 2010 р.

В акті перевірки вказано, що ТОВ “Бізнес сервіс А-Плюс” не подав декларації за травень-червень 2010 р. Суд зазначає, що це також спростовується матеріалами справи. А саме - за травень 2010 р. ТОВ “Бізнес сервіс А-Плюс” подавав декларацію - що підтверджується листом ТОВ “Бізнес сервіс А-Плюс” №10/и-09 від 10.09.2010 р.

На думку суду, належними доказами обґрунтованості вимог позивача є також копії декларацій з ПДВ за квітень, травень, червень 2010 р. та реєстри отриманих податкових накладних за ці ж періоди.

Крім того, в своєму акті відповідач визнав угоди (правочини), укладені між позивачем та переліченими вище постачальниками нікчемними.

На думку відповідача, недійсним правочин можна визнати на підставі ст. 215 ЦК України. Однак слід звернути увагу на те, що в частині 1 даної статті вказані лише підстави недійсності правочину, а ч. 2 даної статі вказано: “Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.” Тобто на недійсність правочину повинно бути прямо вказано в Законі (як приклад - не додержання нотаріальної форми правочину, ст. 219 ЦК України).

Крім того за змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 цієї статті є нікчемним. Тому відповідно до частини 2 статті 215 того самого Кодексу визнання його судом недійсним не вимагається. Відповідно до частини 1 статті 216 зазначеного Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. При цьому Відповідач не надав жодних доказів того, що оспорювані угоди спрямовані на незаконне заволодіння майном держави. Натомість як свідчать матеріали справи зокрема декларації з ПДВ з додатками до цих деклараці №5, журнали ордер №6 - “Розрахунки з постачальниками”, Звіти про використання реєстраторів розрахункових операцій за квітень-червень 2010 р. Позивач використовував товар (послуги) отримані від постачальників в своїй господарській діяльності та сплачував відповідні податки (Зокрема ПДВ).

Крім того, як вбачається зі змісту статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним, а відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Суд зазначає, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до ч.1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Конституційні права людини та громадянина, порушення яких є підставою нікчемності правочину, що порушує публічний порядок, закріплені в Основному Законі держави - Конституції України, яка в ст. З найвищою соціальною цінністю проголошує людину, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпеку. Крім цього, у разі спрямованості правочину на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, дії особи кваліфікуватимуться як злочини або адміністративні проступки, і, як наслідок, порушуватимуть Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення. Законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів, керуючись порушенням правочином таких нормативно-правових актів держави, як: Конституція України, Кримінальний кодекс та Кодекс України про адміністративні правопорушення. Тому можна стверджувати, що публічний порядок держави порушується у разі порушення нормативних актів, у яких він закріплений.

Оскільки ст. 228 ЦК України для правочину, що порушує публічний порядок, передбачає наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави, то такий умисел повинен встановлюватись під час розслідування кримінальної справи і розгляду її в суді або в момент винесення постанови про адміністративне правопорушення.

Можливість такого порядку встановлення умислу сторін також пов'язано з тим, що однією з ознак правочину, що порушує публічний порядок, є заборона його нормами кримінального чи адміністративного законодавства. Ці правочини порушують виключно публічно-правові норми, які одночасно становлять правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту.

А відтак, під правочином, що порушує публічний порядок, підпадають правочини, спрямовані (вчинюються з умислом) на порушення публічних нормативно-правових актів: Конституції України, валютного, митного, податкового, антимонопольного та іншого публічно-правового законодавства, у якому закріплені основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави, і у той же час є злочинами чи адміністративними деліктами. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; ухилення суб'єктами господарювання від сплати податків; незаконне відчуження або користування об'єктами права власності українського народу; правочини, спрямовані на незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного законодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами господарської діяльності, а також інші, спрямовані на порушення публічно-правових нормативних актів.

Таким чином, визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який набрав чинності, чи постанова компетентного органу про притягнення названих осіб до адміністративної відповідальності. Таких доказів відповідачем не надано.

Відповідно до норм Закону України “Про систему оподаткування” за будь-якими із сторін правочину не передбачено зобов'язання (стаття 9) та не визначено право (стаття 10) здійснення контролю показників податкової звітності однієї сторони правочину над показниками податкової звітності заявленими іншою стороною правочину.

Якщо контрагент не виконав свого обов'язку по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі, передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту. Зазначена позиція висловлена в п. 1 Довідки щодо правових позицій Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України з деяких проблемних питань застосування чинного законодавства у вирішенні спорів, що виникають з податкових відносин (за матеріалами перегляду за винятковими обставинами судових рішень Вищого адміністративного суду України у 2008-2009 рр.)

Виходячи із вищевикладеного, суд дійшов висновку про те, що правочини, які було вчинено між позивачем та його постачальниками є правомірними, реальними та відповідають загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, їх недійсність прямо не заборонена законом, а також вони не визнані судом недійсними.

Суд не вважає дані договори фіктивними, оскільки згідно ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином.

Судом встановлено, що правові наслідки, обумовлені правочином, реально настали для обох сторін.

Суд зазначає, що відповідачем не надано достатніх доказів, які б вказували на невідповідність договорів позивача актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Відповідачем не було доведено наявність будь-яких умисних дій з боку позивача та його посадових осіб стосовно ухилення від сплати податків шляхом укладення нікчемного правочину, а тому позивач мав достатні і передбачені Законом України "Про податок на додану вартість" підстави для віднесення суми сплаченого на користь постачальника ПДВ до складу податкового кредиту.

Таким чином відсутні факти, які б свідчили, що зміст укладених договорів не відповідає дійсним намірам сторін, та що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначених договорів.

Відповідачем не надано жодних доказів того, що він звертався до суду з позовом про визнання вказаного правочину недійсним. Натомість, самочинно визнавши вищевказаний правочин нікчемним (недійсним), ДПІ діяла всупереч приписам вищенаведених статей Цивільного Кодексу України, Господарського кодексу України, а також - статті 124 Конституції України, якою встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

За таких обставин суд зазначає, що дії відповідача вочевидь суперечать вимогам частини 2 статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно вимог ст.8 КАСУ, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави та ст. 9 КАСУ, де передбачено, що суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, таким є Конституція України, що відповідає принципу верховенства права, який закріплений в ст.8 Конституції України та ст.22 Конституції України, де передбачено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За таких обставин, виходячи з приписів ст. 19 Конституції України та ч. 1 ст. 9, ч. 3 ст. 70 КАС України, суд приходить до висновку, що прийняті Державною податковою інспекцією у Київському районі міста Харкова спірні податкові повідомлення - рішення № 0000011900/0 від 06.09.2010р. та № 0000011900/1 від 28.09.2010 р. про визначення податкового зобов"язання з податку на додану вартість у розмірі 2335935,20грн. є протиправними і повинні бути скасовані, як такі, що прийняті з порушенням ч. 3 ст. 2 КАС України.

З урахуванням вищевикладених обставин, суд вважає вимоги позивача правомірними та такими, що ґрунтуються на положеннях діючого законодавства, належним чином обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі, а заперечення відповідача суд відхиляє як безпідставні і такі, що суперечать діючому законодавству та фактичним обставинам справи.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, Законом України "Про податок на додану вартість", ст.ст. 9, 11, 71, 159, 160163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ТДМ" до Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова про скасування податкових повідомлень - рішень задовольнити в повному обсязі.

Скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова винесені відносно Товариства з обмеженою відповідальністю "ТДМ", а саме: № 0000011900/0 від 06.09.2010 року та № 0000011900/1 від 28.09.2010р. про визначення податкового зобов"язання з податку на додану вартість у розмірі 2335935,20 грн.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У повному обсязі постанова виготовлена 23 листопада 2010 року.

Суддя Заічко О.В.