Постанова № 10677388, 05.08.2010, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" серпня 2010 р.Справа № 12/47-10-1524

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: Мирошниченко М. А.,

Суддів: Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,

при секретарі судового засідання - Риковій О.М.,

за участю представників:

ТОВ „Агрозахист Південь”- Бочкарьов Д.О. (за дорученням),

ТОВ “Агро- Нордік”- Погорілий О.В. (за дорученням),

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одеса апеляційну скаргу ТОВ “Агро- Нордік”, смт Любашівка, Любашівський район Одеської області, на рішення господарського суду Одеської області від 11.06.2010 р. у справі №12/47-10-1524 за позовом ТОВ „Агрозахист Південь”, м. Одеса, до ТОВ “Агро-Нордік”, смт. Любашівка, Любашівський район Одеської області”, про стягнення 560484,95 грн.,

ВСТАНОВИЛА:

30.03.2010 р. (вх. №2775) у господарському суді Одеської області ТОВ “Агрозахист Південь” (далі-позивач) пред'явлено позов до ТОВ “Агро-Нордік” (далі-відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості за невиконаними зобов’язаннями по договорам продажу №4 від 29.01.2007 р., №6 від 05.02.2007 р. та № 78 від 23.05.2007 р. у розмірі 560484,95 грн.(а.с.2-5).Свої вимоги позивач мотивував наступним.

29.01.2007 р. між ТОВ „Агрозахист Південь” (продавець) та ТОВ „Агро-Нордік” (покупець) було укладено договір продажу №4 (далі-Договір), відповідно до умов якого, продавець продає, а покупець покупає товар на умовах товарного кредиту з обов’язковою 50% передплатою та відстроченням платежу залишкової частини заборгованості до 06.11.2007 р., відповідно до додатку до договору, загальною вартістю 352025,40 грн. (п.1.2,2.1 договору). Згідно п.2.2. договору, на залишкову частину боргу покупець виписує продавцю два простих векселя строком платежу 09.10.2007 р. та 06.11.2007 р.

05.02.2007 р. між ТОВ „Агрозахист Південь” та ТОВ „Агро-Нордік” укладено договір продажу № 6, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець купує товар на умовах товарного кредиту з обов’язковою 15% передплатою та відстроченням платежу залишившейся частини заборгованості до 04.12.2007 р., загальною вартістю 342204,37 грн.

23.05.2007 р. між цими ж сторонами укладено договір продажу №78, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець купує товар на умовах товарного кредиту з обов’язковою 15% передплатою та відстроченням платежу залишившейся частини заборгованості до 04.12.2007 р., загальною вартістю 37044,96 грн.

Позивач зазначає у позові, що у період з травня по вересень 2007 р. він добросовісно виконав усі умови та свої зобов’язання по укладеним договорам № 4, 6, 78, а саме: було передано відповідачу товар на загальну суму 747665,2 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи видатковими накладними та довіреностями на отримання ТМЦ.

ТОВ „Агро-Нордік” виконало зобов'язання частково, сплачено 276737,04 грн., внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість по оплаті поставленого за договорами № 4, 6, 78 товару. Відповідно до актів звірки взаємних розрахунків станом на 27.02.2009 р. між позивачем та відповідачем сторони погодили наявність за ТОВ „Агро-Нордік” заборгованості за поставлений товар за договорами № 4, 6, 78 у сумі 499183,84 грн.; 27.02.2009 р. між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 22 про внесення змін до договорів продажу № 6 від 05.02.2007 р. та № 78 від 23.05.2007 р., згідно якої, покупець визнає свою заборгованість перед продавцем у розмірі 470928,15 грн., продовжено строк платежу до 16.03.2009 р. та визначено, що за користування товарним кредитом за січень, лютий та 15 діб березня нараховується 6% від суми заборгованості. Заборгованість у розмірі 470928,15 грн досі не погашена. Згідно ст. 1 ЗУ „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” та п.4.2 договору, за порушення покупцем строків оплати товару останній сплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, від суми несвоєчасно оплаченої суми за кожен календарний день прострочення. Таким чином, станом на 01.04.2010 р. заборгованість відповідача складає: 470928,15 грн. суми заборгованості по отриманим та несплаченим товарам; 28255,69 грн. –6% за користування товарним кредитом на підставі додаткової угоди №22 від 27.02.2009 р.; 4709,28 грн. –1% плати за користування товарним кредитом на підставі п.2.3.3 договору № 78 від 23.05.2007 р.; 14127,84 грн –3% вічних; 14127,84 грн. –пені; 28336,15 грн –інфляційних. В обґрунтування свого позову, позивач також послався на ст.ст. 526, 530 ЦК України та ст. 3 ЗУ „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання”.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 01.04.2010 р. порушено провадження у справі (а.с.1).

12.04.2010 р. (вх. №9164) позивач надав суду заяву про уточнення позовних вимог (а.с. 44 - 46), в якій він просив стягнути з відповідача на його користь суму заборгованості за поставлений та несплачений товар, що складає 619 387,42 грн.

14.06.2010 р. судом залучено до справи заяву відповідача (а.с. 72), в якій він просив суд відмовити в задоволенні позову повністю посилаючись на те, що вимоги ТОВ „Агрозахист Південь” щодо стягнення заборгованості та неустойки заявлені після спливу строку позовної давності.

Рішенням господарського суду Одеської області від 11.06.2010 р. (суддя Цісельський О.В.) позов задоволено частково, а саме: стягнуто з ТОВ „Агро-Нордік” на користь ТОВ „Агро захист Південь” 470928,15 грн. –заборгованість за отримані та несплачені товари; 28255,69 –6% за користування товарним кредитом відповідно до додаткової угоди №22 від 27.02.2009 р.; 47125,87 –інфляційних; 14514,93 –3% річних; 49163,61 грн. –пені; 1700 грн. –витрат на оплату держмита; 233, 41 –витрат на ІТЗ судового процесу. Рішення суду вмотивоване тим, що факт існування у відповідача перед позивачем заборгованості за отриманий товар за договорами продажу товарів № 4 від 29.01.2007 р., №6 від 05.02.2007 р., № 78 від 23.05.2007 р. та додатковою угодою №22 від 27.02.2009 р. підтверджений та не підлягає доказуванню; на момент звернення позивача до суду з позовом сума основного боргу за вказаними договорами в розмірі 470928,15 грн. відповідачем не була погашена, що стало підставою для нарахування позивачем на вказану суму заборгованості 3% річних за період з 16.03.2009 р. по 26.03.2010 р. (день звернення до суду з даним позовом) в сумі 14514,9 грн. та індекс інфляції за період з березня 2009 року по березень 2010 р. в розмірі 47125,87 грн., за період 30.03.2009 р. по 17.09.2009 р. 49163,61 пені; крім того, пунктом 3 додаткової угоди № 22 від 27.02.2009 р. до договорів продажу № 4, 6, 78 передбачено, що за січень, лютий та 15 діб березня нараховується 6% від суми заборгованості за користування товарним кредитом у розмірі 28255,69 грн., отже, такі вимоги позивача є цілком обґрунтованими. Щодо стягнення з відповідача 1% плати за користування товарним кредитом згідно п. 2.3 договору №78 від 23.05.2007 р., то цю вимогу суд першої інстанції не задовольнив, виходячи з того, що сторонами 27.02.2009 р. було укладено додаткову угоду №22 про внесення змін до договорів продажу №6 від 05.02.2007 р. та №78 від 23.05..2007 р., п.3 якої було встановлено інший відсоток за користування товарним кредитом, ніж встановлений п.2.3. договору продажу №78 від 23.05.2007 р. Суд першої інстанції також зазначив, що не підлягає задоволенню клопотання ТОВ „Агро захист Південь”” про вжиття заходів до забезпечення позову яке було скеровано до суду 12.04.2010р., так як позивач не зазначив жодного аргументу для забезпечення позову, не підтвердив документально обставини, які можуть зробити неможливим виконання рішення в строк. В обґрунтування свого рішення суд також послався на ст.ст. 32,33,44,49,75,82-85 ГПК України, 258, 530, 536, 549, 615 , 625, 626,629,631, 653 ЦК ст. 232 ГК України (а.с. )

Не погоджуючись з зазначеним рішення відповідач звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, з тих підстав, що при ухваленні рішення судом було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи. При цьому в апеляційній скарзі скаржник зазначає, що суд не звернув увагу на те, що, по-перше, позовна давність щодо вимог про стягнення пені спливла; по-друге, суд в порушення норм права задовольнив одночасно вимоги про стягнення 3% за порушення грошового зобов’язання за ст. 625 ЦК України, вимоги про стягнення 6% за користування товарним кредитом та 1% за користування товарним кредитом від суми несплаченого товару; по-третє, з розрахунків позовних вимог взагалі неможливо точно встановити коли почався строк нарахування штрафних санкцій і коли закінчився щодо кожної вимоги; крім того, вимоги про стягнення інфляційних задоволені без наявності належного розрахунку нарахувань відповідних сум. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач послався на ст.ст. 258,546,549,611,625 ЦК України, ст.ст. 232,258 ГК України, ст.ст. 22,67,91,104 ГПК України.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 07.07.2010 р. прийнято апеляційну скаргу ТОВ „Агро-Нордік” до провадження та призначено до розгляду на 05.08.2010 р. о 12:00, про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені. Скаржника також було зобов’язано надати докази сплати державного мита у встановленому розмірі.

23.07.2010 р. через канцелярію Одеського апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшло доповнення до апеляційної скарги, в якому він зазначає, що, по-перше, судом стягнуто витрати по сплаті державного мита двічі з відповідача, що не припустимо, по-друге, в задоволені вимог щодо стягнення пені необхідно відмовити, оскільки у договорі не зазначено її розмір та сплила позовна давність щодо вимог про стягнення пені, по-третє, в задоволені вимог щодо стягнення інфляційних необхідно відмовити, оскільки суд ґрунтував свої висновки на припущеннях, обґрунтованого належного розрахунку інфляційних немає.

Фіксування судового засідання здійснювалось за допомогою технічних засобів.

Скаржник виконав вимогу суду надавши квитанцію про сплату державного мита за подання апеляційної скарги в повному обсягу і судова колегія залучила цю квитанцію до матеріалів справи.

Представник скаржника в усних поясненнях наданих суду просив суд задовольнити скаргу на викладених у ній підставах, скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсягу.

Представник позивача в усних поясненнях наданих суду просив суд залишити скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду –без змін.

Згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

Заслухавши усні пояснення учасників процесу, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, відповідність викладених в рішенні висновків цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю „Агрозахист Південь”(постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Агро-Нордік" (покупець) були укладені договори продажу товарів № 4 від 29.01.2007р.; №6 від 05.02.2007 р. та №78 від 23.05.2007 р. (а.с.10-12), згідно яких позивач зобов'язався передати у власність відповідачу у передбачений договором строк продукцію вартістю за договором №4 від 29.01.2007 р. - 352025грн., за договором № 6 від 05.02.2007 р. –342204,37 грн., за договором № 78 від 23.05.2007 р. –37044,96 грн., найменування та кількість якої визначено в п. 1.1 договорів.

Пунктами 2.1 договорів визначено, що розрахунок за поставлену продукцію здійснюється на умовах товарного кредиту з обов’язковою передоплатою: згідно договору №4 від 29.01.2007 р. 50% передоплати та відстрочкою платежу залишкової часники заборгованості до 06.11.2007 р.; згідно договорам № 6 від 05.02.2007 р. та №78 від 23.05.2007 р. –15% передоплати, та відстрочкою платежу залишкової частини заборгованості до 04.12.2007 р. Сторони також передбачили, що за користування товарним кредитом продавець нараховує покупцю 1% від вартості відвантаження товару.

Матеріали справи свідчать і ця обставина встановлена місцевим судом та не заперечується відповідачем, що зобов'язання за вказаними договорами продажу товарів позивачем були виконані повністю, проте відповідач в порушення умов договору лише частково оплатив вартість отриманих товарів, що підтверджується актом звірки взаємних розрахунків від 27.02.2009 р.(а.с. 31).

27.02.2009 р. між ТОВ „Агрозахист Південь” та ТОВ „Агро-Нордік” укладено додаткову угоду №22 про внесення змін до договорів продажу № 6 від 05.02.2007 р. та № 78 від 23.05.2007 р. Відповідно до якої, покупець визнав свою заборгованість перед продавцем по договорам № 6 від 05.02.2007 р. та №78 від 23.05.2007 р. у розмірі 470 928,15 грн. Пунктом 2 даної додаткової угоди сторони продовжили строк платежу до 16.03.2009 р., а також встановили , що за користування товарним кредитом з січень ,лютий і 15 днів березня нараховується 6% від суми заборгованості

Згідно ч. 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Укладені між позивачем та відповідачем договори продажу є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно приписів ч. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Вимогами статті 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

В свою чергу ст. 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ст. 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

В свою чергу невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несвоєчасна сплата відповідачем повної вартості поставленого товару) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку що вимога позивача про стягнення заборгованості обґрунтована і місцевий суд враховуючи вищезазначені норми матеріального права вмотивовано задовольнив її.

Слід зазначити, що скаржник, який у скарзі просив скасувати рішення в повному обсягу, тобто і в частині стягнення заборгованості не навів суду апеляційної інстанції будь-яких доводів, які б спростовували висновків місцевого суду в цієї частині і не надав належних доказів які б спростовували наявність вказаної заборгованості, хоча, в разі незгоди щодо наявності вказаного боргу, такий обов’язок згідно приписів ст.33 ГПК України покладено на нього. Довід скаржника про те, що по стягненню заборгованості позивачем пропущено строк позовної давності на переконання судової колегії є хибним і суперечить фактичним обставинам та ст.257 ЦК України, а відтак, вимога скаржника про скасування рішення місцевого суду в частині стягнення боргу необґрунтована і не підлягає задоволенню.

Оцінюючи висновки суду щодо стягнення з відповідача пені, 3% річних, та збитків від інфляції, в т.ч. у визначеному позивачем в останніх уточненнях до позову розмірі, та позицію скаржника з цього питання, судова колегія встановила наступне.

Згідно ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до п. 2 додаткової угоди № 22 від 27.02.2009 р. встановлений строк для здійснення відповідачем оплати за поставлену продукцію був порушений і існуюча заборгованість за вказаними договорами не погашена відповідачем про що зазначалось вище.

Враховуючи, що у відповідача є заборгованість перед позивачем по сплаті платежів за користування майном , то у позивача були правові підстави вимагати стягнення 3% річних.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок розміру 3% річних судова колегія дійшла висновку, що його зроблено правильно.

З огляду на викладене судова колегія вважає, що місцевим судом правомірно задоволено вимогу позивача про стягнення 3% річних в сумі 14514,9 грн.

Також, на думку судової колегії, позивачем правомірно у відповідності до приписів ч.2 ст.625 ЦК України нарахований і індекс інфляції на вказану суму заборгованості, який розрахований за методикою згідно листа ВСУ від 03.04.1997 р. № 62-97р „Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ".

Доводи скаржника відносно неправомірного висновку суду щодо стягнення інфляційних є необґрунтованими, оскільки, виходячи зі змісту ст. 625 ЦК України, боржник зобов'язаний сплатити суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення. А лист ВСУ від 03.04.1997 р. № 62-97 „Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" використовується як доповнення до ст. 625 ЦК України.

Водночас судова колегія погоджується з доводами скаржника та не погоджується з висновком місцевого суду про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача пені.

Як вбачається з п.п. 4.4 Договорів № 4, 6 та 78 сторони передбачили, що за несвоєчасне виконання покупцем грошових зобов’язань продавець нараховує пеню за кожний день прострочки. Проте, з цього пункту не вбачається, який саме розмір пені встановили сторони за порушення цього зобов’язання.

Викладене свідчить, що при укладанні Договорів продажу № 4, 6 та 78 сторони не узгодили конкретний розмір пені, тобто чітко не визначили своє волевиявлення щодо розміру штрафних санкцій (пені).

Законом України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996р., який діяв на час укладання Договору (і діє по цей час) і на який послався позивач у позові, передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів коштів за прострочку платежу пеню у розмірі встановленому за згодою сторін (ст.1 Закону), тобто в цьому Законі не встановлено розмір пені (як то помилково вважає позивач), а лише передбачено, що розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, тобто встановлював верхню межу розміру пені, а не її конкр етний розмір (ст.3 Закону).

За таких обставин, нарахування позивачем пені по вказаній у цьому Законі ставці без визначення розміру пені в Договорі є необґрунтованим і помилковим (ст.3 Закону).

Місцевий суд задовольняючи цю вимогу не обґрунтував нормами матеріального права це стягнення ( є посилання тільки на позовну давність) і не врахував відсутність в договорах визначення розміру пені.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що вимога позивача про стягнення пені, розмір якої не встановлено договором, тобто не узгоджений сторонами, необґрунтована, а відтак, у позивача не було правових підстав для пред’явлення цієї вимоги, а у місцевого суду - для її задоволення.

За таких обставин, апеляційна скарга в цій частині підлягає задоволенню, рішення місцевого суду в цій частині - зміні шляхом відмови у задоволенні позову в частині вимоги про стягнення пені, як безпідставно пред’явленої.

Оцінюючи висновки суду щодо стягнення з відповідача 6% за користування товарним кредитом та відмову в стягненні 1% за користування товарним кредитом, а також позицію відповідача щодо неможливості одночасного стягнення 1% і 6% за користування товарним кредитом передбачених договорами (доповненнями до них) та 3% річних передбачених ч.2 ст.625 ЦК України судова колегія встановила наступне.

Відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 р. та Постанови "Про затвердження Порядку списання і розстрочення заборгованості страхувальників по коштах Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, пов'язаної з виплатою заробітної плати негрошовою формою розрахунків" від 25.12.2003 № 120: „Товарний кредит – це товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент”.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України 3% річних - це плата, встановлена в процентах, за користування чужими грошовими коштами.

З викладеного вбачається, що 1% і 6% за користування товарним кредитом передбачених договорами (доповненнями до них) та 3% річних різні поняття, які мають відмінну правову природу. За таких обставин стягнення з відповідача 3 % річних не є підставою для заперечення висновку про те, що встановлені договором, що не суперечить законові, обов’язки сплачувати проценти виключає сплату процентів відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України.

Посилання скаржника на ст. 61 Конституції України, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, не може прийматись до уваги , оскільки 3% річних, 1% та за 6% за користування товарним кредитом передбачених договорами (доповненнями до них) не є відповідальністю, а є спеціальною платою за користування чужими грошовими коштами і за користування товарним кредитом і ці стягнення , як зазначалось вище, мають різну правову природу.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла до висновку, що з відповідача правомірно стягнуто 3% річних, передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України та 6% за користування товарним кредитом, передбаченим додатковою угодою № 22 від 27.01.2009 р.

Водночас оцінюючи згідно вимог ст.101 ГПК України рішення місцевого суду в повному обсягу , тобто не тільки на підставах зазначених в апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що місцевий суд необґрунтовано відмовив позивачу в стягнення 1% за користування товарного кредиту з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно положень вищезазначених договорів, передбачено, що продавець нараховує 1% за користування товарним кредитом від суми несплаченого товару.

Аналізуючи зміст додаткової угоди № 22 від 27.02.2009 р., з урахуванням змісту самих Договорів продажу, колегія суддів дійшла виноску, що інший відсоток за користування товарним кредитом (6%) , встановлений проте лише за січень, лютий та 15 діб березня 2009р., тобто за решту часу залишається 1% товарного кредиту.

За таких обставин, місцевий суд, задовольняючи вимогу про стягнення лише 6% за користування товарним кредитом, не у повному обсязі дослідив матеріали справи, і необґрунтовано відмовив позивачу в стягненні передбаченого умовами договорів 1% за користування товарним кредитом .

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що висновки місцевого суду щодо встановлення іншого відсотка за користування товарним кредитом необґрунтовані та безпідставні, оскільки, вищезазначені відсотки нараховуються за різні періоди, хоча і є однаковими за своїм змістом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок стягнення 1% і 6% за користування товарним кредитом судова колегія дійшла висновку, що він (розрахунок) зроблений правильно.

За таких обставин, рішення місцевого суду в цій частині підлягає зміні шляхом задоволення позову в частині вимоги про стягнення з відповідача 1% за користування товарним кредитом у сумі 4709,28 грн.

Посилання скаржника на те, що з нього безпідставно двічі стягнуто державне мито є необґрунтоване і хибне з огляду на таке.

Згідно Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” (зі змінами), із заяв майнового характеру держмито становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Таким чином, при поданні позову позивач повинен був сплатити державне мито (з урахуванням збільшення позовних вимог) в розмірі 6193,87 грн., однак, сплатив лише 1700грн.00коп. ( квитанція №90 від 25.03.2010 р.), тобто недоплатив 4483,87грн.

За таких обставин місцевий суд обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача 1700,00 грн. сплаченого останнім держмита при поданні позову, а решту державного мита, яку позивач не сплатив при поданні позову, однак, яке повинно було бути сплачено та з урахуванням часткового задоволення позову, стягнув з відповідача до державного бюджету України.

З огляду на викладене, судова колегія погоджується з доводами відповідача лише в частині безпідставності стягнення місцевим судом пені, а решта доводів апеляційної скарги не можуть прийматись до уваги та бути підставою для відмови в задоволенні решти позовних вимог, оскільки вони, суперечать фактичним обставин і не ґрунтуються на нормах права.

Приймаючи до уваги викладене, також підлягають перерозрахунку суми державного мита і витрат на ІТЗ судового процесу, що повинні бути стягнуті з відповідача на користь позивача, а також до Державного бюджету України.

Враховуючи, що апеляційна скарга Відповідача задовольняється частково, то йому підлягають частковому відшкодуванню за рахунок позивача витрати по сплаті державного мита, понесені ним при поданні апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 99,101-105 ГПК України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

1) Апеляційну скаргу ТОВ „Агро-Нордік” – задовольнити частково.

2) Рішення господарського суду Одеської області від 11.06.2010 р. у справі №12/47-10-1524 - змінити, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:

„1. Позовні вимоги ТОВ „Агро захист Південь” до ТОВ „Агро-Нордік” - задовольнити частково.

2. Стягнути з ТОВ „Агро-Нордік” (66502, Одеська область, Любашівський район, смт. Любашівка, вул. Кірова 37-А, код ЄДРПОУ 33285027) на користь ТОВ „Агрозахист Південь” (65031, м. Одеса, вул. Проценко, 23/4, код ЄДРПОУ 34799841):

а) 470928 грн. 15 коп. – заборгованість за отримані та несплачені товари;

б) 28255 грн. 69 коп. – 6% за користування товарним кредитом відповідно до додаткової угоди №22 від 27.02.2009 р. за період січень, лютий і до 15 березня 2009року.;

в) 47125 грн. 87 коп. – збитків від інфляції за період з 16.03.2009р. по 30.03.2010р.;

г) 14514 грн. 93 коп. – 3% річних за період 16.03.2009р по 30.03.2010р.;

д) 4709 грн.28 коп. - 1% за користування товарним кредитом відповідно до умов договорів починаючи з 16.03.2009р.;

е) 1700 грн. - витрат по сплаті держмита при поданні позову;

є) 215 грн. 46 коп. - витрат на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу.

3. Стягнути з ТОВ „Агро-Нордік” до Державного бюджету України 3955 грн. 33 коп. державного мита, яке підлягало сплаті при поданні позову, однак не було сплачено позивачем з урахуванням розміру задоволених вимог.

4. В задоволенні решти частини позовних вимог ТОВ „Агрозахист Південь” до ТОВ „Агро-Нордік”, а саме стягнення пені - відмовити.”

3) Стягнути з ТОВ „Агрозахист Південь” (65031, м. Одеса, вул. Проценко,23/4, код ЄДРПОУ 34799841) на користь ТОВ „Агро-Нордік” (66502, Одеська область, Любашівський район, смт. Любашівка, вул. Кірова 37-А, код ЄДРПОУ 33285027) витрати по сплаті державного мита при поданні апеляційної скарги в розмірі 221 грн. 96 коп.

4) Припинити стягнення за зміненим рішенням господарського суду Одеської області від 11.06.2010 р. у справі №12/47-10-1524.

5) Доручити господарському суду Одеської області видати накази з урахуванням резолютивної частини цієї постанови.

Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                             Мирошниченко М. А.

Судді:                                                             Бєляновський В. В.

Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано 05.08.2010 р.