Рішення № 109181870, 14.02.2023, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/20637/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" лютого 2023 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Гаврилової О.В.,

за участю секретарів - Зілінської М.В., Івіної М.Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Джунь Л.І.,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідачів - адвокат Сабадин А.В.,

інші учасники справи - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: Житлово-будівельний кооператив «Темп», Шоста київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Давиденко (Нестеренко) Людмила Олексіївна, про визначення розміру часток у спільній сумісній власності рівними, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом, визнання договору довічного утримання (догляду) в частці недійсним та скасування обтяження на частку квартири, -

в с т а н о в и в:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся позивача ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: Житлово-будівельний кооператив «Темп», Шоста київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нестеренко Людмила Олексіївна, про визначення розміру часток у спільній сумісній власності рівними, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом, визнання договору довічного утримання (догляду) в частці недійсним та скасування обтяження на частку квартири.

Згідно заявлених вимог, позивач просить суд: визнати розмір часток співвласників

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на момент смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею - 47,60 кв.м., в тому числі житловою - 31,00 кв.м., рівними, а саме: по частки за кожним із співвласників; визнати за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 загальною площею - 47,60 кв.м., в тому числі житловою - 31,00 кв.м., в порядку спадкування за законом; визнати договір довічного утримання (догляду), укладений між

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 07 липня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., зареєстрований в реєстрі за № 751, в частці недійсним; скасувати заборону відчуження, зазначеного в договорі довічного утримання (догляду) від 07 липня 2020 року, нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О. (номер запису про обтяження: 37201518 від 07 липня 2020 року 15:20:26) в 1/4 частці квартири.

Вимоги позиву обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла бабуся позивача - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина, яка складається з частки двокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вказана квартира на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі довідки ЖБК «Темп» № 58 від 26 жовтня 1993 року, зареєстрованої в бюро 14 січня 1994 року за

№ 15/30620. Загальна площа зазначеної квартири становить - 47,60 кв.м., в тому числі

житлова - 31,00 кв.м. Квартира розташована на четвертому поверсі 9-типоверхового будинку АДРЕСА_2 , який належить ЖБК «Темп». Позивач зазначає, що єдиний син подружжя ОСОБА_5 та батько позивача - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_4 є її онук - ОСОБА_1 та її чоловік - ОСОБА_3 . Інших спадкоємців ані за законом, ані за заповітом немає. У встановлений законом шестимісячний строк - 09 липня

2020 року, позивач звернувся до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті бабусі. ОСОБА_3 постійно з 04 серпня 1996 року проживав разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини і не заявив про відмову від неї, отже, в силу норм ч. 2 ст. 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину. 07 грудня 2020 року позивач звернувся до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_4 на майно, яке було набуте померлою в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , а саме 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . 07 грудня 2020 року позивач отримав постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, у зв`язку з відсутністю у позивача необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину правовстановлюючих документів. Крім того, в постанові зазначено, що відповідно до інформації (інформаційної довідки № 235718284 від 07 грудня 2020 року) з ДРРП, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього, встановлено виникнення права власності на вищевказану квартиру за іншою особою на підставі договору довічного утримання, посвідченого 07 липня 2020 року. Позивач зазначає, що під час шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а саме 04 серпня 1966 року ОСОБА_3 вступив до членів ЖБК «Темп» з метою забезпечення житлом своєї родини та за рахунок спільних коштів подружжя ним був сплачений повний пайовий внесок за двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 в сумі 4633,00 крб. Позивач вважає, що оскільки право власності бабусі припинилось, у зв`язку зі смертю, то він прийнявши спадщину, має право на частку спірної квартири в порядку спадкування. Також, позивач зазначає, що ОСОБА_3 ігноруючи вимоги діючого законодавства, уклав договір, згідно умов якого розпорядився не належною йому часткою нерухомого майна, а саме - 1/4 часткою квартири. На думку позивача, договір довічного утримання (догляду) між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено 07 липня 2020 року, тобто під час перебігу встановленого законодавством шестимісячного строку для прийняття спадкоємцями спадщини після смерті ОСОБА_4 , чим порушено права позивача, як спадкоємця.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 20 січня 2022 року відкрито провадження в даній цивільній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання. (а.с.47-49)

23 червня 2022 року представником відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокатом Сабадин А.В. подано до суду відзив на позовну заяву в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову. У відзиві вказується на помилковість позиції позивача про те, що спірна квартира є спільної сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки пайовий внесок за квартиру було сплачено 04 серпня 1966 року

ОСОБА_3 і ця квартира є його особистою власністю. Представник відповідача зазначає, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню КпШС Української РСР, оскільки вказаний кодекс набув чинності з 01 січня 2017 року. Щодо вимоги позову про визначення часток співвласників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у відзиві зазначено, що за такою вимогою фактично буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. На переконання представника відповідача вимога позову про визнання недійсним в частині договору довічного утримання (догляду), укладеного між відповідачами, не підлягає задоволенню, оскільки при його укладенні було дотримано вимог закону щодо розпорядження власністю, а вимога про скасування накладеної нотаріусом заборони не відповідає способам захисту, визначеним ст.16 ЦК України. (а.с.89-91)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2022 року витребувано з Шостої київської державної нотаріальної контори завірену належним чином копію спадкової справи №328/2020, заведеної щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 та витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Нестеренко Людмили Олегівни завірену належним чином копію договору довічного утримання (догляду), укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за №751. (а.с.99, 104-105)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 серпня 2022 року витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Давиденко Людмили Олексіївни завірену належним чином копію договору довічного утримання (догляду), укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за №751. (а.с.127, 132-133)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2022 року відмовлено в задоволені заяви позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову. (а.с.148-150)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року закінчено підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті. (а.с.219, 222-223)

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі та надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у позовній заяві, додатково зазначив, що його дідусь та бабуся вважали квартиру спільною власністю. Позивач вважає, що ОСОБА_3 уклав оспорюваний договір під впливом сторонніх осіб та розпорядився спадковим майном до спливу шестимісячного строку.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Джунь Л.І. в судовому засіданні також позов підтримала та пояснила, що в 1966 році подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 побудували житло, ОСОБА_3 став членом кооперативу, 14 січня 1994 року відбулась реєстрація права власності на квартиру за відповідачем. Зазначила, що на спірні правовідносини розповсюджуються положення КпШС Української РСР та частки подружжя є рівними, як і частки в спадковому майні. Пояснила, що право спільної власності спадкодавця припинилось у зв`язку зі смертю, проте оспорюваний договір був укладений до спливу визначеного законом шестимісячного строку для прийняття спадщини, отже цей договір є недійсним в силу положень ч.1 ст. 203 ЦК України. Зазначила, що при посвідченні договору нотаріус не з`ясував, коли ОСОБА_3 став удівцем.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі та пояснила, що вона є племінницею ОСОБА_3 , який у липні 2019 року звернувся до неї за допомогою та вона з родиною з цього часу доглядали ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 . Весь цей час позивач не відвідував бабусю та дідуся. Після смерті дружини

ОСОБА_3 повідомив про своє бажання - щоб квартира залишилась відповідачу та її сім`ї. При укладанні договору нотаріус спілкувалась з ОСОБА_3 .

Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - адвокат Сабадин А.В. в судовому засіданні також просила відмовити в задоволенні позову, надала пояснення аналогічні доводам, викладеним у відзиві на позовну заяву. Додатково зазначила, що 04 травня 1964 року ОСОБА_3 вступив до кооперативу та повністю оплатив внесок 04 серпня 1966 року, при цьому кооператив було зареєстровано лише в 1970 році та пояснила, що спадкодавець не була членом кооперативу, тому квартира є особистою власністю ОСОБА_3 .

Представники третіх осіб ЖБК «Темп», Шостої київська державна нотаріальна контора та третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Давиденко (Нестеренко) Л.О. в судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (ч.3, 4 ст.12 ЦПК України)

Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня

2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 04 травня 1964 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про одруження . (а.с.13, 208).

13 вересня 2017 року та 18 листопада 2021 року ОСОБА_3 , який є власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 , видані дублікати довідок №65 та №18/11 відповідно, за змістом яких сума пайового внеску за квартиру в розмірі 4 633,00 крб сплачена 04 серпня 1966 року в повному обсязі, що складає суму паєнакопичення. ОСОБА_3 є членом ЖБК «Темп». (а.с.22, 175)

Інформація аналогічного змісту наведена у відповіді ЖБК «Темп» №Д-69

від 01 листопада 2021 року, наданій адвокату Джунь Л.І. (а.с.26)

14 січня 1994 року Київське міське бюро технічної інвентаризації видало реєстраційне посвідчення, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 , кооператив «Темп», зареєстрована за ОСОБА_3 на праві особистої власності на підставі довідки ЖБК «Темп» №58 від 26 жовтня 1993 року. (а.с.176)

15 вересня 2017 року в Державному реєстрі здійснено державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі дубліката довідки, виданого ЖБК «Темп» за №65 від 13 вересня

2017 року. (а.с.177)

Згідно свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_1 та повного витягу з Держаного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . (а.с.12, 200-зворот, 201-202)

Відповідно до ст. 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) прав та обов`язків (спадщини), до складу якої входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

В силу норм ст. 1261, 1267, 1278 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки, частки яких у спадщині за законом є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

Судом встановлено і не оспорюється сторонами по справі, що спадкоємцями першої черги щодо майна ОСОБА_4 є її чоловік - відповідач ОСОБА_3 (а.с.13, 208) та онук - позивач ОСОБА_1 (а.с.14-16, 206-зворот, 207-зворот)

Також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивача - ОСОБА_6 (а.с.16, 17, 207).

Батьками ОСОБА_6 є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджується відповідним свідоцтвом (а.с.14, 206-зворот).

Згідно ч.1 ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Таким чином, до позивача за правом представлення перейшло право на спадкування в першу чергу тієї частки в спадковому майні, що залишилося після ОСОБА_4 , право на яку мав би батько позивача, який помер до відкриття спадщини.

Відповідач ОСОБА_3 , як особа, яка постійно проживали разом зі спадкодавцем

ОСОБА_4 на час відкриття спадщини (а.с.209-а), в силу положень ч.3 ст.1268 ЦК України, є таким, що прийняв спадщину.

З матеріалів спадкової справи №328/2020, заведеної щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 (а.с.200-215) вбачається, що у визначені ч.1 ст.1270 ЦК України строки - 09 липня 2020 року із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_1 .

Відомостей про інших осіб, які прийняли спадщину після померлої ОСОБА_4 матеріали спадкової справи не містять.

07 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_4 на майно, яке було набуте померлою в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , а саме квартиру АДРЕСА_1 . (а.с.209-б-зворот)

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 07 грудня 2020 року державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори Пінчук Л.І. відмовлено

ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , та свідоцтва про право власності на майно на ім`я ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з ненаданням правовстановлюючих документів на вищевказане майно. (а.с.11, 212-зворот-213).

У пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз`яснено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Як встановлено судом та зазначено вище, повна сума пайового внеску, що складає суму паєнакопичення, за спірну квартиру сплачена в повному обсязі за час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у шлюбі, а саме 04 серпня 1966 року, тобто до набрання чинності Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР 01 січня 1970 року (далі - КпШС УРСР).

За наведених обставин, вказаний спір підлягає вирішенню відповідно до діючого законодавства, яке було чинним на момент сплати пайових внесків, у тому числі й ЦК Української РСР 1963 року.

Відповідно до ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року майно може належати на праві спільної власності, зокрема, двом або кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Аксіома цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон» надає суду право визначити та застосувати ту правову норму, яка підлягає застосуванню до конкретних правовідносин, оскільки неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, в ефективний спосіб захистивши порушені права.

Станом на час виникнення спірних правовідносин - 04 серпня 1966 року діяв Кодекс законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР.

Статтею 125 вказаного кодексу визначено, що майно, набуте подружжям роботою в період зареєстрованого шлюбу, вважається таким, що належить обом членам подружжя на засадах спільної власності. Розмір частини, яка належить кожному з подружжя, в разі спору, визначається судом. Інше майно становить окрему власність кожного з дружин.

В примітці до ст.125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР зазначено, що праця жінки по веденню домашнього господарства або догляд за дітьми прирівнюється в правах на майно до праці чоловіка по добуванню засобів до існування.

Згідно п.4 Указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР» від 29 грудня 1969 року №2476-VII, правила статей 24, 25, 26 та 28 Кодексу щодо прав подружжя на майно та його розділу застосовуються у відношенні всього майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в тому числі й набутого ним до 1 січня 1970 року.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (ч.1, 3 ст.24 КпШС УРСР).

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Вимогами ч.1 ст. 28 КпШС УРСР визначено, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і особа не зобов`язана доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до ст. 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР та примітки до неї, майно, набуте подружжям роботою в період зареєстрованого шлюбу, вважається таким, що належить обом членам подружжя на засадах спільної власності. Розмір частини, яка належить кожному з подружжя, в разі спору, визначається судом. Інше майно становить окрему власність кожного з дружин. При цьому праця жінки по веденню домашнього господарства або догляд за дітьми прирівнюється в правах на майно до праці чоловіка по добуванню засобів до існування.

Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня

2019 року у справі № 643/4160/16-ц.

Представник відповідачів стверджувала у відзиві на позовну заяву та в усних поясненнях, що оскільки пайовий внесок за квартиру було сплачено ОСОБА_3 , який був членом кооперативу, то квартира є його особистою власністю.

Проте спільною сумісною власністю подружжя можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами.

Сама по собі констатація стороною відповідача ОСОБА_3 сплати останнім паєнакопичень за спірну квартиру не свідчить про те, що на її придбання були витрачені особисті кошти одного з подружжя.

При цьому з наявних в матеріалах справи дублікатів довідок ЖБК «Темп» убачається про сплату повної суми паєнакопичень за квартиру, без конкретизації особи, яка внесла ці кошти.

Доказів того, що оплата пайового внеску в повному обсязі або частково була здійснена за особисті кошти ОСОБА_3 матеріали справи не містять.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи»

(із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13 та від 25 травня 1998 року № 15), судам роз`яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК України, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР

від 30 квітня 1985 року № 186, (далі - Примірний статут ЖБК) і статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, враховуючи, що пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 209/5027/14-ц (провадження № 61-12401св18), серед іншого, вказано, що при вирішенні спорів про право власності на квартиру в житлово-будівельному або житловому кооперативі, судам слід враховувати, що при повному внесені пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі.

Таким чином, належність квартири у будинку ЖБК до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом внесення подружжям паю в ЖБК під час шлюбу. Критеріями, які дозволяють надати квартирі в ЖБК режиму спільного сумісного майна подружжя є також внесення паю: 1) у період сумісного проживання; 2) за рахунок спільних коштів.

Тільки у разі встановлення вказаних фактів і визначення критеріїв до спірної квартири можуть бути застосовані норми права щодо спільного сумісного майна подружжя.

Судом встановлено, що спірна квартира була набута внаслідок сплати пайових внесків у повному обсязі ОСОБА_3 та його померлою дружиною ОСОБА_4 за час їх перебування у зареєстрованому шлюбі, відтак, вона є спільною сумісною власністю подружжя.

При цьому судом враховано, що презумпцію спільності права власності подружжя на майно, ОСОБА_3 не спростовано, тоді як тягар доказування покладається саме на нього.

Оскільки відповідачем ОСОБА_3 не надано жодного доказу придбання спірної квартири за його особисті кошти, а посилання на те, що квартира є його особистою власністю, оскільки була придбана до набрання чинності Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, суперечить положенням ст. 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР, який діяв на час набуття подружжям у власність спірного майна, яка кореспондує положенням ст. 22 КпШС УРСР та ст. 60 СК України.

Таким чином суд приходить до висновку, що доводи сторони відповідача про те, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_3 належним чином не підтверджені, отже презумпція права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 залишається непохитною.

Оскільки спірну квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули за час перебування в шлюбі, то з урахуванням вищевказаних вимог сімейного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира належала обом членам подружжя на засадах спільної власності.

Разом з тим, відповідно до ч.1 ст. 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (ч.4 ст. 25 ЦК України).

У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18), від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження

№ 61-9410св19), від 28 липня 2021 року у справі № 148/2418/15 (провадження № 61-5860св21), від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/10030/18 (провадження № 61-6096св20) викладено правовий висновок про те, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі

№755/10923/20 (провадження № 61-6397св22) виклав правовий висновок про те, що, відповідно до положень статей 46, 47, 48 ЦПК України стороною у справі, щодо якої є висновки в резолютивній частині рішення суду, не може бути померла особа, оскільки у неї немає цивільної процесуальної правосуб`єктності (цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність). Зазначений преюдиційний факт - встановлення, що квартира є спільним сумісним майном подружжя, встановлюється і зазначається в мотивувальній частині судового рішення, що районний суд і зробив. А задоволення цієї позовної вимоги у резолютивній частині є помилковим і зайвим. На це апеляційний суд уваги не звернув, а тому Верховний Суд відмовляє у задоволенні цієї вимоги.

Тому суд, встановивши, що квартира є спільним сумісним майном подружжя, відмовляє у вимозі про визнання розміру часток у спільній сумісній власності рівними, через неефективність обраного способу захисту, оскільки суд не може вирішувати питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.

Що стосується вимоги про визнання за позивачем права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Цивільний кодекс передбачає можливість виникнення права власності на підставі рішення суду у випадках, прямо передбачених статтями 335, 376, 392 цього Кодексу.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. (ст. 392 ЦК України)

Відповідно до положення ст. 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Згідно ст. 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

У разі смерті співвласника частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними (ч.2 ст. 370, ч.2 ст. 372 ЦК України).

Тому суд вважає правомірними вимоги позивача про визнання за ним права власності на частину спірної квартири в порядку спадкування за законом, з урахуванням рівності часток спадкоємців у спадщині за законом. Отже позов в цій частині підлягає задоволенню.

Що стосується вимог позову про визнання договору довічного утримання (догляду) в частині квартири недійсним та скасування обтяження на частину квартири, суд вважає, що ці вимоги є правомірними та підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 07 липня 2020 року між ОСОБА_3 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., зареєстрований в реєстрі за №751 (далі - договір). (а.с.171-172)

Відповідно до умов цього договору, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 , а

ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_3 у власність квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_2 зобов`язувалась забезпечувати ОСОБА_3 утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором.

В пункті 8. договору ОСОБА_3 свідчить, що дійсно є власником квартири, не має обмежень щодо свого права розпорядження квартирою, ні квартира ні будь-яка її частина на момент укладання цього договору нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не надана в іпотеку, не передана в оренду чи безоплатне користування, не є предметом обтяження, в податковій заставі і під забороною (арештом) не перебуває, права третіх осіб (права наймача, право застави, право довічного утримання тощо) щодо квартири відсутні, питання права власності на квартиру не є предметом судового розгляду, будь-які спори відносно зазначеної квартири відсутні, квартира не внесена до статутного капіталу юридичних осіб, у квартирі не зареєстровано місцезнаходження юридичної особи.

Також відчужувач ствердив, що документи, які підтверджують його право власності на квартиру, та всі надані ним відомості відносно зазначеної квартири є достовірні та правдиві. (п.11. договору)

В пункті 14. договору відчужувач заявив, що він удівець. Зміст цієї заяви доведено до відома набувача приватним нотаріусом.

Право власності на квартиру у набувача відповідно до ст.182 ЦК України підлягає державній реєстрації, та згідно зі ст.334 ЦК України, виникає з дня державної реєстрації. (п.17 договору)

07 липня 2020 року проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , що відображено в інформації з відповідного Державного реєстру (а.с.27).

Згідно пункту 19. договору, на квартиру, яка є предметом даного договору, накладається заборона відчуження. Цей договір є правовою підставою для реєстрації обтяження (заборони відчуження) квартири, що є предметом цього договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також 07 липня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., на підставі ст.73 Закону України «Про нотаріат», у зв`язку з посвідченням цього договору довічного утримання (догляду) накладена заборона відчуження зазначеного в договорі нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , до виконання/припинення/розірвання договору. Заборону зареєстровано в реєстрі за №752.

Ця заборона відображена в тексті самого договору та в день укладання договору внесена до відповідного Державного реєстру (а.с.27.)

Також з матеріалів справи вбачається, що перед укладанням договору, ОСОБА_3 склав заяву, якою ствердив, що він удівець, квартира АДРЕСА_1 є його особистою приватною власністю, і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності, в тому числі відповідно до статтей 62, 74 та 97 СК України, немає. (а.с.174)

В матеріалах нотаріальної справи по посвідченню договору наявна копія свідоцтва про смерть ОСОБА_4 (а.с.189)

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу. (ст.748 ЦК України)

При цьому, згідно положень ч.1 ст. 754 ЦК України набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України).

Відповідно до вимог ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Як вже зазначалось вище, судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

При цьому сторони оспорюваного договору ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були беззаперечно обізнані як про час відкриття спадщини, як чоловік спадкодавця, який постійно проживав з нею, та як особа, яка з її ж слів, будучи племінницею, здійснювала догляд за ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 , так і про те, що позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_4 першої черги за правом представлення. Проте уклали договір до спливу визначеного законом шестимісячного строку для прийняття спадщини. Таким чином ОСОБА_3 здійснив відчуження частки нерухомого майна - квартири, яка йому не належала та входила до складу спадщини.

Також суд звертає увагу, що нотаріус, при посвідченні договору, долучивши до матеріалів нотаріальної справи копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4 , не звернула уваги на дату смерті покійної дружини відчужувача (час відкриття спадщини) та не пересвідчилась у тому, що у ОСОБА_4 відсутні інші, крім ОСОБА_3 , спадкоємці.

Відповідно до ст. 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) прав та обов`язків (спадщини), до складу якої входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно положень ч.2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

При цьому, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК України).

Крім того, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном (ч.2 ст.747 ЦК України).

Таким чином оспорюваний договір в частині порушує права ОСОБА_1 , як спадкоємця ОСОБА_4 , суперечить наведеним вище положенням Книги шостої «Спадкове право»

ЦК України, що є визначеною ч.1 ст.203 ЦК України підставою для визнання договору в цій частині недійсним. Отже ця вимога позивача також підлягає задоволенню.

Вимога про скасування обтяження на частину квартири є похідною від попередньої вимоги, адже на підставі укладеного між відповідачами договору нотаріусом накладена заборона відчуження зазначеного в договорі нерухомого майна, про що прямо вказано в договорі.

Заперечуючи проти задоволення цієї вимоги позивача, представник відповідачів посилається на те, що така вимога суперечить способам захисту, визначеним ст.16 ЦК України.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ч.1 ст.2 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст. 5 ЦПК України).

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. (ч.2 ст. 5 ЦПК України)

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України. У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

При ухваленні даного рішень судом також враховується, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

В межах розгляду даної справи судом задоволені вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та про визнання договору довічного утримання (догляду), укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 07 липня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., зареєстрованого в реєстрі за № 751, в частині недійсним.

Отже накладена нотаріусом при посвідченні вказаного договору заборона відчуження квартири, порушує права позивача, як власника частини квартири, тому ця заборона у вказаній частині підлягає скасуванню.

Обраний позивачем спосіб захисту за вказаною вимогою є ефективним, оскільки відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Тому в цій частині позов також підлягає задоволенню.

Щодо інших доводів сторін, викладених у заявах по суті справи та усних поясненнях, суд зазначає, що у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року (заява №63566/00) «Пронін проти України» (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року) зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, беручи до уваги встановлені судом фактичні обставини справи та правовідносини, що їх регулюють, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: Житлово-будівельний кооператив «Темп», Шоста київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Давиденко (Нестеренко) Людмила Олексіївна, в частині вимог про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом, визнання договору довічного утримання (догляду) в частці недійсним та скасування обтяження на частку квартири є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Вимога позивача про визначення розміру часток у спільній сумісній власності рівними задоволенню не підлягає з наведених в мотивувальній частині рішення підстав.

У відповідності до положень ст.141 ЦПК України, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, з відповідачів на користь позивача підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в сумі 5 713,89 грн (за двома вимогами немайнового характеру та за вимогою майнового характеру), тобто по 2 856,95 грн з кожного відповідача.

Враховуючи наведене та керуючись статтею 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР, статтями 24, 28 КпШС Української РСР, статтею 112 ЦК Української РСР, статтями 11, 13, 15, 16, 25, 203, 215, 370, 372, 392, 744, 747, 748, 1216-1218, 1220, 1226, 1261, 1266-1268, 1270, 1278, 1296 ЦК України, статтями 2, 4, 5, 10, 12, 13, 46-48, 76-81, 89, 95, 141, 209, 258, 259, 263-266, 354 ЦПК України, суд -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , зазначене в позовній заяві місце проживання: АДРЕСА_5 ,

РНОКПП: НОМЕР_2 ) до ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 ,

РНОКПП: НОМЕР_3 ), ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП: НОМЕР_4 ), треті особи: Житлово-будівельний кооператив «Темп» (місцезнаходження: м.Київ, вул.Ентузіастів, буд.33, ЄДРПОУ: 22870569), Шоста київська державна нотаріальна контора (місцезнаходження: м.Київ, вул.Інститутська,

буд.13-А, ЄДРПОУ: 02901859), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Давиденко (Нестеренко) Людмила Олексіївна (місцезнаходження: м.Київ, бульв.Дружби народів, буд.28-В), про визначення розміру часток у спільній сумісній власності рівними, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за законом, визнання договору довічного утримання (догляду) в частці недійсним та скасування обтяження на частку квартири - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 47,60 кв.м, житловою площею 31,00 кв.м, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнати договір довічного утримання (догляду), укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 07 липня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., зареєстрований в реєстрі за № 751, в частині недійсним.

Скасувати заборону відчуження, зазначеного в договорі довічного утримання (догляду) від 07 липня 2020 року, нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О., зареєстровану в реєстрі за № 752 (номер запису про обтяження: 37201518 від 07 липня 2020 року 15:20:26, вид обтяження: заборона на нерухоме майно), в 1/4 частині квартири.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 856,95 грн судового збору.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1

2 856,95 грн судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 23 лютого 2023 року.

Суддя: