Рішення № 102761733, 21.12.2021, Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2021 року м. Черкаси справа № 925/1296/21

Господарський суд Черкаської області в складі головуючого - судді Довганя К.І., із секретарем судового засідання Дяченко Т.В. за участю представників: позивача - не з`явився, відповідача - не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси справу за позовом Державного підприємства "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Седна-Агро" про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

24 вересня 2021 року позивач - Державне підприємство "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" звернувся до Господарського суду Черкаської області із позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Седна - Агро" про визнання недійсним договору поставки ЗЗР в кредит 2019 від 17.07.2019 № 014-КС.

Позов обґрунтований тим, що 01.06.2021 на посаду керівника Державне підприємство "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" було призначено Красовського С.Ф. і згідно п. 10.7.10 Статуту розпочато проведення ревізії фінансово-господарської діяльності позивача, в ході якої було виявлено, що 17.07.2019 директором Благовіщенської філії позивача Улічем О.Л. був з відповідачем підписаний договір поставки ЗЗР (засобів захисту рослин) в кредит 2019 за №014-КС.

Позивач зазначив, що вказаний договір директором Філії було підписано без погодження позивача, а також з суб`єктом управління. І оскільки спірний договір був укладений з перевищенням повноважень директора Філії, то на думку позивача, саме цей факт має наслідком його недійсності.

Справа розглядається в порядку загального позовного провадження.

Відповідач відзиву на позову суду не подав.

Ухвалою суду від 11.11.2021 підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 12 год. 00 хв. 21 грудня 2021 р.

Представники сторін в судове засідання не з`явилися.

Про час, дату та місце розгляду справи сторони повідомлялись належним чином, через засоби поштового зв`язку АТ "Укрпошта"

Судом встановлено, що копія ухвали від 11.11.2021 направлялась відповідачу на адресу, яка міститься у позовній заяві, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань : 18002, м.Черкаси, бул.Шевченка,266. Проте, вказана ухвала була повернута до суду 16.11.2021 без вручення адресату із Довідкою відділення поштового зв`язку (ф.20) АТ "Укрпошта" з посилання на підставу невручення: "адресат відсутній за вказаною адресою".

За приписами ч.3 та ч.7 ст. 120 та ч.11 ст. 242 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. У випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з положеннями частини шостої статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (пункт 3); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4); день проставляння у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (пункт 5).

При цьому, суд враховує, що згідно ст.10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Тобто, надіслання судом процесуальних документів на адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у разі відсутності повідомлення особою іншої адреси для направлення поштової кореспонденції, є належним виконанням приписів процесуального закону щодо надсилання судових рішень учасникам справи.

З огляду на викладене, суд вважає, що неотримання відповідачем поштової кореспонденції, якою судом з додержанням вимог процесуального закону за належною адресою надсилалася ухвала від 11.11.2021 для вчинення відповідних дій та яка повернулася до суду через відсутність адресата за вказаною адресою, є дією у площині волевиявлення самого адресата, тобто має суб`єктивний характер.

Сам лише факт неотримання відповідачем поштової кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулась в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надала таку адресу для кореспонденції.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 911/3309/17, від 11.06.2020 у справі № 916/3200/17 та від 22.07.2021 у справі № 920/938/20).

Відтак, судом вжиті належні заходи для повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи.

Суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю представників сторін за наявними матеріалами в порядку ст. 202 ГПК України.

Суд, оцінивши наявні у справі докази встановив наступне.

Позивач - Державне підприємство (далі - ДП) "Центр сертифікації та експертизи насіння та садивного матеріалу" є юридичною особою публічного права, єдиним власником та суб`єктом управління якого є Фонд державного майна України.

29.05.2017 на підставі наказу ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння та садивного матеріалу" № 73-к/тр ОСОБА_1 було прийнято на посаду директора Благовіщенської філії позивача.

02.01.2019 керівником позивача Улічу О.Л. було оформлено та видана довіреність № 20/01-19-1 на право підписання з юридичними та фізичними особами угод для забезпечення діяльності Філії на суму не більше 20000,00 грн на рік. Угоди на суму більше 20000,00 грн на рік підписувати після письмового погодження з генеральним директором Підприємства.

З матеріалів справи вбачається, що 17.07.2019 між відповідачем та Благовіщенською філією позивача був укладений договір поставки ЗЗР в кредит 2019 № 014-КС, відповідно до умов якого постачальник (відповідач) зобов`язався продати та поставити покупцю засоби захисту рослин (далі - Товар), а покупець зобов`язався прийняти зазначений Товар і оплачувати його вартість згідно встановленого цим Договором порядку (далі - Договір).

Ціна Товару за цим договором зазначалася у відповідних Специфікаціях, які були додатками до цього Договору на загальну суму - 841 867,62 грн.

Як зауважив позивач, ОСОБА_1 , уклавши вище вказаний Договір спільно з відповідачем перевищили допустиму граничну межу повноважень у понад 42 рази. При цьому позивач вказував, що відповідач, укладаючи Договір, діяв недобросовісно, посилаючись на те, що у преамбулі оскаржуваного договору зазначається, що особа, яка його укладала - діяла на підставі Статуту, а отже, на думку позивача, відповідач при укладення договору був обізнаний з його змістом, оскільки у Статуті йшла мова про Положення про філію, а у Положенні - про довіреність директора філії.

Крім того, позивач у позовній заяві зазначив, що у нього відсутній оригінал оспорюваного Договору, а його примірник надійшов у серпні 2021 р. з позовною заявою до нього про стягнення штрафних санкцій з ДП "ЦСЕНСМ".

Відповідно положень п. 4.4. Статуту позивача в редакції від 22.06.2017, Підприємство, за погодженням із Уповноваженим органом управління, може створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи (далі - Філії). Такі Філії діють відповідно до положення про них, погодженого Уповноваженим органом управління та затвердженого наказом генерального директора Підприємства.

Позивач також зауважив, що укладення спірного Договору завдало Державному підприємству збитків в особливо великих розмірах, оскільки перелік санкцій, передбачений цим Договором, не може вважатися прикладом добросовісної підприємницької діяльності, а сам договір має всі ознаки укладення внаслідок зловмисної домовленості представника юридичної особи з

іншою стороною з метою заволодіння коштами Держави.

Одним із способів захисту цивільного права на підставі ч.2 ст. 16 ЦК України може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Суд враховує, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями ст. 232 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Ч.1 ст.628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 526 ЦК України, що кореспондуються за змістом з положеннями ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

При цьому, в силу ч.1 ст.627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Суд враховує, що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 909/929/17.

Вказана позиція кореспондується також з положеннями п. 22 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" стосовно того, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення умислу в діях представника, а саме:

- представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання;

- наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди.

Між тим, суд зауважує, що саме лише посилання на факт укладення спірних договорів за наявності зловмисної домовленості представників сторін договору є лише припущенням, доки позивачем не буде надано відповідних належних і достатніх доказів того, що такі обставини дійсно існували під час укладення спірних договорів.

Суд, досліджуючи матеріали справи, вважає, що доказів наявності зловмисної домовленості на укладення спірного Договору директором Благовіщенської філії позивача - директором Уліч Олександром Леонідовичем власних інтересах та/або в інтересах філії чи ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" позивачем не надано.

Також, позивачем не обґрунтовано, які саме збитки в особливо великих розмірах ним понесені внаслідок укладення спірного правочину та чи настали вони взагалі.

Твердження позивача стосовно того, що внаслідок укладення оспорюваного правочину підприємство зазнало збитків, а відповідач, в свою чергу отримав, неправомірну вигоду, суд оцінює критично, оскільки ці твердження не обґрунтовані допустимими і належними доказами.

Положеннями п. 3 ч.1 ст.3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб`єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

За приписами ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов`язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін.

Згідно ч.2 ст.203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Положеннями ст.92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень (п. 3 цієї ст. 92 ЦК України).

Ст.230 ЦК України передбачено, що якщо одна з сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з частиною 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Наведене узгоджується із позицією Верховного Суду України вказаною у постанові від 13 лютого 2019 року по справі №911/1171/18.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Тобто, визначальною ознакою обману є умисні дії сторони правочину.

У розумінні приписів ст. 230 Цивільного кодексу України обман - це навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину; це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є, насамперед, умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи вище викладе, у суду відсутні правові підстави для визнання укладеного договору недійсним з зазначених вище обставин на підставі ст.232 ЦК України, адже підстава для визнання правочину недійсним, передбачена у зазначеній статті - зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, може застосовуватися лише щодо тих правочинів, які вчиняються через представника, а не особою (фізичною чи юридичною) самостійно, в зв`язку з чим довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Суд бере до уваги, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Сам лише факт підписання Договору директором Благовіщенської філії позивача Улічем О.Л. не може бути підставою для визнання цього договору недійсним.

За приписами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вказує позивач, спірний Договір був укладений 17 липня 2019 року.

Проте, позивач повідомив, що примірник оригіналу вказаного Договору у нього в наявності відсутній.

Зокрема, для суду важливим є факт відсутності у позивача як оригіналу, так і копії цього Договору.

В матеріалах справи міститься надана позивачем через систему "Електронний суд" лише копія спірного Договору із штампом відповідача на першій її сторінці такого змісту: "ПРИМІРНИК ТОВ "Седна-Агро"".

Відповідно до частин 1 і 3 ст.91 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що надана позивачем копія спірного Договору не може бути використана в якості достовірного і належного доказу щодо встановлення дійсних обставин укладання цього Договору.

За таких обставин, з урахуванням наведених вище норм права, суд приходить до переконання про відмову у позові щодо визнання договору поставки ЗЗР в кредит 2019 від 17.07.2019 № 014-КС недійсним у зв`язку з недоведеністю підстав, з якими чинне законодавство пов`язує визнання правочину недійсним, а також відсутністю доказів заподіяння позивачеві збитків через відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 129, 233, 236-241 ГПК України суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного рішення.

Повне рішення складено 26.01.2022.

Суддя К.І. Довгань