Рішення № 10627689, 06.07.2010, Господарський суд м. Севастополя

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Іменем України

РІШЕННЯ

06 липня 2010 року справа № 5020-3/121 За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

(99011, АДРЕСА_1)

доФізичної особи-підприємця ОСОБА_2

(АДРЕСА_2)

про стягнення 344056,24 грн.,

Суддя Головко В.О.,

Представники учасників судового процесу:

позивач (ФОП ОСОБА_1) ОСОБА_3, представник, довіреність ВМК №833497 від 12.10.2009;

позивач (ФОП ОСОБА_1) ОСОБА_4, представник, довіреність ВКТ №010871 від 09.01.2009;

відповідач (ФОП ОСОБА_2) не зявився.

Суть спору:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі відповідач) про стягнення 331624,92 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на приписи статті 360 Цивільного кодексу України, згідно з якою співвласники зобовязані брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, а також нести відповідальність перед третіми особами за зобовязаннями, повязаними із спільним майном. Оскільки всі витрати на утримання спірного майна здійснювала фізична особа-підприємець ОСОБА_1, то відповідач повинен відшкодувати йому половину понесених витрат.

В процесі розгляду справи позивач неодноразово змінював позовні вимоги. Згідно з останньою заявою від 22.06.2010 /т. с. 3, арк. с. 107-109/ позивач просить стягнути з відповідача половину витрат на утримання спільного нерухомого майна в розмірі 344056,24 грн., з яких:

витрати з оплати електроенергії за період з 01.01.2005 по 31.12.2008 579471,70 грн.;

витрати з оплати водопостачання та водовідведення:

-за період з 01.01.2003 по 31.12.2003 25571,32 грн.;

-за період з 21.03.2007 по 31.12.2007 24809,76 грн.;

-за період з 01.01.2008 по 31.12.2008 38191,80 грн.;

-за період з 01.01.2009 по 09.06.2009 20067,90 грн.

Відповідач в порядку статті 59 Господарського процесуального кодексу України надав відзив на позов /т. с. 2, арк. с. 92-93/, відповідно до якого позовні вимоги не визнав, посилаючись на відсутність належних та допустимих доказів, які б підтверджували вимоги позивача. Крім того, вказує на пропуск позивачем строку позовної давності, у звязку з чим просить відмовити в задоволенні позову.

У судове засідання 06.07.2010 відповідач явку уповноважених представників не забезпечив, хоча про дату, час та місце його проведення повідомлявся належним чином у встановленому порядку (судове повідомлення /т. с. 3, арк. с. 111/) та своєчасно; про причини неявки не сповістив.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобовязує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін це право, а не обовязок, справа може розглядатись без їх участі, якщо незявлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки явка учасників процесу обовязковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Зважаючи на вищевикладене, суд визнав за можливе розглянути справу у відсутність представника відповідача.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд

встановив:

Як вбачається з договору купівлі-продажу /т. с. 2, арк. с. 11/ відповідачу та позивачу з 09.09.2002 належало по Ѕ частки громадсько-торгівельного центру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.

Згідно зі свідоцтвами про право власності від 23.01.2004 /т. с. 1, арк. с. 7, т. с. 2, арк. с. 7/ право власності на обєкт, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 належить фізичним особам-підприємцям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по Ѕ частки.

У звязку зі здійсненням фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 поліпшень спірного майна, яке розташоване за адресами: АДРЕСА_3; АДРЕСА_3, постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.06.2009, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 09.12.2009, частки фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 у спірному майні були збільшені, зокрема: визначена частка фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в обєктах спільної часткової власності:

цілісному майновому комплексі кафе „Приморє” (АДРЕСА_3) у розмірі 90/100;

громадсько-торгівельному центрі (АДРЕСА_3) у розмірі 84/100.

Також постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.06.2009 визнано право власності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на 99/100 частки будівельного обєкта (АДРЕСА_3) /т. с. 2, арк. с. 28-42/.

З наведеного судового рішення вбачається, що з 09.06.2009 спірне майно:

1)цілісний майновий комплекс кафе „Приморє” (АДРЕСА_3) належить на праві спільної часткової власності фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 у розмірі 90/100; отже, фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 відповідно 10/100 часток;

2)громадсько-торгівельний центр (АДРЕСА_3) належить на праві спільної часткової власності фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 у розмірі 84/100; отже, фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 відповідно 16/100 часток;

3)будівельний обєкт (АДРЕСА_3) належить на праві спільної часткової власності фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 у розмірі 99/100; отже, фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 відповідно 1/100 частки.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином, в контексті статті 35 Господарського процесуального кодексу України факт належності позивачу та відповідачу спірних приміщень на праві спільної часткової власності у відповідному розмірі не потребує додаткового доказування.

Наведене дає суду підстави зробити висновок, що з 09.09.2002 по 09.06.2009 відповідачу та позивачу належало по Ѕ частки громадсько-торгівельного центру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3; з 23.01.2004 по 09.06.2009 по Ѕ частки в обєкті, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 (після 09.06.2009 розмір часток в спірному майну змінився).

Згідно зі статтею 356 Цивільного кодексу України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За приписами статті 358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обовязковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Статтею 360 Цивільного кодексу України унормовано, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобовязаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обовязкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобовязаннями, повязаними зі спільним майном.

З наведеної норми вбачається, що в разі ухилення одного з власників від свого обовязку по управлінню, утриманню та збереженню спільного майна, інший співвласник, який зазнав відповідних витрат, має право на їх відшкодування у передбаченому законом порядку.

Матеріали справи не містять доказів наявності договірної домовленості сторін про участь в управлінні, утриманні і збереженні їх спільного майна, проте, така домовленість є правом (стаття 358 Цивільного кодексу України), а не обовязком співвласників спільного майна, що не виключає права особи, яка зазнала втрат у звязку із самоусуненням іншого співвласника від участі в управлінні, утриманні і збереженні спільного майна, звернутися до суду із відповідним позовом.

14.12.2006 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (споживач) та ВАТ „Енергетична компанія „Севастопольенерго” був укладений договір на поставку електричної енергії №1351 /т. с. 3, арк. с. 5-11/ (постачальник) (далі Договір №1351), відповідно до пункту 1.1 якого, постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потрібностей електроустановок споживача, а споживач оплачує постачальнику вартість спожитої (купленої) електричної енергії та здійснює інші платежі.

Договір №1351 набирає сили з дня підписання та укладений на строк до 31.12.2006. Договір вважається пролонгованим на наступний календарний рік, якщо за місяць до закінчення строку дії договору жодна зі сторін не повідомить про припинення його дії чи перегляд його умов (пункт 9.4 Договору №1351).

Додатковою угодою /т. с. 3, арк. с. 13/ сторони продовжили строк дії Договору №1351 до 01.11.2007.

Водночас, матеріалами справи підтверджено, що аналогічний Договір №1351 був укладений між постачальником та споживачем і до 14.12.2006 (рахунки /т. с. 1, арк. с. 79-130/, повідомлення /т. с. 2, арк. с. 74/).

Відповідно до додатку 3 до Договору №1351 /т. с. 3, арк. с. 12/ обєктом Договору є бар „Каліпсо”, живляча підстанція ТП-238.

З робочого проекту /т. с. 3, арк. с. 94-102/ вбачається, що обєкт „Громадсько-торгівельний центр” (кафе, бар) будувався на місці кафе „Приморє” (АДРЕСА_3) /т. с. 3, арк. с. 98/; живлення електричною енергією кафе „Приморє” також здійснюється від ТП-238 /т. с. 3, арк. с. 100/; будь-яких інших обєктів, які живляться від ТП-238, окрім обєктів, які входять до громадсько-торгівельного комплексу, що перебуває у спільній власності сторін, на АДРЕСА_3, немає.

Наведене дозволяє суду дійти висновку, що бар „Каліпсо” структурно входить до складу громадсько-торгівельного центру.

Даний висновок підтверджується й іншими матеріалами справи.

Так, згідно з пунктом 1.1 Договору №612/307 від 26.12.2006 на відпуск та організацію відпуску прісної води абоненту /т. с. 2, арк. с. 81-82/ бар „Каліпсо” розташовується за адресою: АДРЕСА_3.

Водночас, відповідно до довідки Управління міського будівництва та архітектури Севастопольської міської державної адміністрації №6-2/356 від 03.08.2001, дану адресу (АДРЕСА_3) було присвоєно громадсько-торгівельному центру в Артбухті.

Оборотно-сальдовою відомістю /т. с. 3, арк. с. 73-82/ підтверджено, що за період з 01.01.2005 по 31.12.2008 на виконання умов Договору №1351 позивач здійснив витрати за послуги із забезпечення електроенергію обєкта спільної власності, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, в сумі 579471,70 грн.

Позивач просить стягнути з відповідача половину його витрат з електроенергії в сумі 289735,85 грн. за період з 01.01.2005 по 31.12.2008.

Відповідач у відзиві на позов, заперечуючи проти задоволення судом позовних вимог зазначив, що позивачем пропущений строк позовної давності /т. с. 2, арк. с. 93/.

З цього приводу суд зазначає таке.

Відповідно до статей 256-258 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Згідно зі статтею 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача половини витрат за електроенергію 10.02.2009 /т. с. 1, арк. с. 2/.

У заяві про зміну розміру позовних вимог позивач в обґрунтування заперечень на заяву відповідача про застосування позовної давності посилається на те, що довідався про порушення свого права у січні 2009 року (коли отримав копію позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про розподіл спільного майна) /т. с. 3, арк. с. 108-109/, тому вважає, що строк позовної давності ним не пропущений.

Суд відхиляє вказані доводи позивача, зважаючи на наступне.

Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи із фактичних обставин справи, позивач міг довідатися про порушення свого права на відшкодування понесених ним витрат на утримання спільного з відповідачем майна відразу ж після внесення чергового платежу шляхом предявлення Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 відповідної вимоги.

Крім того, згідно зі статтями 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В порушення наведених норм позивач не надав суду належних та допустимих доказів наявності усної домовленості між ним та відповідачем щодо розподілу обовязків на утримання спільного майна.

За викладених обставин витрати позивача, понесені ним у звязку з оплатою вартості електричної енергії за період 01.01.2005 по 08.02.2006, стягненню з відповідача не підлягають через пропущення позивачем позовної давності.

За розрахунком суду витрати позивача по електроенергії за період з 09.02.2006 по 31.12.2008 склали 503852,01 грн. (579471,70 (витрати за період з 01.01.2005 по 31.12.2008) 75619,69 грн. (витрати за період з 01.01.2005 по 08.02.2010)).

Оскільки частка відповідача в спільному майні у період з 09.02.2006 по 31.12.2008 складала Ѕ обєкта, то на нього покладаються витрати по оплаті електричної енергії в розмірі 251926,01 грн. (Ѕ*503852,01).

Також судом встановлено, що 23.02.2001 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (субабонент) та Державним підприємством „Севастопольський морський торговельний порт” (постачальник) був укладений договір №102/58 /т. с. 2, арк. с. 79-80/, згідно з пунктом 1.1 якого, постачальник надає послуги по організації відпуску прісної води субабоненту гриль-бар, що розташований в районі Артбухти, по своїх водопровідних мережах.

26.12.2006 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (субабонент) та Державним підприємством „Севастопольський морський торговельний порт” (постачальник) був укладений договір №612/307 /т. с. 2, арк. с. 81-82/ (далі Договір №612/307), відповідно до пункту 1.1 якого, постачальник відпускає прісну воду та надає послуги по організації відпуску прісної води субабоненту в бар „Каліпсо”, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, по своїх водопровідних мережах.

Відповідно до оборотно-сальдових відомостей, наданих Державним підприємством „Севастопольський морський торговельний порт” /т. с. 3, арк. с. 21-56, 91-92/ витрати позивача на водоспоживання на обєкті, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, за період з 01.01.2003 по 31.12.2003 склали в сумі 25571,32 грн.; за період з 21.03.2007 по 31.12.2007 24809,76 грн.; за період з 01.01.2008 по 31.12.2008 38191,80 грн.; за період з 01.01.2009 по 09.06.2009 20067,90 грн.

Зважаючи на те, що позивачем пропущений строк позовної давності за вимогою про стягнення з відповідача витрат на водоспоживання за період з 01.01.2003 по 31.12.2003, за розрахунком суду витрати позивача на водоспоживання на обєкті, що розташований за адресою: АДРЕСА_3, за період з 21.03.2007 по 09.06.2009 склали 83069,46 грн. (24809,76+38191,80+20067,90).

Оскільки частка відповідача в спільному майні у період з 21.03.2007 по 09.06.2009 складала Ѕ обєкта, то на нього покладаються витрати на водоспоживання в розмірі 41534,73 грн. (Ѕ*83069,46).

Підсумовуючи викладене, позовні вимоги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню в розмірі 293460,74 грн. (251926,01+41534,73); в решті 50595,50 грн. (344056,24-293460,74) позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З матеріалів справи вбачається, що при подачі позову ціна позову дорівнювала 331624,92 грн.; на час вирішення спору ціна позову склала 344056,24 грн. /т. с. 3, арк. с. 107-109/; вимоги ухвал суду (ухвала від 16.03.2010 /т. с. 2, арк. с. 96-97/, ухвала від 13.04.2010 /т. с. 2, арк. с. 107-108/) щодо надання доказів сплати державного мита згідно із новою ціною позову позивач не виконав, тому згідно з частиною другою статті 46 Господарського процесуального кодексу України з нього в доход Державного бюджету України підлягає стягненню державне мито в розмірі 124,31 грн. (1% від збільшеної ціни позову) (3440,56-3316,25).

Відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України державне мито в розмірі 2934,61 грн. (293460,74*3440,56/344056,24) та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 100,65 грн. (293460,74*118,00/344056,24) підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 49, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; відомості про поточні рахунки в установах банку в матеріалах справи відсутні) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (99011, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_2; відомості про поточні рахунки в установах банку в матеріалах справи відсутні) суму в розмірі 293460,74 грн. (двісті девяносто три тисячі чотириста шістдесят грн. 74 коп.), а також державне мито в розмірі 2934,61 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 100,65 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

3.Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (99011, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_2; відомості про поточні рахунки в установах банку в матеріалах справи відсутні) в доход Державного бюджету України (Державний бюджет, Ленінський район в м.Севастополі, п/р 31113095700007 в ГУ ДКУ у м. Севастополі, ОКПО 24035598, МФО 824509, код платежу 22090200) недоплачене державне мито в розмірі 124,31 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4.В частині стягнення з відповідача суми в розмірі 50595,50 грн. в позові відмовити.

Суддя В.О. Головко

Рішення оформлено

і підписано в порядку

статті 84 ГПК України

12.07.2010.