Єдиний державний реєстр судових рішень ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.05.10 Справа № 2/24
Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. при секретарі Залицайло М.С., за участю представника позивача Кісика Б.М., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича компанія “Галичина”, м. Дрогобич до Відкритого акціонерного товариства “Нафтопереробний комплекс –“Галичина”, м. Дрогобич про визнання частини правочину недійсним
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича компанія “Галичина”, м. Дрогобич звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Відкритого акціонерного товариства “Нафтопереробний комплекс –“Галичина”, м. Дрогобич про визнання частини правочину недійсним.
Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 08.02.2010р. призначив розгляд справи на 02.03.2010р. Розгляд справи відкладався з підстав, зазначених в ухвалах суду, в судових засіданнях оголошувалась перерва. За клопотанням представників сторін строк вирішення спору був продовжений.
В судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задоволити. З приводу заявленого позову пояснив, що 01.01.2000р. між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди майна №228. В подальшому до даного договору додатковою угодою від 14.05.2001р. було внесено зміни, у зв’язку з чим оренда майна за цим договором була визначена сторонами як фінансова оренда (лізинг). 22 січня 2010р. відповідач повідомив позивача про припинення дії договору оренди майна. Внаслідок подання заяви про припинення дії договору, господарська операція з оренди згідно договору оренди майна втрачає ознаки фінансової оренди (лізингу), а відповідні пункти договору, які визначають договір як договір фінансової оренди (лізингу) суперечать чинному законодавству. Зокрема, п. 1.18.2 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлено вимоги, за умов дотримання яких лізинг (оренда) вважається фінансовим лізинговим. Однак, за час дії договору оренди майна строк, на який передані основні фонди (майно) за договором є меншим ніж необхідний строк, протягом якого це майно амортизується не менше 75% його вартості - амортизація орендованого майна склала 42,6% від первісної вартості. Також загальна сума орендних платежів склала 395522 грн. 68 коп., що менше первісної вартості орендованого майна –1886152 грн. 53 коп. Загальна сума лізингових платежів мала становити 1131691 грн. 20 коп., що менше 90% від звичайної ціни на такий об’єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, а майно, передане в оренду згідно умов договору, не було виготовлене за замовленням позивача та після закінчення дії лізингового договору може використовуватись іншими особами. У зв’язку з наведеними, просив суд визнати з 01.01.2010р. недійсним підпункт “а” пункту 1.1. додаткової угоди від 14.05.2001р. щодо визначення господарської операції по оренді основних фондів згідно договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. фінансовою орендою.
17.05.2010р. через канцелярію суду представником позивача подано заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив визнати частину договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. щодо визначення його як договору фінансової оренди, недійсною.
В судових засіданнях представник відповідача проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що позивачем не повернуто відповідачу основні фонди, які передані в користування згідно договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. та не виконано обов’язок з оплати орендної плати. Таким чином, позовну заяву подано передчасно.
Представникам сторін роз’яснено права та обов’язки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
1 січня 2000р. між позивачем (орендар) та відповідачем (орендодавець) було укладено договір оренди майна №228.
Відповідно до п. 1.1. договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. орендодавець передає, а орендар приймає в строкове, платне володіння та користування терміном на 10 років основні фонди Дочірнього підприємства “Нафтопереробний завод №1”, склад і вартість яких визначено відповідно до акту приймання-передачі основних фондів та акту оцінки, складеного станом на 01.01.2000р. на загальну суму 1886152 грн. 53 коп.
Пунктом 10.1. договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. встановлено, що цей договір діє з моменту підписання його та акту прийому-передачі майна і діє на протязі 10 років.
Факт передачі зазначеного майна та його перелік відображений в акті приймання-передачі майна, що передається в оренду згідно договору оренди майна №228 від 01.01.2000р., що підписаний уповноваженими представниками сторін.
14 травня 2001р. сторони уклали додаткову угоду до договору оренди майна №228 від 01.01.2000р., якою в п. 1.1. договору після слів “строкове платне володіння та користування” доповнили словами “на умовах фінансової оренди”, п. 6.5. договору виклали в наступній редакції: “Викупити орендоване майно на підставі окремої угоди між сторонами”, п. 10.4. договору виключили.
Згідно п. 10.6. договору оренди майна №228 від 01.01.2000р., в разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
22 січня 2010р. відповідач заявою за вих. №32/10-002 від 14.01.2010р. повідомив позивача про припинення дії договору у зв’язку з недоцільністю його пролонгації.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов’язань, є зокрема договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Частиною другої підпункту 1.18.2 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлено, що лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов: об’єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 відсотків його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними статтею 8 цього Закону, та орендар зобов’язаний придбати об’єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі; сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об’єкта лізингу; якщо у лізинг передається об’єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50 відсотків амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 відсотків від звичайної ціни на такий об’єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк; майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.
Згідно частини другою і сьомою ст. 292 ГК України, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний, при чому правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів. Частиною третьою статті 806 ЦК України визначено, що особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг”, фінансовий лізинг –це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно статті 2 цього Закону, відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Таким чином, саме пунктом 1.18.2 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначаються умови, за якими господарські операції за договором оренди можна вважати фінансовим лізингом (фінансовою орендою).
З огляду на вищевикладене, договір оренди майна №228 від 01.01.2000р. на дату його укладення не містив умови, які визначали його як договір фінансової оренди (лізингу) у відповідності до вимог частини другої підпункту 1.18.2 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.
Строк на який передані основні фонди (майно) за договором оренди майна №228 від 01.01.2000р., є меншим ніж необхідний строк, протягом якого це майно амортизується не менше 75% його вартості (у період дії договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. з 01.01.2000р. по 01.01.2010р. амортизація орендованого майна (основних фондів) склала 42,6% від первісної вартості).
Загальна сума орендних платежів за період дії договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. з 01.01.2000р. по 01.01.2010р. склала 395522 грн. 68 коп., що менше первісної вартості орендованого майна –1886152 грн. 53 коп. Загальна сума лізингових платежів за період дії договору з з 01.01.2000р. по 01.01.2010р. мала становити 1131691 грн. 20 коп., що менше 90% від звичайної ціни на такий об’єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк. Також майно, передане в оренду згідно умов договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. не було виготовлене за замовленням позивача та після закінчення дії лізингового договору може використовуватись іншими особами, крім останнього, виходячи з його технологічних та якісних характеристик.
Таким чином, визначення сторонами договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. як договору фінансової оренди, є таким, що суперечить вимогам чинного законодавства, а саме нормам пункту 1.18.2. статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У відповідності до вимог частини третьої статті 207 ГК України, виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до ч. 2 ст. 236 ЦК України, якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється, не встановлює винятків із правил частини першої статті 236 ЦК України.
Згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані поданими доказами та підлягають до задоволення повністю.
Слід також зазначити, що позивач не позбавлений права звернутися до відповідача-2 щодо врегулювання правового режиму земельної ділянки, на якій розташоване належне позивачу приміщення.
З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 16, 203, 204, 215, 217, 236, 509, 626, 806 ЦК України, ст.ст. 207, 292 ГК України, ст.ст. 1, 2 Закону України “Про фінансовий лізинг”, п. 1.18.2. статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 80, 82, 83, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд –
В И Р І Ш И В:
1. Позов задоволити.
2. Визнати частково недійсним п. 1.1. договору оренди майна №228 від 01.01.2000р. в частині щодо визнання його як договору фінансової оренди.
3. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства “Нафтопереробний комплекс –“Галичина”, м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82, Львівська область (ідентифікаційний код 00152388) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича компанія “Галичина”, м. Дрогобич, вул. Стрийська, 443, Львівська область (ідентифікаційний код 30084964) 85 грн. 00 коп. державного мита та 236 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
4. Наказ видати згідно ст. 116 ГПК України.
Суддя
Судове рішення № 10603714, Господарський суд Львівської області було прийнято 27.05.2010. Форма судочинства - Господарське, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні відомості про це судове рішення. Ми пропонуємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних охоплює повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити корисні відомості.
Це рішення відноситься до справи № 2/24. Організації, які зазначені в тексті цього судового документа: