Постанова № 10924236, 19.08.2010, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.08.2010 Справа № 25/228-09(18/140-08(8/24-08(7-Н30/1))

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. (доповідача)          

суддів: Павловського П.П., Швеця В.В.

при секретарі: Ревкова Г.О.

за участю представників сторін:

прокурор Киричок О.В., посв. №112 від 12.07.10 р.;

від позивача: Халаім А.В., дов. від 12.04.10 р.

від відповідача-1: Тищик О.І., дов. від 01.02.10 р.

відповідача-2: Крапивко М.Л., дов. від 26.06.07 р.; Корой В.Л., дов. від 17.08.10 р.

розглянувши апеляційне подання прокурора Дніпропетровської області та апеляційну скаргу Державного підприємства “Науково-виробничого підприємства “Павлоградський хімічний завод” на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.06.2010р. у справі №25/228-09(18/140-08(8/24-08(7-Н30/1)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор”, м. Дніпропетровськ

до Закритого акціонерного товариства комерційного банку “Приватбанк” (відповідач-1), м. Дніпропетровськ

та Державного підприємства науково-виробничого об’єднання “Павлоградський хімічний завод” (відповідач-2), м. Павлоград

за участю прокурора Дніпропетровської області

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 08.06.2010 р. (суддя Чередко А.Є.) задоволено на підставі ст. 48 ЦК УРСР позов про визнання недійсним договору №9 та додаткових угод до нього від 26.06.1995 р., укладених між позивачем та відповідачами. Рішення суду першої інстанції мотивовано невідповідністю цього договору вимогам ст. 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність” в редакції, чинній на час його укладення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції прокурором подано апеляційне подання, а відповідачем-2 апеляційну скаргу про його скасування та відмову в позові. Прокурор та відповідач-2 зокрема посилаються на те, що норми, на які послався суд першої інстанції, у тому числі ст. 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність” не містять прямої заборони на укладення договору уступки права вимоги за угодами банком іншому суб’єкту господарської діяльності. Крім того прокурор вказує на те, що судом першої інстанції не встановлювались обставини щодо пропуску позивачем строку позовної давності та необхідності його застосування судом.

Позивач та відповідач-1 проти задоволення апеляційної скарги заперечують, рішення суду першої інстанції вважають обґрунтованим та законним, просять залишити його без змін, а апеляційну скаргу та подання без задоволення.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, судова колегія вважає, що апеляційні скарга та подання підлягають задоволенню з наступних підстав.

26 червня 1995 р. між комерційним банком “Приватбанк”, правонаступником якого вподальшому стало Закрите акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк”, товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” та виробничим об’єднанням “Павлоградський хімічний завод”, правонаступником якого є Державне підприємство науково-виробниче об’єднання “Павлоградський хімічний завод”, було укладено договір №9 про уступку права вимоги, відповідно до умов якого Комерційний банк “ПриватБанк” відступив товариству з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” право вимоги до Виробничого об’єднання “Павлоградський хімічний завод” за кредитними договорами №239 від 15.08.1994 р; №242 від 17.08.1994 р.; №291 від 20.09.1994 р.; №341 від 13.10.1994 р.; №346 від 18.10.1994 р. ; №364 від 14.11.1994 р.; договорами на овердрафтове обслуговування №001 від 24.11.1994 р. ; №002 від 16.12.1994 р. та договором на факторингове обслуговування №008 від 26.01.1995 р., укладеними між комерційним банком “ПриватБанк” та Виробничим об’єднанням “Павлоградський хімічний завод”, а товариство з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” прийняло право вимоги в повному обсязі.

У той же день 26.06.1995 р. між Комерційним банком “ПриватБанк” та товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” було укладено дві додаткові угоди до названого договору. За однією з додаткових угод додатково передано право вимоги до ВО “Павлоградський хімічний завод” за кредитним договором №175 від 30.05.1994 р. та кредитним договором №300273802 від 06.12.1995 р. за іншою – змінено (викладено у новій редакції) пункт 1 договору, яким визначалось за якими угодами передано право вимоги до ВО “Павлоградський хімічний завод”, а саме: №239 від 15.08.1994 р; №242 від 17.08.1994 р.; №291 від 20.09.1994 р.; №341 від 13.10.1994 р.; №346 від 18.10.1994 р. ; №364 від 14.11.1994 р.; договорами на овердрафтове обслуговування №001 від 24.11.1994 р. ; №002 від 16.12.1994 р. та договором на факторингове обслуговування №008 від 26.01.1995 р.. Також за новою редакцією пункту 1 договору товариство з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” приймає право вимоги. Крім того за цією додатковою угодою договір уступки права вимоги доповнено пунктом 2, згідно якого в рахунок виконання зобов’язань перед Комерційним банком “ПриватБанк” товариство з обмеженою відповідальністю “Будівельно промислова компанія “Приват-Інвестор” зобов’язується перерахувати Банку 475 928 812 500 крб., що еквівалентно 3 293 625 доларам США за курсом придбання клірингової палати “Експрес” (114500) на 26.06.1995 р. Договір доповнено пунктом про те, що він вступає в силу з 26.12.1995 р.

В договорі уступки права вимоги та додаткових угодах до нього зазначено, що з боку Комерційного банку “ПриватБанк” вони укладені головою правління Тігіпко Сергієм Леонідовичем, що діє на підставі статуту.

Відповідно до висновку криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи №123 від 07.07.2006 р. підпис-оригінал від імені Тігіпко Сергія Леонідовича, зображення якого виконано за допомогою друкуючого пристрою, в договорі №9 уступки права вимоги від 26.06.1995 р., в графі “БАНК”, в двох додаткових угодах від 26.06.1995 р., в графах “БАНК”, виконаний не Тигіпко Сергієм Леонідовичем, а іншою особою.

Відповідно до наданого відповідачем-1 в матеріали справи статуту Комерційного банку “ПриватБанк”, затвердженого зборами учасників (протокол №1 від 07.02.1992 р.) та зареєстрованого в НБУ 19.03.1992 р., реєстраційний номер 92, що діяв на час укладення оспорюваної угоди з додатковими угодами до неї, керує всією діяльністю банку у відповідності з повноваженнями, наданими йому загальними зборами учасників та укладеним контрактом голова правління банку на підставі статуту (п. 7.15 статуту). Повноваження інших посадових осіб статут не визначає.

Відповідно до ст. 29 ЦК УРСР, чинного на час укладення оспорюваної угоди, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням).

Згідно ст. 62 ЦК УРСР, угода укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють.

Натомість відповідно до ст. 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції, оцінивши матеріали справи у сукупності дійшов обґрунтованого висновку про вчинення відповідачем-1 дій, що у достатній мірі свідчать про схвалення ним в особі повноважного органу управління укладення спірного договору та додаткових угод до нього, що виключає можливість задоволення позову з підстав укладення спірного договору та додаткових угод до нього з боку відповідача-1 неуповноваженою особою.

Зокрема судова колегія звертає увагу на те, що 07.10.97 р. відповідач-1 звернувся до генерального директора ВО “Павлоградський хімічний завод” з листом за вих №1-1/2-405 за підписом заступника голови правління КБ “Приватбанк” Ткаченко І.Г., у якому повідомив про укладення між КБ “ПриватБанк” та БПК “Приват-Інвестор” додаткової угоди до договору №9 про уступку права вимоги від 26.06.1995 р. Крім того, 08.01 1998 р. між КБ “Приватбанк та ВО “Павлоградський хімічний завод” було складено графік погашення заборгованості ВО “Павлоградський хімічний завод” перед товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” згідно договору №9 від 26.06.1995 р. З боку закритого акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” цей графік підписано заступником голови правління Пікуш Ю.П. та затверджено головою правління Дубілет А.В. При цьому станом на момент підписання графіку Пікуш Ю.П. та Дубілет О.В. працювали на посадах, відповідно заступника голови правління та голови правління банку, що підтверджується наказом КБ “ПриватБанк” №40-а від 01.07.1992 р. та протоколом зборів засновників КБ “ПриватБанк” №6 від 23.05.97 р. Крім того ці обставини та те, що станом на 07.10.97 р. Ткаченко І.Г. обіймав посаду заступника голови правління КБ “ПриватБанк” згідно наказу № 491 від 08.04.1996 р. підтверджується відповідачем-1 у поясненнях від 10 квітня 2008 р.

З урахування обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що відповідач-1 протягом тривалого часу, у тому числі і в особі голови правління Дубілета А.В., тобто повноважного органу управління, визнавав укладення оспорюваного договору уступки права вимоги з додатковими угодами до нього, підтверджував наявність цього договору листуванням, участю у складанні графіку погашення заборгованості та не вчиняв будь-яких дій спрямованих на відмову від договору, визнання його недійсним внаслідок укладення не уповноваженою особою.

Разом з тим, судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанції про задоволення позову з підстав невідповідності спірного договору уступки права вимогам та додаткових угод до нього ст. 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, в редакції чинній на момент їх укладення.

Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР, на яку послався суд першої інстанції, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, тобто підставою для недійсності договору є пряме порушення певної норми закону його укладенням, вчинення договору всупереч забороні, встановленій законом.

Частина 1 статті 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, тут і надалі в редакції, чинній на момент вчинення спірного договору, встановлює перелік дозволених банківських операцій, тобто які здійснюються у сфері надання банківських послуг. Натомість вказаною частиною не встановлено заборону на вчинення окремих угод у інших сферах діяльності, у тому числі і цивільно-правових відносинах. Укладення спірного договору уступки права вимоги також не може вважатись порушенням частини четвертої цієї статті, оскільки тут йдеться про заборону певного виду діяльності, як-то матеріальне виробництво, торгівля, страхування, а не окремих цивільно-правових операцій (оренди, купівлі-продажу тощо).

Згідно ч. 1 ст. 197 ЦК УРСР уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора.

За змістом вказаної норми уступка права вимоги полягає у тому, що первісний кредитор, якою є особа, на користь якої боржник зобов’язаний вчинити певну дію, поступається своїм правом вимоги за зобов’язанням новому кредитору. Суть уступленого відповідачем-1 позивачу права вимоги полягає виключно у праві вимагати повернення від боржника коштів, а відтак не може бути визначена як банківська операція з залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів (п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність”), здійснення якої заборонено вчиняти крім банків іншим юридичним особам згідно ч. 5 ст. 3 цього Закону, на що послався суд першої інстанції.

При цьому дійшовши висновку про невідповідність спірного договору та додаткових угод до нього ст. 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, ст. 197 ЦК УРСР, суд першої інстанції помилково не застосував строк позовної давності.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Приписи наведеної норми застосовуються і до позовів про визнання угод недійсними.

Статтею 75 цього ж Кодексу передбачено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

За змістом ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Оскільки спірний договір уступки права вимоги з додатковими угодами до нього укладено 26 червня 1995 р., тоді як позивач звернувся з позовом у серпні 2002 р., трирічний строк позовної давності пропущено. При цьому враховуючи, що договір та додаткові угоди до нього підписувались сторонами у формі окремого документу, позивач мав та повинен був пересвідчитись у наявності у особи, що його підписала з боку КБ “Приватбанк” відповідних повноважень, перевірити та встановити її особистість. Відтак позивач мав був дізнатись про порушення свого права з моменту підписання спірного договору.

Судова колегія не погоджується з посиланнями відповідача-1 як на підставу для початку перебігу строку позовної давності з 2000 р. на те, що про підписання відповідного договору уступки права вимоги з додатковими угодами до нього йому стало відомо у кінці 2000 р., оскільки його обізнаність не має значення для початку перебігу строку позовної давності у даному випадку, так як він не є позивачем у цьому спорі.

За викладеного судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, з огляду на що апеляційні подання та скарга підлягають задоволенню а оскаржуване рішення скасуванню на підставі ст. 104 ГПК України з прийняттям нового про відмову у позові.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 101 - 105 ГПК України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційне подання прокурора Дніпропетровської області та апеляційну скаргу Державного підприємства “Науково-виробничого підприємства “Павлоградський хімічний завод” на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.06.2010р. у справі №25/228-09(18/140-08(8/24-08(7-Н30/1) задовольнити.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.06.2010р. у справі №25/228-09(18/140-08(8/24-08(7-Н30/1) скасувати.

В позові відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельно-промислова компанія “Приват-Інвестор” (49038, м. Дніпропетровськ, вул. Пастера, 10, оф.21; ідентифікаційний код 20234786) на користь Державного підприємства науково-виробничого об’єднання “Павлоградський хімічний завод” (51402, Дніпропетровська область, м. Павлоград, вул.. Заводська, 44; ідентифікаційний код 14310112) 42, 5 грн. витрат на сплату держмита за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Дніпропетровської області видати відповідний наказ

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя В.Ф.Мороз

Суддя П.П.Павловський

Суддя

В.В. Швець