Ухвала суду № 1137292, 05.11.2007, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

УХВАЛА

05.11.07 Справа № 5/3345-13/385А

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого-судді Р. Марко

суддів Т. Бонк

С. Бойко

При секретарі Гунька О.

розглянувши апеляційну скаргу ДПІ у Галицькому ра-ні м. Львова

на постанову господарського суду Львівської області від 27.12.06

у справі № 5/3345-13/385А

за позовом – ДП»Львівський державний цирк»

до відповідача - ДПІ у Галицькому ра-ні м. Львова

про визнання неправомірними дій та скасування податкових повідомлень- рішень

за участю представників сторін:

від позивача- Дубас В.М.

від відповідача- Кучманич В.П.

Встановив:

Постановою господарського суду Львівської області від 27.12.06 по даній справі задоволено частково позов ДП»Львівський державний цирк». Визнано нечинним податкове повідомлення- рішення від 10.11.06 № 0003962321/0 в частині 1427,72 грв. недоїмки із сплати ПДВ і 713,86 грв. штрафних санкцій. Визнано нечинним податкове повідомлення від 15.11.06 № 0001022351/0/24685. Провадження у справі в частині визнання дій ДПІ неправомірними- закрито.

НЕ погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу з проханням скасувати постанову суду повністю та прийняти нову, якою в позові відмовити повністю. В обґрунтування своїх вимог , апелянт посилається на той факт, що підставою прийняття спірних податкових повідомлень- рішень було порушення позивачем вимог ч. 1 ст. 7 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», зокрема здійснено виплати доходів нерезидентам Росії та Польщі за проведення циркових програм готівковими коштами в національній валюті України з каси підприємства на загальну суму 466 336 грв., без участі уповноваженого банку та в національній валюті без отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

В судовому засіданні, представник позивача заперечив проти доводів апелянта, просив постанову суду залишити без змін, як таку, що прийнята з дотриманням норм чинного законодавства та на підставі досліджених усіх обставин справи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, дослідивши обставини справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення вимог апелянта.

При цьому колегія виходила з наступного.

В жовтні - листопаді 2006 року Державною податковою інспекцією у Галицькому районі міста Львова була проведена виїзна планова документальна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.04 року по 30.06.06 року, за наслідками якої було складено акт від 03.11.06 року № 3470/23/024/02174626.

Згідно акту перевірки позивач нібито порушив :

- пункти 5.4.4 і 5.3.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»у редакції від 22.05.97 року із наступними змінами та доповненнями, шляхом завищення валових витрат внаслідок включення до їх складу вартості рекламних послуг на загальну суму 21 703,00 грн., що нібито призвело до завищення від'ємного значення оподатковуваного прибутку;

- пункти 7.2.1, 7.2.3, 7.2.6, 7,4.3, 7.4.5, 7.7.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.97 року із наступними змінами та доповненнями, шляхом завищення податкового кредиту із податку на додану вартість (ПДВ) за перевірений період на загальну суму 6 107,00 грн., що призвело до заниження податкових зобов'язань із ПДВ на таку ж суму;

- статтю 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», шляхом здійснення розрахунків між резидентами та нерезидентами в межах торговельного оборогу без участі уповноваженого банку та в національній валюті без одержання індивідуальної ліцензії національного банку України на загальну суму 466 336 грн.

На підставі цього акту відповідачем було прийнято податкове повідомлення - рішення від 10.11.06 року №0003962321/0, в якому позивачу була визначена сума податкових зобов'язань із ПДВ в розмірі 6107,00 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 3103,00 грн., а також рішення від 15.11.06 року №0001022351/0/24685 про застосування штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 466336,00 грн.

Дослідивши обставини справи, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з наступних підстав:

Позивачем було заявлено позовну вимогу про визнання неправомірними дій відповідача щодо виключення із складу валових витрат вартості рекламних послуг та зобов»язання утриматися віт таких дій.

Як вбачається із позовної заяви, підставою для пред»явлення такої вимоги було те, що в пункті 3.1.2 акту перевірки «Валові витрати» зокрема зазначено, що позивачем за перевірений період були завищені валові витрати в загальному розмірі 21 703 грн. шляхом неправомірного включення до їх складу вартості рекламних послуг по розміщенню та експонуванню рекламних листівок та наклейок, які надавались іншими підприємствами із посиланням на абзац 4 пункту 5.3.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пункт 5.4.4 статті 5 того ж Закону України .

Статтею 14 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»передбачена можливість оскарження у встановленому законом порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної податкової служби та їх посадових осіб. Проте цим Законом не передбачено, що акти, які складаються за наслідками проведених перевірок, мають обов'язковий характер для платників податків, а передбачено, що органи державної податкової служби мають право застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми недоїмки, пені у випадках, порядку та розмірах, встановлених законами України. А тому з огляду на досліджене, колегія суддів вважає що суд першої інстанції цілком законно дійшов висновку про те, що в порядку адміністративного судочинства не можуть оскаржуватись акти документальних перевірок органів державної податкової служби як форма результату дій посадових осіб, які здійснювали перевірки, оскільки ці акти не породжують для перевірених осіб жодних правових наслідків та не мають обов'язкового характеру. Тому, суд цілком законно закрив провадження у даній справі в частині позовних вимог про визнання неправомірними дій відповідача щодо виключення із складу валових витрат вартості рекламних послуг та зобов'язання утриматися від таких дій.

Згідно акту перевірки, в пункті 3.1.5 акту «Податок на додану вартість»відповідачем із посиланням на пункти 7.2.1, 7.2.3, 7.2.6, 7.4.1, 7.7.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»зазначено, що позивачем за перевіряєминий період було занижено податкове зобов'язання із ПДВ на загальну суму 6107 грн. шляхом включення до податкового кредиту сум ПДВ на підставі неналежно оформлених податкових накладних, зокрема від 03.01.05 року № 2 на суму ПДВ 332,00 грн.; від 29.11.05 року № 235 на суму ПДВ 548,00 грн.; від 15.12.05 року № 255 на суму ПДВ 250,00 грн.; від 24.01.06 року №3 на суму ПДВ 4428,78 грн.; від 16.05.06 року № 238 на суму ПДВ 547,72 грн., в яких було невірно вказано номер свідоцтва платника податку покупця, а в двох із наведених накладних також не вказано індивідуального податкового номера покупця.

Відповідно до пункту 7.2.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, є) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); є) повну назву отримувача; ж) ціну продажу без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку. Даною нормою визначено, що податкова накладна видається в разі продажу товарів (робіт, послуг) покупцю на його вимогу.

Отже, виходячи із наведеного вище, Закон України «Про податок на додану вартість»містить у собі вимоги лише щодо наявності на податкових накладних податкового номера платника податку та не містить вимог щодо наявності номера свідоцтва платника податку, а відтак такі недоліки форми податкових накладних не можуть бути підставою для виключення з податкового кредиту сум ПДВ. Тому, суд цілком законно визнав висновки відповідача неправомірними в частині виключення із податкового кредиту сум ПДВ за вище наведеними податковими накладними.

Крім того, суд цілком законно визнав, що на цю суму ПДВ відповідачем також неправомірно були застосовані штрафні (фінансові) санкції у розмірі 50%, що становить 713,86 грн.

В пункті 3.2.1.5 акту «Перевірка дотримання вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (із змінами та доповненнями»відповідачем зазначено , що перевіркою встановлено порушення вимог статті 7 зазначеного вище Декрету Кабінету Міністрів України шляхом здійснення розрахунків з нерезидентами Росії та Польщі в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку та в національній валюті України без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Як вбачається із матеріалів справи, такий висновок було зроблено відповідачем на підставі того, що позивачем у перевіряємий період неодноразово із каси виплачувались готівкою в національній валюті України (гривні) доходи нерезидентам за проведення циркових програм на загальну суму 466336 грн. Такі виплати здійснювались позивачем відповідно до укладених договорів від 02.09.2004 року, 02.06.2004 року із резидентом Російської Федерації - ООО «ТРИ-А-2002»- та договорів від 02.04.2004 року, від 01.12.2004 року та від 01.09.2005 року із резидентом Республіки Польщі - фірмою «BIG TOP- CYRK WIELKI».

Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції про те, що наведені вище висновки відповідача суперечать нормам чинного законодавства України, а також спростовуються фактичними обставинами справи. Зокрема, відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993 року №15-93 у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно в валюті України готівкою або у безготівковій формі. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Статтею 16 того ж самого Декрету Кабінету Міністрів України встановлена відповідальність за порушення валютного законодавства, зокрема, за порушення резидентами порядку розрахунків, установленого статтею 7 цього Декрету, а саме застосовується фінансова санкція у вигляді штрафу у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких розрахунків.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що нормами статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»встановлена вимога щодо здійснення розрахунків між резидентами та нерезидентами через уповноважені банки виключно для розрахунків в іноземній валюті (яких позивачем в даній ситуації не здійснювалось ), а розрахунки в валюті України можуть здійснюватись як за участі банків, так і готівкою. Про це також свідчить відсутність будь-яких обмежень на такі розрахунки у Положенні про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою правління Національного банку України від 19.02.2001 року № 72, а також у Положенні про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 року №637 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 року за №40/10320), які були чинні в перевіряємий відповідачем період.

Тому суд цілком законно визнав, що висновки відповідача щодо необхідності проведення розрахунків між резидентами та нерезидентами в гривнях тільки через уповноважені банки не грунтуються на законі.

Слід зазначити, що статтею 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»встановлений порядок розрахунків між резидентами та нерезидентами виключно у межах торговельного обороту.

Визначення терміну «розрахунки в межах торговельного обороту»наведено у пункті 1.3 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розрахунки між резидентами І нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №484 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09.11.04 (іооку за №1430/10029), як руху коштів між резидентами і нерезидентами, пов'язаний з обслуговуванням операцій з продажу (купівлі) товарів. Тобто, ознакою такого поняття як «торговельний оборот», що вжито у статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», є здійснення операцій між резидентами та нерезидентами виключно у зв'язку із купівлею та/або продажем товарів.

Вищенаведене свідчить про безпідставність висновку відповідача про те, що господарські операції з виплати позивачем доходів нерезидентам за проведення гастролів циркових програм належать до операцій з продажу товарів із посиланнями на визначення терміну «товар», яке наведено у статті 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»як будь-якої продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав, призначених для продажу (оплатної передачі).

Відповідно до ст.. 4 Закону України «про зовнішньоекономічну діяльність», існує два окремих види зовнішньоекономічної діяльності : 1) експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили, 2) спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає, зокрема, проведення спільних господарських операцій, як на території України, так і за її межами.

Однак, предметом всіх договорів від 02.09.2004 року, 02.06.2004 року, від 02.04.2004 року, від 01.12-2004 року та від 01.09.2005 року, укладених між позивачем та нерезидентами було спільне проведення гастролів циркових програм у різні періоди часу, для чого сторони цих договорів приймали на себе певні взаємні зобов'язання. При цьому жодних розрахунків між позивачем та нерезидентами з приводу оплати взятих на себе взаємних зобов'язань умовами договорів не передбачалось, а лише визначалось, що виручка від проведення циркових програм надходить на поточний рахунок позивача, який виплачує іншій стороні певну суму коштів за кожну виставу. Остаточний розрахунок між сторонами провадився не пізніш трьох днів із закінчення гастролів. Також, як вбачається із звітів про роботу циркових програм та актів виконаних робіт, вся отримана виручка від проведення циркових програм розподілялась між позивачем та нерезидентами залежно від кількості вистав або певного відсоткового співвідношення в отриманих доходах.

Статтею 1 Закону України «Про гастрольні заходи в Україні»від 10.07.03 року визначено, що гастрольні заходи - це видовищні заходи (фестивалі, концерти, вистави, лекційно-концертні, розважальні програми, виступи пересувних циркових колективів, пересувні механізовані атракціони типу «Луна-парк»тощо) закладів, підприємств, організацій культури, творчих колективів, у тому числі тимчасових, окремих виконавців за межами їх стаціонарних сценічних майданчиків. Гастрольні заходи, за винятком благодійних гастрольних заходів, проводяться з метою отримання доходів.

В статті 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»наведено визначення терміну «спільна підприємницька (господарська) діяльність», зокрема, як діяльності, що базується на співробітництві між суб'єктами господарської діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення.

Крім того, за статтею 1130 Цивільного кодексу України (ЦКУ), за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до ст.. 1131 ЦКУ, договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Одже, суд першої інстанції , вірно зазначив, що за своєю правовою природою всі договори між позивачем та нерезидентами про спільне проведення гастролів належали до договорів про спільну діяльність без об'єднання вкладів учасників, оскільки цими договорами було передбачено розподіл доходів між їх сторонами залежно від досягнення певної мети (проведення теркових вистав), а не від факту надання будь-яких взаємних послуг.

Відтак всі господарські операції із виплати позивачем коштів нерезидентам як їх частки доходів отриманих при спільному проведенні гастролів циркових програм належали до такого виду зовнішньоекономічної діяльності, як спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності шляхом проведення спільних господарських операцій на території України, та не належали до такого виду зовнішньоекономічної діяльності, як операції із експорту чи імпорту товарів.

Суд першої інстанції цілком законно визнав, що господарські операції не входили до числа операцій з продажу (купівлі) товарів, тобто вони не здійснювались в межах торговельного обороту, а тому норми статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»не поширювались на такі операції.

Також суд першої інстанції правильно зазначив, що статтею 3 того ж Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Відповідно до ст.. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»від 05.04.2001 року, який набув чинності із дня опублікування - 16.05.2001 року - кошти в Україні існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. Гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів. Одночасно за пунктом 2 розділу X цього ж Закону України «Прикінцеві положення», до приведення у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить йому.

Отже, суд першої інстанції цілком законно відзначив, що оскільки виплата позивачем доходів нерезидентам за проведення гастролів циркових програм здійснювалась на території України, то використання для цих цілей саме валюти України (гривні) було не просто його правом, а й обов'язком, оскільки використання для цих цілей іноземної валюти без індивідуальної ліцензії Національного банку України було би порушенням норм підпункту «г»пункту 4 статті 5 того ж Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», за якими використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребує такої індивідуальної ліцензії. Також всі розрахунки резидентів із нерезидентами на території України у гривнях можуть здійснюватись без отримання будь-яких спеціальних дозволів (ліцензій), тоді як норми статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»поширюються лише на розрахунки резидентів та нерезидентів у гривнях, які здійснюються поза межами території України.

Також, суд першої інстанції цілком законно визнав необгрунтованими посилання відповідача на лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 08.05.2002 року №1-221/2513, оскільки за статтями 11 і 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»головним органом валютного контролю є Національний банк України, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів; а також видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України. Цим Декретом КМУ не передбачено у Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва повноважень органу валютного контролю. Крім того, зазначений вище лист не було зареєстровано у Міністерстві юстиції України, а відтак згідно із указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»від 03.10.92 року із наступними змінами він немає будь-якої юридичної сили.

Слід зазначити, на що вірно звернув увагу суд першої інстанції, відповідачем не взято до уваги положення Інструктивного листу Кабінету Міністрів України та Національного банку України від ї 26.04.1993 року №10046, №19029/730 щодо порядку розрахунків з країнами зони функціонування рубля, в якому зазначалось, що положення першого абзацу статті 7 Декрету Кабінету Міністрів від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»щодо використання у розрахунках між резидентами і нерезидентами іноземної валюти не розповсюджується на розрахунки з резидентами країн зони функціонування рубля, які можуть здійснюватися і в українських карбованцях (а тепер гривнях), якщо це передбачено контрактами.

Національний банк України в листі від 30.06.2006 року №13-118/2377-6836 зазначив, що на сьогоднішній день згаданий вище Інструктивний лист є чинним і внесений до Систематичного покажчика нормативно-правових актів Національного банку України станом на 1 березня 2006 року.

Отже, оскільки позивачем здійснювались розрахунки і з резидентами країни зони функціонування рубля, а саме резидентом Російської Федерації, то висновки відповідача є безпідставними.

Відповідно до п. 1.4 зазначеного вище Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України , у межах торговельного обороту без ліцензії здійснюються розрахунки (платежі) у готівковій валюті України за товари, які купуються на території України, відповідно до пункту 4.13 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 26.03.98 року №119 і зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 15.04.98 року за №245/2685 (зі змінами).

В свою чергу, пунктом 4.13 цих Правил визначено, що на території України сплата резидентами та нерезидентами зборів та здійснення платежів готівкою у випадках, не передбачених цими Правилами, проводиться у гривнях, а за умови наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України - в іноземній валюті.

Відповідно до статті 7 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків від 08.02.1995 року (яка була ратифікована Законом України від 06.10.1995 року та набула чинності 03.08.1999 року), прибуток підприємства Договірної Держави оподатковується лише в цій Договірній Державі, якщо тільки це підприємство не здійснює підприємницьку діяльність у другій Договірній Державі через розташоване в ній постійне представництво. Якщо підприємство здійснює підприємницьку діяльність як вказано вище, прибуток підприємства оподатковується в другій Державі, але тільки в тій частині, яка стосується постійного представництва.

Повністю аналогічні норми передбачені і статтею 7 Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Польща про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження податкових ухилень вїд 12.01.1993 року, яка набула чинності 24.03.1994 року.

Відповідно до статей 15 І 19 Закону України «Про міжнародні договори»в редакції від 29.06.2004 року, чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами. За статтею 19 того ж Закону, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства І застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст.. 19 Закону України «Про систему оподаткування»у редакції від 18.02.97 року якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містять закони України про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналогічно статтею 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»регламентовано, що якщо міжнародним договором, ратифікованим Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються норми міжнародного договору. У разі укладення договорів з нерезидентами не дозволяється включення до контракту податкових застережень, згідно з якими підприємства, що виплачують доходи, беруть на себе зобов'язання щодо сплати податків на доходи нерезидентів.

Згідно із Порядком звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами України про уникнення подвійного оподаткування, затвердженим юстановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2001 року №470, підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 5 і 6 цього Порядку, особі, яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем були надані суду належні копії документів щодо статусу підприємств, яким були здійснені виплати , а відтак дохід цих підприємств отриманий від їх підприємницької діяльності в Україні підлягав податкуванню лише в цих країнах, які самостійно здійснюють належний контроль за їх діяльністю.

Колегія суддів, вважає, що місцевим господарським судом за наявних у справі доказів в цілому зроблено правильні висновки щодо обставин справи, постанова прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства, що свідчить про відсутність підстав для скасування постанови місцевого господарського суду та задоволення апеляційної скарги.

керуючись ст.ст. 195, 198, 200,207 п.7 Розділу VІІ Прикінцевих та перехідних положень КАС України, Львівський апеляційний господарський суд –

Ухвалив:

Постанову господарського суду Львівської області від 27.12.06

у справі № 5/3345-13/385А залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Ухвалу може бути оскаржено у касаційному порядку.

Матеріали справи скерувати до господарського суду Львівської області.

Суддя-доповідач Р. Марко

Судді С. Бойко

Т. Бонк