Постанова № 12326401, 15.09.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2010                                                                                           № 37/239

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Лосєва А.М.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача - Цурка Н.О. – дов. №Д07/2010/06/25-8 від 25.06.2010р.;

від відповідача: не з’явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ДП "Житловий Комплекс"

на рішення Господарського суду м.Києва від 12.07.2010

у справі № 37/239 ( .....)

за позовом                               АЕК "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"

до                                                   ДП "Житловий Комплекс"

про                                                   стягнення 98114,48 грн.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерна енергопостачальна компанія “Київенерго” в особі Структурного відокремленого підрозділу “Енергозбут Київенерго” (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Державного підприємства “Житловий комплекс” (далі – відповідач) заборгованості за договором №8604073 від 01.06.2009р. про постачання теплової енергії у гарячій воді у розмірі 98114,48 грн., з яких: 93027,39 грн. основного боргу, 4295,95 грн. інфляційних нарахувань та 791,14 грн. 3% річних, обґрунтовуючи це тим, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх договірних зобов’язань.

Відповідач письмового відзиву на позов не надав, однак в усних поясненнях зазначив про скрутний фінансовий стан підприємства.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 81510,82 грн. основного боргу, 4295,95 грн. – інфляційних втрат, 791,14 грн. 3% річних, 865,97 грн. державного мита та 208,30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти вимог було відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 скасувати та направити справу №37/239 на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом не було з’ясовано обставини, які мають суттєве значення для справи, а також порушено норми процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2010р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.09.2010р.

Розпорядженням Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2010р. було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі головуючого судді Лосєва А.М., суддів Верховця А.А., Іваненко Ю.Г.

Представник позивача у судовому засіданні 15.09.2010р. заперечував проти доводів апеляційної скарги відповідача, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення суду першої інстанції без змін як таке, що прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також із повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи.

Представник відповідача у судове засідання 15.09.2010р. не з’явився, про поважність причин нез’явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Зважаючи на те, що явка представників сторін у судове засідання не була визнана судом обов’язковою, а також приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін про місце, дату та час судового розгляду, апеляційний суд визнав за можливе розглядати справу у відсутність представника відповідача.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

01.06.2009р. між позивачем, як енергопостачальною організацією, та відповідачем, як абонентом, було укладено договір про постачання теплової енергії у гарячій воді №8604073 (далі – Договір) (том справи – 1, аркуші справи – 13-21).

Згідно з умовами Договору (п.п.2.2, 2.3) енергопостачальна організація постачає теплову енергію у вигляді гарячої пари на потреби: опалення та вентиляцію –в період опалювального сезону; гарячого водопостачання - протягом року; в кількості та в обсягах згідно з додатками до договору, а споживач додержуватися кількості споживання теплової енергії та своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії. Абонент зобов’язується додержуватися кількості спожитої теплової енергії по кожному параметру в обсягах, які визначені у додатку 1 до Договору, не допускаючи їх перевищення, своєчасно оплачувати вартість спожитої теплової енергії, зазначеної у додатку 2 до Договору.

В додатку 4 до Договору визначено порядок розрахунків за теплову енергію, відповідно до якого абонент щомісяця з 12 по 15 число самостійно отримує у районному відділі теплозбуту платіжну вимогу-доручення на суму, яка включає загальну вартість теплової енергії поточного місяця та кінцеве сальдо розрахунків на початок поточного місяця за мінусом суми фактично сплаченої теплової енергії в поточному місяці; табуляграму фактичного споживання теплової енергії за попередній період та акт звірки на початок розрахункового періоду. Сплата за названими документами повинна здійснюватись не пізніше 25 числа поточного місяця. У випадку несплати теплової енергії до кінця розрахункового періоду енергопостачальна організація нараховує абоненту пеню у розмірі 0,5% за кожен день прострочення платежу по день фактичної сплати, але не більше суми, обумовленої чинним законодавством України.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що відповідач неналежним чином виконував свої договірні зобов’язання в частині повної та своєчасної сплати вартості поставленої теплової енергії, у зв’язку з чим за період з 01.10.2009р. по 01.04.2010р. виникла заборгованість в розмірі 93027,39 грн.

Зважаючи на відмову відповідача сплатити заборгованість в добровільному порядку, окрім вимог про стягнення основного боргу, позивач просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати та 3% річних.

Місцевий господарський суд задовольнив позов частково, врахувавши, що відповідач сплатив на користь позивача до звернення з позовом до суду 11 516,57 грн. боргу, у зв’язку з чим в частині вимог про стягнення основного боргу у розмірі 11 516,57 грн. було відмовлено в позові. Решта вимог було задоволено.

Не погоджуючись із рішенням, прийнятим судом першої інстанції, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, зокрема, зазначав про порушення судом норм процесуального права, оскільки суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи на іншу дату та прийняв рішення у його відсутності, що призвело до неповного з’ясування обставин справи.

Апеляційний господарський суд не погоджується з доводами, викладеними в апеляційній скарзі, вважає їх помилковими, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

За договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується (ч.1 ст. 275 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб‘єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. ст. 610, 625 Цивільного кодексу України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Як вбачається з матеріалів справи (відомостей про облік спожитої енергії, облікової картки абонента (відповідача), тощо) позивач поставляв відповідачу теплову енергію, однак відповідач, в порушення умов Договору, здійснив лише часткову її оплату, внаслідок чого виникла заборгованість.

Дана обставина свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов’язань в частині проведення своєчасної оплати за поставлену йому теплову енергію.

Однак при цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне. В позовній заяві позивач зазначив про те, що заборгованість відповідача становить 93027,39 грн., однак судом було з’ясовано, що станом на час звернення з позовом до суду (06.05.2010р.) заборгованість відповідача складала 81510,82 грн., оскільки 16.04.2010р. відповідач перерахував в оплату боргу на користь позивача 11 516,57 грн. (довідка про надходження грошових коштів за 2010 рік наявна в матеріалах справи).

Належних та допустимих доказів на підтвердження погашення заборгованості за спірним Договором відповідач ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надав.

З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог щодо стягнення основного боргу лише в сумі 81510,82 грн. В задоволенні вимог про стягнення 11 516,57 грн. слід відмовити.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зважаючи, що судом було встановлено факт прострочення відповідачем грошового зобов’язання за Договором, нарахування інфляційних втрат та 3% річних також є обґрунтованим.

При цьому, посилання відповідача на скрутне фінансове становище не може бути прийнято судом до уваги, оскільки діючим законодавством передбачено, що відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов’язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов’язання.

Відносно посилання відповідача в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи на іншу дату, а також не залучив до участі у справі Державний комітет телебачення та радіомовлення України, який відповідно до Закону України «Про управління об’єктами державної власності» та статуту відповідача є органом управління останнього, апеляційний господарський суд вважає за необхідне наголосити на наступному.

Відповідно до приписів ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Тобто, ст. 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено право суду відкладати розгляд справи на іншу дату за наявності підстав, які унеможливлюють її розгляд. При цьому, у разі неявки в судове засідання повноважного представника та неподання витребуваних доказів, справа може бути розглянута на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Зазначаючи в своєму клопотанні до суду першої інстанції про неможливість забезпечити явку представника у судовому засіданні, відповідачем не було наведено обставин, які б перешкоджали розгляду справи на наявними в ній матеріалами.

Окрім того, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що строк вирішення судом спору обмежений двома місяцями, натомість жодних клопотань з цього приводу від відповідача до суду не надходило, хоча на дату прийняття оскаржуваного судового рішення встановлений строк вирішення спору майже сплинув.

Твердження апелянта про необхідність залучення до участі у справі як третю особу Державний комітет телебачення та радіомовлення України також не заслуговують на увагу, оскільки таке клопотання не подавалось та не направлялось поштою на адресу Господарського суду міста Києва. До того ж, предметом розгляду у даній справі є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок порушення стороною договірних зобов’язань, при цьому Державний комітет телебачення та радіомовлення України не є стороною у спірному договорі, а тому не може нести відповідальність за порушення його умов, у зв’язку з чим підстави вважати, що рішення суду у даній справі якимось чином вплине на права та/або обов’язки Державного комітету телебачення та радіомовлення України відсутні.

За таких обставин, твердження відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права є необґрунтованим.

При цьому, необхідно зазначити, що згідно з положеннями ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість, під час розгляду даної справи, апеляційним судом було встановлено відповідність оскаржуваного рішення місцевого господарського суду вимогам діючого законодавства.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обставини, викладені відповідачем в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

При цьому, апеляційний господарський суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що в резолютивній (прохальній) частині апеляційної скарги відповідач просив суд скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 та направити справу на новий розгляд, однак відповідно до ст. 103 Господарського процесуального кодексу України суду апеляційної інстанції не надано таких повноважень.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на відповідача (апелянта).

При цьому, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Відповідно до пп. „г” п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, за подання апеляційної скарги на рішення судів сплачується державне мито у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Зважаючи на розмір майнових вимог у даній справі, що оспорюється відповідачем, а саме у сумі 86597,91 грн., за подання апеляційної скарги відповідач повинен був сплатити державне мито у розмірі 432,99 грн.

Натомість з матеріалів справи вбачається, що при поданні апеляційної скарги на Рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 відповідачем було сплачено державне мито у розмірі 865,97 грн., що підтверджується платіжним дорученням №118 від 21.07.2010р., тобто у більшому розмірі, ніж передбачено діючим законодавством.

Відповідно до ст. 47 Господарського процесуального кодексу України, державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

В п.1 ч.1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” визначено, що сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством.

За таких обставин, державне мито, надмірно сплачене відповідачем при поданні апеляційної скарги у розмірі 432,98 грн., має бути повернуто з Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 32-34, 47, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства „Житловий комплекс” залишити без задоволення, а Рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2010р. у справі №37/239 – без змін.

2. Повернути Державному підприємству „Житловий комплекс” (03057, м. Київ, вул. Довженка, 14-Б, код ЄДРПОУ 36471293) з Державного бюджету України (р/р №31110095700011, одержувач: УДК в Шевченківському районі м. Києва, банк одержувача: ГУДК України у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 26077968) зайво сплачене державне мито у розмірі 432,98 грн. (чотириста тридцять дві гривні 98 коп.), сплачене згідно з платіжним дорученням №118 від 21.07.2010р. Оригінал платіжного доручення №118 від 21.07.2010р. знаходиться в матеріалах справи №37/239.

3. Матеріали справи №37/239 повернути до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом місяця у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

21.09.10 (відправлено)