Рішення № 10593185, 20.07.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20.07.10 р.                     Справа № 35/145пд                               

Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Попкова Д.О., суддів Мальцева М.Ю., Іванченкової О.М., при секретарі Кварцяній О.І., розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовною заявою Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області, ідентифікаційний код 34590782

до Відповідача: Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області, ідентифікаційний код 13479820

про: визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 не чинним, застосування наслідків недійсності правочину та зобов’язання повернути одержане на виконання договору

та за зустрічним позовом Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області, ідентифікаційний код 13479820

до Відповідача: Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області, ідентифікаційний код 34590782

про: визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 дійсним

за участю прокуратури Донецької області в інтересах держави в особі Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва „Української академії аграрних наук”

із залученням у якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні Позивача: Української академії аграрних наук, м. Київ, 00024360

за участю уповноважених представників (за первісним позовом):

від Позивача – Станчуляк Ю.В. (за довіреністю №141 від 06.07.2010р.);

від Відповідача - Скроботов Є.А. (за довіреністю б/н від 18.06.2010р.);

від Третьої особи – не з’явився;

Прокурор – Пономарьов А.О. (посвідчення № 2644)

Відповідно до вимог ст.4-4 ГПК України, п. 7 ч. 43 ст. 129 Конституції України судовий розгляд здійснювався з фіксацією у протоколах судових засідань, а з 14.07.2010р. – за допомогою засобів аудиозапису.

Згідно із ст.77 ГПК України судове засідання відкладалось з 18.06.2010р. на 22.06.2010р., з 22.06.2010р. на 30.06.2010р., з 30.07.2010р. на 07.07.2010р., у судовому засіданні 07.07.2010р. оголошено перерву до 13.07.2010р., а потім – до 14.07.2010р. з подальшим відкладання на 20.07.2010р. і оголошенням перерви у зв’язку із заявленим відводом членом колегії

СУТЬ СПРАВИ:

Держане підприємство „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски (далі – Позивач) звернулось до Господарського суду Донецької області з позовною заявою до Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета”, м. Ясинувата (далі – Відповідач) про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 недійсним.

В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на те, що спірний договір укладеного без прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України.

Нормативно свої вимоги Позивач обґрунтовує посиланням на ст.ст. 638-654 Цивільного кодексу України, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.05.2008р. №703-р .

Позивачем через канцелярію суду 17.07.2010р. надані додаткові письмові пояснення (а.с.а.с.31, 32), в яких зазначено, що за відсутністю відповідного рішення Кабінету Міністрів України сторони не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, що згідно ч. 2 ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України є беззаперечною підставою для визнання спірного договору недійсним, а також – додаткові документи для залучення до матеріалів справи (а.с.а.с.46-60).

Заявами від 30.06.2010р. (а.с.72) та 07.07.2010р. (а.с.73-76) Позивач повідомив про відмову від позову та необхідність припинення провадження у справі, а заявою, наданою 09.07.2010р. (а.с.а.с.87, 88), посилаючись на ст. 216 Цивільного кодексу України просив зобов’язати Відповідача протягом 7 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили повернути Позивачеві майно, отримане за спірним договором.

Посилаючись на перебування керівника Позивача, який підписав позов, на лікарняному, заявою від 13.07.2010р. представник Позивача вимагав залишення позову без розгляду (а.с.89).

Заявою від 12.07.2010р. (а.с.а.с.91, 94) Позивач змінив предмет позову, вимагаючи визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 не чинним, застосування наслідків недійсності правочину та зобов’язання Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета” повернути Державному підприємству „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” у натурі все, що це підприємство одержало на виконання договору №12-14/141 від 30.03.2010р., а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а також – зобов’язання Позивача повернути Відповідачеві все отримане на виконання спірного договору.

Заявою від 14.07.2010р. (а.с.106) Позивач відкликав вказані вище заяви про відмову від позову та залишення позову без розгляду, наполягаючи на прийнятті поданої заяви про зміну предмету позову.

Крім того, Позивачем 09.07.2010р. було подане клопотання про забезпечення позову у вигляді встановлення заборони Відповідачеві виконувати всі дії, пов’язані з виконанням спірного договору, у тому числі – використовувати земельні ділянки, приміщення та сільськогосподарську техніку (а.с.а.с.85,86)

Відповідач 18.06.2010р. надав відзив (а.с.а.с.36-38), яким проти позову заперечив, посилаючись на те: що Закон України „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу” і Статут Позивача не передбачають обов’язкового погодження з Кабінетом Міністрів України договорів, як це передбачено Розпорядженням КМУ від 07.05.2008р. №703-р, яке не підлягає застосуванню, оскільки у розумінні ст. 52 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” не є актом нормативного характеру; Цивільний та Господарський кодекс України не передбачають судового захисту прав у вигляді визнання договору не чинним; Позивачем не доведено передбаченого ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України виключного переліку підстав для визнання спірного договору недійсним.

Відповідачем було заявлено клопотання (а.с.35) в порядку ст. 38 Господарського процесуального кодексу України про витребування статуту Позивача, який був наданий останнім (а.с.а.с.46-60), а також клопотання про призначення судової економічної експертизи задля встановлення фактичного обсягу витрат, розрахунків та майна сторін, здійснених та переданих за спірним договором (а.с.а.с.33, 34).

Клопотанням від 14.07.2010р. (а.с.а.с.99, 100) Відповідач просив залучити до участі у справу у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Національну академію аграрних наук України, на чому також наполягала остання в своєї факсограммі від 14.07.2010р. № 11.1-5/45 (а.с.а.с.101, 102). Клопотанням від 14.07.2010р. (а.с.103) Відповідач, посилаючись на укладену із Позивачем третейську угоду (а.с.104) просив припинити провадження у справі про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 недійсним.

20.07.2010р. Відповідач звернувся із зустрічним позовом від 20.07.2010р. (а.с.а.с.137-144) до Держаного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 дійсним, вмотивований його виконанням, ухиленням від нотаріального посвідчення та приписами ст. 220 Цивільного кодексу України. Ухвалою від 20.07.2010р. зустрічний позов прийнятий судовою колегією до спільного розгляду із первісним.

Листом від 01.06.2010р. №05/1-03-10 (а.с.71) прокуратура Донецької області в порядку ст. 29 Господарського процесуального кодексу України повідомила про свій вступ у справу для захисту інтересів держави в особі Позивача.

Листом від 07.07.2010р. №05/1-03-10 (а.с.а.с.77, 78) Прокурор наполягав на недійсності спірного договору у зв’язку із порушенням вимог розпорядження КМУ від 07.05.2008р. №703-р та просив не приймати відмови від позову і розглянути справу по суті.

Ухвалою суду від 14.07.2010р. задоволено клопотання Відповідача - Українську академію агарних наук залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог не предмет спору, на стороні Позивача (далі – Третя особа)

Третя особа факсограмою від 14.07.2010р. №11.1-5/45 (а.с.а.с.106, 107) повідомила про погодження нею спірного договору, вказуючи на те, що визнання його недійсним не відповідає інтересам держави в особі Української академії агарних наук.

Представники учасників справи у судовому засіданні 20.07.2010р. підтримав свою позицію, а саме:

- Позивач наполягав на розгляді справи в контексті вимог заяви про зміну предмету позову від 12.07.2010р. (а.с.а.с.91, 94);

- Відповідач наголошував на необхідності припинення провадження у справі з огляду на третейську угоду та задоволення вимог зустрічного позову;

- Третя особа у судове засідання представника не направила;

- Прокурор наполягав на визнанні спірного договору недійсним і заперечував проти задоволення зустрічного позову.

Крім того, представники Позивача і Відповідача наголошували на необхідності відкладання розгляду справи у зв’язку із неявкою представника Третьої особи.

Суд вважає за можливе розглянути спір за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, відхиляючи, таким чином, усні клопотання Позивача та Відповідача про відкладання розгляду справи через відсутність Третьої особи, оскільки за змістом ст. 77 Господарського процесуального кодексу України перешкодою до вирішення справи може вважатися лише відсутність представника позивача або відповідача і неможливість вирішення справи без їх участі, тоді як в розглядуваному випадку Українська академія агарних наук не є стороною у розумінні ст. 21 цього Кодексу, а лише третьою особою, і зібраних по справі документів цілком достатньо для вирішення спору.

Вислухавши представників учасників справи, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія

ВСТАНОВИЛА:

30.03.2010р. між Позивачем (Сторона 1) та Відповідачем (Сторона 2) був укладений та погоджений Українською академією аграрних наук договір про спільну діяльність (а.с.а.с. 8-13), згідно умов п. 1.1. якого сторони зобов’язалися шляхом об’єднання своїх зусиль, майна та матеріально-технічних ресурсів, приналежних на відповідних правових засадах, у рамках чинного законодавства та відповідно до своїх статутів та за згодою Української академії аграрних наук спільно діяти для досягнення спільної господарської мети без створення окремої юридичної особи, як то:

- проведення сільськогосподарських робіт з вирощування озимої пшениці та інших культур сільськогосподарського призначення;

- проведення досліджень, спрямованих на використання науково-дослідницьких робіт, апробації та впровадження новітніх технологій;

- ведення рослинництва по наступним культурам: озима пшениця, ячмінь, соняшник, та іншим зерновим і технічним культурам;

- ведення тваринництва, у тому числі – розведення свиней;

- підвищення ефективності ведення сільськогосподарського виробництва та сприяння проведенню науково-дослідних робіт, раціонального використання та охорони земель, збереження і відтворення їх родючості;

- зменшення сукупних витрат матеріально-технічних та інших ресурсів для отримання максимального прибутку.

Серед визначених розділом 2 договору взаємних обов’язків сторін визначено зобов’язання узгоджувати напрями та структуру господарської діяльності Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” для поєднання науково-дослідної діяльності з господарською, підвищувати товарність і рентабельність виробництва та рівень оснащення виробничої і наукової бази.

Положеннями п.3.1. на Сторону 1 покладені обов’язки:

- передати для спільного використання у сумісній діяльності необхідні земельні ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 5364,1843га (перелік, план і площі земельних ділянок надаються окремими додатком №1 до цього договору, який є його невід’ємною частиною); виробничі приміщення, необхідні для ведення спільної діяльності, а саме: гаражі, токи, ремонтні майстерні і т.д. (перелік виробничих приміщень надається окремими додатком №2 до цього договору, який є його невід’ємною частиною); сільськогосподарську техніку, знаряддя по обробці ґрунту та обладнання для зберігання і переробки зерна (перелік сільськогосподарської техніки надається додатком №3 до цього договору, який є його невід’ємною частиною) – п. 3.1.1.

- нести витрати, передбачені цим договором, що виникають в результаті виконання своїх обов’язків по сумісній діяльності в межах свого внеску - п. 3.1.2., який згідно умов п. 6.1. оцінений сторонами в сумі 1322899грн. на 2010р. із орієнтовною часткою у спільній діяльності у розмірі 10%.

Відповідно до п. 4.1. договору про спільну діяльність серед обов’язків Відповідача у тому числі визначено:

- здійснювати виробничий процес, забезпечивши його необхідними машинно-тракторними агрегатами, технічним обладнанням, інвентарем, паливно-мастильними матеріалами, насіннєвим матеріалом, добривами, засобами захисту рослин та відповідними спеціалістами і працівниками, що за змістом п. 6.2. договору у сукупності із професійними знаннями, навичками та вмінням, діловою репутацією та діловими зв’язками становить внесок Сторони 2, оцінений планово у сумі 11906091грн. на рік із орієнтовною часткою у спільній діяльності у розмірі 90%;

- утримувати в технічно справному стані приміщення та техніку, для цих цілей проводити поточний і капітальний ремонт;

- капітальний ремонт та поліпшення майна, переданого в спільну діяльність, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, здійснюється Стороною 2 зі згоди Сторони 1 на підставі додаткової угоди, в якій зазначені види робіт та їх вартість; у випадку закінчення терміну дії цього договору або його дострокового розірвання Сторона 1 зобов’язана компенсувати Стороні 2 кошти в межах вартості цих поліпшень;

- сформувати штат з відповідних спеціалістів з залученням до нього необхідних співробітників Сторони 1, а Сторона 1 за згодою Сторони 2 зобов’язується в тримісячний строк привести у відповідність свій штат згідно з тими функціями, які залишаються за нею, і надалі вносити всі зміни до штату тільки після узгодження зі Стороною 2;

- нести витрати, передбачені цим договором, що виникли в результаті виконання своїх обов’язків по спільній діяльності в межах свого внеску (частки).

Згідно визначеного сторонами у розділі 5 спірного договору порядку ведення спільних справ керівництво спільною діяльністю за договором, ведення бухгалтерського обліку, прийому на роботу спеціалістів, виконання програми робіт тощо, а також ведення спільних справ доручається Відповідачу (п. 5.3.), який згідно довіреності (п.5.4.) є повноважним представником Позивача та здійснює всі необхідні юридичні дії для досягнення поставлених за цим договором цілей (п.5.5.).

Положеннями п.п. 5.9, 5.10 та 5.11. для Позивача впродовж дії договору встановлені наступні обмеження: не займатися без згоди Відповідача будь-якою іншою виробничою та комерційною діяльністю за межами договору; не приймати рішення без попереднього узгодження Сторони 2 про ліквідацію або реорганізацію у будь-який спосіб; не має права відчужувати у будь-який спосіб на користь третіх осіб, зокрема передавати в оренду, майно, передане у спільне використання, без попереднього узгодження зі Стороною 2, яка має першочергове право на оренду або придбання у власність майна, переданого у спільне використання.

Відповідно до умов п.п. 5.12., 5.13. спірного договору встановлено, що Сторона 2 проводить розрахунок зі Стороною 1 за використання в спільній діяльності земельних ділянок згідно додатковою угоди до цього договору в сумі 1322899грн. в рік для відновлення родючості ґрунту, проведення природоохоронних заходів, тощо, які (грошові кошти) перераховуються Стороною 2 на рахунок Сторони 1.

Згідно умов п. 7.1. майно, набуте в результаті спільної діяльності, вироблена продукція, а також інше майно, створене або придбане за рахунок коштів від спільної діяльності Сторін, складає їх спільну власність. Внесене сторонами майно, якими вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах сторін. При цьому, відповідно до п. 7.3. договору право використання майна Сторони 1, яке використовується у спільній діяльності, надається Стороні 2.

Розділом 8 договору визначені умови розподілу результатів спільної діяльності – доходів на відшкодування витрат кожної сторони, а прибутку – пропорційно участі. Положення розділу 9, присвяченого питанням спільних витрат і збитків сторін за договором, містять п. 9.3., згідно якого при передачі в спільну діяльність земель та частини майна в 2010р. вартість незавершеного виробництва компенсується Стороні 1 Стороною 2 на підставі договору, до якого також включаються умови розрахунку по насінних репродукціях, по факту отримання врожаю 2010р. та його реалізації до 01.10.2010р., та п.9.4., що передбачає передачу поголів’я свиней на підставі окремого договору купівлі-продажу.

Умовами п.11.1. передбачено, що цей договір вважається укладеним після його підписання Сторонами та набирає чинності з моменту його погодження Українською академією аграрних наук, а також реєстрації договору у податковій інспекції за місцем знаходження Сторони 2, з якого (моменту) строк дії п. 11.2 визначається по 31.12.2010р. із автоматичною пролонгацією на 15 років за відсутності претензій у Сторін один до одного і письмового повідомлення про порушення договору.

На виконання обов’язків Позивача сторонами були підписані додатки до спірного договору, які згідно п. 13 останнього є його невід’ємною частиною:

- №1 (а.с.а.с.14-16), відповідно до якого Позивач передав, а Відповідач прийняв вказані земельні ділянки згідно визначеною схеми розташування (а.с.17), загальною площею 5342,2га;

- № 2 (а.с.а.с.18-21), відповідно до якого Позивач передав, а Відповідач прийняв вказані виробничі приміщення та споруди первинною вартістю 8855857,5грн.;

- № 3 (а.с.а.с.22-28), відповідно до якого Позивач передав, а Відповідач прийняв вказану сільськогосподарську техніку, знаряддя та обладнання (у тому числі – трактори і автомобілі) загальною первинною вартістю 3114341,11грн.

Відповідно до п.п.1.3., 2.1., 2.2., 3.1.- 3.3. Статуту Позивача (а.с.а.с.46-60), останній є юридичною особою – державним підприємством (Господарством), діючим на основі державної форми власності відповідно до, у тому числі, Законів України „Про наукову та науково-технічну діяльність” „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України , галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу”, Цивільного та Господарського кодексів України, Статуту Академії і безпосередньо підпорядкований Донецькому інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук. Метою створення Позивача визначено організаційно-господарське забезпечення науково-дослідним установам Академії умов для проведення досліджень, випробовувань і доопрацювання наукових розробок, їх апробації, проведення виробничої перевірки і впровадження їх у виробництво та іншої господарської діяльності.

Пунктом 3.6. Статуту передбачено, що економічної основою діяльності Позивача є державна власність України на основні засоби, інше майно, закріплене Академією за Господарством, а також землі Академії, які надані Позивачу згідно з державним актом на право постійного користування.

Положеннями п.п.4.2. та 4.8. Статуту відносно земельних ділянок Позивача, переданих державою у постійне користування, та майна – у безстрокове безоплатне користування Академії, встановлено їх використання у відповідності до законодавства України, а також Статуту Академії тощо. При цьому передача в оренду земельних ділянок, які знаходяться у постійному користуванні Позивача, не допускається.

Згідно п. 4.17. Статуту відчуження нерухомого майна Позивача, що перебуває у віданні Академії, здійснюється лише з дозволу президії Академії в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Продаж основних засобів, що належать Господарству, здійснюється лише на конкурсних засадах.

З урахуванням викладеного Позивач, зважаючи на заяву від 12.07.2010р. (а.с.а.с.91, 94) остаточно вимагає визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 не чинним, застосування наслідків недійсності правочину та зобов’язання Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета” повернути Державному підприємству „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” у натурі все, що це підприємство одержало на виконання договору №12-14/141 від 30.03.2010р., а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, і встановлення аналогічних обов’язків з повернення для Позивача по відношенню до Відповідача.

Відповідач проти позову заперечує з підстав, викладених у наданому 18.06.2010р. відзиві (а.с.а.с.36-38), а клопотанням від 14.07.2010р. (а.с.103), посилаючись на укладену із Позивачем третейську угоду (а.с.104), згідно п. 1 якої сторони у справі 14.07.2010р. дійшли згоди передати на розгляд постійно діючого Третейського суду при товарній біржі Всеукраїнський центр нерухомості „АОС-ГРУП”, який розташований за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, б. 60, спір за позовом Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” до Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета” про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 недійсним, що розглядається Господарським судом Донецької області, справа №35/145пд, просив припинити провадження у справі.

Крім того, посилаючись на виконання спірного договору та ухилення від його нотаріального посвідчення, Відповідач у прийнятому до спільного провадження зустрічному позові (а.с.37) наполягає на визнання означеного договору дійсним відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України.

Прокурор листом від 07.07.2010р. №05/1-03-10 (а.с.а.с.77, 78) наполягає на визнанні недійсним спірного договору.

Третя особа факсограмою від 14.07.2010р. №11.1-5/45 (а.с.а.с.106, 107) повідомила про погодження нею спірного договору, вказуючи на те, що визнання його недійсним не відповідає інтересам держави в особі Українську академії агарних наук.

Розпорядженням заступника голови Господарського суду Донецької області від 15.07.2010р. справу передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Попкова Д.О., суддів Мальцева М.Ю. та Іваненкової О.М.

Суд розглядає справу в контексті вимог Позивача, викладених у заяві від 12.07.2010р. (а.с.а.с.91, 94), оскільки згідно ст. 22 Господарського процесуального кодексу України до прийняття рішення по справі останній управнений змінювати предмет позову, не приймаючи до уваги заяви про відмову від позову та про залишення його без розгляду через їх відкликання згідно заяви від 14.07.2010р. (а.с.106), а також (розглядає) з урахуванням вимог Відповідача, викладених у зустрічному позові (а.с.а.с.137-144).

Судова колегія відхиляє клопотання Відповідача про припинення провадження у справі з підстав укладеної 14.07.2010р. третейської угоди, оскільки за її змістом сторони дійшли згоди про передачу на вирішення третейського суду спору про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 недійсним, тоді як розглядуваний спір з урахуванням прийнятої судом заяви в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, полягає у визнанні цього договору не чинним із застосуванням реституційних наслідків по відношенню до Відповідача на користь Позивача. Отже, неспівпадіння розглядуваного спору із спором, щодо якого є третейська угода, унеможливлює застосування п. 5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає необхідність укладання третейської угоди саме відносно даного (розглядуваного) спору. Крім того, в межах цієї ж справи судом розглядається і зустрічний позов про визнання спірного договору дійсним, питання відносно якого також не охоплюється згаданою третейською угодою.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги Позивача до Відповідача такими, що підлягають частковому задоволенню, тоді як у задоволенні зустрічного позову має бути відмовлено, враховуючи наступне:

З огляду на матеріали справи та зміст остаточних позовних вимог, сутність розглядуваного спору за первісним позовом полягає у визнанні спірного договору не чинним та застосуванні реституційних наслідків.

Відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності (доведеності належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами) наступної сукупності умов:

-          наявність у Позивача певного суб’єктивного права або інтересу;

-          порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем;

-          належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства), і відсутність будь-якої з них унеможливлює задоволення позову.

Наразі, за висновком суду, визначений Позивачем предмет позову за першою немайновою вимогою полягає у встановленні у судовому порядку юридичного факту про те, що оспорюванний договір не є чинним, адже за змістом ч. 2 ст. 631 Цивільного кодексу України чинність договору визначається моментом його укладання, який в свою чергу, ст.ст. 638, 640 цього Кодексу пов’язаний із з’ясуванням досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами та вчинення інших дій, передбачених законодавством для відповідного виду договорів.

Слід зауважити, що суд, як орган державної влади за змістом ч. 2 ст. 19 Конституції України, здійснюючи функцію правосуддя, зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказаний принцип у повній мірі стосується і способів судового захисту, які можуть бути вжиті судом, що кореспондується із приписами ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Однак, діюче законодавство не передбачає визнання договору не чинними – відповідна обставина може бути лише предметом судової оцінки та встановлювальним у мотивувальній частині рішення фактом. Аналогічний підхід до застосування способу судового захисту у вигляді встановлення юридичного факту запроваджено Верховним Судом України у постанові від 20.02.2007р. у справі за позовом ТОВ "Поліс-Плюс" до ТОВ "ВП "Укрметал", ТОВ "Укрресурс" про визнання добросовісним набувачем та визнання договору недійсним (розміщена в Інформаційно-пошуковій базі „ЛІГА”).

Виходячи з правової позиції Вищого господарського суду України, викладеної в п. 3 Інформаційного листа „Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року” від 13.08.2008р. N 01-8/482, неналежність обраного способу захисту зумовлює відмову у задоволені позову.

Відтак, суд відмовляє у задоволені позовної вимоги за первісним позовом про визнання спірного договору не чинним через її юридичну неспроможність.

Щодо решти позовних вимог первісного Позивача позиція судової колегії полягає у такому:

Відповідно до вимог ч.2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 1 ч.3 ст. 129 Конституції України суд та відповідно суддя управнений здійснювати повноваження з відправлення правосуддя виключно на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно із п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд управнений з власної ініціативи визнавати недійсним повністю пов’язаний із предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Приймаючи до уваги, що розглядувані позовні вимоги про застосування реституційних наслідків за змістом ст. 216 Цивільного кодексу України ґрунтуються на незаконності договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141, останній є таким, що пов’язаний із предметом спору, а відтак – може бути визнаний судом недійним з власної ініціативи (повнію або частково) у разі встановлення невідповідності закону.

Таким чином, суд в порядку п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України уповноважений за наявністю відповідних підстав визнати недійсним укладений між Позивачем та Відповідачем договір про спільну діяльність, незалежно від наявності укладеної третейської угоди від 14.07.2010р., оскільки:

- реалізації повноважень суду за п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України за змістом останнього не покладена у залежність від наявності або відсутності третейської угоди;

- питання про застосування третейської угоди може вирішуватися, якщо вона охоплює сутність відповідного спору, визначену предметом позову, тоді як у даному випадку питання недійсності спірного договору як позовна вимога не розглядається – воно лише пов’язано із предметом спору.

Висновок суду щодо можливості визнання договору, пов’язаного із предметом спору, недійсним з власної ініціативи узгоджується і з позицією Верховного Суду України, сформульованою в Постановах від 25.02.2002р. та від 20.01.2004р. (а.с.а.с.145-150)

Як зазначено в абз. 3 п. 1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111, вирішуючи питання про недійсність угоди, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсним і настання відповідних правових наслідків. З огляду на це предметом судового дослідження є питання відповідності розглядуваного договору про спільну діяльність, вимогам відповідного законодавства, що регламентує правовідносини у цій сфері.

При цьому, враховуючи правову позицію Верховного суду України, викладену в абз. 3 п. 2 Постанови Пленуму „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” від 6 листопада 2009 року N 9, оцінка законності договору здійснюється судом з урахуванням законодавства, що діяло на момент вчинення відповідних дій, що у повній мірі узгоджується із встановленим ст. 58 Конституції України загальним правилом про заборону ретроспективної дії законів та інших нормативно-правових актів (зворотна дія у часі).

Згідно ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов’язання виникають зокрема з договорів. Аналогічні положення встановлені і в ст.ст. 173-175 Господарського кодексу України.

Зважаючи на статус сторін, предмет зобов’язань за договором про спільну діяльність (спірний договір) та характер правовідносин, останні, згідно ст.ст.1-3 Господарського кодексу України регламентуються його положеннями та іншими актами законодавства, зокрема – Цивільним кодексом України, Законом України „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України , галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу”, Земельним кодексом України тощо, у світлі яких судом і розглядається питання законності договору.

За змістом ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину, яким у розумінні ч. 2 ст. 202 Кодексу є спірний договір, є недодержання в момент його вчинення вимог ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Аналізуючи зміст договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 судова колегія дійшла висновку про його змішану правову природу, що само по собі не заборонено, адже передбачено ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України. Зважаючи на положення зазначеної норми у розглядуваному випадку суд має дати оцінку законності змісту спірного договору в контексті вимог законодавства, що регламентує кожний вид угоди, що містить у собі спірний змішаний договір. Аналогічної позиції дотримується і Вищий господарський суд України, що вбачається із змісту п. 16 Роз’яснення „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. № 02-5/111.

Так, зважаючи на передбачене: п. 1.1. договору об’єднання сторонам своїх зусиль та приналежних майна і ресурсів задля досягнення певної мети; п. 5.3. – керівництво спільною діяльністю та ведення спільних справ; п.п. 6.1., 6.2. – внески сторін та їх частки у спільній діяльності: п. 7.1. – встановлення режиму спільного майна; розділом 8 – розподіл результатів спільної діяльності тощо зазначений договір містить у собі елементи договору про спільну діяльність у вигляді простого товариства, що підпадає під регулювання норм глави 77 Цивільного кодексу України.

При цьому, у світлі передбаченого п. 2.1. договору обов’язку Позивача узгоджувати із Відповідачем напрями та структуру своєї господарської діяльності, п. 4.1. – штатної кількості працівників, та наданих п.п. 5.4., 5.5. повноважень здійснювати від імені державного підприємства необхідні юридичні дії в сфері спільної діяльності, мета якої охоплює статутну мету створення Позивача, а п. 5.9. – і обмежувати можливість здійснення будь-якої господарської діяльності за межами договору, елемент наявної у розглядуваному договорі угоди про спільну діяльність включає в себе і організаційно-господарські зобов’язання у сторін у розумінні ст. 176 Господарського кодексу України.

Водночас, запровадження положеннями п.п. 5.12. – 5.14 договору обов’язку Відповідача здійснювати на користь Позивача платежі за використання земельних ділянок, права якого (використання) за змістом п. 7.3. впродовж дії договору надається лише Малому приватному виробничо-комерційному підприємству „Бета”, дозволяє у світлі приписів ст. 1 Закону України „Про оренду землі”, яка містить визначення оренди, вказуючи у якості її обов’язкових ознак відплатний характер за надану можливість користуватися земельною ділянкою, вбачати елементи правовідносин, притаманних саме оренді землі.

Дійсно, спільна діяльність за своєю природою не передбачає можливості отримувати майнових переваг (вигоди, доходів тощо) одного учасника за рахунок іншого, тоді як згадані платежі не можуть бути віднесені до передбаченого ст. 1137 Цивільного кодексу України обов’язку учасників фінансувати спільні витрати на утримання майна, оскільки ці платежі здійснює лише Сторона 2 і їх розмір є фіксованою сумою на рік, яка не може бути визначена для витрат спільної діяльності (відносно яких встановлений лише принцип пропорційності між участю у фінансуванні та розміром частки), але цілком характерною у орендних правовідносинах (є, навіть, істотною умовою) згідно ч. 1 ст. 15 Закону України „Про оренду землі”.

Поряд із цим, встановлення п. 4.1. спірного договору обов’язків Відповідача задля утримання в технічно справному стані переданих приміщень та техніки, виключне право на користування якими за п. 7.3. знову ж таке надане Малому приватному виробничо-комерційному підприємству „Бета”, проводити поточний і капітальний ремонт майна, а також здійснення поліпшень за згодою Сторони 1 із закріпленням обов’язку останньої компенсувати вартість такого капітального ремонту та поліпшень у разі неможливості їх відокремити від майна, не може бути віднесено до спільних витрат сторін на утримання у розумінні ст.1137 Цивільного кодексу України, але цілком характерно для орендних правовідносин щодо такого майна у світлі прав та обов’язків наймача (орендодавця), передбачених ст.ст. 776, 778 цього Кодексу та ч.ч. 1, 2, ст. 18-1 і ч.2 ст. 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” (застосування якого є доречним, оскільки передане Позивачем майно є держаною власністю).

Правильність висновку суду про наявність у розглядуваному договорі елементів оренди (найму) підтверджується також встановленим п. 5.11. договору переважним правом Відповідача на оренду та придбання майна, переданого у спільну діяльність, оскільки таке переважне право як право саме наймача, яке не притаманне правовідносинам учасників спільної діяльності, закріплене ст. 777 Цивільного кодексу України.

Судова колегія зауважує, що в контексті вимог ст. 235 Цивільного кодексу України спроби приховати у правовідносинах із спільної діяльності елементи угод з оренди земельних ділянок, рухомого та нерухомого майна, не перешкоджає можливості застосування до таких прихованих угод норми відповідного законодавства, яке їх регулює.

Встановивши означенні елементи угод різної правої природи, які містить спірний договір, суд дійшов висновку про невідповідність його вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України, що є достатньою підставою для визнання такого договору недійсним в цілому в порядку ст. 215 цього Кодексу, з огляду на таке:

-по-перше, правовідносини із спільної діяльності, у яких за змістом ч. 1 ст. 1130 вказаного Кодексу учасники зобов’язуються діяти не на користь один одного, а для спільної мети, що унеможливлює їх (учасників) перебування у статусі кредитора та боржника по відношенню один до одного щодо передачі (внесків) у розумінні ст. 509 Цивільного кодексу України (ніхто не зобов’язаний перед іншим, адже дії вмотивовані загальним бажанням досягти спільного результату, який і розподіляється в подальшому), в принципі є несумісними із відплатними за своєю природою (один отримує дохід безпосередньо за рахунок іншого, а не спільних дій) правовідносинами з оренди, визначеними загальними положеннями ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України. Означена несумісність правової природи означених елементів угод, наявних у спірному договорі, зумовлює його первісну юридичну неможливість виконання як договору саме про спільну діяльність – тобто неможливість настання обумовлених правових наслідків у розумінні ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України.

- по-друге, навіть виключно сукупність положень спірного договору, які можуть бути віднесені до угоди про спільну діяльність, містить порушення вимог законодавства. Так, згідно ст. 1133 Цивільного кодексу України визначеність розміру вкладів кожної із сторін має істотне значення для договору такого виду, оскільки, серед іншого, з їх співвідношенням приписи ст.ст. 1137 та 1139 цього Кодексу встановлюють порядок відшкодування витрат і збитків та розподілу прибутків. Втім, відносно визначення розміру внеску Позивача, а отже і його частки у збитках (витратах) та прибутку, положення договору містять розбіжності – п. 3.1.1. площа земельних ділянок, що мають передавати визначається розміром 5364,1843га, а у згаданому в цьому ж пункті додатку № 1 до договору, який є його невід’ємною частиною, вказується 5342,2га. Більш того, загальний розмір внеску Сторони 1 в спільну діяльність оцінений в п. 6.1. сумою 1322899грн., тоді як загальна вартість переданих будівель, споруд, техніки і обладнання за змістом додатків №№2 і 3 встановлена сторонами у сумі 11970198,61грн., що навіть без урахування неоціненої сторонами вартості переданого користування земельними ділянками перевищує розмір внеску Сторони 2 за змістом п. 6.2. договору. При такому співвідношенні розміру здійсненого Стороною 1 внеску та розміром визначеного (адже до матеріалів справи не надано жодних доказів фактичного здійснення) внеску Сторони 2 очевидно існує невідповідність встановленого співвідношення часток сторін – 10%/90% - у витратах та прибутку згідно вказаного вище ст.ст. 1137 і 1139 правилу пропорційності до розміру внеску, яке (правило) підлягає беззаперечному застосуванню, оскільки втілює передбачений п.6 ст. 1 Цивільного кодексу України принцип цивільного законодавства – справедливості та розумності.

-по-третє, визначена умовами розглядуваного договору організаційно-господарська складова, яка покладає у залежність від позиції Відповідача можливість Позивача самостійно визначати напрями і структуру своєї господарської діяльності (абз. 1 п. 2.1.), формувати свій штат (абз.5 п. 4.1.), займатися будь-якою іншою виробничою та комерційною діяльністю за межами договору (п.5.9.) – повний організаційний контроль Відповідача над державним підприємством - є несумісною (організаційно-господарська складова) із статутними завданнями Позивача, визначеними положеннями ст. 2 Статуту, опосередковує неправомірну угоду у розумінні ст. 30 Господарського кодексу України з обмеження доступу до ринку Позивача, та суперечить умовами здійснення Державним підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” спільної діяльності з іншими суб’єктами господарювання, встановленими п. 3.9. його Статуту. Дійсно, за цим пунктом право Позивача брати участь спільній діяльності має здійснюватися зокрема із метою „підтримки основної статутної діяльності підприємства”. Факт надання згоди Третьої особи на такий договір жодною мірою не усуває означеної обставини, і лише свідчить про істотні вади з боку останньої в частині здійснення своїх функцій контролю, тим більше, що встановлена п. 5.10 договору заборона ліквідації та реорганізації без погодження Відповідача є безпосереднім обмеженням вже прав Української академії аграрних наук, закріплених ст. 135 Господарського кодексу України, ч. 2 ст.4 Закону України „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу” і пп. 13 п. 39 Статуту Академії, затвердженого Постановою КМУ від 22 лютого 2006 р. N 175.

Судова колегія наголошує на неправомірності у світлі ст. 137 Господарського кодексу України виходу Позивача шляхом укладання розглядуваного договору у його існуючої редакції за визначені Статутом межі використання майна, приналежного Державному підприємству „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” в силу ч. 2 ст. 2 Закону України „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу” на праві оперативного управління (а не праві повного господарського відання, як безпідставно вказаного в п. 4.10. затвердженого Третьою особою Статуту Позивача). Необхідність дотримання статутних завдань при використанні державного майна, що становить майновий комплекс Третьої особи як державної галузевої академії, прямо закріплена приписами ч.ч. 1, 2 ст. 5 вказаного Закону. В свою чергу, укладання договору, положення якого виходять за межі визначених повноважень, вказує на відсутність у Позивача відповідного обсягу цивільної дієздатності у розумінні ч.2 ст. 203 Цивільного кодексу України.

- по-четверте, встановлені судовою колегією елементи прихованої оренди земельних ділянок Позивача не тільки прямо суперечать п. 4.8. Статуту останнього, але й грубо порушують низку положень Земельного кодексу України, у тому числі:

1) п.а) ч. 1 ст. 90, згідно якого передача земельної ділянки в оренду віднесено до повноважень власника такої ділянки, тоді як згідно п. 3.6. Статуту Позивача земельні ділянки надані на праві постійного користування;

2) ч.ч. 1, 2 ст. 124, згідно якої передання в оренду державної земельної ділянки має здійснюватися лише за рішенням відповідного органу виконавчої влади та за результатами проведення земельних торгів.

Таким чином, орендна складова спірного договору в частині, що стосується земельних ділянок, також містить дефекти, несумісні із дійсністю правочину у розумінні ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

- по-п’яте, закріплення п. 5.11. спірного договору першочергового права Відповідача на придбання у власність переданого у спільне використання майна, до якого за змістом додатків №№ 2, 3 входять основні фонди Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” (у тому числі – нерухоме майно) у розумінні ч. 3 ст. 139 Господарського кодексу України, прямо суперечить приписам ч.ч.5, 6 ст. 5 Закону України „Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу”, які визначають необхідність дотримання при такому продажу встановленому Кабінетом Міністрів України порядку та конкурсних засад.

Характер допущенних при укладанні спірного договору порушень діючого законодавства унеможливлює застосування положень ст.217 Цивільного кодексу України щодо недійсності лише окремих його частин, оскільки такі порушення зачіпають договір в цілому.

Суд вважає за необхідне звернути увагу Позивача і Прокурора на відхилення їх міркувань щодо незаконності розглядуваного договору про спільну діяльність у світлі недотримання вимог Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.05.2008р. №703-р. Так, як справедливо було зазначено Відповідачем у відзиві, означене розпорядження відповідно до ст. 52 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” за своєю формою не може вважатися актом нормативного характеру, а отже – не є складовою частиною законодавства в контексті підходів Конституційного Суду України, викладених в п.1 резолютивної частини рішення від 9 липня 1998 року N 12-рп/98, а, відтак – і не може містити норми, які підлягають застосуванню господарським судом в порядку ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, та визначають зміст правочину у розумінні ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 236 Цивільного кодексу України розглядуваний договір про спільну діяльність визнається судом недійсним з моменту його вчинення, а можливість настання передбачених ним прав та обов’язків на майбутнє припиняється.

При цьому, з урахуванням правої позиції Вищого господарського суду України, викладеною в п. 19 Інформаційного листа „Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України” від 07.04.2008р. №01-8/211, наведені законодавчі приписи вказують на те, що рішення суду про визнання договору недійсним має зворотну силу в часі, і ч. 2 ст. 236 Цивільного кодексу України не встановлює винятків із правил частини 1 цієї статті, а лише конкретизує ч. 1 ст. 216 цього Кодексу, згідно якої недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. При цьому, враховуючи імперативну визначеність законом моменту, з якого договір визнається судом недійсним, зазначений момент не підлягає обов’язковому визначені у резолютивній частині рішення.

У світлі зазначених висновків спірний договір з моменту його укладання не є належною підставою згідно ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України для виникнення взаємообумовлених прав та обов’язків його сторін, зокрема – обов’язку Позивача передати приналежне майно і земельні ділянки у спільну діяльність та права Відповідача користуватися таким майном.

У світлі наведеної вище позиції суду відносно визнання розглядуваного договору недійсним з власної ініціативи, решта розглядуваних позовних вимог про застосування реституційних наслідків та зобов’язання Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета” повернути Державному підприємству „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” у натурі все, що це підприємство одержало на виконання договору №12-14/141 від 30.03.2010р., також підлягає задоволенню. Дійсно, подальше перебування переданих Позивачем Відповідачу згідно додатків №№1-3 до спірного договору земельних ділянок і майна не має жодної правової підстави, тоді як обов’язок повернути означене майно прямо випливає із змісту приписів ст. 216 Цивільного кодексу України.

При цьому суд зазначає, що запроваджена цим рішенням реституція є односторонньою, оскільки за умовами договору про спільну діяльність не передбачалося здійснення передачі внесків від Відповідача до Позивача. Більш того, жодних доказів передання Відповідачем будь-якого майна (грошей) не виконання спірного договору на користь саме Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” всупереч ст.ст. 4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України до справи надано не було, що усуває і потребу у застосуванні спеціальних знань в порядку ст. 41 цього Кодексу за клопотанням Малого приватного виробничо-комерційного підприємства „Бета” про призначення судової економічної експертизи задля встановлення фактичного обсягу витрат, розрахунків та майна сторін, здійснених та переданих за спірним договором (а.с.а.с.33, 34).

Таким чином, позовні вимоги в частині зобов’язання Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” повернути Малому приватному виробничо-комерційному підприємству „Бета” у натурі все, що це підприємство одержало на виконання договору №12-14/141 від 30.03.2010р., а в разі неможливості – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, відхиляються судом за недоведеністю. Окрім цього суд зауважує, що за змістом ст. 21 Господарського процесуального кодексу України позовні вимоги мають стосуватися саме відповідача, а звернення до суду певного суб’єкту господарювання для відновлення прав іншого суб’єкту господарювання не узгоджується із приписами ст. 1 цього Кодексу – тобто законодавство не передбачає подання особою позовної вимог відносно самої себе як зобов’язаної сторони.

Враховуючи наведені вище висновки щодо недійсності договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141, у задоволенні зустрічного позову судова колегія відмовляє, беручи до уваги також і наступні аргументи:

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, на якій ґрунтуються заявлені зустрічні вимоги, застосування судом відповідного способу захисту суб’єктивних прав або інтересів за своєю сутністю полягає у подоланні дефекту нотаріальної форми (її недотримання) за певних умов: узгодження сторонами всіх істотних умов договору; часткове виконання означеного договору та ухилення однієї сторони від нотаріального посвідчення договору, що у сукупності, за висновком суду, передбачає існування принципової можливості нотаріального посвідчення у разі відповідної обопільної згоди сторін.

Отже, суд за наявності зазначених умов може визнати дійсним лише той договір, що повинен бути посвідчений нотаріально, якщо його в принципі можливо було посвідчити нотаріально, оскільки в протилежному випадку ухилення від посвідчення як суб’єктивна позиція певної сторони не мало би жодного юридичного значення. Більш того, об’єктивна неможливість правомірного нотаріального посвідчення договору за змістом ст.ст. 43-45, 49, 54 Закону України „Про нотаріат” зумовлюється недотриманням вимог чинності, встановлених ст. 203 Цивільного кодексу України, а отже в принципі не може замінюватися судовим рішенням, прийнятим в порядку ст. 220 цього Кодексу. Втім, у розглядуваному випадку, діюче законодавство, а саме ч. 1 ст.1131 Цивільного кодексу України не встановлює вимог щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору про спільну діяльність, а з його змісту та інших документів справи не вбачається передбаченої ч. 4 ст. 639 цього Кодексу домовленості сторін про нотаріальне посвідчення цього договору. Таким чином, в принципі не має підстав для заміни судовим рішенням нотаріального посвідчення, оскільки воно взагалі не було потрібно.

Поряд із цим, ініціатором зустрічного позову не було надано жодних доказів на підтвердження ухилення первісного Позивача від нотаріального посвідчення спірного договору, яке (ухилення) є неможливим через відсутність потреби у такому посвідченні.

Таким чином, суд відмовляє у задоволенні вимог зустрічного позову через їх юридичну неспроможність.

Судова колегія відмовляє у задоволенні клопотання Позивача про вжиття заходів до забезпечення позову (а.с.а.с.85,86), остільки останнім належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено ймовірності утруднення або унеможливлення викання рішення за відсутністю таких забезпечувальних заходів, що (доведення) є обов’язковою умовою їх застосування за змістом ст. 66 зазначеного Кодексу.

Оскільки первісна причина виникнення розглядуваного спору – укладання договору про спільну діяльність – зумовлена діями двох сторін, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за первісним позовом розподіляються порівну між сторонами, з огляду на що Відповідач має компенсувати Позивачеві 50% державного мита та витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу.

Судові витрати за зустрічним позовом покладаються на Відповідача і компенсації за рахунок Позивача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 4, 4-2 - 4-6, 33, 34, 43, 49, 60, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія -

ВИРІШИЛА:

1. Позовні вимоги Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) до Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820)

про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 не чинним, застосування наслідків недійсності правочину та зобов’язання повернути одержане на виконання договору задовольнити частково.

2. Відмовити у задоволенні позовних вимог Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) до Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820) про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 не чинним.

3. Визнати недійсним за ініціативою суду пов’язаний із предметом спору договір про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141, укладений між Державним підприємством „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) до Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820)

4.Застосувати наслідки недійсності договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 шляхом зобов’язання Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820) повернути Державному підприємству „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) майно та земельні ділянки, отримані відповідно до додатків №№1, 2, 3 до договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

5. Відмовити у задоволенні позовних вимог Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) до Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820) про зобов’язання Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук” повернути Малому приватному виробничо-комерційному підприємству „Бета” у натурі все, що це підприємство одержало на виконання договору №12-14/141 від 30.03.2010р., а в разі неможливості – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

6. Стягнути з Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820) на користь Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) відшкодування витрат зі сплати державного мита в сумі 42,5грн. та з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу в сумі 118грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

7. Відмовити у задоволенні зустрічного позову Малого приватного виробничо-комерційне підприємство „Бета”, м. Яснувата Донецької області (ідентифікаційний код 13479820) до Державного підприємства „Дослідне господарство Донецького інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук”, с. Піски Ясинуватського району Донецької області (ідентифікаційний код 34590782) про визнання договору про спільну діяльність від 30.03.2010р. №12-14/141 дійсним.

8. Рішення набирає законної сили після закінчення 10-ти денного строку з дня його прийняття, а у разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання протягом зазначеного строку – після розгляду справи апеляційною інстанцією, якщо рішення не буде скасовано.

У судовому засіданні 20.07.2010р. оголошено та підписано повний тест рішення.

9. Рішення може бути оскаржене через Господарський суд Донецької області в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня його прийняття або в касаційному порядку протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий суддя Попков Д.О.                               

Суддя М. Ю. Мальцев

Суддя О.М. Іванченкова