Рішення № 108392902, 09.12.2022, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/12944/16-ц

Провадження № 2/752/90/22

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

09 грудня 2022 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Плахотнюк К.Г.

за участі секретаря судового засідання Сітайла В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у приміщенні суду в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа-Банк», товариства з обмеженою відповідальністю «Арбо-Фінанс», треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору в частині,

встановив:

17.08.2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору в частині до ПАТ «Укрсоцбанк», ТОВ «Арбо Фінанс», третя особа ОСОБА_2

18.08.2016 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва Мирошниченко О.В. винесено ухвалу про відкриття провадження у справі.

12.10.2016 року Голосіївським районним судом м. Києва винесено ухвалу про витребування доказів.

14.11.2016 року ТОВ «Арбо Фінанс» подано апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 18.08.2016 року.

Справу направлено до суду апеляційної інстанції.

13.08.2018 року справа повернута з Апеляційоного суду м. Києва до Голосіївського районного суду м. Києва для продовження розгляду.

У зв`язку із закінченням 27.06.2018 року повноважень судді Голосіїського районного суду міста Києва Мирошниченко О.В. у межах п`ятирічного строку, на підставі п. 6.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу та п. 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу у Голосіївському районному суді м. Києва, призначено повторний автоматизований розподіл цивільної справи №752/12944/16-ц.

Відповідно до повторного автоматизованого розподілу справ у Голосіївському районному суді м. Києва, 14.08.2018 року справа №752/12944/16-ц передана до провадження судді Плахотнюк К.Г.

15.08.2018 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва Плахотнюк К.Г. постановлено ухвалу про прийняття справи до свого провадження за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

20.05.2021 року Голосіївським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про заміну відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» його правонаступником АТ «Альфа-Банк».

23.08.2022 року Голосіївським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження, призначено справу до судового розгляду по суті.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено, що 07.08.2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 08-038/387, відповідно до змісту якого позичальнику ОСОБА_2 надано грошові кошти у розмірі 263 209, 00 дол. США зі сплатою 12, 5 % річних строком до 06.12.2020 року.

В забезпечення виконання кредитного договору № 08-038/387 від 07.08.2007 року, цього ж дня між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечні договори № 02-038/717 та № 02-038/715, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. та зареєстровані в реєстрі за № 1946 та № 1950 відповідно.

В червні 2016 року він отримав письмове повідомлення про відступлення права вимоги за іпотечними договорами на підставі договору про відступлення права вимоги, що укладений 27.05.2016 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс».

Однак, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували відступлення права вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» на користь інших осіб, він не отримував.

Так, на думку, позивача укладений 27.05.2016 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс» договір про відступлення права вимоги за своєю природою є договором факторингу, а укладення небанківською фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року.

Просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 27.05.2016 року, який було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № 08-038/387 від 07.08.2007 року та іпотечними договорами № 02-038/717 та № 02-038/715 від 07.08.2007 року.

20.02.2018 року відповідачем ТОВ «Арбо Фінанс» подано відзив на позов, відповідно до змісту якого останні заперечували проти заявлених позовних вимог у повному обсязі, з наступних підстав. Розпорядження на яке посилається позивач втратило чинність 13.05.2015 року, а договори про відступлення права вимоги були укладені 27.05.2016 року. Укладений між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс» договір про відступлення права вимоги за своїм змістом відповідає своїй назві і не містить будь-яких ознак договору факторингу. Просили відмовити у задоволенні заявлених вимог у повному обсязі.

22.11.2021 року судом отримано письмові пояснення АТ «Альфа-Банк», відповідно до змісту яких, останні заперечували проти заявлених позовних вимог із зазначених підстав, просили відмовити у їх задоволенні у повному обсязі.

У судовому засіданні 09.12.2022 року сторони та треті особи відсутні, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Будучи присутнім у попередніх судових засіданнях, представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити.

Представники відповідачів заперечували проти позову, просили відмовити у його задоволенні у повному обсязі.

Треті особи письмових пояснень щодо позову або відзиву до суду не подали.

Врахувавши думку представників позивача та відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 07.08.2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 08-038/387, відповідно до змісту якого позичальнику ОСОБА_2 надано грошові кошти у розмірі 263 209, 00 дол. США зі сплатою 12, 5 % річних строком до 06.12.2020 року.

В забезпечення виконання кредитного договору № 08-038/387 від 07.08.2007 року, цього ж дня між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечні договори № 02-038/717 та № 02-038/715, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. та зареєстровані в реєстрі за № 1946 та № 1950 відповідно.

В червні 2016 року ОСОБА_1 отримав письмове повідомлення про відступлення права вимоги за іпотечними договорами на підставі договору про відступлення права вимоги, що укладений 27.05.2016 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс».

Як видно зі змісту договору про відступлення прав вимоги за договором кредиту № 08-038/387 від 07.08.2007 року, сума заборгованості боржника становить 135 715, 19 дол. США, що еквівалентно 3 406 450, 59 грн.; первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлених прав вимог за кредитним договором складає 1 355 399, 73 грн.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги в частині, позивачем в обґрунтування заявлених позовним вимог зазначено, що жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували відступлення права вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» на користь інших осіб, ОСОБА_1 не отримував. На думку, позивача укладений 27.05.2016 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс» договір про відступлення права вимоги за своєю природою є договором факторингу, а укладення небанківською фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року.

Відповідач ТОВ «Арбо Фінанс», заперечуючи проти позову зазначили, що розпорядження на яке посилається позивач втратило чинність 13.05.2015 року, а договори про відступлення права вимоги були укладені 27.05.2016 року. Укладений між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Арбо Фінанс» договір про відступлення права вимоги за своїм змістом відповідає своїй назві і не містить будь-яких ознак договору факторингу. Просили відмовити у задоволенні заявлених вимог у повному обсязі.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 та ст. 514 ЦК України вказано, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Згідно з п. 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.1999 року № 231», до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, аналіз ст. ст. 512, 1077 ЦК України свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб`єктним складом правочинів, за метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі ст. 1078 ЦК України може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 ЦК України). Оскільки факторинг згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відмінність зазначених договорів за суб`єктним складом полягає в тому, що відповідно до ст. ст. 2, 512-518 ЦК України, за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-які фізичні або юридичні особа.

Аналіз ч. 1 ст. 1077 ЦК України, ч. 5 ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 ЦК України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення, слід враховувати, що згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні п. 11 ч. 1 ст. 4 вказаного Закону факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Отже , характерними ознаками договору факторингу є те, що:

йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

вимоги до форми такого договору визначені у ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

З огляду на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що продаж відповідачем ПАТ «Укрсоцбанк» права вимоги до боржника (позивача) за іпотечними договорами № 02-038/717 та № 02-038/715 від 07.08.2007 року на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а тому зазначений договір не є договором факторингу.

За вказаних обставин, суд вважає, що спірна угода не є договором факторингу, оскільки не містить ознак договору факторингу чи договору фінансових послуг, не передбачає отримання прибутку, а передбачає купівлю-продаж прав вимоги та є за своєю правовою природою договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється ст. 512-519 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 15, ст.16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Так, позивачем (який не є стороною оскаржуваного правочину) не доведено того, що в результаті укладення 27.05.2016 року договору про відступлення права вимоги за кредитним договором № 08-038/387 від 07.08.2007 року та іпотечними договорами № 02-038/717 та № 02-038/715 від 07.08.2007 року обсяг його майнових зобов`язань змінився, отже не доведеного того, що його права або охоронювані законом інтереси були порушені укладеними між відповідачами договорами.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Разом з тим, враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 року та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 року зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, викладені в позові та у відзиві, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

З огляду на викладене вище, позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк», ТОВ «Арбо Фінанс», треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору в частині, не підлягають задоволенню судом.

За правилами ст. 141 ЦПК України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного та керуючись, ст. ст. 4, 5, 6, 12, 13, 141, 265, 268, 273 ЦПК України, суд -

вирішив:

позовні вимоги ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа-Банк», товариства з обмеженою відповідальністю «Арбо-Фінанс», треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору в частині, залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, яким ухвалено оскаржуване судове рішення.

Суддя К.Г. Плахотнюк