Рішення № 10319429, 24.02.2010, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 313

РІШЕННЯ

Іменем України

24.02.2010Справа №2-24/75-2010

24 лютого 2010 року           м. Сімферополь           Справа № 2-24/75-2010

За позовом Закритого акціонерного товариства «Корвет» (98500, АР Крим, м. Алушта, буд. 50 ідентифікаційний код 32322785)

до відповідача Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «Надра» (04053, м. Київ, вул. Артема, буд.15 ідентифікаційний код 20025456)

Про визнання угоди недійсною

Суддя ГС АР Крим Г.Г. Колосова

ПРЕДСТАВНИКИ:

Від позивача – Рудич Д.А., довіреність № 42 від 24.02.2010 р., у справі

Від відповідача – Скляренко А.В. ,довіреність № 1-11-15354 від 21.07.2009р. у справі.

Обставини справи: Закрите акціонерне товариство «Корвет» звернулось до Господарського суду АР Крим з позовом до Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «Надра» про визнання кредитної угоди № 21/1/2004/840-Е/40 від 12.03.2004р. недійсною.

Крім того, позивач просить покласти судові витрати ( витрати зі сплати державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу) на відповідача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до Кредитної угоди від 12.03.2004р. сторони дійшли згоди, що відповідач надає Позивачу кредит у сумі 2499007,02 доларів США на строк до 28.02.2009р. Проте у порушення вимог частини 5 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», пункту 1.10 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» у жодної зі сторін відсутня індивідуальна ліцензія, яка на думку позивача потрібна бути у наявності у однієї з сторін при наданні і одержанні резидентами кредитів в іноземній валюті. У зв’язку з чим із посиланням на статті 215,203 Цивільного кодексу України позивач просить суд визнати кредитну угоду недійсною.

Відповідач проти позову заперечує з мотивів, викладених у відзиві на позов. Так, відповідач посилається на те, що для проведення операції з видачі кредиту достатньо наявної у банку генеральної ліцензії НБУ, у той час як індивідуальна ліцензія потрібна лише у разі, якщо термін і сума кредиту перевищує встановлені законодавством межі. Відповідач зазначає, що на сьогодні законодавством України не встановлені граничні строки та суми кредитів, перевищення яких потребує отримання індивідуальної ліцензії.

Розгляд справи відкладався в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Строк розгляду справи був продовжений в порядку ст. 69 Господарського процесуального кодексу України ухвалою господарського суду АР Крим від 10.02.2010 р.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд

В С Т А Н О В И В :

12.03.2004 р. між ТОВ «Корвет» (Позичальник) та ВАТ комерційним банком «Надра» (Кредитор) була укладена кредитна угода № 21/1/2004/840-Е/40 (а.с.19-25).

Відповідно до умов зазначеної угоди банк надає Позичальнику Кредит в сумі 2499007,02 доларів США, в том числі сума комісії за відкриття Кредиту – 49980,14 доларів США – на строк до 28.02.2009 р.

У зв’язку з перетворенням ТОВ «Корвет» на ЗАТ «Корвет» до кредитної угоди додатковими угодами № 2 від 03.06.2005 р. та № 3 від 03.06.2005 р. були внесенні відповідні зміни.

ЗАТ «Корвет» просить суд визнати недійсною кредитну угоду з тих підстав, що кредит видавався позивачу в іноземній валюті, а не в гривнях, що на думку позивача, є порушення законодавства, оскільки у сторін угоди відсутні індивідуальні ліцензії на здійснення валютних операцій, до яких відносяться, зокрема, надання і одержання кредитів у іноземній валюті.

Позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв’язку з наступним.

Так, на підтвердження своєї позиції, викладеної у позові, позивач посилається на п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", згідно якого індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

У зв’язку з чим позивач дійшов до висновків, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Зважаючи на відсутність у сторін індивідуальних ліцензій, а також враховуючи положення ст. 524 Цивільного кодексу України та ст. 189 Господарського кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним укладений між сторонами правочин, оскільки при його укладенні сторонами не додержано вимог, встановлених законом.

Основним законодавчим актом України, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет).

Статтею 5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Виходячи із наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна в тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні законодавством України не встановлені граничні терміни і суми кредитів, перевищення яких потребує отримання індивідуальних ліцензій. Ця обставина не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Судом встановлено, що відповідач має банківську ліцензію та письмовий дозвіл НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями, у тому числі кредитних операцій (а.с. 39-45).

Таким чином, за відсутності нормативних актів, які визначають межі термінів і сум кредитних операцій, проведення яких потребує індивідуального ліцензування, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку, яка на час укладення спірної угоди була у банку наявна.

Щодо посилань позивача на положення ст. 524 Цивільного кодексу України та 189 Господарського кодексу України, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 524 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини 3 статті 533 Цивільного кодексу України використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Частина 2 статті 198 Господарського кодексу України встановлює, що грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

Отже обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Частиною 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Враховуючи викладене, судом встановлено, що при укладенні спірної кредитної угоди № 21/1/2004/840-Е/40 від 12.03.2004р. у відповідача були наявні відповідні повноваження та документи для видачі позивачеві кредитув іноземній валюті, а тому позовні вимоги щодо визнання кредитної угоди № 21/1/2004/840-Е/40 від 12.03.2004р. недійсною з підстав, викладених у позові, задоволенню не підлягають.

Державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні були оголошені вступна та резолютивна частини рішення згідно статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складений та підписаний у відповідності до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України 26.02.2010 р.

На підставі викладеного, керуючись статтями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України суд –

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим                                        Колосова Г.Г.