Рішення № 10426456, 13.07.2010, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 38/23913.07.10                     

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю “Мегаполісстрой”

ДоГоловного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

Провизнання недійсним п.3.1.1. договору №91 від 04.02.06р. Суддя Власов Ю.Л.

Представники: Від позивачаПетренко О.В. Від відповідачане з’явились ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою до Відповідача про визнання недійсним з моменту укладення п.3.1.1 договору від 04.02.16р. №91.

Заявлені позовні вимоги Позивач обґрунтовує тим, що спірні правовідносини регулюються спеціальними нормами Господарського кодексу України, що виключає застосування загальних норм права, зокрема, які встановлюють господарсько-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов зобов’язань, тому спірний пункт договору відповідно до ст.207 Цивільного кодексу України є недійсним.

Ухвалою від 14.06.10р. провадження у справі було порушено, позовна заява прийнята до розгляду, розгляд справи був призначений на 01.07.10р. Цією ж ухвалою сторони було зобов’язано подати суду документи вказані в цій ухвалі.

Ухвалою від 01.07.10р. розгляд справи був відкладений на 13.07.10р. у зв’язку з неявкою Відповідача та неподанням витребуваних судом доказів по справі.

Відповідач повідомлявся ухвалами суду про час та місце розгляду даної судової справи, проте відзиву на позовну заяву та жодного іншого витребуваного судом доказу не подав, в судові засідання своїх представників не направляв, доказів на підтвердження поважних причин зазначених обставин суду не подав. Заявлені позовні вимоги не заперечив.

За цих обставин, згідно з ст.75 Господарського процесуального кодексу України, справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Судом досліджені надані суду докази та матеріали. В результаті дослідження наданих суду доказів та матеріалів, слухання Позивача суд, -

ВСТАНОВИВ:

04.02.06р. між Позивачем та Відповідачем був укладений договір №91, предметом якого є сплата Позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва у зв’язку із будівництвом житлово-фінансового комплексу (загальна площа квартир –18101,09 кв.м.) з вбудованими офісними приміщеннями загальною площею 1769,00 кв. м., та підземним паркінгом загальною площею 6240,00 кв. м. у кварталі, обмеженому вулицями Кузьминською та Степана Руданського у Шевченківському районі м. Києва.

Відповідно до п.2.1.2 договору Позивач зобов’язаний перерахувати Відповідачу пайовий внесок в сумі 2740,62 грн. в термін з лютого по грудень 2006р. включно, рівними частками, щомісячно, але не пізніше 28 числа на бюджетний рахунок цільового фонду міського бюджету.

Згідно з п.3.1.1. договору у разі прострочення строків сплати пайових внесків Позивач сплачує пеню в розмірі 0,1% від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного п.2.1.2 цього договору.

          Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги Позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї і сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З наведених норм права вбачається, що умови правочину, його частини повинні відповідати нормам Цивільного та Господарського кодексам України, а також іншим актам цивільного законодавства, в противному випадку такі умови правочину, його частини можуть бути визнані судом недійсними.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ст.173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст.525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ст.230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

З наведених загальних норм права вбачається, що зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а ця друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобов’язання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобов’язанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобов’язання.

Відповідно до ч.4 ст.175 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Згідно з ч.2 ст.177 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання відповідно до ч.4 ст.175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язування місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад. Якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Відповідно до ч.5 ст.22 Закону України «Про столицю України –місто –герой Київ», в редакції на час укладення договору, у зв’язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створені соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами встановленими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

З наведеного вбачається, що вказані спеціальні правові норми встановлюють певні квазізобов’язання, які своєю правовою природою відрізняються від загальних зобов’язань тим, що не є обов’язковими до виконання, можуть виконуватись добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інші особа в свою чергу не може вимагати обов’язкового виконання цих зобов’язань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов’язань є добровільним та інші особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, то виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого є необов’язковим та добровільним.

Як встановлено судом 04.02.06р. між Позивачем та Відповідачем був укладений договір №91, предметом якого є сплата Позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва у зв’язку із будівництвом житлово-фінансового комплексу (загальна площа квартир –18101,09 кв.м.) з вбудованими офісними приміщеннями загальною площею 1769,00 кв. м., та підземним паркінгом загальною площею 6240,00 кв. м. у кварталі, обмеженому вулицями Кузьминською та Степана Руданського у Шевченківському районі м. Києва. Відповідно до п.2.1.2 договору Позивач зобов’язаний перерахувати Відповідачу пайовий внесок в сумі 2740,62 грн. в термін з лютого по грудень 2006р. включно, рівними частками, щомісячно, але не пізніше 28 числа на бюджетний рахунок цільового фонду міського бюджету.

Як встановлено судом згідно з п.3.1.1. договору у разі прострочення строків сплати пайових внесків Позивач сплачує пеню в розмірі 0,1% від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного п.2.1.2 цього договору.

З наведеного вбачається, що Позивачем у вказаному договорі були взяті на себе зобов’язання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва. За своїм змістом та правовою природою вказані зобов’язання підпадають під дію ст.175, 177 Господарського кодексу України, ч.5 ст.22 Закону України «Про столицю України –місто –герой Київ», отже є добровільними, можуть виконуватись за власним бажанням Позивача, а Відповідач не може вимагати їх обов’язкового виконання, відповідно виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою.

Враховуючи вищевикладене суд вважає, що спірний п.3.1.1. договору, який встановлює зобов’язання Позивача сплатити пеню, не відповідає вказаним ст.509, 525, 549 Цивільного кодексу України, ст.173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України, тому підлягає визнанню недійсним. Даний висновок підтверджується також постановою Вищого господарського суду України у справі №15/357 від 13.05.09р.

Судом в силу вимог ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України не можуть бути застосовані положення п.4.9. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27.12.2005р. №622/3083, оскільки положення вказаного пункту не відповідають вищенаведеним ст.175, 177 Господарського кодексу України, ч.5 ст.22 Закону України «Про столицю України –місто –герой Київ».

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст.4, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним п.3.1.1 договору від 04.02.06р. №91, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой»(02140, м. Київ, вул. Руденко, 6-а; код 32595417) та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36).

3. Стягнути з Головного управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой»(02140, м. Київ, вул. Руденко, 6-а; код 32595417) державне мито в сумі 85 (вісімдесят п’ять) грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп.

Суддя                                                                                 Ю.Л. Власов

Рішення підписане 19.07.2010р.