Рішення № 122495455, 07.10.2024, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 953/24635/21

н/п 2/953/361/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2024 року Київський районний суд м.Харкова в складі:

головуючого судді Зуб Г.А.,

за участю секретаря Черниш О.М.,

за участю представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування та спадкового договору недійсними, та скасування заборони нерухомого майна,-

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшла вказана позовна заява, в якій представник позивача просить визнати недійсним та скасувати запис про обтяження забороною на нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: номер запису про обтяження:36361111 від 28.04.2020, підстава спадковий договір, серія та номер 387 виданий 28.04.2020 посвідчений ПН ХМНО ОСОБА_5 ; визнати недійсним та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності/довірчої власності: 36361842 від 28.04.2020, підстава догові дарування, серія та номер 386, виданий 28.04.2020 видавник ПН ХМНО ОСОБА_5 ; та стягнути витрати по сплаті судового збору.

В обгрунтування заявлених позовних вимог представник позивача посилається на наступне. Між ЗАТ «ПУМБ» та гр-кою України ОСОБА_3 були укладені наступні кредитні договори: 1) кредитний договір №5289298 від 05.03.2008, відповідно до якого позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 30000 доларів США, а відповідач зобов`язався використати його за цільовим призначенням, сплатити позивачу відсотки за користування кредитом та повернути кредит частинами в розмірах, в порядку та в строки, визначені кредитним договором, але не пізніше 05.03.2027; 2) кредитний договір №5360817 від 18.04.2007, відповідно до якого позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 22709,00 доларів США, а відповідач зобов`язався використати його за цільовим призначенням, сплатити позивачу відсотки за користування кредитом та повернути кредит частинами в розмірах, в порядку та в строки, визначені кредитним договором, але не пізніше 18.04.2014; 3) кредитний договір №6487724 від 18.06.2008, відповідно до якого позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 40599,00 доларів США, а відповідач зобов`язався використати його за цільовим призначенням, сплатити позивачу відсотки за користування кредитом та повернути кредит частинами в розмірах, в порядку та в строки, визначені кредитним договором, але не пізніше 18.06.2015. Рішенням Київського районного суду м. Харкова було задоволено позов АТ «ПУМБ» у справі№2018/2-2056/11/18 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором №5289298 в сумі 36211,98 дол. США, за кредитним договором №5360817 в сумі 21892,09 дол. США, за кредитним договором №6487724 в сумі 54143,23 доларів США, а також судовий збір в сумі 212,60 доларів США, та 120,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. На виконання вказаного рішення позивачем було отримано виконавчий лист та пред`явлено його до примусового виконання до Київського ВДВС ХМУЮ. Згодом вказаний виконавчий лист було втрачено. 03.02.2020 ухвалою Київського районного суду м. Харкова, яка залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 21.04.2020, задоволено заяву ПАТ «ПУМБ» про видачу дублікату виконавчого листа по вищевказаній справі. Вказане судове рішення боржником на даний час виконано не було. Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яке була відчужена останньою на користь третіх осіб під час виконання судового рішення з метою ухилення від його виконання, що стало підставою для звернення до суду з вказаним позовом.

Відповідачем ОСОБА_4 подано відзив на вказану позовну заяву, в якому вона просить відмовити в задоволенні вказаного позову посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_3 не була стороною оспорюваного договору дарування від 28.04.2020, а тому позов пред`явлено до неналежного відповідача по справі.

Відповідачем ОСОБА_3 подано відзив на вказану позовну заяву, в якому вона просить відмовити в задоволенні вказаного позову, посилаючись на те, що ОСОБА_3 не була стороною оспорюваного договору дарування від 28.04.2020, а тому позов пред`явлено до неналежного відповідача по справі, та відповідно до ухвали господарського суду Харківської області від 07.08.2014 у справі №922/1143/13, залишеної без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 11.09.2014, та постановою Вищого господарського суду України від 19.11.2014, було припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_3 , а тому всі борги останньої вважаються погашеними, та будь-які арешти на її ім`я відсутні. Також, позивач зазначає про необхідність визнання судом договору дарування недійсним, як на підставу для скасування запису про реєстрацію, але вимогу про визнання недійсним договору дарування у своєму позові не зазначає, а зазначає про недійсність запису.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Шевченко Г.М. в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні вказаного позову, посилаючись на те, що всі майнові вимоги позивача до відповідача були вирішені в процесі ліквідаційної процедури і продажу майна з прилюдних торгів, та непогашена частина вважається погашеною.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилась, повідомлялась судом у встановленому законом порядку, причину неявки суду не повідомила, клопотань про відкладення судового розгляду до суду не надходило.

За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача ОСОБА_4 , та за наявними в справі доказами.

23.12.2021 вказана позовна заява надійшла до суду, та розподілена судді Зубу Г.А.

23.12.2021 до суду разом з позовною заявою надійшла заява про забезпечення позову, яка розподілена судді Зубу Г.А.

31.12.2021 судом здійснено електронний запит до Реєстру територіальної громади м. Харкова для встановлення місцеперебування відповідачів, відповідь на який надано 31.12.2021.

Ухвалою судді від 31.12.2021 прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження в ній за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 31.12.2021 в задоволенні заяви представника позивача ПАТ «ПУМБ» про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою суду від 10.11.2023 закрито підготовче провадження по справі, справу призначено до судового розгляду по суті, та задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів у ПН ХМНО ОСОБА_5 .

Ухвалою суду від 13.05.2024 задоволено клопотання представника позивача у МЮ України.

25.06.2024 до суду від представника відповідача ОСОБА_3 адвоката Шевченко Г.М. надійшла зустрічна позовна заява.

Ухвалою суду від 25.06.2024 зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 повернути заявнику.

Судом встановлено, що між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є позивач, та відповідачкою ОСОБА_3 було укладено ряд кредитних договорів, які не виконані останньою.

Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 16 грудня 2011 року по цивільній справі за позовом ПАТ «Перший Український міжнародний банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ «ПУМБ» про визнання правочинів недійсним, первісний позов було задоволено та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором №5289298 в сумі 36211,98 доларів США, за кредитним договором №5360817 в сумі 21892,09 доларів США, за кредитним договором №6487724 в сумі 54143,23 доларів США та судовий збір. В задоволенні зустрічного позову було відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 25 квітня 2012 року було відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_3 , а рішення Київського районного суду м.Харкова від 16 грудня 2011 року залишено без змін.

Стягувачем ПАТ «ПУМБ» було отримано виконавчий лист та пред`явлено його до примусового виконання.

Постановою старшого державного виконавця Київського ВДВС ХМУЮ від 12 вересня 2012 року було відкрито виконавче провадження №34255249 з примусового виконання вказаного виконавчого листа.

Постановою державного виконавця Київського ВДВС ХМУЮ від 10 вересня 2018 року виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі п.2 ст.37 ЗУ «Про виконавче провадження».

Ухвалою Київського районного суду м.Харкова від 03 лютого 2020 року було видано дублікат виконавчого листа про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 у зв`язку з втратою його оригіналу.

Постановою Харківського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Київського районного суду м.Харкова від 03 лютого 2020 року - без змін.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Д.В. від 01.06.2020 було відкрито виконавче провадження №62220534 з примусового виконання вказаного виконавчого листа. Згідно заяви стягувача фактична сума стягнення 100000,00 грн.

Крім того, постановою господарського суду Харківської області від 25 квітня 2013 року визнано фізичну особу-підприємця ОСОБА_3 банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 07 серпня 2014 року ліквідаційна маса ФОП ОСОБА_3 склала 244530,76 грн, які направлені на часткове погашення першої черги в загальній сумі 217227,91 грн та з яких кредиторські вимоги ПАТ "ПУМБ" були погашені в розмірі 195962,72 грн., що не задовольнило вимоги банку в розмірі 2047670, 88 грн. Припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_3 .

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 зроблено висновок, що у разі припинення фізичною особою підприємницької діяльності її права і обов`язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою.

Як убачається із матеріалів справи, кредитні договори були укладені між банком та ОСОБА_3 як фізичною особою, припинення діяльності ФОП ОСОБА_3 не звільняє фізичну особу ОСОБА_3 від зобов`язань перед ПАТ "ПУМБ" за кредитним договором та виконання рішення суду. Залишок суми боргу перед ПАТ «ПУМБ» на даний час складає 100 000,00 грн. відповідно до постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження.

28 квітня 2020 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладений договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Єніною Л.В. та зареєстрований у реєстрі за № 386, за змістом якого ОСОБА_6 передав, а ОСОБА_4 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_2 . Нерухоме майно, що відчужується за цим договором, належить дарувальнику на праві приватної власності на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Єніною Л.В. 03.02.2020 за реєстр. №117.

28 квітня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений спадковий договір, який посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Єніною Л.В. за реєстр. №387, за змістом якого ОСОБА_3 зобов`язується виконувати передбачені в ньому розпорядження ОСОБА_4 , та в разі її смерті, набуває право власності на майно відчужувача, що є її особистою приватною власністю, та складається з квартири АДРЕСА_2 . У зв`язку з посвідченням цього Договору приватним

нотаріусом ХМНО Харківської області Єніною Л.В. на майно, що є предметом цього договору накладається заборона відчуження за реєстр. №388, яка знімається у разі смерті відчужувача.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18),

постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних

правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована

юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19),постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14,постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного

правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливістьдоступу домайна боржника»,навіть ітого,що знаходитьсяв іншихосіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважив, що:

цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;

недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб;

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

мета позаконкурсногооспорювання фраудаторногоправочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована.

Вказані висновки вказані у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У вказаній справі, при зверненні до суду з вказаним позовом, банк зазначає, що відповідач ОСОБА_3 здійснила відчуження належної їй квартири шляхом укладення договору дарування та спадкового договору. Позивач вважає, що ці договори направлені на уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу. Крім того, позивач в своєму позові просить визнати недійсним та скасувати записи проведеної державної реєстрації на підставі укладених правочинів, оскільки вони є недійсними, та вимоги щодо

визнання недійсними укладених правочинів не заявляє.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 754/18852/21 зазначено, що кредитор, право вимоги якого виникло пізніше, навіть у разі, якщо його право вимоги "підкорене" умові чи строку, може оспорювати фраудаторні оплатні договори. У фраудаторному оплатному договорі контрагентом боржника може бути інший його кредитор, право вимоги якого виникло раніше. Відповідно в такому разі фраудаторний договір вчинятися боржником для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а його контрагентом (іншим кредитором) - для створення переваг одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності.

Згідно з частиною першоюстатті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує у межах захисних правовідносин (зобов`язань).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21) зазначено, що: «висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та земельною ділянкою від 20 жовтня 2010 року недійсним на підставі статей3,13,203,215 ЦК України, як вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), є правильним. […] Крім того, позивачі просили застосувати наслідки визнання договору купівлі-продажу недійсними шляхом повернення сторін в первісний стан. Такими наслідками позивач вважав скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно за його набувачами (ТОВ «ВІВАТ» та ТОВ «ИРИС»), з чим погодився суд першої інстанції. Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що у спірних правовідносинах та за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другоїстатті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18 виснувала, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача, водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи: суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача, а також обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійними підставами для відмови у позові.

За вказаних обставин, як вбачається з матеріалів справи, позивач в своєму позові просить визнати недійсними та скасувати проведені державні реєстрації на підставі договору дарування від 28.04.2020, та спадкового договору від 28.04.2020, з яких вбачається, що спірну квартиру ОСОБА_6 отримав у подарунок на підставі договору дарування від 03.02.2020, та хто був сторонами вказаного правочину судом не встановлено, хоча представник позивача мав можливість ознайомитись з наданими документами, які надійшли до суду за його клопотанням.

За вказаних обставин, при зверненні до суду позивач неповно визначив суб`єктний склад учасників справи, що унеможливлює правильне встановлення фактичних обставин та вирішення спору по суті, та не вірно обрав спосіб захисту порушеного права, оскільки ефективним способом захисту права/інтересу кредитора є вимоги про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другоїстатті 16 ЦК України), а саме повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання реєстраційних дій щодо цього майна не вимагається. Позовних вимог щодо оспорювання фраудаторних договорів позивачем не заявлено.

Таким чином, позовні вимоги задоволенню не підлягають за наведених вище обставин.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати компенсуються за рахунок позивача.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 4,5, 12,13, 137,141, 259, 264,265 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування та спадкового договору недійсними, та скасування заборони нерухомого майна відмовити в повному обсязі.

Судові витрати компенсувати за рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач Публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк», місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, буд. 4, код ЄДРПОУ 14282829.

Відповідач - ОСОБА_3 , місцеперебування: АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 .

Відповідач - ОСОБА_4 , останнє відоме місцеперебування: АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 .

Повний текст рішення виготовлено 21 жовтня 2024 року.

СУДДЯ Г.А. ЗУБ