Рішення № 10627531, 21.06.2010, Господарський суд м. Севастополя

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Іменем України

РІШЕННЯ

21 червня 2010 року справа № 5020-3/066 За позовом          Прокурора Севастопольської транспортної прокуратури

(вул. Вороніна, 11, м. Севастополь, 99011)

в інтересах          Комунального підприємства Севастопольської міської Ради „Аррікон”

держави           (вул. Адмірала Октябрьського, 8, кв. 2, м. Севастополь, 99011)

в особі

до                     Приватного малого підприємства „Связьмонтаж”

                    (вул. Токарева, 9, м. Севастополь, 99003)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:           Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради

(вул. Луначарського, 5, м. Севастополь, 99011)

про стягнення заборгованості в розмірі 22435,26 грн., розірвання договору та зобов’язання звільнити займані приміщення,

Суддя Головко В.О.,

Представники учасників судового процесу:

прокурор (прокурор Севастопольської транспортної прокуратури) –Шульга А.М., старший прокурор відділу прокуратури м. Севастополя, посвідчення №438 від 20.02.2006;

позивач (КП Севастопольської міської Ради „Аррікон”) –Пшенична С.В., начальник юридичного відділу, довіреність №1 від 12.01.2010, дійсна до 31.12.2010;

відповідач (ПМП „Связьмонтаж”) – явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечив;

третя особа (Фонд комунального майна Севастопольської міської ради) –Пшенична С.В., начальник юридичного відділу КП СМР "Аррікон", довіреність б/н від 01.02.2010.

Суть спору:

Прокурор Севастопольської транспортної прокуратури звернувся до господарського суду міста Севастополя в інтересах держави в особі Комунального підприємства Севастопольської міської Ради „Аррікон” (далі –позивач) з позовом до Приватного малого підприємства „Связьмонтаж” (далі –відповідач) про стягнення заборгованості в розмірі 52435,26 грн., розірвання договору та зобов’язання звільнити займані приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням з боку відповідача умов Договору оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2008 в частині своєчасного внесення орендної плати. Зокрема, прокурор зазначає, що станом на 01.04.2010 у відповідача утворилась заборгованість по орендній платі і технічному обслуговуванню в сумі 52003,95 грн. Крім того, прокурор та позивач, вважаючи таке порушення істотним, просять розірвати Договір оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2008 та зобов’язати відповідача повернути орендоване майно.

Ухвалою від 22.04.2010 позовна заява прийнята до розгляду та порушено провадження у справі №5020-3/066.

У судових засіданнях 20.05.2010, 15.06.2010 в порядку частини третьої статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва.

Відповідач в порядку статті 59 Господарського процесуального кодексу України надав відзив на позов /арк. с. 41/, в якому, посилаючись на проведення податковою міліцією перевірки діяльності підприємства, вказує на неможливість погасити заборгованість через арешт коштів, що знаходяться на банківських рахунках ПМП „Связьмонтаж”.

У зв’язку з наявністю в матеріалах справи доказів часткового погашення відповідачем суми заборгованості в розмірі 30000,00 грн. (банківська виписка /арк. с. 45/), ухвалою суду від 21.06.2010 провадження у справі в частині стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 30000,00 грн. припинено.

У судове засідання 21.06.2010 відповідач явку уповноважених представників не забезпечив, хоча про дату, час і місце судового засідання повідомлений заздалегідь та належним чином (судове повідомлення /арк. с. 42/), про причини нез’явлення не сповістив.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін –це право, а не обов’язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки явка учасників процесу обов’язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Враховуючи зазначене, а також з метою дотримання встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України строків вирішення спору, суд визнав за можливе розглянути справу у відсутність відповідача.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення учасників судового процесу, суд –

встановив:

Відповідно до статті 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян і держави в судах у випадках, передбачених законом.

Статтею 36-1 Закону України „Про прокуратуру” передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, прокурор має право звертатися до господарського суду в інтересах держави.

У рішенні Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999 про офіційне тлумачення статті 2 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю або частково з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

Також вказаним рішенням Конституційного Суду України встановлено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтує в позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Тлумачення поняття „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” наведено в пункті 2 резолютивної частини наведеного рішення. Так, Конституційний Суд України вказує, що під поняттям „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах”, визначеним в частині другій статті 2 ГПК України, слід розуміти орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надані повноваження органу виконавчої влади.

Приписами статей 13, 41 Конституції України визначено, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до статей 142-143, 145 Конституції України, пунктів 3, 5 статті 16 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об’єктів, належить нерухоме майно, що є у власності територіальних громад, управління яким здійснюють відповідні територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах отриманих повноважень. Права органів місцевого самоврядування захищаються у судовому порядку.

За змістом частин першої, п’ятої статті 60 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, визначене відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, належить територіальним громадам сіл, селищ, міст та районів у містах.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, визначати в угодах та договорах умови використання об’єктів, що передаються у користування і оренду та ін.

Відповідно до пункту 1.2 Статуту Комунального підприємства Севастопольської міської Ради „Аррікон” (далі –Статут), засновником підприємства є територіальна громада міста Севастополя в особі Севастопольської міської Ради /арк. с. 33-35/.

При цьому, згідно з пунктом 2.2 Статуту, предметом діяльності Комунального підприємства Севастопольської міської Ради „Аррікон”, зокрема, є прийняття на баланс підприємства, передання на баланс інших підприємств будівель, будов, споруд, окремих приміщень нежитлового фонду, що є комунальною власністю згідно з розпорядженнями Севастопольської міської державної адміністрації, передання в оренду за рішенням власника; контроль за виконанням умов договорів оренди орендарями нежитлових будівель і приміщень, що є комунальною власністю, правильністю їхньої технічної експлуатації, використанням території, яка прилягає до цих будівель і приміщень, а також збирання орендної плати; контроль за своєчасністю внесення орендарями експлуатаційних зборів та орендної плати.

Статтею 10 Закону України „Про місце самоврядування в України” встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” державну політику у сфері оренди здійснюють: Кабінет Міністрів України, а також Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва –щодо державного майна; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, –щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим; органи місцевого самоврядування –щодо майна, яке перебуває в комунальній власності.

Таким чином, органом, який уповноважений здійснювати функції держави в сфері управління комунальним майном, є Севастопольська міська Рада, яка для здійснення цих функцій створила КП СМР „Аррікон”.

27.09.2008 між територіальною громадою м. Севастополя, від імені якої діє власник комунального майна на підставі оперативного управління (повного господарського відання), –Комунальне підприємство Севастопольської міської Ради „Аррікон” (орендодавець) та Приватним малим підприємством „Связьмонтаж” (орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна №525 /арк. с. 8-10/ (далі –Договір), відповідно до пункту 1.1 якого, з метою ефективного використання комунального майна та досягнення найвищих результатів господарської діяльності Орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду об’єкт нерухомого майна –складське приміщення літ. «Е»загальною площею 97,60 м2, склад літ. «Ж»загальною площею 39,10 м2, 1/2 частки складу літ. «О»площею 215,0 м2, навіс літ. «Н», навіс літ. «М», розчинний вузол літ. «З», мостіння I (площею 60,40 м2), розташований за адресою: м. Севастополь, вул. Токарева, буд. 9, яке знаходиться на балансі КП Севастопольської міської Ради „Аррікон”.

Об’єкт оренди використовується під розміщення виробничої бази та офісу (п. 1.2 Договору).

Об’єкт нерухомого майна належить Територіальній громаді м. Севастополя в особі Севастопольської міської Ради на праві комунальної власності (п. 1.3 Договору).

Розмір орендної плати визначається на підставі Рішення конкурсної комісії по оренді комунального майна. Амортизаційні відрахування і вартість послуг не зараховуються в орендну плату. В орендну плату не зараховуються витрати на комунальні та експлуатаційні послуги, а також сума компенсаційних витрат балансоутримувача на оплату за користування земельною ділянкою (п. 3.1 Договору).

Орендна плата –15289,00 грн. за перший місяць оренди та технічне обслуговування об’єкта оренди в сумі 26,69 грн. перераховуються Орендарем Орендодавцю не пізніше 20 числа поточного місяця (п. 3.2 Договору).

Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, що відповідає попередньому місяцю (п. 3.3 Договору).

У підпункті 4.4.3 пункту 4.4 Договору орендар зобов’язувався своєчасно вносити орендодавцю орендну плату, а також здійснювати інші платежі, пов’язані з використанням об’єкта оренди, у тому числі оплату комунальних та експлуатаційних послуг.

Договір набуває чинності з моменту підписання, але в будь-якому випадку не раніше дати погодження Договору Фондом комунального майна Севастопольської міської Ради і діє до 06.02.2010 (п. 7.1 Договору).

У випадку відсутності заяви однієї із сторін про припинення чи зміну умов договору протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах, котрі були передбачені договором. Орендар визнає, що заява про припинення чи зміну договору вважається отриманою Орендарем, якщо вона надіслана рекомендованим листом або цінним листом на адресу Орендаря, вказану в договорі (п. 7.2. Договору).

Зміна чи розірвання договору може мати місце за згодою сторін, якщо інше не визначено договором (п. 7.3 Договору).

Договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду на вимогу однією із сторін у випадку істотного порушення договору другою стороною і в інших випадках, встановлених договором або законом.

До істотних порушень договору сторони відносять порушення умов договору, визначених пунктами (підпунктами) 3.4, 3.5, 4.4.2-4.4.13, 6.1 Договору. До істотних порушень договору сторони відносять також проведення орендарем реконструкції, технічного переобладнання та інших поліпшень об’єкта оренди без письмової згоди орендодавця.

Сторони домовились, що порушення будь-якого з вищевказаних пунктів є достатньою підставою для розірвання договору (п. 7.4 Договору).

За умовами пункту 7.6 Договору, його дія припиняється внаслідок:

-          закінчення строку оренди, передбаченого договором;

-          рішення суду;

-          загибелі об’єкта оренди;

-          банкрутства Орендаря;

-          ліквідації Орендаря;

-          приватизації об’єкта оренди Орендарем;

-          дострокового розірвання договору;

-          відмови від договору однієї із сторін у випадках, визначених договором.

У випадку порушення строку внесення орендної плати, визначеного пунктом 3.2 даного Договору, Орендар сплачує на користь Орендодавця зверх збитків пеню в розмірі 200% від облікової ставки НБУ, котра діє в період, за який буде нараховуватись пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення (п. 8.5 Договору).

У випадку, якщо прострочення внесення орендної плати буде продовжуватись більше 30 календарних днів, орендодавець вправі вимагати, а орендар зобов’язаний сплатити на користь орендодавця зверх збитків 3% річних від простроченої суми за весь період прострочення (п. 8.6 Договору).

На підставі акту приймання-передачі від 27.09.2008 /арк. с. 12/ об’єкт оренди був переданий орендарю у тимчасове користування.

Згідно з додатковою угодою від 14.08.2009 /арк. с. 13/ розмір орендної плати до 31.12.2009 складав 13798,10 грн. в місяць. З 01.01.2010 розрахунок орендної плати поновлюється відповідно до умов договору оренди №525 від 27.09.2008.

Свої зобов’язання щодо внесення орендної плати відповідач виконував неналежним чином, в результаті чого станом на 01.04.2010 у нього перед Орендодавцем утворилась заборгованість по орендній платі в сумі 52003,95 грн.

Зазначене і стало причиною для звернення позивача до суду із даним позовом.

Суд вважає вимоги позивача такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Зважаючи на правовий статус об’єкта оренди (комунальне майно), застосуванню до спірних відносин сторін підлягають норми Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, а також норми спеціального законодавства в сфері оренди комунального майна, яким є Закон України „Про оренду державного та комунального майна”.

Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає зобов’язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 175 ГК України).

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 174 Господарського кодексу України та статтею 11 Цивільного кодексу України, зокрема, з договорів та інших правочинів (угод).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З наведеною нормою узгоджується стаття 283 Господарського кодексу України, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

До основних обов’язків орендаря стаття 18 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” відносить, серед іншого, обов’язок щодо внесення орендної плати своєчасно і у повному обсязі.

Підпунктом 4.4.3 пункту 4.4 Договору також встановлений обов’язок Орендаря своєчасно вносити Орендодавцю орендну плату, а також здійснювати інші платежі, пов’язанні з використанням об’єкта оренди, у тому числі оплату комунальних та експлуатаційних послуг.

При цьому, за змістом статті 19 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, орендар за користування об’єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Доказів погашення заборгованості по орендній платі та технічному обслуговуванню об’єкта оренди в розмірі 22003,95 грн. (52003,95-30000,00) відповідач суду не надав.

Перевіривши розрахунок орендної плати за спірний період /арк. с. 14/ з урахуванням здійсненої відповідачем часткової оплати в розмірі 30000,00 грн., суд визнав його правильним. Тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 22003,95 грн. підлягають задоволенню.

Звертаючись до суду з позовом, прокурором в інтересах позивача також заявлені вимоги про стягнення з відповідача пені в сумі 333,65 грн., 3% річних –97,66 грн.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

За приписами частини першої статті 193 Господарського кодексу України, статті 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного кодексу України унормовано, що якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За умовами Договору (пункт 3.2 Договору) орендна плата та плата за технічне обслуговування об’єкта оренди перераховуються Орендарем Орендодавцю не пізніше 20 числа поточного місяця.

В силу статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Як встановлено судом, станом на день прийняття рішення у справі обов’язок щодо перерахування орендної плати та плати за технічне обслуговування об’єкта оренди за спірний період відповідачем не виконаний, докази погашення заборгованості за вказаний період в матеріалах справи відсутні. Наведене дозволяє суду зробити висновок про порушення відповідачем зобов’язання щодо своєчасного і в повному обсязі внесення орендної плати та плати за технічне обслуговування.

За порушення зобов’язання щодо сплати орендної плати позивач просить стягнути з відповідача 3% річних в сумі 97,66 грн.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, зобов’язаний сплатити кредитору суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сторони у пункті 8.6 Договору домовились, що у випадку, якщо прострочення внесення орендної плати буде продовжуватись більше 30 календарних днів, орендодавець вправі вимагати, а орендар зобов’язаний сплатити на користь орендодавця зверх збитків 3% річних від простроченої суми за весь період прострочення.

Матеріалами справи підтверджено, що на 01.04.2010 прострочка орендаря щодо внесення орендної плати за лютий 2010 року продовжувалась більше 30 календарних днів, тому нарахування позивачем 3% за лютий 2010 року є правомірним. Водночас, з огляду на позовний період (з 01.01.2010 по 31.03.2010), прострочка внесення орендної плати за березень 2010 року становила менше 30 календарних днів, тому нарахування 3% річних за березень 2010 року є безпідставним.

Перевіривши розрахунок 3% річних суд зазначає, що, в основному, він здійснений з урахуванням вимог чинного законодавства, хоча і має певні недоліки у визначенні періодів прострочення. Так, орендну плату за лютий 2010 року орендар був зобов’язаний сплатити до 20.02.2010 включно (пункт 3.2 Договору), тому період прострочення по сплаті орендної плати за лютий 2010 року починається з 21.02.2010.

Зважаючи на викладене за розрахунком суду сума 3% складає 98,74 грн., а саме:

30804,99*3/100/365*39=98,74, де:

30804,99 грн. –сума заборгованості за січень-лютий 2010 року;

39 дн. –кількість днів прострочення (з 21.02.2010 по 31.03.2010).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, може виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

З огляду на відсутність такого клопотання, суд задовольняє позовні вимоги щодо стягнення 3% річних в заявленій позивачем сумі –97,66 грн.

Статтею 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися, серед іншого, неустойкою.

Визначення поняття неустойки (штрафу, пені) міститься у статті 549 Цивільного кодексу України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтею 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яка сплачується у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Відповідно до статті 231 цього Кодексу у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов’язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу. Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Статтями 1, 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996 №543/96-ВР (з наступними змінами і доповненнями) платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Із наведеними нормами узгоджується частина друга статті 551 Цивільного кодексу України. Так, розмір неустойки, предметом якої є грошова сума, встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 8.5 Договору, у випадку порушення строку внесення орендної плати, визначеного пунктом 3.2 даного Договору, Орендар сплачує на користь Орендодавця зверх збитків пеню в розмірі 200% від облікової ставки НБУ, котра діє в період, за який буде нараховуватись пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Позивач просить стягнути з відповідача пеню в сумі 333,65 грн.

Перевіривши розрахунок пені, суд зазначає, що він має такі ж недоліки, як і розрахунок 3% річних, а саме: позивачем неправильно визначений період заборгованості.

Тому суд здійснив власний розрахунок пені, що наведений нижче.

Період простроченняСума боргуКількість прострочених днівРозрахунок

21.02.2010-20.03.201030804,99

(борг за лютий)2830804,99*2*10,25/100/365*28=484,44

21.03.2010-31.03.201052003,95

(борг за лютий-березень)1152003,95*2*10,25/100/365*11=321,28

Всього:805,72

Отже, за розрахунком суду сума пені за спірний період складає 805,72 грн. (484,44+321,28).

Зважаючи на відсутність клопотання позивача та прокурора про вихід суду за межі позовних вимог, суд задовольняє позовні вимоги щодо стягнення з відповідача пені в заявленому розмірі –в сумі 333,65 грн.

Підсумовуючи викладене, з відповідача підлягає стягненню заборгованість в розмірі 22435,26 грн., з яких 22003,95 грн. –основний борг, 97,66 –3% річних, 333,65 –сума пені.

У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем обов’язків щодо оплати вартості користування орендованим майном протягом тривалого часу, прокурор та позивач вимагають розірвати договір оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2008 та зобов’язати орендаря звільнити орендоване майно і повернути його орендодавцю.

Суд вважає вимоги прокурора та позивача в цій частині такими, що підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірвано за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.

За змістом частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін в разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Підстави, коли наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, встановлені статтею 783 Цивільного кодексу України. Таке право наймодавець має у разі, коли наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; не приступив до проведення капітального ремонту (якщо обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача). Вказаний перелік підстав для розірвання договору найму на вимогу орендодавця є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Водночас, частиною 3 статті 26 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” унормовано, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Крім того, у пункті 7.3 Договору сторони домовились, що зміна чи розірвання договору може мати місце за згодою сторін, якщо інше не визначено договором.

Договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду на вимогу однією із сторін у випадку істотного порушення договору другою стороною і в інших випадках, встановлених договором або законом.

При цьому сторони домовились, що до істотних порушень договору сторони, зокрема, відносять порушення умов договору, визначених пунктами (підпунктами) 3.4, 3.5, 4.4.2-4.4.13, 6.1 Договору; порушення будь-якого з вищевказаних пунктів є достатньою підставою для розірвання договору (п. 7.4 Договору).

За умовами пункту 7.6 Договору, його дія припиняється внаслідок:

-          закінчення строку оренди, передбаченого договором;

-          рішення суду;

-          загибелі об’єкта оренди;

-          банкрутства Орендаря;

-          ліквідації Орендаря;

-          приватизації об’єкта оренди Орендарем;

-          дострокового розірвання договору;

-          відмови від договору однієї із сторін у випадках, визначених договором.

Як зазначено вище, порядок розірвання договорів визначений статтею 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України, розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Із цією нормою узгоджується стаття 11 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не дотримано встановленого порядку розірвання договору, оскільки докази, які б підтверджували надсилання відповідачеві пропозиції про розірвання договору, в матеріалах справи відсутні.

З цього приводу суд вважає за необхідне зауважити на такому.

Наведені та інші норми матеріального і процесуального права не передбачають будь-яких санкцій за недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку розірвання господарського договору. Тому саме по собі таке недодержання не тягне за собою наслідків у вигляді припинення провадження у справі.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів №1-2/2002) зазначає наступне.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Зокрема, частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб’єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб’єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Верховним Судом України з посиланням на вказане рішення Конституційного Суду України також зазначалося, що недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (постанова названого суду від 17.06.2008 №8/32пд).

Аналогічну позицію викладено у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.01.2010 №01-08/12.

Отже, відсутність пропозиції позивача про розірвання договору не є перешкодою для вирішення цього питання в судовому порядку та підставою для відмови у позові.

На думку суду, вимога про розірвання договору відповідає способам захисту цивільного права, визначеним частиною другою статті 20 Господарського кодексу України та пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.

Судом встановлений факт порушення відповідачем умов пункту 4.4.3 договору оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2008 щодо своєчасного внесення орендної плати, що відповідно до пункту 7.4 є істотним порушенням договору, а відтак, –і підставою для розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін (у даному випадку на вимогу позивача (КП Севастопольської міської Ради „Аррікон”).

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги про розірвання договору оренди суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частинами другою та третьою статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.

У разі розірвання договору зобов’язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов’язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.

Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.

Відповідно до пункту 6 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 №02-5/225 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності” державні та комунальні підприємства мають право звертатися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права.

Згідно з частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов’язку в натурі.

Наведеній нормі кореспондує стаття 20 Господарського кодексу України, частина друга якої також відносить до способів захисту прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів присудження до виконання обов’язку в натурі.

Частиною першою статті 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” визначено, що у разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Пунктом 4.4.13 Договору встановлений обов’язок Орендаря повернути орендоване майно при припиненні дії даного договору в належному стані протягом 30 календарних днів з дати припинення договору.

Зважаючи на те, що судом прийнято рішення про задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди, об’єкт оренди –нерухоме майно –складське приміщення літ. «Е»загальною площею 97,60 м2, склад літ. «Ж»загальною площею 39,10 м2, 1/2 частки складу літ. «О»площею 215,0 м2, навіс літ. «Н», навіс літ. «М», розчинний вузол літ. «З», мостіння I (площею 60,40 м2), розташований за адресою: м. Севастополь, вул. Токарева, буд. 9, –підлягає поверненню Комунальному підприємству Севастопольської міської Ради „Аррікон”.

Відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України державне мито в розмірі 309,35 грн. (224,35+85,00) та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі –236,00 грн. підлягають стягненню з відповідача в доход Державного бюджету України.

Керуючись статтями 49, 75, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

1.          Позов задовольнити повністю.

2.          Стягнути з Приватного малого підприємства „Связьмонтаж” (вул. Токарева, 9, м. Севастополь, 99003; ідентифікаційний код 23012030; п/р26005010047402 в ВАТ «ВТБ-Банк», м. Київ, МФО 321767) на користь Комунального підприємства Севастопольської міської Ради „Аррікон” (вул. Адмірала Октябрьського, 8, кв. 2, м. Севастополь, 99011; ідентифікаційний код 20711909; п/р26005945571701 в Кримській Республіканській філії АКБ «Укрсоцбанк», МФО 324010) заборгованість в розмірі 22435,26 грн. (двадцять дві тисячі чотириста тридцять п’ять грн. 26 коп.), з яких 22003,95 грн. –основний борг, 97,66 –3% річних, 333,65 – сума пені.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

3.          Розірвати Договір оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2006, укладений між Комунальним підприємством Севастопольської міської Ради „Аррікон” та Приватним малим підприємством „Связьмонтаж”, з дати набрання рішенням у цій справі законної сили.

4.          Зобов’язати Приватне мале підприємство „Связьмонтаж” (вул. Токарева, 9, м. Севастополь, 99003; ідентифікаційний код 23012030; п/р26005010047402 в ВАТ «ВТБ-Банк», м. Київ, МФО 321767) звільнити орендований за договором оренди нерухомого майна №525 від 27.09.2006 об’єкт нерухомого майна –складське приміщення літ. «Е»загальною площею 97,60 м2, склад літ. «Ж»загальною площею 39,10 м2, 1/2 частки складу літ. «О»площею 215,0 м2, навіс літ. «Н», навіс літ. «М», розчинний вузол літ. «З», мостіння I (площею 60,40 м2), розташований за адресою: м. Севастополь, вул. Токарева, буд. 9, та передати його Комунальному підприємству Севастопольської міської Ради „Аррікон” (вул. Адмірала Октябрьського, 8, кв. 2, м. Севастополь, 99011; ідентифікаційний код 20711909; п/р26005945571701 в Кримській Республіканській філії АКБ «Укрсоцбанк», МФО 324010) шляхом підписання акта приймання-передачі.

5.          Стягнути з Приватного малого підприємства „Связьмонтаж” (вул. Токарева, 9, м. Севастополь, 99003; ідентифікаційний код 23012030; п/р26005010047402 в ВАТ «ВТБ-Банк», м. Київ, МФО 321767) в доход Державного бюджету України (Державний бюджет, Ленінський район в м. Севастополі, п/р 31113095700007 в ГУ ДКУ у м. Севастополі, ОКПО 24035598, МФО 824509, код платежу 22090200) державне мито в розмірі 309,35 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

6.          Стягнути з Приватного малого підприємства „Связьмонтаж” (вул. Токарева, 9, м. Севастополь, 99003; ідентифікаційний код 23012030; п/р26005010047402 в ВАТ «ВТБ-Банк», м. Київ, МФО 321767) в доход Державного бюджету України (Державний бюджет, Ленінський район в м. Севастополі, п/р 31212264700007 в ГУ ДКУ у м. Севастополі, ОКПО 24035598, МФО 824509, код платежу 22050003) витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 236,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Суддя В.О. Головко

Рішення оформлено

і підписано в порядку

статті 84 ГПК України

29.06.2010.