Рішення № 10079569, 17.06.2010, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 101

РІШЕННЯ

Іменем України

17.06.2010Справа №2-7/2234-2009 За позовом Прокурора м. Феодосії (98100, м. Феодосія, вул.. Войкова, 5) в інтересах держави в особі Берегової сільської ради (98179, с. Берегове, м. Феодосія, вул. Приморська, 1, ідентифікаційний код 04367884)

До відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кефе» (98100, м. Феодосія, с. Берегове, вул. Курортна, 2, ідентифікаційний код 16502815)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель АР Крим (95038, м. Сімферополь, вул. Кечкеметська, 114)

Про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та стягнення 117980,00 грн.

Суддя І. І. Дворний

                                        представники:

Від позивача – Філіппенко І. М., голова.

Від відповідача – Ключник О.С. – представ., дов. № 2 від 01.03.2008 р.

Третя особа – не з’явився

Прокурор – Меренцов С. І., посв. №07247.

Суть спору: Прокурор м. Феодосії звернувся до Господарського суду Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Берегової сільської ради з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кефе», в якому просить суд зобов’язати відповідача звільнити самовільно збудовану земельну ділянку та знести побудовану на цій ділянці будівлю, а також стягнути з відповідача втрати сільськогосподарського виробництва у сумі 117 980,00 грн.

Позовні вимоги Берегової сільської ради мотивовані результатами проведеної 04.07.2008 р. перевірки, якою було встановлено використання відповідачем земельної ділянки не за цільовим призначенням. Так, на підставі Державного акта серії І-КМ №003222 Товариству з обмеженою відповідальністю «Кефе» в постійне користування передана земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею 0,8 га для ведення підсобного господарства. Позивач зазначає, що на вказаній земельній ділянці відповідачем збудована хлібопекарня та млин, тобто сільськогосподарське виробництво не здійснюється. Крім того, позивач стверджує, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Кефе» також самовільна зайнята земельна ділянка площею 0,15 га, яка не охоплена державним актом серії І-КМ №003222.

Ухвалою ГС АР Крим від 24.04.2009 р. позовна заява була прийнята до розгляду та до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, було залучено Державну інспекцію з контролю за використанням та охороною земель АР Крим.

Відповідач проти позову заперечував з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою ГС АР Крим від 02.06.2009 р. провадження у справі було зупинено у зв’язку з призначенням судової землевпорядної експертизи, на вирішення якої були поставлені наступні питання:

-          Яка фактична площа земельної ділянки, що використовується Товариством з обмеженою відповідальністю «Кефе» по вул. Курортній, 2 в с. Берегове, м. Феодосія, для розміщення хлібопекарні та млину?

-          Чи підтверджується на місцевості використання Товариством з обмеженою відповідальністю «Кефе» земельної ділянки площею 0,8 га по вул. Курортній, 2 в с. Берегове, м. Феодосія, переданої в постійне користування на підставі Державного акта серії І-КМ №003222, не за цільовим призначенням? Якщо використання підтверджується, встановити розмір втрат сільськогосподарського призначення відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №1279 від 17.11.1997 р.

-          Чи підтверджується на місцевості використання Товариством з обмеженою відповідальністю «Кефе» земельної ділянки за межами переданої в постійне користування на підставі Державного акта серії І-КМ №003222? Якщо використання підтверджується, встановити розмір самовільно зайнятої земельної ділянки та розташування на ній будь-які споруд/будівель.

Після надходження до суду висновку експерта ухвалою ГС АР Крим від 04.03.2010 р. провадження у справі було поновлено.

Розгляд справи відкладався у порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

За клопотанням сторін строк розгляду справи був продовжений у порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Оскільки матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, підстав для відкладення розгляду справи судом не вбачається.

          Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та прокуратури, суд

ВСТАНОВИВ :

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення Берегової сільської ради 15 сесії 23-го скликання від 14.05.1999 р. Товариству з обмеженою відповідальністю «Кефе» було надано в постійне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 0,8 га для ведення підсобного господарства в с. Берегове в районі «Алі Паруса», про що був виданий державний акт серії І-КМ №003222.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, Прокурор м. Феодосії в інтересах держави в особі Берегової сільської ради просить суд зобов’язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Кефе» звільнити самовільно збудовану земельну ділянку та знести побудовану на цій ділянці будівлю, а також стягнути з відповідача втрати сільськогосподарського виробництва у сумі 117 980,00 грн.

Суд не вбачає правових підстав для задоволення позову з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд порушує справи, у тому числі, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Право на звернення до господарського суду реалізується шляхом подання відповідного процесуального документа – позовної заяви, обов’язковими елементами якої є предмет позову та підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Позовні вимоги повинні бути обґрунтовані певними обставинами, до яких належать обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включають факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача. У предмет доказування включається також факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу позивача.

Посилання на законодавство являє собою юридичні підстави позову. У позовній заяві повинні бути викладені норми матеріального права, що регулюють спірні матеріально-правові відносини та порушені відповідачем, а також відповідно до яких, на думку позивача, слід вирішити спір.

У той же час, матеріали справи свідчать, що вимоги прокурора про спонукання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести збудовану на ній будівлю нормативно взагалі не мотивовані – прокурором не зазначено, порушення яких саме норм чинного законодавства України були допущені відповідачем та які саме приписи законодавства зобов’язують відповідача звільнити ділянку та знести розташовані на ній будівлі.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством для доведення фактів такого роду.

Статтями 4-2 та 4-3 ГПК України закріплені принципи рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та здійснення судочинства на засадах змагальності. Аналогічні положення про принцип рівності закріплені в статті 129 Конституції України та ст. 7 Закону України «Про судоустрій України». Принцип рівності перед законом і судом означає рівність суб’єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу. З принципу рівності перед законом і судом випливає, що правосуддя здійснюється незалежно від правового статусу учасників процесу, їхнього майнового стану, форми власності й інших критеріїв; процесуальне становище учасників судочинства визначається тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим; процесуальний порядок вирішення справ визначається процесуальною формою. Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторін, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обов’язку збирання доказів. Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи – учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. Саме у цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності. Причому ризик настання наслідків вчинення або невчинення процесуальних дій покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням викладеного, суд вважає, що збирання судом будь-яких доказів в обґрунтування правомірності вимог заявника є фактично перекладанням обов’язку сторони на суд, що суперечить принципам рівності та змагальності.

Крім того, в позовній заяві прокурора не зазначено чітке місце розташування земельної ділянки із вказівкою про її площу та не конкретизовані об’єкти (із зазначенням адреси їх розміщення, площі, літер тощо), вимога про знесення яких висувається.

Ухвалами ГС АР Крим від 24.04.2009 р., 14.05.2009 р. суд зобов’язав позивача уточнити прохальну частину позову та зазначити адресу місця розташування спірної самовільно зайнятої земельної ділянки.

Однак, вказані вимоги суду позивачем були залишені поза увагою та до моменту прийняття рішення у справі позивач не скористався правом, наданим йому статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, та не змінив (уточнив) предмет позову у справі.

Крім того, стосовно посилань прокурора на допущені відповідачем порушення суд зазначає наступне.

Так, як вбачається зі свідоцтва про право власності від 22.06.2005 р. (т. І, а. с. 43), виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Берегової сільської ради №120 від 15.06.2005 р., Товариство з обмеженою відповідальністю «Кефе» є власником комплексу будівель і споруд мініпекарні загальною площею 1449,8 кв. м., яка розташована по вул. Курортній, 2 в с. Берегове, м. Феодосія, та складається з: будівлі пекарні з прибудовою, А, А1, 1331,7 кв. м.; майстерні, Б, 103,1 кв. м.; прохідної, В, 15,0 кв. м.; вбиральні, О; огорожі, 1; воріт, 2; воріт, 3; огорожі, 4. Право власності на вказані об’єкти було зареєстроване за відповідачем, про що свідчить витяг про реєстрацію №7574102 від 22.06.2005 р. (т. І., а. с. 44).

Однак, через помилки спеціалізованих організацій та землевпорядників Берегової сільської ради були невірно встановлені межі (кордони) земельної ділянки, внаслідок чого будівлі ТОВ «Кефе» залишилися за межами земельної ділянки площею 0,8 га.

Так, у висновку проведеної в рамках цієї справи експертизи зазначено, що підтверджується використання на місцевості ТОВ «Кефе» земельної ділянки за межами переданої в постійне користування згідно Державного акта серії І-КМ №003222. Різниця у розмірі земельної ділянки, що знаходиться у фактичному користуванні, і розмірі, вказаному в державному акті, складає 1663 кв. м. На даній земельній ділянці розташовані наступні споруди та будівлі: отмостка, дорога, некапітальні будівлі, сарай, огорожа, будівля прохідної.

Зі співставлення схематичного зображення експертом земельної ділянки з розміщеними на ній спорудами (т. І, а. с. 107) та схематичного плану будівель за інвентарною справою (т. ІІ, а. с. 20), вбачається, що на ділянці, що виходить за межі переданої в постійне користування, розміщені наступні будівлі та споруди, які пройшли технічну інвентаризацію та право власності на які належним чином оформлено:

-          будівля майстерні, літер «Б», площею 103,1 кв. м.;

-          будівля прохідної, літер «В», площею15,0 кв. м.

-          споруди: №1 – забір площею 175,4 кв. м., №2 – ворота площею 9,4 кв. м., №3 – ворота площею 10,5 кв. м., №4 – забір площею 754,3 кв. м.

Як вже було вказано вище, вказані будівлі та споруди належать на праві власності відповідачеві (свідоцтво про право власності від 22.06.2005 р.).

Згідно з пунктом 2 статті 120 Земельного кодексу України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічні положення закріплені в статті 377 Цивільного кодексу України.

Суд вважає за доцільне зауважити, що статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Таким чином, враховуючи закріплені чинним законодавством України приписи про непорушність права власності, відсутність у особи – власника об’єкту нерухомого майна правовстановлюючого документа на землю під нерухомістю не є підставою для вилучення цієї земельної ділянки та спонукання особи до приведення її в попередній стан (тобто фактично до знесення об’єкта нерухомого майна).

Так, в пункті 4.1.4 вищезгаданих Роз’яснень Президії Вищого господарського суду України «Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства» від 02.02.2010 р. N 04-06/15 зазначено, що у разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно необхідно враховувати, що така особа має право на земельну ділянку, на якій розміщено придбане нею нерухоме майно, та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування, і відсутність у цієї особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку, не може кваліфікуватись як самовільне зайняття земельної ділянки, у таких випадках положення статті 212 Земельного Кодексу України застосуванню не підлягають. Примусове звільнення земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній об'єкта нерухомості, право власності на який оформлено у встановленому законом порядку, порушує права особи, гарантовані статтею 41 Конституції України.

При цьому, суд не приймає до уваги рішення Берегової сільської ради №1951 від 25.05.2010 р., який було скасовано рішення виконавчого комітету Берегової сільської ради №120 від 15.06.2005 р., акт вводу в експлуатацію, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, та зазначає з цього приводу наступне.

Питання визначення системи та гарантій місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу та відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, обсяг повноважень при здійсненні своєї діяльності органів місцевого самоврядування визначаються Законом України «Про місцеве самоврядування».

Відповідно п. 1,2 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень.

Ст. 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» серед основних принципів здійснення місцевого самоврядування передбачає, зокрема, принцип законності. Принцип законності визнається судом таким, що кореспондується зі статтями 1 і 8 Конституції України, які визначають Україну як правову державу та закріплюють державний принцип верховенства права. Крім того, ст. 19 Конституції України встановлює, що органи місцевого самоврядування діють на підставі діючого законодавства та у межах повноважень й шляхом, передбаченим Конституцією України та нормативно-правовими актами. Додержання принципу законності передбачає також прийняття суб’єктами владних повноважень законних актів, тобто певної форми актів, виданих у визначеному порядку компетентними органами в межах їх повноважень.

У Роз’ясненнях Президії Вищого Арбітражного суду України N 02-5/35 від 26.01.2000 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено, що акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Суд звертає увагу на те, що рішення виконавчого комітету Берегової сільської ради №120 від 15.06.2005 р. відноситься до актів ненормативного характеру, оскільки стосується лише прав та обов’язків Товариства з обмеженою відповідальністю «Кефе».

Суд зазначає, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Саме така правова позиція викладена в Рішенні Конституційного суду України від 16.04.2009 р. у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування).

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи сільської, селищної, міської ради включені в систему місцевого самоврядування, рішення виконкомів вважаються рішеннями органів місцевого самоврядування, а тому вищевказане рішення КСУ в повній мірі стосується спірних правовідносин.

Посилання в рішенні №1951 від 25.05.2010 р. на ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», пунктом 15 частини 1 якої передбачено право сільської, селищної, міської ради на скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки вказана правова норма (з огляду на позицію Конституційного суду України) не може бути застосована для скасування ненормативних правових актів виконавчих комітетів, тобто тих, що вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Таким чином, суд вважає, що при прийнятті вищевказаного рішення №1951 від 25.05.2010 р. Берегова сільська рада вийшла за межі наданих їй повноважень та без будь-яких правових підстав скасувала раніше прийняте виконкомом та вже виконане рішення про оформлення права власності на нерухоме майно, тобто фактично позбавила відповідача права власності, яке за статтею 41 Конституції України та статтею 321 Цивільного кодексу України є непорушним.

За таких обставин, вищевказане рішення не може бути прийнято судом до уваги.

Так, частиною 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Крім того, Вищий господарський суд України в пункті 1 Інформаційного листа «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» від 29.09.2009 р. N 01-08/530 також зазначив про наявність у господарського суду права не застосовувати чинний акт органу місцевого самоврядування, який прийнято щодо конкретної юридичної особи з порушенням законодавства України.

Наведене свідчить про те, що позов прокурора в частині спонукання відповідача звільнити самовільно збудовану земельну ділянку та знести побудовану на цій ділянці будівлю є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення з відповідача втрат сільськогосподарського виробництва у сумі 117 980,00 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 207 Земельного кодексу України втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва включають втрати сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, а також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель. Відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. Відшкодуванню підлягають також втрати, завдані обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави, а також у зв'язку з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва визначаються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

При цьому п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що виключно компетенцією сільських селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Таким чином, з урахуванням вищенаведених приписів ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», без прийняття відповідного рішення Береговою сільською радою, яка згідно п. 12 розділу Х Земельного кодексу України здійснює повноваження щодо розпорядження земельними ділянками в межах с. Берегове, підстави для виникнення у ТОВ «Кефе» обов’язку щодо відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва відсутні.

Наведене також вбачається з посилання прокурора в позові на пункт 4 Порядку визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. N 1279, яким передбачено, що відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спричинених вилученням сільськогосподарських і лісових угідь для цілей, не пов'язаних із веденням сільського і лісового господарства, провадиться юридичними і фізичними особами в двомісячний термін після затвердження в установленому порядку проекту відведення їм земельних ділянок, а у випадках поетапного освоєння відведених угідь для добування корисних копалин відкритим способом - у міру їх фактичного надання.

При цьому, суд звертає увагу на те, що ані позивачем, ані прокурором не було доведено суду те, що рішенням Берегової сільської ради 15 сесії 23-го скликання від 14.05.1999 р., який земельна ділянка була передана відповідачеві в постійне користування, Берегова сільська рада поклала відповідного обов’язку на відповідача.

Крім того, суд зазначає, що юридичні факти, з настанням яких мають бути відшкодовані втрати сільськогосподарського виробництва, а також умови та порядок їх відшкодування й порядок використання одержаних коштів визначено главою 36 Земель ного кодексу України та постановою Кабінет Міністрів України № 1279 від 17 листопада 1997 року «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, які підляга ють відшкодуванню».

Визначені у Земельному кодексі України норми щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва спрямовані на забезпечення раціонального використання і охорони особливо цінних земель сільськогосподарського призначення та земель лісового фонду з метою збереження їх кількісного і якісного стану. Відшкодування втрат передбачає компенсацію суспільству негативних наслідків соціально-економічного, екологічного характеру, що настають внаслідок переведення особливо цінних земель сільськогосподарського призначення та лісового фонду до інших категорій земель, а також у разі обмеження землекористування чи погіршення якості земель як особливого національного надбання. що перебуває під особливою охороною держави.

Аналізуючи положення вищевказаної статті 207 Земельного кодексу України, можна дійти висновку, що законодавчо передбачено такі окремі підстави для виникнення втрат, які підлягають відшкодуванню, як:

- втрати сільськогосподарських земель як основного засобу виробництва в сільському господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом

- втрати, завдані обмеженням прав власників землі і землекори стувачів, у тому числі орендарів або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, а також у зв'язку з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.

Суд звертає увагу на те, що в даному випадку прокурором в позові не визначена чітка підстава для відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, але з аналізі позову вбачається, що його вимоги мотивовані використанням відповідачем наданої йому земельної ділянки не за цільовим призначенням – для будівництва хлібопекарні та млину.

Отже, у випадку наявності такого порушення слід застосовувати пункт 3 Порядку №1279, яким передбачено, що втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спричинені обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості земель, зумовленим впливом діяльності підприємств, установ і організацій, визначаються за формулою:

Рв = (1-К) х Нв х Пд,

де Рв - розмір втрат, тис. гривень; К - коефіцієнт зниження продуктивності угіддя; Нв - середній розмір втрат з розрахунку на 1 гектар, що визначається відповідно до пунктів 1 або 2 цього Порядку; Пд - площа ділянки, гектарів.

Однак, з доданого до позову розрахунку втрат вбачається, що він здійснений на підставі пункту 1 Порядку, який визначає, що втрати сільськогосподарського виробництва, спричинені вилученням сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ) для використання їх у цілях, не пов'язаних із веденням сільського господарства, визначаються на основі нормативів цих втрат по Автономній Республіці Крим, областях, містах Києву та Севастополю за формулою:

Бд

Рв = Пд х Нв х ----- х Кінт,

Бо

де Рв - розмір втрат сільськогосподарського виробництва, тис. гривень; Пд - площа ділянки сільськогосподарських угідь, гектарів; Нв - норматив втрат сільськогосподарського виробництва, тис. гривень; Бд - бал бонітету ділянки сільськогосподарських угідь, що вилучається; Бо - бал бонітету сільськогосподарських угідь по Автономній Республіці Крим, області, містах Києву та Севастополю; Кінт - коефіцієнт інтенсивності використання сільськогосподарських угідь (відношення показника диференціального доходу оцінки ріллі землеоцінного району, в якому відводиться земельна ділянка, до аналогічного показника в цілому по Автономній Республіці Крим, області, містах Києву та Севастополю).

Однак у даному випадку застосування цього пункту при обчисленні втрат є необґрунтованим, оскільки, як вже було вказано вище, доказів вилучення сільськогосподарських земель для передачі їх відповідачеві для несільськогосподарського використання (тобто відповідне рішення Берегової сільської ради із закріпленими в ньому умовам про це) суду надано не було.

Крім того, юридичний склад, з наявністю якого законодавець пов’язує виникнення відповідних втрат та кореспондуючого обов’язку щодо їх відшкодування встановлено у ч. 2 ст.207Земельного кодексу України. Передусім це:

- наявність земельної ділянки віднесеної до сільськогосподарських земель;

- вилучення (викуп) такої земельної ділянки для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом;

- у випадку здійснення обчислення розміру втрат на підставі пункту 3 Порядку - обмеження прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршення якості земель, зумовлені впливом діяльності підприємств, установ і організацій.

Однак, з наявної в матеріалах справи технічної документації з детального ґрунтового огляду земельної ділянки площею 0,9631 га, наданої для ведення підсобного господарства ТОВ «Кефе» в с. Берегове, м. Феодосія, в районі піонерського табору «Алі Паруса», складеної Державним підприємством «Кримський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», вбачається, що ґрунти на спірній земельній ділянці площею 0,9631 га внаслідок їх засоленості з поверхні не придатні для використання в сільському господарстві.

Крім того, суд вважає за доцільне зазначити, що для ведення відповідної діяльності ТОВ «Кефе» необхідно мати наступний від діяльності, згідно КВЕД - код 15.61 «перероблення зерна: виробництво борошна, круп та гранул із зернових культур»; земельна ділянка повинна бути віднесена, згідно форми 6-зем. (земельна звітність) до земель графи 14 - «землі сільськогосподарського призначення», у т.ч. «землі під господарськими будівлями і дворами...».

Згідно ст. 22 Земельного кодексу України, п. 2 б, г. ст. 37 Земельного кодексу України, п. 1 - до земель сільськогосподарського призначення належать: п. б. - несільськогосподарські угіддя; згідно п. 3.г. - землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування - несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям... - для ведення підсобного сільського господарства.

Згідно Державного акта серії І - КМ № 003222 реєстр. № 36 від 21 квітня 1999 р. на право постійного користування земельною ділянкою КП «Кефе» земельна ділянка була надана саме - для цілей організації та ведення підсобного господарства в с. Берегове, р-н «Алі Паруса», а тому земельна ділянка використовується за цільовим призначенням.

Саме така позиція була висловлена експертом у висновку проведеної в рамках цієї справи експертизи, який зазначив, що використання відповідачем земельної ділянки не за цільовим призначенням на місцевості не підтверджується.

З урахуванням цього, правові підстави для стягнення з відповідача втрат сільськогосподарського виробництва у сумі 117 980,00 грн. також відсутні, у зв’язку з чим суд відмовляє в позові Прокурора м. Феодосії в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим                                        Дворний І.І.