Постанова № 12151868, 07.07.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.07.2010                                                                                           № 38/189

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Пашкіної С.А.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача –Паламарчук Е.В.,

від відповідача 1 – не з’явились,

від відповідача 2- не з’явились,

від відповідача 3- не з’явились,

від відповідача 4-не з’явились,

від відповідача 5- не з’явились,

від відповідача 6- не з’явились,

від третьої особи - не з’явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України в інтересах держави України

на рішення господарського суду міста Києва від 19.08.2008

у справі № 38/189 ( )

за позовом                               Міністерства юстиції України в інтересах держави України

до                                                   Головного управління внутрішніх справ України в Полтавській області

                                                  Прокуратури Полтавської області

                                                  Ленінського районного суду Полтавської області

                                                  Державної судової адміністрації України

                                                  Міністерства внутрішніх справ України

Полтавського міського управління ГУМВС України Полтавської області

третя особа позивача           

третя особа відповідача           Державне казначейство України

про                                                   стягнення збитків в сумі 13717,82 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.08.2008 відмовлено Міністерству юстиції України у позові до Головуправління внутрішніх справ України в Полтавській області, прокуратури Полтавської області, Ленінського районного суду м. Полтави, Державної судової адміністрації України і Міністерства внутрішніх справ України, третя особа- Держказначейство України, про стягнення з відповідачів 13717грн.82 коп. вартості збитків завданих Держбюджету виплатою Ользі та Михайлу Волохам у гривневому еквіваленті по 1000 євро на відшкодування моральної шкоди за рішенням Європейського суду від 02.11.2006 у справі “Волохи проти України” в зв’язку з порушенням права на повагу до своєї кореспонденції та права на ефективний засіб юридичного захисту (ст.8 та ст.13 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод). Позов подавався на виконання вимог п. 4 ст.9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” і на підставі ст. 17 ЦК України та Постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2006 № 784 “Про заходи щодо реалізації Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

Відмова в позові мотивована тим, що:

1. Рішенням Конституційного Суду України № 12-рп 2001 від 03.10.2001 щодо відповідності Конституції окремих положень ст. 32 ЗУ “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та ст. 25 ЗУ “Про Державний бюджет України на 2001 рік” (справа про відшкодування шкоди державою) визначено, що відповідальність перед громадянами за шкоду завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень відшкодовується державою, а не державними органами безпосередньо;

2. Згідно зі ст. 1191 ЦК України держава, відшкодувавши шкоду громадянам (ст.1173 ЦК України), має право вимоги до посадової особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину;

3. Порушення права громадян Волохів на повагу до власної кореспонденції і права на ефективний юридичний захист сталось не через необґрунтовані дії чи бездіяльність відповідних державних органів, а внаслідок відсутності належного законодавчого врегулювання щодо захисту від свавілля при застосуванні заходів спостереження за кореспонденцією (вина законодавця);

4. Європейським судом з прав людини не встановлено незаконності дій чи бездіяльності слідчого тощо і заявники Волохи не довели у Європейському суді наявність своєї моральної шкоди, завданої при проведенні слідчих дій, а Міністерством юстиції України не надано жодних доказів незаконності рішень, дій чи бездіяльності відповідних державних органів.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Міністерство юстиції України просить його скасувати, а позов задовольнити, вважаючи що Закон України “Про виконання рішення та застосування практики Європейського суду з прав людини” зобов’язує Міністерство юстиції подати позов до органу державної влади, а стягнення коштів слугує не лише відновленню Державного бюджету, а також виконує превентивну функцію, метою якої є зменшення кількості заяв громадян України у міжнародному суді.

Третя особа та відповідачі, крім Державної судової адміністрації України, відзиву на апеляційну скаргу не надали, в засідання суду своїх представників не направили.

Державна судова адміністрація проти апеляційної скарги заперечує і також, як і господарський суд міста Києва, акцентує свою увагу на шкоді, яка завдана фізичній особі внаслідок незаконних дій чи бездіяльності органів влади ( ст.1176 ЦК України) та наголошує, що така відповідальність регулюється не Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, а Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду від 01.12.1994 № 266/94-ВР і відшкодування здійснюється за рахунок Державного бюджету, а не органу влади безпосередньо, як це підтверджено Рішенням Конституційного Суду України № 12-рп 2001.

При розгляді справи у суді першої інстанції відзиви на позов надали прокуратура Полтавської області, Ленінський районний суд м. Полтави, та Головне управління МВС України в Полтавській області. Враховуючи ненадання відзиву на апеляційну скаргу і неявку в судове засідання суд апеляційної інстанції оцінює позицію зазначених відповідачів за наданими ними відзивами на позов.

Так, прокуратура Полтавської області вказує на те, що вона є юридичною особою яку створила держава, а відповідно до ст. 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов’язаннями держави. І навпаки, відповідно до ст. 4 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” та ч. 1 ст.1176 ЦК України визначено, що саме на державу покладається зобов’язання по відшкодуванню шкоди, завданої громадянинові незаконними діями відповідних органів та їх посадових осіб (т.1, а.с. 99). Також, прокуратура області вважає, що Міністерство юстиції України пропустило трьохмісячний строк позовної давності, встановлений ч. 2 ст. 9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”(т. 1а.с. 100).

Заперечив проти позову і Ленінградський районний суд міста Полтави, пославшись на законодавство про відшкодування державою завданої громадянам шкоди внаслідок дій чи бездіяльності державних органів і їх посадових осіб. Також, відповідачем вказано на відсутність відповідного бюджетного фінансування ( т.1, а.с. –152-153).

Головне управління МВС в Полтавській області у відзиві на позов заперечує можливість своєї відповідальності через відсутність бюджетного фінансування на такі цілі та повідомило господарському суду міста Києва, що позовні вимоги до ГУМВС заявлені як до органу, який розслідував кримінальну справу. Проте, розслідування кримінальної справи щодо гр. Волоха, арешт та виїмку поштово-телеграфної кореспонденції здійснювало Полтавське міське управління УМВС України в Полтавській області, яке є окремою юридичною особою і, відповідно до ст. 96 ЦК України, несе самостійну відповідальність ( т.1, а.с.120-121).

Враховуючи вказану обставину і керуючись ст. 24 ГПК України Київський апеляційний господарський суд додатково залучив Полтавське міське управління ГУМВС України в Полтавській області (правопопередник –ПМУ УМВС України в Полтавській області) в статусі відповідача, якому направлено копію позовної заяви, рішення господарського суду, апеляційну скаргу та повідомлено про час і місце розгляду скарги апеляційним судом (т.2, а.с. 124, 127). Полтавське міське управління ГУ МВС в Полтавській області відзиву на апеляційну скаргу не надало.

Перевіривши матеріали справи та розглянувши апеляційну скаргу Міністерства юстиції України і відзив на скаргу Державної судової адміністрації України Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено Європейським судом з прав людини, у травні 1996 року Полтавське міське управління МВС України в Полтавській області порушило кримінальну справу відносно гр. Волоха за ухилення від сплати податків. У межах кримінальної справи, 06.08.1997 року, слідчим ПМУ МВС України в Полтавській області прийнято санкціоновану судом постанову про накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію Волохів та її виїмку. 04.05.1998 року органом досудового слідства кримінальну справу було закрито. Проте, лише через рік, а саме 28.05.1999 року, постановою слідчого ПМУ МВС України в Полтавській області було знято арешт з поштово-телеграфної кореспонденції Волохів. Мати і брат гр.. Волоха (які і подали скаргу до Європейського суду з прав людини) звертались із скаргою до прокуратури Полтавської області, яка у відповідь на скаргу листом від 19.07.1999 року інформувала, що арешт на кореспонденцію був законним і підстави для притягнення посадових осіб до відповідальності відсутні. Проте, листом від 06.01.2000 року Генеральна прокуратура повідомила заявників, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була необґрунтована.

18.02.2000 року Волохи звернулись до суду з позовом до Полтавського міського управління МВС України про відшкодування моральної шкоди в зв’язку з незаконним арештом їх кореспонденції. Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави в позові відмовлено з посиланням на законність арешту та те, що Волохи не довели, що вони зазнали моральної шкоди. Наступними судовими інстанціями рішення залишено без змін.

02.11.2006 року рішенням Європейського суду з прав людини у справі “Волохи проти України” визнано, що відносно Ольги та Михайла Волохів відбулося порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині права на повагу до своєї кореспонденції та права на ефективний засіб юридичного захисту. За цим же рішенням на відшкодування моральної шкоди держава Україна сплатила заявникам у гривневому еквіваленті по 1000 євро кожному.

Відразу, для розуміння і відокремлення від інших предмету даного спору у справі №38/189 про відшкодування шкоди Держбюджету за позовом Міністерства юстиції України, необхідно визначитись в тому, що Європейський суд не переглядав і не перевіряв справу за позовом Волохів до Полтавського міського управління МВС України, яка слухалась у Ленінському районному суді м. Полтави щодо відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом кореспонденції, оскільки це не входить до компетенції Європейського суду. Отже, моральна шкода у вказаних справах національного суду і міжнародного не є однопредметною, що не в повній мірі усвідомлено окремими учасниками даного процесу. (див. Рішення Європейського суду від 06.12.2007 у справі “Воловік проти України” та від 21.01.1999 у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”). Рішення, ухвалене національним судом, може досліджуватись Європейським судом лише як доказ наявності порушення в Україні прав та свобод заявника, викладених саме у Конвенції або в протоколах до неї.

Залежно від різнопредметності взаємовідмінною за своїм змістом і норморегулюванням (в т.ч. і в порядку регресу) є моральна шкода, яка заявлялась до національного суду і інша, яка визначена Європейським судом з прав людини. Тому, очевидно помилковим є намагання застосувати замість норми прямого регулювання, якою є Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, законодавство, яке регулює однозвучні правовідносини, але відмінні за своєю метою, змістом, суб’єктним складом тощо.

Перевіривши мотивацію застосовану судом першої інстанції при відмові у позові з посиланням на рішення Конституційного суду, на статті 1173 та 1191 ЦК України, на вину законодавчого органу держави, на правомірність дій слідчого та недоведення громадянами Волохами наявності своєї моральної шкоди у справі, яка розглядалась у Ленінському районному суді м. Полтава, апеляційний господарський суд зазначає наступне:

1. Конституційний суд України своїм рішенням № 12-рп 2001 від 03.10.2001 оцінював конституційність норм Законів про Державний бюджет в контексті відповідальності самої держави (через бюджет), або ж безпосередньо державних органів (бюджетних установ) перед громадянами, яким ці органи своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю завдали збитків. На відміну від вказаного предмету розгляду, у спірному випадку, держава не є відповідачем, а є позивачем в особі Міністерства юстиції України і предметом позову є відшкодування не громадянам, а Державному бюджету у відповідності до спеціального Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду”, прийнятому Україною на виконання міжнародних зобов’язань. Отже, вказане рішення Конституційного суду не стосується спірних правовідносин як за суб’єктним складом сторін так і за предметом правовідносин, тому посилання господарського суду міста Києва на вказане рішення Конституційного суду є безпідставним;

2. З цих же мотивів безвідносним до предмету спору є посилання суду на ст. 1173 та ст. 1191 ЦК України, як і на Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, які регулюють правовідносини щодо заподіяної шкоди органом державної влади фізичній чи юридичній особі, а також регресу до посадових осіб. За позовом, який розглядається, громадяни Ольга та Михайло Волохи не є позивачами і позов подано не до посадових осіб. Тому суд апеляційної інстанції ще раз наголошує, що в даному спорі позивачем є саме держава в особі Міністерства юстиції України, а предметом позову відшкодування до Держбюджету за нормою національного законодавства, прийнятою на виконання міжнародних зобов’язань України.

Що ж стосується конкретних посадових осіб, то їх повна чи обмежена відповідальність регулюється трудовим, адміністративним чи іншим спеціальним законодавством і в об’єм дослідження даного спору не входить;

3. Посилання господарського суду на те, що порушення прав громадян Волохів сталось не по вині державного органу, а виключно через відсутність норми права не відповідає національному законодавству, рішенню Європейського суду та обставинам даної справи.

Відповідно до ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України ст. 9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, про що констатується і в рішенні Європейського суду, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її проводиться органами слідства за дозволом суду і здійснювались, у спірному випадку обґрунтовано, тому втручання в конституційні права громадян було виправданим.

Проте, частиною 3 ст.187 Кримінально-процесуального кодексу України, чинної в редакції на час спірних правовідносин, чітко визначено, що накладення арешту на кореспонденцію скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. Закриття кримінальної справи проти Волоха і вказує на відсутність потреби в обмеженні прав громадян, оскільки арешт кореспонденції здійснювався в зв’язку з порушенням кримінальної справи. Саме так і діє більшість органів досудового слідства, керуючись кримінально-процесуальним кодексом, а не посилається на неврегульованість відносин законодавцем, як підставу для своєї сваволі. Більше того, ця обставина є конституційно врегульованою, оскільки ст. 31 Конституції України, як норма прямої дії, гарантує таємницю особистої кореспонденції, а винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. Отже, закриття кримінальної справи, у даному випадку, стало підставою для припинення обмежувальних заходів, а здійснення арешту протягом року після закриття справи – грубим порушенням конституційних прав громадян, про що і прийняв своє рішення Європейський суд.

Таким чином, внаслідок протиправної поведінки з порушенням ч.3 ст.187 КПК України та вини органу слідства з держави –відповідача стягнуто і виплачено з Держбюджету визначену міжнародним судом суму справедливої сатисфакції, тому позов про відшкодування стягнутої суми до Держбюджету підлягає задоволенню за рахунок Полтавського міського управління ГУМВС В Полтавській області.

В позові до інших відповідачів має бути відмовлено за відсутності їх вини.

Також необхідно вказати, що не є строком позовної давності, організаційно-адміністративний обов’язок Міністерства юстиції України у трьохмісячний строк звернутись до суду з відповідним позовом ( п.4 ст. 9 ЗУ “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”). Строк позовної давності пов’язується із здійсненням судового захисту свого права або інтересу і встановлюється в Цивільному Кодексі України як в межах трьохрічного загального, так і в межах спеціальних скорочених або більш тривалих порівняно із загальною позовною давністю строків. Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду” не визначає трьохмісячний строк як виключення із Цивільного Кодексу, або встановлення скорочених строків позовної давності по захисту державної власності (рішення ВГС України від 28.07.2009 у справі № 8/270-08).

Що ж стосується вказаних Європейським судом недоліків у національному законодавстві в частині забезпечення прокурорського чи судового контролю за діями обмежувальних органів, то дійсно, Європейський суд з прав людини, відповідно до Конвенції, розглядаючи скаргу, вправі досліджувати національне законодавство на відповідність міжнародним стандартам права та звертати увагу держави – відповідача на необхідність вдосконалення законодавства у відповідній сфері. Проте, такий висновок, адресований державі-відповідачу, не означає, що відповідний державний орган набуває право на свавілля, нехтуючи національною процесуальною нормою і Європейською Конвенцією з прав людини та основоположних свобод;

4. На зауваження господарського суду міста Києва щодо того, що при розгляді справи “Волохи проти України” Європейським судом не встановлено незаконності дій чи бездіяльності слідчого, а заявники Волохи не довели у Європейському суді наявності своєї моральної шкоди (в зв’язку з продовженням обмежень на кореспонденцію після закриття кримінальної справи) необхідно зазначити наступне. Як вже зазначалось вище, предметом розгляду у Європейському суді не був позов громадян Волохів до посадовців чи державних органів, який вони подавали 18.02.2000 року до Ленінського районного суду міста Полтави про відшкодування моральної шкоди на підставі Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду “ від 01.12.1994. Європейський суд розглянув скаргу громадян до держави Україна щодо порушення норм Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод в частині поваги до власної кореспонденції та незабезпечення прав на ефективний засіб юридичного захисту. За рішенням Європейського суду з прав людини від 02.11.2006 визнано порушення ст. 8 та ст. 13 Конвенції. Саме в зв’язку з цим зобов’язано державу-відповідача сплатити згідно з п. 2 ст. 41 Конвенції Ользі та Михайлу Волохам по 1000 євро в еквіваленті гривні справедливої сатисфакції, як відшкодування моральної шкоди за порушення Конвенції, а не за позовом Волохів до органу попереднього слідства. В той же час, Європейський суд у своєму рішенні в якості доказів порушення конвенційних прав і свобод в Україні відносно заявників, оцінюючи обставини справи за позовом Волохів, яка розглядалася в національному суді, констатував факт незаконного обмеження їх прав протягом року після закриття кримінальної справи.

Колегія апеляційного господарського суду виходить з того, що спірні правовідносини регулюються насамперед саме Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006, прийнятим в зв’язку з міжнародними зобов’язаннями держави за Європейською Конвенцією з прав людини і основоположних свобод.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і окремі Протоколу до неї, які у відповідності до Закону України від 10.12.1991 “Про дію міжнародних договорів на території України” стали невід’ємною частиною національного законодавства, а у відповідності до Закону України від 22.12.1993 “Про міжнародні договори України” мають пріоритет норм у разі їх колізії з національним законодавством. Рішення Європейського Суду, які набрали статусу остаточного підлягають обов’язковому виконанню державою – відповідачем.

Європейська Конвенція з прав людини та основоположних свобод є носієм об’єктивних зобов’язань, виконання яких забезпечується колективною гарантією держав-учасників шляхом розгляду у Європейському Суді з прав людини міждержавних та індивідуальних заяв.

Якщо рішенням Європейського суду буде встановлено, що державними структурами було порушено права і свободи визначені у Конвенції, то, крім визнання такого порушення, відповідно до ст. 41 Конвенції, у разі необхідності, потерпілій стороні може бути надано справедливу сатисфакцію на відшкодування витрат, пов’язаних з провадженням справи у суді, матеріальної та нематеріальної шкоди, завданої заявникові встановленим Судом порушенням прав, гарантованих Конвенцією. Проте, виконання рішення Європейського суду не обмежується виплатою відшкодування. Рішення з констатацією порушення положень Конвенції може передбачати необхідність вжиття заходів індивідуального та загального характеру.

Зокрема у справі “Скоццарі і Гінта проти Італії” Суд зазначив, що Високі Договірні Сторони взяли на себе обов’язок виконувати остаточні рішення Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами, і виконання цих рішень здійснюється під контролем Комітету Міністрів Ради Європи. З цього випливає, inter alia, що рішення, відповідно до якого Європейський суд визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов’язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але також і здійснити під контролем Комітету Міністрів загальні, і якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним у межах внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення. Більше того, знаходячись під контролем Комітету Міністрів Ради Європи, держава-відповідач вільна у виборі засобів, якими вона виконуватиме свої зобов’язання за ст. 46 Конвенції, за умови, що такі засоби не суперечитимуть висновкам, які містяться у рішенні Європейського суду. Цим умовам і відповідає п. 4 ст. 9 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

Заходи загального характеру розробляються та вживаються державою-відповідачем для запобігання новим подібним до визнаних Судом порушенням, чи зупинення порушення, що тривають. Такі заходи можуть бути направлені як на зміну відповідної практики, так і на внесення змін до законодавства. Також, враховуючи те, що протягом останніх років Україна увійшла до числа держав, громадяни яких найбільше звертаються до Європейського суду, і було прийнято Закон, який зобов’язує відшкодувати збитки Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування. Системний аналіз Закону свідчить про те, що п.4 ст. 9 необхідно розуміти невід’ємно від його преамбули в якій викладено мету і окреслено відповідний об’єм правового регулювання в зв’язку з необхідністю усунення причин порушення Конвенції, впровадження в українське судочинство та адмінпрактику Європейських стандартів з прав людини, створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду проти України. Отже, через відшкодування Держбюджету Закон ставить за мету створити умову об’єктивно несумісну з практикою свавілля у державній структурі, підвищення рівня професійності посадовців і рівня відповідальності, зокрема, державних органів за виконання у законний спосіб визначених функцій. Саме за умов відшкодування Держбюджету і може досягтись поставлена мета загальної превентивності, оскільки за нормами адміністративного регулювання (незалежно від суб’єктивного чи корпоративного небажання чиновників) має бути проведено службове розслідування, здійснено аналіз причин виявлених порушень та прийнято відповідні заходи по їх усуненню. Гарантією проведення службового розслідування у державній структурі (бюджетній установі) має бути те, що після стягнення відшкодування у розпорядника чи одержувача бюджетних коштів виникає необхідність звернення до вищестоящих інстанцій, як до розпорядників вищого рівня з поясненнями причин і клопотанням здійснити, при необхідності, корективи бюджетного фінансування конкретної установи в межах повноважень розпорядника коштів відповідного рівня чи головного розпорядника. Ці правовідносини знаходяться в межах адміністративно-фінансового регулювання і безпосереднього значення для цивільно-правової відповідальності не мають. Отже відсутність прямого фінансування конкретної державної установи в частині видатків на відшкодування шкоди Держбюджету не виключає відповідальності в цивільно-правовому порядку на підставі спеціального Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Саме тому Закон, що прийнятий пізніше ніж правові норми, які регулюють відповідальність державних органів перед громадянами, не передбачає виключень відповідальності перед Держбюджетом, для будь-яких юридичних осіб в т.ч. і державних структур.

Надуманість аргументу у запереченні відповідальності в зв’язку з відсутністю фінансування є в тому, що абсурдним виглядало б планування видатків конкретній установі на покриття витрат в зв’язку з її незаконними діями в той час, коли відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Тому правомірним є те, що бюджетні кошти на відшкодування громадянам шкоди, визначеної національними судами, акумулюються у Держбюджеті саме на урядовому рівні, і саме тому держава несе відповідальність перед своїми громадянами за свої державні органи. Що ж стосується коштів Держбюджету спеціально і окремо визначених для забезпечення виконання рішень Європейського суду, то вони обслуговують іншу відповідальність за міжнародним договором.

За вказаних обставин держава, переслідуючи мету загальної превентивності, не повинна стимулювати безвідповідальність державних органів, за рахунок Держбюджету. В іншому випадку заходи загального характеру стануть не ефективними, що може призвести до збільшення кількості справ у міжнародному суді і до України можуть застосовуватись пілотні рішення з відповідними наслідками, в тому числі політичними (дивись рішення Європейського суду від 15.10 2009 у справі “Юрія Іванова проти України”).

На користь обґрунтованості застосування до спірних правовідносин Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” є також і та обставина, що практика національних судів загальної юрисдикції всіх інстанцій при стягненні збитків на користь Держбюджету без сумніву застосовує згаданий Закон, наприклад, до державних підприємств вугільної галузі, і в тому випадку, коли останні є державною власністю і отримують бюджетні кошти від держави.

Разом з тим, принцип рівності суб’єктів процесу перед законом і судом втілюється не лише в процесуальному, але і в матеріальному праві, що і має місце в спірному випадку через застосування юридичної відповідальності. Адже державне підприємство за невиплату заробітної плати через незадовільний фінансовий стан мусить відповідати і перед Держбюджетом за стягнену в зв’язку з цим, міжнародним судом, суму справедливої сатисфакції. В цей же час, державна установа при прояві свавілля до громадян і після прийняття рішення Європейським судом з прав людини і прийняттям Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” вимагає преференцію у формі імунітету недоторканості за рахунок коштів платників податків.

Реалізація принципу рівності перед законом означає, що будь-які суб’єкти права при здійсненні ними правопорушення відповідають за одним законом, який регулює цю відповідальність, і що застосування відповідальності здійснюється одними і тими самими юрисдикційними органами.

В зв’язку з неповним з’ясуванням обставин щодо предмету спірних правовідносин та неправильного застосування відповідних норм матеріального права рішення господарського суду міста Києва підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.

Керуючись Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, п. 2 ст. 103, п. 1, 4 ч. 1 ст. 104, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, –

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду міста Києва від 19.08.2008 у справі № 38/189 скасувати.

2. Позов задовольнити повністю за рахунок Полтавського міського управління ГУМВС України Полтавської області.

3. Стягнути з Полтавського міського управління ГУМВС України Полтавської області (36000, м. Полатава, вул. Фрунзе, 37/40, код 08802845) з будь –якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення в доход Державного бюджету України (одержувач Державне казначейство України, 01014, м.Київ, вул.Бастіонна, 6, банк одержувача Державне казначейство України м.Київ на рахунок 31116115700028, код банку 820172, код ЄДРПОУ 20055032) 13717 (тринадцять тисяч сімсот сімнадцять) грн. 82коп. збитків, завданих Державному бюджету України.

4. В позові до Головного управління внутрішніх справ України в Полтавській області, Прокуратури Полтавської області, Ленінського районного суду Полтавської області, Державної судової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України відмовити.

5. Видачу наказу на виконання даної постанови доручити господарському суду міста Києва.

6. Повернути до господарського суду міста Києва матеріали справи № 38/189.

Головуючий суддя                                                                      

Судді