Ухвала суду № 10098178, 20.05.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" травня 2010 р. К-15940/07

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Конюшко К.В.

Ланченко Л.В.

Сергейчук О.А.

Степашко О.І.

при секретарі судового засіданняКоротковій О.В.

за участю представників: позивача:Клюки В.Ф., Британчука І.В., відповідача:Дмитрієвої А.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому

на постанову Господарського суду Хмельницької області від 07.12.2006 року

та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 26.06.2007 року

у справі №15/254-НА

за позовом Закритого акціонерного товариства «Хмельницька фінансово-будівельна компанія»

до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Закрите акціонерне товариство «Хмельницька фінансово-будівельна компанія»звернулось до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 18.05.2006 року №0002302301/0/1515, яким позивачу визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 101652,00 грн., з яких 40587,00 грн. основний платіж та 61065,00 грн. штрафні (фінансові) санкції.

Постановою Господарського суду Хмельницької області від 07.12.2006 року (суддя Муха М.Є.), залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного господарського суду від 26.06.2007 року (судова колегія у складі: головуючий суддя Черпак Ю.К., судді Веденяпін О.А., Іоннікова І.А.), позов задоволено.

Задоволення позову судами попередніх інстанцій мотивовано тим, що контролюючим органом неправомірно донараховано податкові зобовязання з податку на додану вартість, оскільки залучаючи кошти від фізичних осіб замовників будівництва у довірче управління, що не передбачає переходу права власності на такі кошти до позивача, останній здійснював лише операції з надання послуг по утриманню служби замовника, які оподатковував податком на додану вартість у повному обсязі.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального права, Державна податкова інспекція у м. Хмельницькому звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано норми п. 1.4 ст. 1, пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, пп. 7.3.1 п. 7.3, пп. 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Позивач надав заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення.

Відповідно до частини 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем було здійснено планову виїзну перевірку дотримання позивачем вимог податкового та валютного законодавства, за наслідками якої складено акт від 10.05.2006 року №2117/23-4/21336365 та прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення. Проведеною перевіркою було встановлено порушення позивачем п. 1.4 ст. 1, пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, пп. 4.1 ст. 4, пп. 5.1.20 п. 5.1 ст. 5, пп. 7.3.1 п. 7.3, пп. 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у результаті чого занижено податок на 40587,00 грн.

Такі висновки повязані з обставинами справи, відповідно до яких у періоді, що перевірявся, позивач залучав кошти від фізичних та юридичних осіб на будівництво житлових будинків, укладаючи з такими особами типові договори по залученню коштів у довірче управління для дольового фінансування будівництва.

Донараховуючи позивачу податкові зобовязання з податку на додану вартість, відповідач вказав на те, що у Законі України «Про податок на додану вартість»не міститься окремих положень щодо оподаткування операцій, які проводяться на підставі договорів довірчого управління коштами, а тому дійшов висновку, що операції з будівництва житла, які здійснював позивач, відповідно до норм п. 1.4, пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3 названого Закону підпадають під визначення операцій з поставки послуг та підлягають оподаткуванню податком на додану вартість на загальних підставах за ставкою 20%. У свою чергу, пп. 5.1.20 п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість»(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що звільняються від оподаткування операції з продажу або передачі у власність новозбудованого житла фізичним особам для його використання як місця проживання, якщо до 1 січня 2004 року житло було передано у власність покупця або були розпочаті роботи з будівництва такого житла під зобов'язання покупця або інвестора та при цьому покупець або інвестор сплатив внесок, не менший ніж тридцять відсотків від вартості загальної площі такого житла, визначеної за цінами, що діяли на дату такої сплати. Оскільки позивач фактично мав розпочате будівництво житлових будинків до 01.01.2004 року і окремими фізичними особами станом на цю дату були сплачені внески, не менші ніж тридцять відсотків від вартості загальної площі житла, у кожному звітному періоді відповідачем було визначено частку операцій, звільнених від оподаткування, з врахуванням обсягу яких і визначено податкові зобовязання товариства.

Задовольняючи позовні вимоги та спростовуючи наведені висновки контролюючого органу, суди попередніх інстанцій зазначили, що діяльність позивача по залученню коштів забудовників у довірче управління відноситься до операцій з борговими зобовязаннями, оподаткування якого регулюється п. 7.9 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 року №334/94-ВР (далі Закон України №334), за змістом якого не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником податків у довірче управління, що не передбачає передачі права власності на таке майно, з урахуванням положень підпункту 7.9.6 цього пункту.

Зважаючи на те, що умови укладених договорів не передбачали переходу права власності на одержані кошти, у товариства виникали виключно боргові зобовязання перед забудовниками, які погашались після завершення будівництва шляхом передачі документів для оформлення права власності на відповідну частину будинку, а відтак обєктом оподаткування податком на додану вартість могла бути лише вартість послуг з організації будівництва, а не поставка всього обєкта забудовникам.

Між тим, підтримуючи з наведених мотивів викладену правову позицію платника податків та погоджуючись з його доводами, суди попередніх інстанцій без належної правової оцінки залишили той факт, що застосування правил оподаткування, визначених п. 7.9 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», також має свої особливості, дотримання яких позивачем залишилося поза межами предмету доказування у даній справі.

Так, підпунктом 7.9.1 п. 7.9 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»з урахуванням особливостей, встановлених Законом, передбачено, що не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником податку у зв'язку з цивільно-правовими договорами, що не передбачають передачі права власності на таке майно.

Таким чином, сума коштів, перерахованих забудовниками для фінансування будівництва житлового будинку згідно з вищезазначеним договором, не включається до валового доходу підприємства, а витрати підприємства, пов'язані з виконанням за дорученням забудовників відповідних угод від свого імені за рахунок забудовників, не включаються до його валових витрат.

При цьому різниця між сумою коштів, одержаних підприємством від забудовників для фінансування будівництва житлового будинку згідно з вищезазначеним договором, і розміром фактичних витрат підприємства, пов'язаних з виконанням доручення забудовників забезпечити фінансування будівництва житлового будинку, вважається доходом підприємства, який включається до його валового доходу.

Отже, зміст викладеної правової норми, яка регулює правовідносини щодо оподаткування коштів, залучених на умовах довірчого управління, свідчить на користь висновку, що однією з умов застосування приписів п. 7.9 ст. 7 Закону України №334 є невключення до складу валових витрат витрат підприємства, пов'язаних з виконанням за дорученням забудовників відповідних угод від свого імені за рахунок забудовників.

Наведене законодавче регулювання є втіленням такого принципу побудови податкової системи як принцип рівності, сутність якого зводиться до рівноваги та співвідношення між податковим тиском та податковими вигодами, адже неприпустимим є формування обєкта оподаткування без сукупності усіх його складових елементів, якими у контексті податку на прибуток є як валові витрати, так і валовий дохід (п. 3.1 ст. 3 Закону України №334).

У той же час, висновки акту перевірки щодо недотримання позивачем при залученні для фінансування будівництва коштів фізичних та юридичних осіб умов податкової політики, визначених законодавцем, зважаючи на факт включення до складу витрат усіх фактичних витрат підприємства, повязаних з виконанням доручення забудовників щодо забезпечення фінансування будівництва, не були спростовані судами попередніх інстанцій. Без дослідження цих обставин та надання їм правової оцінки висновок про необґрунтованість донарахування товариству податку на додану вартість є передчасним.

Безпідставне звуження судами кола правовідносин та обставин, якими вони обґрунтовуються, призвело до порушення приписів ч. 1 ст. 138 КАС України щодо предмету доказування у судовому процесі.

Недотримання судами першої та апеляційної інстанцій приписів ч. 4 та ч. 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо офіційного зясування всіх обставин у справі може призвести до неправильного вирішення справи та не може бути усунено судом касаційної інстанції, а тому відповідно до частини 2 статті 227 цього Кодексу є підставою для скасування ухвалених по справі судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги наведене в цій ухвалі, вжити передбачені процесуальним законом заходи для забезпечення встановлення всіх обставин справи та з огляду на доводи, які наводив контролюючий орган в обґрунтування правомірності свого рішення, зясувати, чи не були спрямовані дії позивача на безпідставне одержання податкових вигод, для чого слід правильно визначити предмет доказування у справі, зобовязати податковий орган надати докази в обґрунтування своїх тверджень або витребувати їх з власної ініціативи, та в залежності від встановленого і у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Хмельницької області від 07.12.2006 року та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 26.06.2007 року у справі №15/254-НА скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіКонюшко К.В. Ланченко Л.В. Сергейчук О.А. Степашко О.І.