Рішення № 102772157, 26.01.2022, Зарічний районний суд м. Суми

Справа № 591/5333/20

Провадження № 2/591/217/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 січня 2022 року м. Суми

Зарічний районний суд м. Суми в складі:

головуючого судді Ніколаєнко О.О.,

за участю секретаря судового засідання Гончаренко Т.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Пчолкіної Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми справу № 591/5333/20 за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання кредитного договору недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, мотивуючи вимоги тим, що наявні підстави для визнання кредитного договору №ML-C00/286/2007 та додаткових угод, укладених до нього, недійсними. Зазначає, що банком не підтверджено наяності у банку права на кредитування фізичних осіб в іноземній валюті, оскільки у переліку операцій, які мав право здійснювати ЗАТ «ОТП Банк» відсутні такі операції а також відсутня можливість використовувати іноземну валюту як засіб платежа. Спірний договір є споживчим кредитом, умови якого є несправедливими в цілому та суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов?язків на погіршення становища споживача. Вказане дає підстави для визнання такого договору недійсним. Під час дії договору неодноразово відбувалось подорожчання кредиту, про яке позичальник не був обізнаний та поінформований банком, як на час отримання кредиту, так і під час його сплати. Формування волі позивальника щодо укладання спірного правочину відбулось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. В діях відповідача наявний умисел, який полягає у замовчуванні реальної ціни пропонованої фінансової послуги.

Просить визнати недійсним кредитний договір № ML-C00/286/2007 від 20.08.2007 зі змінами та доповненнями, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 .

Ухвалою суду від 05.10.2020 відкрито провадження у справі. Вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання. 27.10.2020 підготовче засідання було відкладено за клопотанням представника позивача. 18.11.2020 підготовче засідання відкладено у зв?язку з неявкою представника позивача. 14.12.2020 підготовче засідання відкладено у зв?язку з клопотанням представника позивача. 21.01.2021 підготовче засідання було відкладено у зв?язку з клопотанням представника позивача. 16.02.2021, 04.03.2021, 01.04.2021 підготовче засідання відкладено за клопотанням представника позивача. 21.04.2021 у підготовчому засіданні оголошено перерву у зв?язку з витребуванням доказів. 19.05.2021 підготовче засідання відкладено за клопотанням представника відповідача. 09.06.2021 підготовче засідання відкладено у зв?язку з неявкою представника позивача та витребуванням доказів. 01.07.2021 підготовче засідання відкладено у зв?язку з витребуванням доказів. 17.08.2021 підготовче засідання відкладено у зв?язку з технічною неможливістю провести засідання в режимі відеоконференції. 09.09.2021 ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

13.10.2021 судове засідання відкладено за клопотанням представника позивача. 21.10.2021 судове засідання відкладено у зв?язку з неявкою учасників справи. 02.11.2021 судове заідання відкладено за клопотаннями сторін. 17.11.2021судове засідання відкладено за клопотанням представника позивача. 07.12.2021 судове засідання не відбулось у зв?язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному. Ухвалою суду від 04.01.2022 відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав із зазначених у позові підстав. Додатково пояснив, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем кредитних коштів саме в іноземній валюті, фактично кошти позивачка отримала в гривнях, що не є предметом кредитного договору. Позивачка не мала доступу до кредитного рахунку та жодного платіжного документа не отримувала.

У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти позову. Зазначила, що банк мав дозвільні документи на кредитування в іноземній валюті. Рахунок, на який перераховувались кошти був відкритий на підставі укладеного кредитного договору. Кошти, надані за договором були призначені для погашення поточної заборгованості та на споживчі цілі.

У наданих суду письмових поясненнях представником позивача зазначено, що при укладенні договорів були враховані вимоги ЦК України, а перед укладанням договору позивачка підприсала кредитний лист. Своїм підписом підтвердила, що банк ознайомив її в письмовій формі з умовами кредитування по програмі «Рефінансування житлового іпотечного кредиту», наявних у банку норм кредитування та відмінностей між ними. Позивачка не заперечувала проти них та їй був наданий кредит в обумовленій договором валюті та сумі. Позивач самостійно обрав валютні кредити та власноручно підписав заяви про їх отримання. Банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, а резидент отримувати кошти. Щодо зміни курсу долара США зазначив, що коливання курсу не може бути істотною зміною становища щодо виконання боргових зобов?язань за кредитним договором. Щодо FIDR зазначив, що позивач та відповідач письмово погодили умови договору у тому числі і щодо зазначеної процентної ставки. За заявленими вимогами позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки договір був укладений сторонами 20.08.2007. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, що беруть участь у справі, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає. Судом встановлено, що 20 серпня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого був ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладений кредитний договір №ML-C00/286/2007, відповідно до умов якого відповідачка отримала кредит у розмірі 59834,60 доларів США: перший транш 44935,14 доларів США - на погашення поточної заборгованості позичальника перед кредитором за кредитним договором №7426/01/07-Z від 19 лютого 2007 року; другий транш 13864,86 доларів США - на споживчі цілі, з терміном повернення кредиту 20 травня 2022 року (т. 1, а. с. 14-20).

Згідно з п. 3 частини № 1 кредитного договору сторони домовились, що для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватися плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого відсотку + FIDR. Фіксований відсоток - 4,49 % річних. FIDR - процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. З метою застосування FIDR при виконанні сторонами умов цього договору, ставка FIDR буде визначатись самостійно банком, інформація щодо якої розміщується в приміщенні банку на інформативних стендах. На момент укладення даного договору FIDR складає 7,5% річних.

Відповідно до п. 1.1 частини №2 кредитного договору банк надав позичальнику кредит у розмірі та валюті, визначеній у частині №1 цього договору, а позичальник прийняв кредит, зобов`язувався належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом і виконати всі інші зобов`язання, як вони визначені у договорі.

20 серпня 2007 року позивачка звернулась до філії ЗАТ «ОТП Банк» в м. Суми із кредитною заявкою з посиланням на кредитний договір №ML-C00/286/2007 про видачу кредита в розмірі 45 833,84 доларів США та кредита (транша) в розмірі 14000,76 доларів США (а.с. 142,143 т.1)

21 серпня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір №1 про внесення змін до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до умов якого пункт 2 частини №1 кредитного договору викладено в наступній редакції: «Розмір платежу після отримання першого траншу: 558,47 доларів США. Після отримання другого траншу: 728,82 доларів США .

01 серпня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, за яким сторони погодили внесення зміни та доповнень до п. 1.9. 1 кредитного договору, а саме: банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов`язань в цілому, або у визначеній частині у випадку невиконання позичальником або майновим поручителем боргових або інших зобов`язань за кредитним договором або умов договору поруки; невиконання чи неналежне виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору№ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року укладеного між банком і боржником. При цьому, виконання боргових зобов`язань повинно бути проведено позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги.

31 липня 2009 року між ПАТ «ОТП Банк», що є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до умов якого на період 20 серпня 2009 року по 20 січня 2010 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 6,50%. На період з 20 січня 2010 року до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка у розмірі 5,11% річних фіксований відсоток + FIDR.

31 липня 2009 року між ПАТ «ОТП Банк», що є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до умов якого на період 20 серпня 2009 року по 20 січня 2010 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 6,50%. На період з 20 січня 2010 року до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка у розмірі 5,11% річних фіксований відсоток + FIDR. Вказані обставини встановлені судовим рішенням у справі №591/6747/16-ц, яке набрало законної сили, у спорі між тими самими сторонами, а тому на підставі ч. 4 ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають.

22 березня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до якого сторони домовились про те, що на період з 22 березня 2010 року по 21 червня 2010 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 9,55%. На період з 21 червня 2010 року по 20 грудня 2010 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 12,78% (т. 1, а. с. 27-36).

29 квітня 2014 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до якого на період з 29 квітня 2014 року по 20 липня 2014 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 9,28%. На період з 21 липня 2014 року до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка у розмірі 5,28% річних фіксований процент + FIDR (т. 1, а. с. 40-44).

28 серпня 2014 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №ML-C00/286/2007 від 20 серпня 2007 року, відповідно до якого на період з 28 серпня 2014 року по 19 лютого 2015 року для розрахунку процентів за користування кредитом використовується фіксована процентна ставка у розмірі 10,28%. На період з 20 лютого 2015 року до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка у розмірі 5,28% річних фіксований процент + FIDR (т. 1, а. с. 41-45).

На забезпечення виконання кредитних зобов`язань за кредитним договором, 20 серпня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого був ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладений договір поруки №SR-C00/286/2007, відповідно до умов якого поручитель зобов`язався відповідати за повне і своєчасне погашення боржником його боргових зобов`язань перед кредитором за кредитним договором, у повному обсязі таких зобов`язань (т. 1, а. с. 45).

21.08.2007 між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого був ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №PLS -С00/286/2007, відповідно до умов якого для забезпечення повного і своєчасного виконання іпотекодавцем боргових зобов?язань за кредитним договором іпотекодавець надає іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 46-47).

За загальним правилом, визначеним статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За змістом частини третьої зазначеної статті, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі

№ 15-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», з подальшими змінами, у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статей 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Інформація, яка надається кредитодавцем позичальнику перед укладенням договору про надання споживчого кредиту, визначена статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору.

Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168), у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки зобов`язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, зазначивши таке:

значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку;

перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов`язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної

заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо;

перелік і розмір інших фінансових зобов`язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності

споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги

реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Банки зобов`язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді:

а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту.

б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов`язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3 Правил 168).

Частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише у тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Аналізуючи зміст оспорюваного кредитного договору, суд встановив, що другий транш кредиту в сумі 13 864,86 доларів США було надано позивачці на споживчі цілі та у ньому зазначені всі істотні умови для такого виду договору відповідно до вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, зокрема статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору.

З доводами заявника щодо порушення принципу справедливості наданням кредиту в іноземній валюті та щодо відсутності відповідних дозвільних документів у банка для видачі кредитів в іноземній валюті суд не згоден.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до статей 192, 524, 533 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі по тексту - Декрет Кабінету Міністрів України), що був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 5 цього Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту другого статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України.

Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до вимог підпункту «в» пункту четвертого статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, які законодавством не встановлені.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, а саме отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов`язані з іноземною валютою.

Тобто надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу Національного банку України на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного на час укладення спірного договору законодавства України.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту четвертого статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України

від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України

09 листопада 2004 року за № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту першого розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Згідно з абзацом третім частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв`язку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.

Оскільки оспорюваний кредитний договір було укладено до набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», відповідачем дотримані вимоги законодавства щодо надання кредиту в іноземній валюті.

У цьому контексті, Верховний Суд України у постанові від 02 липня

2014 року у справі № 6-79цс14 дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов`язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов`язання і фактичного його виконання є національна валюта України гривня.

Таким чином, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Відповідач на момент укладення оспоюваного кредитного договору мав банківську ліцензію Національного банку України № 191 від 08.11.2006 і всі до неї Додатки, у тому числі на операції з валютними цінностями, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (а.с. 144-146 т. 1).

У справі, яка розглядається, кредитний договір укладено сторонами 20 серпня 2007 року, тобто до вступу у силу Закону України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з яким частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. На час укладення оспорюваного кредитного договору Закон України «Про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до положень частини першої, пункту сьомого частини третьої та частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

За змістом статті 230 ЦК України у разі, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначив, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції Закону, чинній на момент укладення договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції Закону, чинній на момент укладення договору.

Статтями 15 та 23 цього Закону визначена відповідальність суб`єкта господарювання, яка не передбачає наслідком їх порушення недійсність договору.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону, чинній на момент укладення договору, договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.

Пунктом 2.1 Правил № 168 на банки покладається обов`язок надання споживачу в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, та зобов`язують банк отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з цією інформацією, що відповідачем виконано.

Укладаючи з банком кредитний договір в іноземній валюті, у заявника не було будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого на день підписання договору валютного курсу не настане.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 279/581/17.

Спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, заявник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови, що підтверджується виписками з його рахунків щодо руху коштів та відповідними платіжними дорученнями, банк надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, процентної ставки та деталізованого графіку погашення боргу. За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оскаржуваного кредитного договору та подальших договорів, які є похідними.

Позивач фактично не згоден з діями банку щодо нарахування йому заборгованості за оспорюваним кредитним договором, однак оцінку таким діям банку було надано при вирішенні цивільної справи № 591/6747/16-ц за позовом АТ «ОТП Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, судове рішення у якій набрало законної сили (а.с. 151-158 т. 8), тоді як питання щодо дійсності правочину стосується наявних між сторонами правовідносин на час його укладення, а не під час його виконання.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для визнання недійсним кредитного договору № ML-C00/286/2007 від 20.08.2007, укладеного між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , зі змінами та доповненнями до договору, а відтак, і для задоволення позовних вимог.

У зв?язку з відмовою у задоволенні позову понесені позивачем судові витрати не розподіляються.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 200, 247, 263-265, 282 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним кредитного договору № ML-C00/286/2007 від 20.08.2007, укладеного між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , зі змінами та доповненнями до договору - відмовити у зв?язку з необгрунтованістю.

Рішення суду може бути оскаржено до Сумського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Позивач: ОСОБА_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «ОТП Банк», місце знаходження: м. Київ, вул. Жилянська, буд. 43, код ЄДРПОУ 21685166.

Повний текст рішення виготовлено 26.01.2022.

Суддя О.О. Ніколаєнко