Ухвала суду № 107785158, 08.12.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1У Х В А Л А

08 грудня 2022 року м. Київ № 640/1907/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., у відсутність учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні, без фіксування його за допомогою звукозаписувального технічного засобу, заяву позивача про зміну способу та порядку виконання рішення суду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Господарського суду Київської області, Державної судової адміністрації України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів,

установив:

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.08.2022 адміністративний позов ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) задоволено частково.

Стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року у розмірі 296 505,26 грн (двісті дев`яносто шість тисяч п`ятсот п`ять гривень двадцять шість копійок) шляхом безспірного списання коштів за бюджетною програмою 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 суми суддівської винагороди у межах суми виплати за один місяць у розмірі 63 906,75 грн (шістдесят три тисячі дев`ятсот шість гривень сімдесят п`ять копійок).

08.09.2022 позивачем в порядку виконання вказаного рішення до суду подано заяву, в якій висловлено прохання змінити спосіб та порядок його виконання, визначений у пункті 2 резолютивної частини, на:

- стягнути з Господарського суду Київської області на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року у розмірі 296 505, 26 грн (двісті дев`яносто шість тисяч п`ятсот п`ять гривень двадцять шість копійок).

В обґрунтування заяви зазначено, що визначений судом спосіб захисту прав шляхом стягнення недоотриманої суддівської винагороди саме з Державної судової адміністрації України, створює невизначеність і навпаки ускладнює ефективний та своєчасний захист прав на підставі рішення суду. Так, стягувач позбавлений можливості судового контролю за виконанням судових рішень, виконавчі документи за якими знаходяться на обліку в Казначействі та боржником за якими є, зокрема, Державна судова адміністрація України. При цьому, повноваженнями щодо нарахування, виплати суддівської винагороди, з дотриманням бюджетного законодавства при взятті таких бюджетних зобов`язань, їх реєстрації в органах Казначейства та здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов`язань та своєчасного, у повному обсязі перерахування податків і зборів (обов`язкових платежів) до відповідних бюджетів, зумовлених таким нарахуванням наділений саме Господарський суд Київської області. Відповідно, зміна способу і порядку виконання рішення приведе процедуру виконання рішення суду у відповідність до процедури усталеного бюджетного фінансування і в разі наявності коштів на рахунках Господарського суду Київської області, усуне залежність виконання рішення суду від інших додаткових ланок, з якими стягувач не перебуває у безпосередніх відносинах, що створює додаткові перешкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.09.2022 для розгляду заяви позивача призначено судове засідання.

ОСОБА_1 подано повідомлення про розгляд заяви у його відсутність.

Представником Державної судової адміністрації України подано клопотання про розгляд справи №640/1907/21 за наявними матеріалами.

Господарським судом Київської області заяв чи клопотань не подано, представництво в судовому засіданні не забезпечено.

Суд, розглянувши заяву позивача про зміну способу виконання судового рішення, дослідивши матеріали справи, виходить з наступного.

Відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно зі статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Пунктом 2 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 Конституційний Суд України неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Відповідно до пункту 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 Конституційним Судом України зазначено, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Керуючись викладеним можна дійти висновку, що невиконання судового рішення, яке набуло законної сили суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Аналогічний висновок сформульований Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18 жовтня 2018 року у справі № 638/643/17, від 18 квітня 2019 року у справі № 808/2291/16, від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а, від 29 листопада 2019 року у справі № 805/5043/15-а, від 20 лютого 2020 року у справі № 15/6834/15 та від 18 лютого 2022 року у справі № 520/3601/19.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому суд, у відповідності до висновків Верховного Суду наголошує, що в адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому, адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

У доповіді, схваленій Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року), зазначається, що принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ (пункт 44).

Європейський суд з прав людини сформував вже усталені позиції стосовно виконання судових рішень, які полягають у тому, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції («Шмалько проти України», заява № 60750/00, пункт 43). Суд також виходить з того, що важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень («Бурдов проти Росії», заява № 589498/00, пункт 34).

У справах «Hornsby v. Greece» (заява № 18357/91, пункт 40), «Деркач та Палек проти України» (заяви № 34297/02 та № 39574/02, пункт 18) Судом зазначено: право на суд, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок; право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов`язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні; виконання судового рішення, яке набрало законної сили підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок («Immobiliare Saffi v. Italy», заява № 22774/93, пункт 74).

Відповідно до пункту 34 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бурдов проти Росії» (заява № 589498/00), пункту 52 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04), відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено пунктом 1 статті 1 Першого протоколу. Крім того, у пункті 33 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сокур проти України» (заява № 29439/02) зазначено про те, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Аналогічний підхід був застосований Верховним Судом у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 640/25836/20.

З огляду на викладене, суд зазначає, що рішення суду у справі № 640/1907/21, яке набрало законної сили, підлягає виконанню у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглядав справу як суд першої інстанції за заявою стягувача може встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Частина третя статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Отже, під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у встановленими раніше порядку і способом. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті.

Зазначена правова норма Кодексу адміністративного судочинства України має на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами її застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, якщо на момент виконання такого рішення виникли певні труднощі щодо його виконання у встановленими раніше порядку і способом.

Як вбачається із поданої позивачем заяви, стягнення недоотриманої суддівської винагороди саме з бюджетної програми за кодом програмної класифікації видатків 0501150 - «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ 26255795), як спосіб виконання судового рішення, що був визначений позивачем та застосований судом для відновлення його порушених прав, на практиці істотно ускладнив виконання судового рішення, позбавив позивача можливості виконати його у встановлені законодавством строки.

При цьому, суд звертає увагу на приписи статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України, які передбачають зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, а саме резолютивної частини, яка містить висновки суду по суті позовних вимог.

Так, виходячи з аналізу рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року та обґрунтувань поданої позивачем заяви, ОСОБА_1 просить змінити визначений у другому абзаці резолютивної частини спосіб і порядок, вилучивши з нього посилання на Основну програму (бюджетну програму за кодом програмної класифікації видатків 0501150 - «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України) та передбачивши, що кошти мають бути стягненні з Господарського суду Київської області, що на переконання суду не змінює суті мотивувальної частини рішення суду.

А саме, відповідно до абзацу 3 пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 встановлено, що у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється за цією бюджетною програмою.

Разом з тим, згідно статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, і лише в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Отже, з огляду на визначені в частині третій статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами, стаття 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» підлягає першочерговому застосуванню, аніж абзац 3 пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників.

Така правова позиція в черговий раз підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 червня 2022 року у справі № 520/2098/19.

Відповідно, законом, як юридичним актом вищестоящої сили, щодо виконання судових рішень передбачено в цьому випадку для стягувача інший порядок виконання судового рішення про стягнення заборгованості із суду, ніж Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, а саме шляхом списання коштів первісно з рахунків боржника, і лише в разі їх нестачі, можливо застосувати безспірне списання коштів з окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду.

Крім того, суд зауважує, що позивач звертаючись до суду з заявою про зміну порядку та способу виконання рішення не просить суд здійснювати безспірне списання коштів на його користь, а навпаки, просить здійснити виконання шляхом стягнення з Господарського суду Київської області на його користь суму недоотриманої суддівської винагороди, що, на думку суду, передбачає загальне виконання у вищестоящому порядку.

Відповідно до приписів статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Відповідно до частини першої статті 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Згідно з підпунктом 2 пункту 6 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 січня 2019 року № 141/0/15-19 відповідно до визначених завдань адміністрація здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь

На підставі викладеного, суд зазначає, що Державна судова адміністрація України є розпорядником коштів вищого рівня, а розпорядником бюджетних коштів, який здійснює нарахування та виплату суддівської винагороди судді, є суд у якому він працює, тобто у даному випадку Господарський суд Київської області.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 640/22025/18.

Керуючись викладеним, суд доходить висновку, що саме на Господарський суд Київської області покладений обов`язок та повноваження щодо нарахування, виплати суддівської винагороди, дотримання бюджетного законодавства при взятті таких бюджетних зобов`язань, їх реєстрації в органах Казначейства та здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов`язань та своєчасного й у повному обсязі перерахування податків і зборів (обов`язкових платежів) до відповідних бюджетів, зумовлених таким нарахування.

Отже, сума недоотриманої суддівської винагороди може бути стягнута безпосередньо з рахунків суду (Господарського суду Київської області), який, як було встановлено у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року, допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 суми суддівської винагороди, в разі наявності відповідних коштів на його рахунку.

Окрім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що згідно з статтею 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Фінансування за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» у 2020 році здійснювалось згідно затвердженого, як то передбачено статтею 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Державною судовою адміністрацією України кошторису та плану асигнувань на 2020 рік. А з урахуванням того, що обмеження виплати позивачу суддівської винагороди виникли у квітні 2020 року, наведене свідчить про те, що на цей момент у бюджеті Господарського суду Київської області було закладено суму заробітної плати позивача на 2020 рік, за 12 календарних місяців у повному обсязі.

Положеннями частини першої та пункту 1 частини другої статті 22 Бюджетного кодексу України визначено, що за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються: на головних розпорядників бюджетних коштів; розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, зокрема Державна судова адміністрація України.

За змістом частини п`ятої статті 22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів: отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу; розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання.

Згідно з приписами частин першої-третьої статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Пропозиції про зменшення бюджетних призначень на утримання судів, інших органів і установ системи правосуддя мають бути погоджені Кабінетом Міністрів України з Вищою радою правосуддя.

З урахуванням наведеного, можна дійти висновку, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди чи територіальні управління Державної судової адміністрації, як розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі, зокрема на 2020 рік.

З огляду на вказане суд зауважує, що Господарський суд Київської області на момент обмеження позивачу суми виплати суддівської винагороди мав відповідну можливість по нарахуванню і виплаті позивачу такої винагороди за період квітень-серпень 2020 року у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Також, суд зауважує, що, з урахуванням викладеного, Державна судова адміністрація України, у разі відсутності у Господарського суду Київської області необхідних бюджетних асигнувань, при затвердженні у 2022 році кошторису та плану на 2023 рік, може включити такі кошти у відповідному порядку до кошторису.

На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 256, 378 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Заяву ОСОБА_1 про зміну способу та порядку виконання рішення суду в адміністративній справі за його позовом до Господарського суду Київської області, Державної судової адміністрації України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів, - задовольнити.

Змінити, визначений в абзаці другому резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року спосіб та порядок його виконання на: «Стягнути з Господарського суду Київської області на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року у розмірі 296 505, 26 грн (двісті дев`яносто шість тисяч п`ятсот п`ять гривень двадцять шість копійок)».

Ухвала набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст ухвали складено й проголошено в судовому засіданні 08.12.2022.

Суддя О.М.Чудак