Рішення № 11514559, 30.09.2010, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 303

РІШЕННЯ

Іменем України

30.09.2010Справа №2-17/3880-2010 За позовом Криничненської сільської ради

До відповідача Фізичної особи підприємця ОСОБА_4

про розірвання Договору концесії від 30.10.2007 року, укладеного Криничненською сільською радою Білогірського району з Приватним підприємцем ОСОБА_4 (АДРЕСА_1)

По зустрічному позову Приватного підприємця ОСОБА_4

До відповідача Криничненської сільської ради

про стягнення з Криничненської сільської ради через Держказначейство України витрат та шкоду, що виникли у звязку з відмовою від оплати заборгованості за поставлені послуги в сумі 226225,41 грн., про стягнення з Криничненської сільської ради через Держказначейство України шкоду та упущену вигоду в сумі 1501660,37 грн.

П Р Е Д С Т А В Н И К И:

Від позивача Джемалєдінова Л.Ю., представник, Черноіваненко С.К., голова

Від відповідача не зявився

Прокурор Яковлєв О.О., посвідчення

Сутність спору: Позивач згідно з позовом просить розірвати Договір концесії від 30.10.2007 року, укладеного Криниченькою сільською радою Білогірського району з Приватним підприємцем ОСОБА_4 (АДРЕСА_1 АР Крим), у звязку з тим, що одразу після укладення договору концесіонер (СПД ОСОБА_4.) не приступив до виконання своїх зобовязань. Окрім цього, не виконував роботи з водопостачання, не утримував обєкти концесії в належному технічному стані. Підставою для розірвання договору стало систематичне порушення норм і правил користування наданих обєктів в концесію, погіршення технічного стану обєктів концесії, неналежне водопостачання. Так, при укладенні договору Криниченька сільська рада надаючи обєкти концесії у користування ОСОБА_4 розраховувала на взаємовигідне співробітництво, з належним виконанням водопостачання населення, проведення необхідних для поліпшення концесійних споруд. Однак, окрім невиконання умов договору голова Криниченської сільської ради неодноразово був притягнутий до адміністративної відповідальності за систематичне порушення водного законодавства.

Відповідач Фізична особа підприємець ОСОБА_4 у запереченні позов не визнає, та вказує, що відсутнє рішення сесії Криниченської сільської ради про розірвання концесійного договору, вважає, що спірний договір може бути розірваний в судовому порядку лише на підставі відповідного рішення сесії органу місцевого самоврядування про розірвання договору концесії, якщо для цього є обєктивні причини, які у спірному випадку відсутні.

Фізична особа підприємець ОСОБА_4 подав зустрічний позов, згідно з яким просить стягнути з Криничненської сільської ради через Держказначейство України витрати та шкоду, що виникли у звязку з відмовою від оплати заборгованості за поставлені послуги в сумі 226225,41 грн., стягнути з Криничненської сільської ради через Держказначейство України шкоду та упущену вигоду в сумі 1501660,37 грн., у звязку з розірванням договору.

Позивач по зустрічному позову також просить звільнити його від сплати судових витрат, у звязку з тим, що він є інвалідом 2-ї групи.

Від фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 надійшла заява про відкладення розгляду справи, у звязку з терміновим лікуванням за межами Сімферополя.

Згідно статті 84 ГПК в описовій частині рішення вказуються заяви та клопотання сторін, в мотивувальній частині вказуються доводи, за якими господарський суд відхилив їх.

У судовому засіданні по справі оголошену вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно Концесійного договору від 30 жовтня 2007 року Концессіодавець (Криниченька сільська рада) надає на 49 років Концесіонеру (Приватному підприємцю ОСОБА_4.) право управління та експлуатації обєкту концесії з метою здійснення виробничої діяльності та задоволення громадських потреб в житлово-експлуатаційній сфері за умови оплати концесійних платежів та виконання інших умов цього договору. (п. 1.1).

Згідно п. 26 Договору цей Договір укладений на 49 років з 31.10.2007 року по 01.09.2046 року.

Суд вважає, що як первісний, так і зустрічний позов задоволенню не підлягають, при цьому виходить з наступних обставин:

Згідно ч. 2 статті 188 ГК України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Однак, позивачем не надано доказів надіслання вищезазначених пропозицій про розірвання договору відповідачу.

Ст. 129 Конституції України закріплений принцип змагальності сторін, та їх рівності перед Законом та судом, а також передбачено що сторона вільна у наданні суду доказів та у доказуванні перед судом їх переконливості.

Згідно ст. 8 Конституції України вона має вищу юридичну силу та її норми є нормами прямої дії.

Про необхідність дотримання принципу диспозитивності сторін також вказується в постанові Верховного Суду України від 20.05.2002 року № 02/132 (справа № Д12/12), а в постанові Пленуму Верховного суду України від 01.11.1996 року “Про застосування норм Конституції України при здійсненні правосуддя” вказується, що суди вправі застосовувати безпосередньо норми Конституції як норми прямої дії.

Таким чином, суд вправі розглянути справу по тим матеріалам, що надані зацікавленими особами.

Оскільки відповідні докази відсутні у справі до прийняття рішення, немає підстав їх залучати до справи після винесення рішення по справі.

Окрім цього, згідно ст. 33 ГПК України докази в обґрунтування позовних вимог покладаються на позивача.

Також необхідне відзначити, що позовна заява не є пропозицією, передбаченою ч. 2 ст. 188 ГК України. Так, позовна заява передбачена процесуальним законодавством (ст. 54 ГПК України), заява з такою вимогою подається до суду і розглядається в порядку, визначеному процесуальним законодавством.

Більш того, згідно ч. 4 ст. 188 ЦК України пропозиція повинна бути ще до подання позову.

Більш того, на момент подачі позову, позов вже повинен бути обґрунтований.

Таким чином, позовна заява не може розглядатися як пропозиція в розумінні ч. 2 ст. 188 ГК України.

Така пропозиція відноситься до норми Господарського кодексу України, тобто, до матеріального, а не до процесуального права.

Необхідно також відмітити, що передбачена ч. 2 ст. 188 ГК України пропозиція не є претензією, оскільки претензія відноситься до процесуального законодавства, а вказана пропозиція до матеріального права.

Претензія відноситься до питання прийняття позову до розгляду, чи його повернення.

При цьому також необхідно відмітити, що відсутність вказаної пропозиції не впливає на право позивача на звернення до суду, та розгляду спору судом, оскільки позов прийнято до розгляду, та розглядається судом по суті.

Окрім цього, згідно ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частина 1 статті 193 ГК України, та ч. 2 та ч. 4 ст. 188 ГК України не визнані Конституційним Судом України такими, що не підлягають застосуванню, а тому не приймати їх до уваги немає підстав. Вимоги закону повинні виконуватися.

Згідно ч. 4 статті 188 ГК України зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду у разі, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, що також відповідає практиці розгляду аналогічних питань Вищім Господарським Судом України.

При цьому необхідно відмітити, що помилка власного недбальства, незнання закону чи неправильне його тлумачення однією зі сторін не є поважною причиною, про що також вказується у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». (п.19).

Також необхідно відмітити, що з врахуванням вказаних обставин, оскільки позивач не надав вказаного доказу до прийняття рішення, не існує підстав для залучення такого доказу після прийняття рішення.

Більш того, згідно ч. 4 ст. 188 ГК України, та практиці розгляду вказаних питань Вищого Господарського Суду України, вказана пропозиція повинна бути до звернення до суду.

Згідно ст. 15 ЦК України особа має право на захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення.

Однак, з врахуванням вказаних вимог ст. 188 ГК України неможливо вважати, що право та інтерес позивача на цей час порушене.

Оскільки право та інтерес позивача на цей час не порушені, підстав для задоволення позову не існує, що також відповідає практиці розгляду аналогічних питань Вищим Господарським Судом України.

Не порушене право та інтерес не можуть захищатись.

Окрім цього, згідно Рішення 15-ї сесії 5-го скликання Криниченської сільської ради від 30 жовтня 2007 року «Про передачу в концесію комунального майна громади системи водопостачання» вирішено передати в концесію систему водопостачання, що є комунальною власністю Криниченської громади (Криничне, Кірпічне) строком до 30.10.2046 року у відповідності до Договору концесії, затвердити договір концесії комунального майна Криниченської сільської ради з ПП ОСОБА_4

Згідно вказаного рішення питання щодо укладення договору з ПП ОСОБА_4 вирішувалось на сесії ради, а не головою ради особисто.

Згідно ст. 5 ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

При цьому, як вбачається із приписів ст.ст. 10,11,12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» законодавством розділено компетенцію вказаних органів, а ч. 3 ст. 10 вказаного закону визначено, що представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень в порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

Вказаної правової позиції дотримується також Вищій господарський суд України (постанова Вищого господарського суду України від 16.07.2008 року по справі № 2-15/4670-2007).

Згідно ст. 1 Закону України «Про концесію» стороною в договорі концесії є орган місцевого самоврядування.

Згідно п. 30 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання щодо концесії є виключною компетенцією ради.

Таким чином, голова, звертаючись до суду щодо розірвання договору концесії повинен висловлювати волевиявлення ради. Однак, таке волевиявлення в даному випадку відсутнє, оскільки на сесії питання щодо розірвання договору з ПП ОСОБА_4 не розглядалось.

Так, позивачем не надано доказів того, що сесією ради розглядалося питання щодо розірвання договору з ПП ОСОБА_4

Таким чином, на цей час волевиявлення Криниченської сільської ради щодо розірвання договору з ПП ОСОБА_4 відсутнє.

Тобто, право позивача не цей час неможливо вважати порушеним також з цієї обставини.

Окрім цього, згідно ч.2 ст. 36 ГПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Згідно ч. 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, надані позивачем документи в обґрунтування позовних вимог не засвідчені.

Таким чином, позивач не довів обставин, на які посилається.

Неуважність сторони, незнання законодавства чи його неправильне тлумачення поважними причинами не є, про що також прямо вказується в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». (п.19).

Оскільки підстав для задоволення позову не існує, відповідно, в позові відмовляється.

Таким чином, є декілька підстав, кожна з яких є самостійною підставою для відмови у позові.

Зустрічний позов задоволенню також не підлягає, при цьому суд виходить з наступних обставин:

Із зустрічного позову витікає, що він заснований на тому, що спірний договір буде розірваний.

Однак, вказана думка позивача по зустрічному позову не відповідає дійсності, оскільки підстав для задоволення первісного позову не існує.

При цьому необхыдно выдмытити, що неуважність сторони, незнання законодавства чи його неправильне тлумачення поважними причинами не є, про що також прямо вказується в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». (п.19).

Матеріали справи вказують на те, що підстав для задоволення первісного позову не існує.

Відповідно, позивач по зустрічному позову мав права не подавати зустрічний позов.

Так, сам відповідач по первісному позову в запереченнях вказував на те, що первісний позов задоволений бути не може.

Однак, незважаючи на це, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 подав зустрічний позов, та обґрунтував його виходячи із того, що договір буде розірвано.

Оскільки первісний позов задоволенню не підлягає, та договір не розривається, відповідно, підстав для задоволення зустрічного позову не існує.

При цьому необхідно відмітити, що виходячи із закріпленого ст. 129 Конституції України принципу диспозитивности сторін суд не вправі розглядати інші підстави, якими позов не обґрунтовується. Більш того, розгляд таких підстав буде грубим порушенням прав відповідача, який вправі знати про такі підстави та заперечувати щодо них.

Також необхідно відмітити, що згідно статті 22 ГПК України позивач вправі змінити підставу заяви лише до початку розгляду справи по суті.

Окрім цього, вимоги по зустрічному позову не відповідають діючому законодавству в даному випадку.

Так, згідно ч. 1 ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Ч. 1 ст. 193 ГК України передбачено, що в господарських взаємовідносинах повинні застосовуватись особливості, передбачені Господарським кодексом України.

Однак, вимогами по зустрічному позову не є вимоги про відшкодування збитків.

Окрім цього, ч.2 ст. 36 ГПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Згідно ч. 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, надані позивачем по зустрічному позову документи в обґрунтування зустрічних позовних вимог не засвідчені.

Таким чином, позивач по зустрічному позову не довів обставин, на які посилається.

Неуважність сторони, незнання законодавства чи його неправильне тлумачення поважними причинами не є, про що також прямо вказується в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду

цивільних справ про визнання правочинів недійсними». (п.19).

Оскільки підстав для задоволення зустрічного позову не існує, відповідно, в зустрічному позові також відмовляється.

При цьому необхідно відмітити, що по зустрічному позову також є декілька обставин, кожна з яких є самостійною підставою для відмови у позові.

Підстав для відшкодування судових витрат як по первісному, так і по зустрічному позовах згідно ч. 5 статті 49 ГПК України не існує.

Заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про відкладення розгляду справи суд видхиляє, оскільки заявник не довів обставин, на які посилається

Так, заявник додав до заяви довідку про І І групу інвалідності.

Однак, вказана довідка не є доказом того, що стан ОСОБА_4 саме зараз вимагає термінового лікування, та таке лікування потребує знаходження за межами м. Сімферополя.

При цьому необхідно відмітити, що заява від фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 надійшла до суду ще 23.09.2010 року, та, відповідно, він мав можливість до часу розгляду справи отримати необхідну довідку в лікувальній установі, та надати її до суду.

Клопотання фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про звільнення його від сплати судових витрат суд також відхиляє.

Так, у п. 5 листа Вищого арбітражного суду України від 06.04.1999 року № 01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів» вказується про те, що стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито" надає громадянам пільги щодо сплати державного мита залежно від їх особистого статусу чорнобильців чи інвалідів, а не підприємців. Тому громадяни - підприємці, які беруть участь в арбітражному процесі, повинні сплачувати державне мито за загальними правилами.

На теперішній час даний лист є чинним, і, відповідно, підлягає виконанню.

Тобто, у даному випадку ОСОБА_4 виступає не як фізична особа інвалід, а як фізична особа-підприємець.

Таким чином, позивач по зустрічному позову у даному випадку повинен сплачувати державне мито та судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, та ігнорування вказаного листа потягне значні ненадходження грошових коштів до Державного бюджету.

Згідно ч. 1 ст. 46 ГПК України державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в розмірі, встановленому законодавством України.

Відповідно до п. «а» ч. 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» із заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів ставка державного мита встановлюється в розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. (17Х6=102 грн.).

Відповідно до статті 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» неоподатковуваний мінімум встановлений у розмірі 17 грн.

Таким чином, з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 підлягає стягненню до Державного бюджету 17278,86 грн. судових витрат з державного мита. (226225,41 грн.+1501660,37 грн.= 1727885,78 грн.; 1 % від 1727885,78 грн. = 17278,86 грн.).

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2009 року № 825 у господарських справах встановлений розмір витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу за ставкою 236,00 грн.

На підставі вищевикладеного, а також керуючись ст.ст. 44, 46, 49, 82, 84, 85, ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

В первісному позові відмовити повністю.

В зустрічному позові відмовити повністю.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1, р/р 26009012058001 у відділенні ВАТ «Банк Кіпру» в м. Сімферополь, МФО 320940) на користь Державного бюджету (р/р 31115095700002 в банку одержувача Головне Управління Госказначества в АР Крим м. Сімферополь, МФО 824026, одержувач: Держбюджет м. Сімферополя, ЗКПО 34740405, код платежу 22090200) 17278,86 грн. судових витрат з державного мита.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1, р/р 26009012058001 у відділенні ВАТ «Банк Кіпру» в м. Сімферополь, МФО 320940) на користь Державного бюджету (Отримувач: 22050000 Державний бюджет м. Сімферополя; р/р 31218259700002 в УДК в м. Сімферополь ГУ ДКУ в АР Крим, ЗКПО 34740405, МФО 824026) 236,00 грн. судових витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати накази.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримГайворонський В.І.