Рішення № 105755181, 23.02.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2022 року м. Київ № 640/26135/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач зазначає, що оскаржуваним наказом, грубо порушено права та гарантії, проголошені державою та міжнародними договорами, ратифікованими Україною, а саме: Конституція України (статті 8, 9, 19, 21, 22, 24, 43, 64), Загальна декларація прав людини (статті 7, 23), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (стаття 26), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (стаття 6), Конвенція Міжнародної організації праці № 158 «Про припинення трудових прав з ініціативи роботодавця» (статті 11, 12), Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (стаття 6), Кодекс законів про працю України (статті 44, 47, 116) тощо; вважає, що більшість норм Закону України «Про внесенні змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» суперечать вимогам Конституції України та є дискримінаційними по відношенню до прокурорів та слідчих органів прокуратури України (окрім Генерального прокурора України та його заступників).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.03.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.08.2020 в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 28.10.2021 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції - Окружного адміністративного суду міста Києва.

Направляючи на новий розгляд цієї справи суд касаційної інстанції вказав на необхідність з`ясування судом першої інстанції обставин відсутності позивача 22.10.2019 року на проходженні атестації та можливих обставин, які могли зумовити неприбуття позивача для проходження іспиту.

12 листопада 2021 року ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва прийнято справу до провадження та вирішено здійснювати розгляд справи одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

02 грудня 2021 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення та заява про збільшення позовних вимог.

06 грудня 2021 року ухвалою суду відмовлено в прийняті заяви представника ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог.

28 грудня 2021 року відповідачем подано до суду пояснення щодо позовних вимог з урахуванням висновків Верховного Суду викладених у постанові від 28.10.2021 року.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, дійшов наступних висновків.

Обставини, встановлені судом

ОСОБА_1 з березня 1999 року працював в органах прокуратури України, послідовно обіймаючи прокурорсько-слідчі, адміністративні посади у її структурних підрозділах.

25 листопада 2019 року наказом Генпрокурора на підставі рішення кадрової комісії № 1, відповідно до статті 9, пункту 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункту 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивача звільнено з посади начальника четвертого відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях, Генеральної прокуратури України з 25 листопада 2019 року.

Не погоджуючись з обґрунтованістю зазначених доводів відповідача та, як наслідок, правомірністю наказу про звільнення, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи прокуратури України та їх посадові особи зобов`язані діяти в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX (далі - Закон №113-ІХ), яким запроваджено реформування системи органів прокуратури.

Прийняття вказаного Закону спрямовано на запровадження першочергових і тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навивки, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Основною метою законопроекту є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.

Зокрема, згідно з пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2010 року № 1697.

За приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.

Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком «Про затвердження Порядку проходження прокурорами атестації», затвердженим 03 жовтня 2019 року наказом Генерального прокурора №221 (далі - Порядок).

Пунктом 9 розділу І Порядку № 221 передбачено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 цього Порядку.

Згідно з пунктом 10 розділу І Порядку № 221 заява, вказана у пункті 9 розділу І цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто.

З матеріалів справи вбачається, що вищевказані вимоги ОСОБА_1 дотримано, ним подано заяву у встановлений строк і за визначеною формою, у зв`язку з чим його допущено до проходження атестації прокурорів.

Відповідно до пункту 11 розділу Порядку № 221 особиста участь прокурора на всіх етапах атестації є обов`язковою. Перед кожним етапом атестації прокурор пред`являє кадровій комісії паспорт або службове посвідчення прокурора.

У разі неявки прокурора для проходження відповідного етапу атестації у встановлені кадровою комісією дату, час та місце, кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Факт неявки прокурора фіксується кадровою комісією у протоколі засідання, під час якого мав відбуватися відповідний етап атестації такого прокурора.

У виключних випадках, за наявності заяви, підписаної прокурором або належним чином уповноваженою ним особою (якщо сам прокурор за станом здоров`я не може її підписати або подати особисто до комісії) про перенесення дати іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, або дати іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки, або дати співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, кадрова комісія має право протягом трьох робочих днів з дня отримання такої заяви ухвалити рішення про перенесення дати складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора.

Заява має бути передана безпосередньо секретарю відповідної кадрової комісії не пізніше трьох днів з дати, на яку було призначено іспит, співбесіду відповідного прокурора. До заяви має бути долучена копія документу, що підтверджує інформацію про поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проходження співбесіди. У разі неможливості надати документальне підтвердження інформації про причини неявки в день подання заяви, прокурор має надати таке документальне підтвердження в день, на який комісією було перенесено проходження відповідного етапу атестації, однак до початку складення відповідного іспиту, проходження співбесіди. Якщо прокурор не надасть документальне підтвердження інформації про поважні причини його неявки до початку перенесеного складення відповідного іспиту, проходження, співбесіди, комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором.

Якщо заява прокурора подана до кадрової комісії з порушенням строку, визначеного цим пунктом, або якщо у заяві не вказані поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проведення співбесіди кадрова комісія ухвалює рішення про відмову у перенесенні дати та про неуспішне проходження атестації таким прокурором.

З наведених норм закону слідує, що законодавець ввів у дію чітко та однозначно визначену процедуру реформування органів прокуратури, зазначивши, які саме дії мають вчинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окресливши умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації.

Наслідки відмови від проходження атестації також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.

Як вбачається з матеріалів справи Першою кадровою комісією 17 жовтня 2019 року затверджено графік складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, відповідно до якого датою проведення тестування позивача визначено 23 жовтня 2019 року до 2 групи.

Проте у визначений день, час та місце для складання іспиту ОСОБА_1 не з`явився, про причини неявки не повідомив та заяву про перенесення дати іспиту до кадрової комісії не надав, у зв`язку з чим першою кадровою комісією протоколом засідання від 23 жовтня 2019 року № 3 зафіксовано неявку ОСОБА_1 для складання вказаного іспиту.

У подальшому Першою кадровою комісією, у відповідності до приписів підпункту 13, 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, пункту 6 розділу І, пункту 5 розділу II Порядку № 221, прийнято рішення від 04 листопада 2019 року № 232 про неуспішне проходження позивачем атестації, яке стало підставою для прийняття Генеральним прокурором наказу від 22 листопада 2019 року № 1703ц.

Про звільнення позивача повідомлено листом від 25 листопада 2019 року № 11/1/1-2705вих-19, в якому зазначено про необхідність прибути до Департаменту кадрової роботи та державної служби для ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки.

Відповідач у своєму письмовому відзиві на позов зазначає, що 06 грудня 2019 року у вестибюлі Генеральної прокуратури працівниками Департаменту кадрової роботи та державної служби повідомлено ОСОБА_1 про зміст виданого Генеральним прокурором наказу від 22 грудня 2019 року № 1703ц про звільнення та запропоновано отримати його копію під підпис та трудову книжку.

Позивач від отримання копії наказу та трудової книжки відмовився, про що відповідачем складено відповідний акт.

Слід зазначити, що Конституційний Суд України у рішенні від 08 липня 2003 року № 15-рп/2003 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців» (справа про атестацію державних службовців) зазначив, що «атестація є одним із способів перевірки та оцінки кваліфікації працівника, його знань і навичок. Вона передбачена частиною шостою статті 96 Кодексу законів про працю України, положення якого поширюються і на державних службовців з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про державну службу». Згідно з цією нормою атестацію можуть проводити власник або уповноважений ним орган. Такими органами відповідно до законодавства України є, зокрема, всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Атестація окремих категорій державних службовців передбачена й іншими законами України, зокрема: «Про державну податкову службу в Україні» (ст. 15), «Про прокуратуру» (ст. 46), «Про статус суддів» (глава VII)» (абзац п`ятий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

При цьому норми Закону №1697, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, у тому числі з адміністративної посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України (далі - КЗпПУ) .

Крім того, законодавцем внесено зміни до статей 32 та 40 КЗпПУ. Так, згідно з частиною п`ятою статті 32 Кодексу переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус. Частиною п`ятою статті 40 Кодексу передбачено особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої-третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Частиною п`ятою статтею 51 Закону №1697 визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

Запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України безперечно є втручанням у приватне життя особи прокурора у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності).

Проте, таке втручання у даному конкретному випадку прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну ціль відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України.

Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності у даному випадку є повністю співставною із ступенем втручання держави з аналогічною метою у діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016.

Відтак, у спірних правовідносинах позивач знаходився у стані повної правової визначеності, коли маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неявки для проходження атестації.

При цьому, чітко визначеною нормою закону моментом звільнення у даному конкретному випадку є не завершенням процесу ліквідації органу прокуратури, завершення процесу реорганізації органу прокуратури чи завершення процедури скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури, а виключно настання події зумовленою проходженням атестації.

Посилання представника позивача на те, що положення Закону №113-ІХ, а також Порядку №221 звужують та порушують права позивача, суду вважає такими, що не можуть бути підставою для задоволення даного адміністративного позову, адже відповідні положення є чинними, а тому підстави для їх неврахування в межах розгляду даної справи, відсутні.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги представник позивача також зазначає, що жодного рішення щодо скорочення штату в Офісі Генерального прокурора не приймалось, а тому підстава звільнення, визначена пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», у даному випадку не застосовується.

Проте, суд не погоджується з такими доводами, адже така підстава для звільнення чітко визначена положеннями пункту 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Крім того, твердження позивача про те, що його звільнено в порушення статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та статті 42 КЗпП України не можуть заслуговують на увагу оскільки звільнення позивача з посади прокурора відбувалося у спосіб та порядку, визначеному Законом № 113-ІХ.

Враховуючи висновки суду касаційної інстанції, суд надає оцінку причинам відсутності позивача 22 жовтня 2019 року на проходженні атестації та зазначає наступне.

Положеннями пункту 11 розділу Порядку № 221 чітко визначено послідовність дій та підстави для прийняття відповідних рішень у випадку неможливості прибуття прокурора на іспит, співбесіду.

Позивач був обізнаний про порядок проходження атестації прокурорами, проте з наведених обґрунтувань не вбачається обставин щодо не можливості скористатись правом на подання передбаченої порядком заяви та документів задля перенесення дати складання іспиту.

Суду не надано жодних доказів та не обґрунтовано жодним чином неможливість вчинення ОСОБА_1 дій з метою поінформування кадрової комісії про неможливість прибуття для складання іспиту та наявності поважних причин для його відкладення.

Судом такі обставини також не встановлено з матеріалів справи.

Враховуючи те, що позивачем не вчинялись активні дії з метою поінформування про неможливість прибути на іспит і позивач був обізнаний про наслідки своїх дій, суд вважає правомірними дії кадрової комісії щодо прийнятого рішення.

Таким чином, даючи оцінку наведеним учасниками спору аргументам та доказам, суд відзначає, що обставини порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача не підтверджуються ні доводами позивача, ні матеріалами справи.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов до висновку, що рішення про звільнення позивача прийнято мотивовано та у визначений законом спосіб.

Оскільки позовні вимоги про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення, який визначний судом правомірним, то в цій частині теж слід відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд, аналізуючи дії та рішення суб`єкта владних повноважень в розрізі положень ст.2 КАС України дійшов до висновку, що оскаржуване рішення прийнято на підставі, у межах та у спосіб визначений законодавством, а також з врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд, крім іншого вважає, що у межах вирішення даної справи повною мірою забезпечено право позивача на розгляд його адміністративного позову з дотриманням принципу рівності, справедливості та безсторонності, з урахуванням приписів частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, відповідно до яких кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, з висновками щодо застосування цих положень, викладених у рішеннях ЄСПЛ «Бочан проти України» (№2), заява № 22251/08, рішення від 15 лютого 2015 року, «Волошин проти України», заява № 15853/08, рішення від 10 жовтня 2013 року, «Чуйкіна проти України», заява № 28924/04, рішення від 13 січня 2011 року.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про доцільність відмови у задоволенні позову, суд не вбачає правових відстав для розподілу судових витрат у відповідності до ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 90, 139, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Підстави для відшкодування судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя В.І. Келеберда