Ухвала суду № 10097724, 16.06.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. КиївК-616/07

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоСергейчука О.А.

СуддівЛанченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Федорова М.О.

розглянувши в порядку попереднього розгляду касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Полтаві

на постанову Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006 р.

та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р.

у справі №3/197

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Бурат»

доДержавної податкової інспекції у м. Полтаві

провизнання недійсним податкового повідомлення - рішення

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бурат»(далі по тексту позивач, ТОВ «Бурат») звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Полтаві (далі по тексту відповідач, ДПІ у м. Полтаві) про визнання недійсним податкового повідомлення - рішення.

Постановою Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006р. у справі №3/197 (суддя Бунякіна Г.І.), яку залишено без змін ухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р. (головуючий суддя Корсакова Г.В., судді Мельник С.М., Ільєнок Т.В.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення №0003592301/0 від 23.11.2005 р.

ДПІ у м. Полтаві, не погоджуючись з постановою Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006р. та ухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р. у справі №3/197, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у м. Полтаві підлягає відхиленню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 23.11.2005р. ДПІ у м. Полтаві прийнято податкове повідомлення-рішення №0003592301/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування на 237434 грн. та визначено суму податкового зобовязання за платежем податок на додану вартість у розмірі 124 574 грн. основного платежу та 62 287 грн. штрафних санкцій.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято ДПІ у м. Полтаві на підставі акту «Про результати комплексної планової документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства ТОВ «Бурат»за період з 01.01.2004 р. по 30.06.2005 р.»від 10.11.2005р. №495/23-1/13948686 (далі по тексту - Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки позивачем в порушення вимог п. 1.8 ст. 1, п.п. 7.4.1 п. 7.4, п.п. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість, яку фактично не сплачено до бюджету контрагентом позивача по ланцюгу постачання.

Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що факт проведення позивачем господарських операцій з КВПП «СтАл», СПД ОСОБА_4, ПП «Рик», СПД ОСОБА_5, СПД ОСОБА_6 стосовно придбання продукції, їх реальних характер, підтверджується документально, а саме договорами, товарними накладними, податковими накладними та платіжними дорученнями, що не заперечується і самим відповідачем.

Проте, на думку податкового органу, суми податку на додану вартість фактично не сплачено до бюджету контрагентами позивача по ланцюгу постачання, що і призвело до завищення заявленої суми до відшкодування з бюджету.

Між тим, за приписами п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»право на віднесення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у звязку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу), виникає за правилом першої події: або фактична сплата коштів продавцю в оплату придбаних товарів (робіт, послуг), або отримання податкової накладної в якій зазначені суми податку на додану вартість, що засвідчує факти придбання платником податків товару (робіт, послуг).

Закон України «Про податок на додану вартість»визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у звязку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

Підпунктом 7.7.1. п. 7.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобовязання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобовязань відповідачем не встановлено, а наявність первинних документів, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, встановлено матеріалами справи.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є обєктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України «Про податок на додану вартість»не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання відємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобовязання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З урахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено достовірність підтвердження фактичності здійснення позивачем господарських операцій, сплати податку на додану вартість та його сум, а отже і правомірність віднесення сум податку до податкового кредиту.

За вказаних обставин судами попередніх інстанцій правомірно скасовано податкове повідомлення-рішення №0003592301/0 від 23.11.2005 р.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій зроблених у відповідності з вищевказаними нормами права, а прийняті ними рішення є законними та обґрунтованими.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

.

Відповідно до ч. 3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином зясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування постанови Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006р. та ухвали Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р. у справі №3/197 не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Полтаві на постанову Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006р. та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р. у справі №3/197 відхилити.

Постанову Господарського суду Полтавської області від 25.01.2006р. та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24.10.2006 р. у справі №3/197 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.А. Сергейчук