Рішення № 110728597, 04.05.2023, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/8669/20

Провадження № 2/466/159/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 травня 2023 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого - судді Ковальчука О.І.

з участю секретаря Коновал Х.В.

справа №466/8669/20

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шемечко Ірини Ярославівни, ОСОБА_2 про визнання квартири такою, що передана в іпотеку та звернення стягнення на предмет іпотеки

ВСТАНОВИВ :

05.11.2020 року представник ПАТ «Універсал Банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шемечко Ірини Ярославівни, ОСОБА_2 про визнання квартири такою, що передана в іпотеку та звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 такою, що передана в іпотеку, як забезпечення вимог Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», що випливають з кредитного договору № 001-2914/756-0187 від 24.09.2007 року, та укладеним між ПАТ «Універсал Банк» та гр. ОСОБА_3 ; звернути стягнення на заставлене майно (предмет іпотеки), а саме: на однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (Відповідач-1), шляхом продажу Предмету іпотеки на електронних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором №001-2914/756-0187 від 24.09.2007, укладеного між ПАТ "Універсал Банк" та ОСОБА_3 у сумі 30742,05 (тридцять тисяч сімсот сорок два долари 05 центів ША) доларів США, а також стягнути судовий збір, сплачений позивачем при зверненні до суду.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 24.09.2007 року між ВАТ "Банк Універсальний", правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк» (Позивач) та ОСОБА_3 (Відповідач-3) укладено Кредитний договір №24/150-07К (далі - Кредитний договір) на загальну суму 34985,00 доларів США з терміном повернення кредиту до 23.09.2037 року.

24.09.2007 року між ВАТ "Універсал Банк" (Іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (Відновідач-3)(Іпотекодавець) укладено договір іпотеки, який посвідчений Шапіро І.М., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу.

Згідно умов даного договору Іпотекодавець передає в іпотеку Банку майнові права на незакінчену будівництвом однокімнатну квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яка належала Відповідачу-3 на підставі Договору № 24-1/0056-07 про участь у фонді фінансування будівництва виду А «Нове місто» від 24.09.2007 року.

Згідно п.3.2.2 Іпотекодавець зобов`язаний не відчужувати предмет іпотеки у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов`язаннями з боку третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди на це від іпотекодержателя.

18 вересня 2017 року Шевченківським районним судом м. Львова у справі №466/4569/17 було винесено рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 до ПАТ «Універсал Банк» задоволено в повному обсязі, а саме визнано недійсним договір іпотеки від 24.09.2007 року, укладений між ВАТ «Універсал Банк» (правонаступником всіх прав і обов`язків якого є ПАТ «Універсал Банк») та ОСОБА_3 .

11 грудня 2017 року Постановою Апеляційного суду Львівської області залишено без змін рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18.09.2017 року.

15.04.2019 року постановою Верховного суду, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_3 до ПАТ «Універсал Банк» про визнання недійсним іпотечного договору - відмовлено.

Позивач, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №136621047 від 22.10.2020р. дізнався, що 13.03.2018 року ОСОБА_3 відчужено однокімнатну квартиру, загальною площею 43,10 кв.м., житловою площею 17,40кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_3 , шляхом переоформлення її Договором дарування №421 від 13 березня 2018 року на ОСОБА_1 (Відповідач-1), що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шемечко Іриною Ярославівною (Відповідач-2).

Тобто, яка вказує позивач, Іпотекодавець свідомо переоформив предмет іпотеки на нового власника без згоди на це Іпотекодержателя, з метою унеможливити в подальшому виконання рішення суду про стягнення боргу, тим самим ухиляючись від виконання зобов`язань за кредитним договором.

Фактично з 2016 року ОСОБА_3 кредит не погашає.

22.06.2018 року рішенням Сколівського районного суду Львівської області прийнято рішення у цивільній справі № 453/76/15-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_3 (Відповідач-3), ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором №24/150-07К від 24.09.2007 p., у сумі 30742,05 (тридцять тисяч сімсот сорок два долари 05 центів) доларів США та 3654,00 грн. судових витрат.

Згідно ст. 575 ЦК України, іпотека - це застава нерухомого майна. Відповідно до ст. 1 ЗУ України «Про іпотеку», іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання, виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 580 ЦК України, у разі знищення або пошкодження предмету застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов`язаний надати рівноцінний предмет або, відновити знищений або, якщо це можливо пошкоджений предмет застави.

Згідно ст. 586 ЦК України, заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його у користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя.

Згідно п. 1.1.5, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від Іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача Предмета іпотеки та/або відповідного майна, навіть у тому випадку, якщо до відома не доведена інформація про обтяження майна за договором.

Дозвіл на переоформлення права власності на предмет іпотеки на третю особу Банк не надавав. Додаткові угоди до договору іпотеки щодо зміни предмету позову не укладалися.

Отже, договір покладав обов`язок на Іпотекодавця отримувати письмову згоду від іпотекодержателя на будь-які зміни що стосуються предмету іпотеки.

Згідно ч. 2 ст. 651 ЦК України, Договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушенням договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Відповідно до п. 2.1.1. Договору іпотеки, у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов`язань за основним договором, що обумовлює основне зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки.

Згідно п. 4.2. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про виконання вимог іпотекодержателя або згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (право застави).

Статтею 590 ЦК України, ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється серед іншого за рішенням суду. При ньому в рішенні суду, згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку», зазначається спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Відповідно до ст. 41 Закону України «Про іпотеку», реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

З врахуванням вищевикладеного, ПАТ «Універсал Банк» змушений звернутися з позовом до суду.

Представник позивача Ганенко О.І. в судовому засідання в режимі відеоконференції позовні вимоги підтримала повністю, покликаючись на вказані в позовній заяві та письмових поясненнях обставини. Просила позов задовольнити. В останнє судове засідання не з`явилася, однак подала до суду заяву, в якій підтримує позовні вимоги в повному обсязі та просить суд завершувати розгляд справи у їх відсутності, а тому суд вважає за можливе заслухати справу на підставі наявних доказів.

Представник відповідачів адвокат Барнич В.М. в судовому засіданні позов заперечив, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи. Просив у задоволенні позову відмовити. Крім того, подав письмову заяву, в якій просив застосувати строк позовної давності, відмовивши з тих підстав у задоволенні позову. В останні судові засідання не з`явився, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи, що стверджується відмітками у журналі реєстрації вихідної кореспонденції та повідомленням про вручення поштового рекомендованого відправлення.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в судові засідання не з`явилися, хоча належним чином повідомлялися про час та місце розгляду справи, що стверджується відмітками у журналі реєстрації вихідної кореспонденції та повідомленням про вручення поштового рекомендованого відправлення, а тому оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для розгляду справи без їх участі, вважає за можливе провести розгляд справи на підставі наявних доказів.

Відповідач приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Шемечко І.Я. в судові засідання не з`явилася, надіслала письмовий відзив, долучений до матеріалів справи, в якому просила розглядати справу у її відсутності.

У відповідності до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд вважає за можливе розглянути дану справу у відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності, дослідивши та перевіривши усі обставини справи, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.

Судом встановлено, що між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_3 24.09.2007 року укладено Кредитний договір №24/150-07К на загальну суму 34985,00 доларів США з терміном повернення кредиту до 23.09.2037 року (а.с.15-18).

24.09.2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником всіх прав і обов`язків якого є Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» та ОСОБА_3 був укладений договір Іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шапіро І.М. за реєстровим №2511 (а.с.11-14).

Згідно п.1.2 договору Іпотеки, в якості виконання зобов`язань за Кредитним договором Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю майнові права на нерухоме майно, а саме незакінчену будівництвом однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 . Предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на підставі Договору №24-1/0056-07 про участь у Фонді Фінансування будівництва виду А «Нове місто», укладеного між Іпотекодавцем та Іпотекодержателем 24.09.2007 року (а.с.11).

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 22 червня 2018 року по справі №453/76/15-ц, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про стягнення боргу за кредитним договором, - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 24/150-07К, укладеним 24.09.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» та ОСОБА_5 , у розмірі 30 742 (тридцять тисяч сімсот сорок два),05 доларів США. У задоволенні решти позовних вимог, - відмовлено.

З пояснень позивача, вказаних в позовній заяві встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №136621047 від 22.10.2020р. ПАТ «Універсал банк» дізнався, що 13.03.2018 року ОСОБА_3 відчужено однокімнатну квартиру, загальною площею 43,10 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_3 , шляхом переоформлення її Договором дарування №421 від 13 березня 2018 року на ОСОБА_1 (Відповідач-1), що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шемечко Іриною Ярославівною (Відповідач-2). Зазначеної вище інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №136621047 позивачем суду не надано.

Так, відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекодавець(майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України «Про іпотеку»).

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону України «Про іпотеку»); 2)продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 цього Закону).

Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15.

Розглядаючи справу №242/1228/16 за позовом ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» про звернення стягнення на предмет іпотеки, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 19 лютого 2020 року, посилаючись на правовий висновок Великої Палати у справі №310/11024/15, погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу відповідно до іпотечного договору передбачено лише для позасудового врегулювання, а тому позовні вимоги про такий вид звернення стягнення у судовому порядку не підлягають задоволенню.

Звертаючись до суду з заявленими вимогами, позивач послався на наявність у відповідача ОСОБА_2 заборгованості перед банком, при цьому послався на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 22 червня 2018 року про стягнення заборгованості в розмірі 30742,05 доларів США, проте не надав суду розрахунок заборгованості чи відомості про розмір наявної заборгованості відповідача перед банком станом на час звернення до суду.

В пункті 4.1.1. укладеного між сторонами Договору іпотеки зазначено, що Іпотекодержатель набуває право звернути стягнення та реалізувати Предмет іпотеки якщо у момент настання строку виконання зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані, а саме при повному або частковому неповерненні у встановлені відповідно до Кредитного договору строки суми кредиту, та/або при несплаті або частковій несплаті в строк сум процентів; та/або при несплаті або частковій несплаті в строк сум інших платежів, передбачених Кредитним договором та/або даним Договором.

За пунктом 4.3 Договору іпотеки, після завершення будівництва та прийняття в експлуатацію нерухомого майна, зазначеного в п.1.2 даного Договору (предмет договору майнові права на незакінчене будівництво квартири АДРЕСА_1 ), а також після оформлення та реєстрації в установленому чинним законодавством України порядку права власності на нього за Іпотекодавцем, Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з Договором про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Крім того, пунктом 4.4. Договору Іпотеки передбачено, що реалізація Предмету іпотеки може здійснюватися Іпотекодержателем, зокрема шляхом продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

За таких обставин, суд приходить до висновку, що вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу відповідно до іпотечного договору передбачено лише для позасудового врегулювання, а тому позовні вимоги про такий вид звернення стягнення в судовому порядку не підлягають задоволенню, оскільки є неналежним способом захисту.

Відтак, суд вважає, що вимога позивача про визнання квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 такою, що передана в іпотеку не підлягає задоволенню з тих же підстав, що є неналежним способом захисту, оскільки предмет договору зазначений в самому іпотечному договорі.

Крім того, суд враховує, що відповідач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 в розумінні ст.319 ЦК України, оскільки володіє, користується, розпоряджається своїм майном, та відповідно до ст.321 ЦК України, його право власності є непорушним.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Саме така правова позиція сформульована в постанові Великої Палати Верховного суду від 23.10.2019 року у справі № 922/3537/17, яку суд вважає за необхідне застосувати в даній справі в силу ч.4 ст. 263 ЦПК України.

Так, в даному випадку в матеріалах цивільної справи відсутні будь-які докази того, що відповідач ОСОБА_1 знав чи повинен був знати про заборону відчуження спірної квартири, що є предметом іпотеки в банку, тобто його недобросовісність як набувача спірного майна не доведена. Оскільки добросовісність належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України), то вона презюмується.

Також суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 по справі №925/1351/19, вирішуючи питання пропорційності втручання в право власності зазначає наступне.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

В світлі даних роз`яснень суду касаційної інстанції, судом не встановлено обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача ОСОБА_1 , а натомість його добросовісність не ставиться під сумнів.

Тому на переконання суду ОСОБА_1 , як добросовісний набувач, не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном, оскільки конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з тих підстав, що за встановлених судом обставин на майно відповідача ОСОБА_1 не може бути звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Окрім того, надавши правову оцінку вимогам заяви представника відповідачів щодо застосування строків позовної давності до позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами ч. 3 та ч. 4 ст.267 цього Кодексу позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч.1ст.257 ЦК України).

Відповідно до вимог ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідно до роз`яснень, викладених в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.

Відповідно до ч.5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

При цьому ч.1 ст. 575 ЦК України визначає іпотеку як окремий вид застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов`язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Вказаний перелік не є вичерпним, адже вказана норма матеріального закону передбачає припинення права застави також в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 28 Закону України «Про заставу» передбачено також припинення застави при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави, та в інших випадках припинення зобов`язань, установлених законом.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України). За зобов`язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів, в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов`язання у повному обсязі (за періодичними платежами з моменту несплати окремого платежу) або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково (ст.1050 ЦК України).

Такий правовий висновок сформований у ряді постанов Верховного Суду України, зокрема у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-3116цс16 Верховний Суд України зазначив, що пред`явивши вимогу про дострокове повернення кредиту кредитор згідно ч.2 ст.1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов`язання.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду України від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 (провадження № 61-547св21) зазначено, що слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

У даному випадку встановлено, що відповідно до умов кредитного договору кінцевий термін повернення коштів було визначено сторонами 23.09.2037 року.

Отже, як встановлено рішення Сколівського районного суду Львівської області по справі №453/76/15-ц, банк пред`явивши вимогу 30.09.2014 року про дострокове погашення заборгованості за кредитом, кредитор (банк), відповідно до приписів ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив порядок, умови та строк виконання основного зобов`язання.

Звернення банку з позовом, вимогою про дострокове погашення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом (заявою) вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.

Виходячи з вищевикладеного, судом встановлено, що пред`являючи вимогу 30.09.2014 року, а після неї позов про стягнення заборгованості з відповідача, банк змінив строк виконання зобов`язання за договором, тобто строк позовної давності почав перебіг у березні 2015 року.

Крім того, з позовної заяви, поданої 05.11.2020 року вбачається, що з 2016 року відповідач ОСОБА_2 кредит не погашає. А отже враховуючи те, що представником позивача усупереч положенням частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України не надано доказів того, що відповідачем вчинено дії, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов`язку в межах строку позовної давності, що свідчило б про переривання позовної давності, суд приходить до висновку про те, що позивач звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки після спливу строку позовної давності.

Таким чином, через пропуск строку позовної давності банк втратив право задовольнити свої майнові вимоги за рахунок іпотечного майна, яким забезпечено таке зобов`язання.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року справа № 904/3405/19 провадження № 12-50гс20 зазначено, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункти 61, 62), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 (провадження № 12-104гс19, пункти 5.43, 5.44) та у справі №911/3677/17 (провадження №12-119гс19, пункти 6.43, 6.44).

Разом з тим, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс-19, пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19, пункт 28).

З огляду на те, що в даній справі судом не встановлено будь- яких порушень кредитних зобов`язань з боку відповідача ОСОБА_1 , суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в повному обсязі у зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог.

Разом з тим, суд враховує, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»», на території України діє воєнний стан у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України.

Воєнний стан в України в подальшому неодноразово продовжувався та діє на даний час.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнено пунктом 5-2 наступного змісту:

«5-2. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону».

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 22 червня 2022 року в справі № 296/7213/15, згадані норми права не втратили свою чинність, оскільки не були виключені з тексту зазначеного Закону, а спеціальним законом лише запроваджене зупинення виконання цих правил на певний період. Надалі у разі припинення запровадження воєнного стану дія згаданих правил відновить свою дію без окремого рішення та закону.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» не підлягають до задоволення.

За умовами ч. 1 ст. 141 ЦК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, судові витрати, понесені ПАТ «Універсал Банк» відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 247, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

у задоволенні позовної заяви ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шемечко Ірини Ярославівни, ОСОБА_2 про визнання квартири такою, що передана в іпотеку та звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити.

Позивач: Публічне акціонерне товариство «Універсал банк», юридична адреса: м.Київ,вул. Автозаводська, 54/19, код ЄДРПОУ 21133352, МФО 325707, р/р НОМЕР_1 у ПАТ «Універсал Банк».

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , АДРЕСА_5 .

Відповідач: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Шемечко Ірина Ярославівна, м. Львів, вул. Б. Хмельницького, 212.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.

Повний текст судового рішення виготовлено 08 травня 2023 року.

Суддя О. І. Ковальчук