Рішення № 11165430, 14.09.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

14.09.10 р. Справа № 25/119пд

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Ексим-Транзит”,

ЄДРПОУ 36442938, м.Донецьк

до відповідача Іноземного підприємства фірми „Бодекс”, м.Жерков Республіка Польща

третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Товариство з обмеженою відповідальністю „МАЗ-транс”, ЄДРПОУ 30711276,

м.Донецьк

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги (цесії) № 09/1 від

27.03.2009 та додаткової угоди від 04.07.2009 до договору відступлення права

вимоги (цесії) № 09/1 від 27.03.2009

Суддя Левшина Г.В.

Представники:

від позивача: не зявився

від відповідача: Стукаленко К.І.-по дов.

від третьої особи: не зявився

В засіданні суду брали участь:

СУТЬ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Ексим-Транзит”, м.Донецьк, позивач, звернувся до господарського суду з позовною заявою до відповідача, Іноземне підприємство фірма „Бодекс”, м.Жерков Республіка Польща, про визнання недійсним договору уступки права вимоги (цеісії) від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього від 04.07.2009р., який був укладений між сторонами.

В обгрунтування своїх вимог позивач посилається на ті обставини, що він не є фінансовою установою та не має ліцензії на право здійснення фінансових послуг, внаслідок чого угода від 27.03.2009р. №09/1 та додаткова угода до неї від 04.07.2009р. вчинені сторонами з порушенням вимог ст.ст.91, 1079 Цивільного кодексу України, Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Крім цього, за твердженням позивача, спірний договір є фіктивним правочином.

Відповідач надав відзив на позовну заяву від 15.06.2010р., в якому проти позовних вимог заперечує. В обгрунтування своїх заперечень проти позову відповідач посилається на ті обставини, що за своєю правовою природою укладений між сторонами договір не є договором факторингу. Одночасно, відповідач також стверджує про безпідставність посилань позивача на фіктівність оспорюваного правочину.

Ухвалою від 05.08.2010р. до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Товариство з обмеженою відповідальністю „МАЗ-транс”, м.Донецьк.

Третя особа пояснень по суті спору не надала, в судові засідання не зявилась.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, господарський суд встановив:

27.03.2009р. між позивачем та відповідачем був підписаний договір №09/1 відступлення права вимоги (цесії).

Відповідно до п.1.1 вказаного договору відповідач відступає позивачу, а позивач набуває право вимоги, належне відповідачу, і стає кредитором за контрактом №19 від 18.09.2007р. між відповідачем та ТОВ „МАЗ-транс”.

04.07.2009р. між сторонами підписано додаткову угоду до договору від 27.03.2009р. №09/1, згідно з якою за домовленістю сторін компенсація відповідача за відступлення права вимоги становить 377500,00 Євро.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” фінансовими послугами є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Статтею 4 вказаного закону передбачено, що однією з фінансових послуг є факторинг, тобто, з урахуванням вимог ст.1077 Цивільного кодексу України договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

При цьому, згідно із ст.1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або фінансова установа.

Виходячи зі змісту позовної заяви правовідносини за спірним договором є відносинами факторинга, внаслідок чого, за думкою позивача, на них розповсюджується дія норм, які регулюють договір факторингу.

За таких обставин, як вказує позивач, враховуючи, що він не є фінансовою установою та не має ліцензії на право здійснення фінансових послуг, договір від 27.03.2009р. №09/1 та додаткова угода до нього від 04.07.2009р. вчинені сторонами з порушенням вимог ст.ст.91, 1079 Цивільного кодексу України, Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Крім цього, за твердженням позивача, укладання спірного договору є фіктівним правочином, враховуючи відсутність у позивача на момент підписання договору від 27.03.2009р. №09/1 грошових коштів та невиконання ним в подальшому умов вказаного договору.

Враховуючи викладене, позивачем заявлені вимоги про визнання недійсним договору уступки права вимоги (цеісії) від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього від 04.07.2009р., який був укладений між сторонами.

Відповідач проти позовних вимог заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 15.06.2010р.

Виходячи з принципу повного, всебічного та обєктивного розгляду всіх обставин справи, суд приймає до уваги заперечення відповідача та вважає вимоги позивача такими, що підлягають залишенню без задоволення, враховуючи наступне:

Відповідно до ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобовязання виникають, зокрема, з договору.

Як вказувалось вище, 27.03.2009р. між позивачем та відповідачем був підписаний договір №09/1 відступлення права вимоги (цесії), відповідно до якого відповідач відступає позивачу, а позивач набуває право вимоги, належне відповідачу, і стає кредитором за контрактом №19 від 18.09.2007р. між відповідачем та ТОВ „МАЗ-транс”.

Виходячи зі змісту позовної заяви, за твердженням позивача, вказаний вище договір є договором факторингу.

Поняття договору факторингу визначено у ч.1 ст.1077 Цивільного кодексу України, відповідно до якої за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Слід зазначити, що визначення місця договору факторингу в системі цивільно-правових договорів, що опосередковують передачу права вимоги, має суттєве значення, оскільки, поміж іншого, таке розмежування визначає необхідність дотримання спеціальних вимог щодо особи, яка виступає фактором.

Зокрема, згідно із ст.1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або фінансова установа.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Така сама позиція щодо договору факторингу міститься в постанові Верховного Суду України від 10.07.2007р. по справі №26/347-06-6531.

Як встановлено судом, відповідно до п.2 договору від 27.03.2009р. №09/1 передбачено, що до позивача переходить право вимоги відповідача в обсязі та на умовах, що існували на момент 02.03.2009р.

За приписом п.1 додаткової угоди від 04.07.2009р. до договору від 27.03.2009р. №09/1 компенсація відповідача за відступлення права вимоги становить 377500,00 Євро.

Таким чином, за висновками суду, розрахунок за спірним договором відбувся шляхом передачі позивачем відповідачу грошових коштів в сумі 377500,00 Євро.

З урахуванням вимог ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу позивач мав би передати грошові кошти в розпорядження відповідача за плату, а відповідач мав би відступити позивачу своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) та сплатити певну плату за це позивачу.

Проте, як встановлено вище, за умовами договору від 27.03.2009р. №09/1 відсутні будь-які зобовязання позивача з передачі грошових коштів в розпорядження відповідача за плату.

Таким чином, враховуючи, що договір від 27.03.2009р. №09/1 не містить у собі зобовязань позивача з передачі в розпорядження відповідачу грошових коштів за плату, за висновками суду, цей договір за своєю правовою природою не є договором факторингу.

Як наслідок, твердження позивача щодо необхідності отримання ним дозволу на здійснення відповідної діяльності є безпідставними.

Згідно із ст.91 Цивільного кодексу України юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Відповідно до ст.227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Статями 4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України встановлений принцип господарського судочинства, згідно з яким кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається в обгрунтування своїх вимог або заперечень.

Таким чином, при заявленні вимог про визнання договору недійсним згідно вимог ст.227 Цивільного кодексу України позивачем має бути доведено, зокрема, обовязковість наявності у особи відповідного дозволу на вчинення правочину.

За висновками суду, позивачем всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не визначено відповідних правових норм, які б підтверджували обовязковість отримання ним дозволу на укладання договору від 27.03.2009р. №09/1 про відступлення права вимоги.

За приписами ч.1 ст.234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину.

При цьому, з урахуванням вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Згідно постанови пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978р. N3"Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків.

Як встановлено судом, виходячи зі змісту позовної заяви, позивач посилається на невчинення сторонами жодних дій, направлених на виконання договору від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього, тобто, на невиконання сторонами умов укладеного договору.

Проте, як вказувалось вище, викладені обставини не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.

З урахуванням викладеного, за висновками суду, позивачем не доведено відсутність у сторін договору від 27.03.2009р. №09/1 створити юридичні наслідки, внаслідок чого твердження позивача про фіктівність спірного договору є безпідставними.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України позивачем підстав для визнання спірного договору уступки права вимоги (цеісії) від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього від 04.07.2009р. недійсним до матеріалів справи не надано (зокрема, позивачем не доведено ані незаконність змісту правочину, ані недотримання форми, ані невідповідність волі та волевиявлення).

За таких обставин, враховуючи, що позов не доведений позивачем, вимоги про визнання недійсним договору уступки права вимоги (цеісії) від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього від 04.07.2009р. підлягають залишенню без задоволення.

Судові витрати підлягають віднесенню на позивача повністю.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Ексим-Транзит”, м.Донецьк до Іноземного підприємства фірми „Бодекс”, м.Жерков Республіка Польща про визнання недійсним договору уступки права вимоги (цеісії) від 27.03.2009р. №09/1 та додаткової угоди до нього від 04.07.2009р., який був укладений між сторонами.

Рішення оголошено повністю в судовому засіданні 14.09.2010р.

Суддя