Постанова № 11016090, 31.08.2010, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2010 р. № 9/341-09 Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.- головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Промзбут”, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області (далі Товариство)

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 12.02.2010 та

постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.03.2010

зі справи № 9/341-09

за позовом Товариства

до приватного підприємства “Сармат”, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області (далі Підприємство)

про стягнення 280 749, 96 грн. та

зустрічним позовом Підприємства

до Товариства

про визнання недійсним ліцензійного договору від 15.05.2009.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

Товариства Стригунової Г.І.,

Підприємства не зяв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Первісний позов було подано про стягнення заборгованості в сумі 280 749, 96 грн., у тому числі: 278 292, 83 грн. основного боргу; 1 275 грн. “інфляційних витрат”; 1 182, 13 грн. 3% річних. Позов обґрунтовано невиконанням Підприємством зобовязань за ліцензійним договором від 15.05.2009 (далі Договір) про сплату щомісячної винагороди за використання обєкта промислової власності Технічних умов “Шлаки доменні гранульовані ТУ У21.1-24601497-002:2008р.” (далі Технічні умови).

Зустрічний позов подано про визнання Договору недійсним з моменту його укладення.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 12.02.2010 (суддя Подобєд І.М.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.03.2010 (колегія суддів у складі: Науменко І.М. головуючий, судді Лисенко О.М. і Голяшкін О.В.):

у первісному позові відмовлено;

зустрічний позов задоволено; Договір визнано недійсним з моменту його укладення; з Товариства стягнуто на користь Підприємства суму судових витрат у справі.

У прийнятті зазначених рішення і постанови попередні судові інстанції з посиланням на приписи Цивільного кодексу України (далі ЦК України), Закону України “Про авторське право і суміжні права”, Закону України “Про стандартизацію”, Паризької конвенції про охорону промислової власності, Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.1993 № 46-93 “Про стандартизацію і сертифікацію” виходили з невідповідності умов Договору вимогам закону.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити повністю, а в задоволенні зустрічного позову відмовити. Скаргу мотивовано прийняттям цих рішення і постанови з порушенням норм матеріального права, в тому числі статей 6, 217, 1108, 1109 ЦК України, статті 15 Закону “Про авторське право і суміжні права”.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Сторони відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- Товариство є власником Технічних умов, зареєстрованих Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики державним підприємством “Кривбасстандартметрологія” 07.03.2008 у книзі обліку за № 02568093/000648;

- згідно з Договором Товариство передало, а Підприємство отримало невиключну ліцензію на використання Технічних умов до 31.12.2009 на території України;

- у день підписання Договору Товариство передало Підприємству один примірник (“Копія № 1”) Технічних умов;

- відповідно до умов Договору:

Товариство як ліцензіар надає Підприємству як ліцензіатові на строк дії цього договору і за винагороду невиключну ліцензію на використання Технічних умов при виготовленні, застосуванні, ввезенні, пропозиції до продажу, продажу та інше введення в господарський оборот продукції за ліцензією (пункт 3.1);

за надання прав, передбачених цим договором, і за технічну документацію та іншу інформацію ліцензіат виплачує ліцензіарові винагороду, яка складає 75 000 грн. на місяць і виплачується “за предявленням рахунку в трьох примірниках протягом трьох днів з дати встановлення рахунку” (пункт 7.1);

- за період з 01.06.2009 по 30.10.2009 Товариство нарахувало і предявило Підприємству для оплати рахунки на загальну суму 375 000 грн.; за станом на 30.10.2009 Підприємство за ними не розрахувалося;

- 05.11.2009 Товариство своєю заявою зарахувало зустрічні однорідні вимоги за договором від 18.05.2009 № 18-05, згідно з яким Підприємство поставило Товариству шлак доменний гранульований на загальну суму 96 707, 17 грн. За розрахунками Товариства, після такого зарахування станом на 12.11.2009 Підприємство має перед ним заборгованість у сумі 278 292, 83 грн.;

- Технічні умови, належні Товариству, визначають вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси і не є безпосередньо продукцією або процесом у певній сфері технології, тобто не належать до обєктів промислової власності;

- Товариство є власником обєкта, який воно само й визначає як технічний твір, а не обєкт промислової власності; водночас у Договорі Товариство визначило обєкт авторського права як обєкт промислової власності;

- умови Договору щодо його предмета, обєкту, зобовязань сторін, оплати (пункти 1.1, 1.2, 3.1, 5.1, 6.4, 7.1) суперечать ЦК України і відповідно до частини девятої статті 1109 названого Кодексу є нікчемними;

- за встановлених обставин не можна припустити, що Договір було б укладено без включення до нього умов щодо його предмета, обєкту і сплати винагороди;

- ліцензіаром за Договором не одержана винагорода, ліцензіатом не одержаний придатний для використання обєкт промислової власності;

- підстави для стягнення з Підприємства на користь Товариства суми оплати за недійсним Договором відсутні.

Причиною спору в даній справі стали взаємоповязані питання про наявність або відсутність підстав: для стягнення суми за первісним позовом; для визнання Договору недійсним за зустрічним позовом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За зазначеними приписами статті 203 ЦК України:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В абзаці третьому пункту 1 розяснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням угод недійсними” зазначено, зокрема, що, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон повязує визнання угод недійсними.

З установлених попередніми судовими інстанціями обставин вбачається лише, що Договір не є ліцензійним (як його назвали сторони) у розумінні статті 1109 ЦК України. Однак сама по собі ця обставина ще не означає, що відповідний Договір підпадає під ознаки наведених приписів статей 203, 215 ЦК України. Цих норм попередні судові інстанції, вирішуючи питання про недійсність Договору, в розгляді даної справи взагалі не застосували, а відтак і не встановили наявності чи відсутності тих обставин, з якими закон повязує визнання правочину (в даному разі Договору) недійсним. При цьому назва (найменування) правочину ще не є визначальною для розгляду питання про його відповідність або невідповідність законові.

Не зясувавши відповідних обставин, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і обєктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Водночас за приписом пункту 3 частини першої статті 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відтак судові рішення, прийняті по суті даної справи, відповідно до частини першої статті 11110 підлягають скасуванню; справу ж слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити зазначені в цій постанові обставини, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у цій справі.

Керуючись статтями 1117 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Промзбут” задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 12.02.2010 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.03.2010 зі справи № 9/341-09 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Б. Львов