Рішення № 102391776, 17.11.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 листопада 2021 року м. Київ № 640/1207/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, Державної казначейської служби України про стягнення суддівської винагороди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Верховного Суду (далі - Відповідач-1), Державної казначейської служби України (далі - Відповідач-2), у якій просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за грудень 2019 року з застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

- стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь ОСОБА_1 24 915,86 грн (двадцять чотири тисячі дев`ятсот п`ятнадцять гривень 86 копійок) недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за грудень 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.01.2020 відкрито провадження в адміністративній справі.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що на час зайняття ним посади судді Верховного Суду пунктом 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIIІ передбачено розрахунок суддівської винагороди, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Аналогічно, пунктом 24 розділу XII (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що розмір посадового окладу судді становить з 01 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на І січня календарного року. Від початку виконання обов`язків судді і до 06 листопада 2019 року (включно) суддівську вмнагороду позивачу нараховано і виплачено, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Проте згідно із Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», який набрав чинності 07 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону про судоустрій внесено зміни щодо зменшення базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Зміни до пункту 24 розділу XII (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як і до Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік», щодо зменшення розміру посадового окладу судді ВС не вносилися.

Таким чином, на думку позивача, ненарахування та невиплата суддівської винагороди, виходячи з базового посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, порушує права позивача на отримання гідної суддівської винагороди у розмірі не меншому, ніж визначений при зайнятті посади судді.

Отже, позивач не погоджується саме з розміром нарахованої за грудень 2019 року суддівської винагороди.

Державною казначейською службою України надано заперечення (відзив) щодо позову, в якому зазначено, що нарахування та виплата позивачу Верховним судом суддівської винагороди в меншому розмірі здійснювалось у період з 07.11.2019 по 28.11.2019 - до прийняття рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № И-р/2018. Отже, до прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення, зокрема, станом на час виникнення спірних відносин, нарахування та виплата Верховним судом і у період з 07.11.2019 по 28.11.2019 суддівської винагороди здійснено у відповідності до чинного на той момент законодавства, відповідно до положень Закону № 2453-VI. Враховуючи вище викладене, у позивача відсутні підстави для перерахунку суддівської винагороди, оскільки в рішенні Конституційного Суду України передбачено, що дана норма втрачає чинність з моменту ухвалення даного Рішення.

Верховним Судом надано відзив на позовну заяву, у якому відповідач не погоджується з заявленими позовними вимогами.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.11.2021 залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховного Суду, Державної казначейської служби України в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати позивачу суддівської винагороди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.11.2021 прийнято заяву позивача про збільшення (уточнення) позовних вимог, в якій позивач просить суд застосувати частини другу статті 625 ЦК України та стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь позивача інфляційні витрати за весь час прострочення до дати ухвалення рішення суду, а також три проценти річних від простроченої суми з дати початку прострочення до дати ухвалення рішення суду.

Позивачем 16.11.2021 подано заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представником Верховного Суду 16.11.2021 подано заяву про розгляд справи у порядку письмового провадження.

В судовому засіданні 16.11.2021 постановлено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.

Указом Президента України від 10.11.2017 №357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" ОСОБА_1 призначено на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд та 11.11.2017 ним складено присягу судді. Позивача 16.11.2017 зараховано до штату Верховного Суду.

Від початку виконання обов`язків судді і до 06.11.2019 (включно) суддівську винагороду позивачу нараховано і виплачено, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Проте, в листопаді 2019 року базовим розміром посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Позивач, не погоджуючись із зазначеним розміром нарахованої суддівської винагороди за грудень 2019 року звернувся до суду з даним позовом.

В силу приписів статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь та роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пунктом третім частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", (у редакції від 08.08.2018) передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Разом з цим, Законом України від 16.10.2019 №193-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування" (далі - Закон №193-ІХ) внесено зміни до пункту третього частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", - "75" замінено "55".

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу за грудень 2019 року нараховано суддівську винагороду у розмірі 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, що, на думку позивача, є порушенням конституційних гарантій незалежності судді.

Отже, виплату позивачу Верховним Судом розміру суддівської винагороди у зазначений період здійснено у розмірі, визначеному законодавцем у Законі №193-ІХ від 16.10.2019 "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

З огляду на викладене, суд вважає, що Верховним Судом здійснено виплату суддівської винагороди позивачу у розмірі, визначеному законом станом на день її нарахування.

Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, і саме до виключних повноважень останньої належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України).

Суд враховує Положення Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10.07.1998, якими визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (п. 6.4), та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17.11.2010 № (2010)12, в п. 54 якої зазначено, що: "оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов`язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв`язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці".

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд при прийнятті рішення у цій справі враховує наступні правові позиції Європейського суду з прав людини, які наведені: в рішенні від 20.07.2006 у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Заяви №29458/04 та №29465/04), де Суд вказав: "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (п. 23 цього рішення); в рішенні від 09.10.1979 у справі "Ейрі проти Ірландії", де Суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При вирішенні спірних правовідносин суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в ухвалі "Великода проти України" від 03.06.2014, в якій Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Відтак, в межах спірних правовідносин Верховний Суд діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з огляду на що відсутня його протиправна бездіяльність щодо виплати позивачу суддівської винагороди у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Щодо доводів позивача відносно неконституційності норми про зменшення суддівської винагороди позивача та посилання на рішення Конституційного Суду України, суд зазначає наступне.

Так, позивачем заявлено, що рішення Конституційного Суду України від 03.06.2013 №3-рп/2013 (у справі №1-2/2013) щодо зміни умов виплати пенсій і щомісячного грошового утримання суддів у відставці, тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України №1402-VІІІ від 02.06.2016 у редакції Закону України №193-ХІІ від 16.10.2019.

Суд критично ставиться до вказаних доводів позивача з огляду на те, що обставини, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (у справі №1-7/2018 (4062/15), є відмінними від тих, що досліджені судом в межах даного спору.

Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Стаття 1 Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII "Про Конституційний Суд України" визначає, що Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд або Суд) є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 вказаного Закону до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому, суд враховує, що Конституційним Судом України рішенням від 11.03.2020 №4-р/2020 за конституційним поданням Пленуму Верховного Суду, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

- частину першу статті 37, частину першу статті 94, пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX;

- пункти 4, 5, 6, 7, 9, 10 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №193-IX;

- частину третю статті 24, статтю 28-1, частину восьму статті 31, частину першу статті 42, частину третю статті 47, частину четверту статті 48 Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII) зі змінами, внесеними Законом №193-IX.

У пункті 2 вказаного рішення Конституційний Суд України вказано на те, що положення Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, Закону №193-IX, Закону №1798-VIII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону №193-IX", визнано неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У пункті 3 цього ж рішення Конституційний Суд України вказано на те, що застосуванню підлягають відповідні положення Закону №1402-VIII в редакції до внесення змін Законом №193-IX, Закону №1798-VIII в редакції до внесення змін Законом №193-IX.

Також Конституційним Судом України рекомендовано Верховній Раді України невідкладно привести положення Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, та Закону №1798-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, у відповідність до цього рішення (пункт 5 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11.03.2020 у справі №4-р/2020).

Отже, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 Закон №1402-VIII не містить норми, на підставі якої відповідачем нараховувано та виплачено суддівську винагороду позивачеві у розмірі 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Таким чином, з огляду на відсутність ретроспективної дії рішення Конституційного Суду України, суд не може застосувати до спірних відносин редакцію законодавства, яке відновило свою дію лише після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 (Закон №1402-VIII).

У зв`язку із наведеним, слід врахувати, що законодавством не передбачено права адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів влади, які реалізуються відповідними суб`єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами.

Відтак, висновки позивача про неправомірність дій Верховного Суду щодо виплати у грудня 2019 року йому суддівської винагороди у розмірі, визначеному частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII у редакції Закону №193-ІХ є необґрунтованими.

З огляду на викладене та встановлені обставини у справі, суд доходить висновку про відсутність протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати Позивачеві суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Вимога про стягнення з Держави в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь позивача недоплаченої суддівської винагороди та стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь позивача інфляційні витрати за весь час прострочення до дати ухвалення рішення суду, а також три проценти річних від простроченої суми з дати початку прострочення до дати ухвалення рішення суду - також не підлягає задоволенню, оскільки зазначкні вимоги є похідними.

З огляду на викладене та встановлені обставини у справі, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати йому суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи наведене та встановлені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись положеннями статей 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя Н.М. Клименчук