Рішення № 99972036, 28.09.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

28.09.2021р. справа №520/3024/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) осіб справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин) до Харківського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (Військова частина 9951; далі за текстом - Війська частина, владний суб`єкт, Загін) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання нарахувати на виплатити середній заробіток за час затримки остаточного повного розрахунку при звільненні, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства сформулював вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Харківського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини 9951) у нездійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.03.2017 року по 29.01.2021 року; 2) зобов`язання Харківського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини 9951) здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 30.03.2017 року по 29.01.2021 року включно; 3) зобов`язання Харківського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини 9951) подати протягом місяця, з дня набрання рішенням законної сили, звіт про виконання судового рішення, що передбачено ч. 1 ст. 382 КАС України.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що затримка розрахунку при звільненні зумовлює виникнення обов`язку виплатити компенсацію середнього заробітку у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України.

Відповідач з поданим позовом не погодився і аргументуючи незгоду зазначив, що між Військовою частиною та громадянином не виникло трудових відносин, а підстави для поширення на відносини з приводу проходження військової служби положень КЗпП України - відсутні. Наголошував, що заявник невчасно звернувся до суду, пропустивши строк в один місяць від календарної дати проведення платежу.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

За твердженням заявника з 15.03.1995р. по 30.03.2017р. тривала військова служба у лавах Державної прикордонної служби України.

Наказом начальника Загону від 30.03.2017р. заявник на підставі п.п. «ї» п.1 ч.8 ст.26 Закону України «Про військову службу і військовий обов`язок» був звільнений з військової служби, виключений із списків Військової частини, знятий з усіх видів забезпечення.

Показник обчисленої Загоном вислуги років заявника склав - 35р. 01м. 27 днів.

З 31.03.2017 р. заявник знаходиться на обліку в ГУ ПФУ в Харківській області у якості пенсіонера за вислугою років по лінії Адміністрації Державної прикордонної служби України і отримує відповідну пенсію.

Не погодившись із повною проведених Загоном розрахунків при звільненні заявник ініціював низку судових спорів.

Так, у межах справи №820/1784/17 заявник оскаржував правильність обчислення та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні і постановою Верховного Суду від 14.07.2020р. позов заявника було задоволено частково.

Оскільки учасники спору не посилаються на обставини виконання рішення суду у справі №820/1784/17 як на правову підставу виникнення вимог у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України, то ці обставини не входять до предмету доказування, а тому судом не досліджуються та не оцінюються.

Відтак, суд вважає, що у даному конкретному випадку цей фактор не має жодного юридичного значення, оскільки учасники справи посилаються зовсім на інші календарні дати як на підставу виникнення права на звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

У межах справи №520/3702/19 заявник оскаржував правильність обчислення та виплати індексації грошового забезпечення за період 01.01.2015р.-30.03.2017р. і рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2019р. позов заявника було задоволено, унаслідок чого Загоном 16.08.2019р. було складено платіжне доручення про проведення на користь заявника грошового платежу у розмірі 22.832,27грн.

У тексті позову заявник визнає обставини отримання платежу за цим рішенням - 19.08.2019р.

За викладеним у відзиві на позов твердженні відповідача саме з цієї дати повинен обраховуватись строк на звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

У межах справи №520/13971/19 заявник оскаржував правильність обчислення та виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення за період 01.01.2015р.-30.03.2017р. і рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17.02.2020р. позов заявника було задоволено, унаслідок чого Загоном 27.11.2020р. проведено на користь заявника платіж у розмірі 181,91грн., а 29.01.2021р. проведено на користь заявника платіж у розмірі 6.986,36грн.

За твердженням заявника до тривалості часу затримки підлягає включенню проміжок часу з наступної календарної дати після події звільнення з військової служби і аж до 17.02.2020р. як до події виплати виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення за період 01.01.2015р.-30.03.2017р.

Не погодившись із відповідністю закону діянь Військової частини з приводу вирішення питання з приводу виплати компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільнення у порядку ст.117 КЗпП України, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», а відносно заявника також регламентовані і нормами Закону України «Про Державну прикордонну службу України».

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України «Про державну службу», Кодексу законів про працю, Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про відпустки» тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в органах місцевого самоврядування.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження військової служби (у тому числі і у лавах Державної прикордонної служби України) не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із військовослужбовцем при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України, де указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно зі ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 КЗпП України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні.

Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця; 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за звільненням календарної дати до попередньої календарної дати перед здійсненням остаточного розрахунку.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна військова служба заявника була припинена - 30.03.2017р., у той час як індексація грошового забезпечення військовослужбовця за період 01.01.2015р.-30.03.2017р. була виплачена Військовою частиною - 19.08.2019р. у сумі 22.832,27грн.

Суд наголошує, що згідно з ч.2 ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" до складу грошового забезпечення військовослужбовця входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За правилом ч.3 ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Таким чином, індексація грошового забезпечення військовослужбовця структурно входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця.

Водночас із цим, запроваджений Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" грошовий платіж у вигляді компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом, тобто за своєю правовою суттю не є винагородою за виконану роботу (не є оплатою праці/служби).

Тому цей платіж не може бути кваліфікований у якості складового елемента грошового забезпечення військовослужбовця.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що і вимога про стягнення індексації заробітної плати (грошового забезпечення) може бути заявлена зацікавленою особою, і вимога про стягнення компенсації втрати частини доходу від несвоєчасної виплати індексації заробітної плати (грошового забезпечення) можуть бути заявлені зацікавленою особою до суду без обмеження жодним строком, але вимога публічного службовця про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні може бути заявлена протягом 1 місяця від настання події виплати будь-якої грошової суми, котра кваліфікується як частина заробітної плати (грошового забезпечення, тобто винагороди за виконану роботу (оплату праці/служби).

У спірних правовідносинах склад ст.117 Кодексу законів про працю України припинив фізичне існування 19.08.2019р. із настанням події виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовця.

Твердження заявника про те, що склад ст.117 Кодексу законів про працю України існував у часі до 17.02.2020р. як до події виплати компенсації втрати частини доходу через несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення військовослужбовця слід визнати юридично неспроможним, адже компенсація втрати частини доходу за правовою природою, суттю і призначенням не є ані заробітною платою, ані грошовим забезпеченням військовослужбовця, адже в аспекті відносин з приводу проходження публічної служби відповідає не меті виплати винагороди за виконану роботу/службу, а меті заходу юридичної відповідальності за несвоєчасну виплату заробітку/грошового забезпечення військовослужбовця.

Отже, заявник не має суб`єктивного права на отримання компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні станом на 17.02.2020р.

До того ж суд зважає, що з 31.03.2017р. заявник набув статус пенсіонера за вислугою років у порядку Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб».

Відповідно до ст.8 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Таким чином, і джерелом виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України є кошти Державного бюджету України, і джерелом виплати пенсії військовослужбовцю Державної прикордонної служби України у відставці є також кошти Державного бюджету України.

Отже, і платником грошового забезпечення військовослужбовця Державної прикордонної служби України є саме Держава Україна в особі компетентних органів публічної адміністрації, і платником пенсії військовослужбовцям Державної прикордонної служби України у відставці є саме Держава Україна в особі органів системи ПФУ.

Набуття заявником права на пенсію у зв`язку із виходом у відставку з публічної військової служби і фізичне отримання пенсії від Держави унеможливлює у даному конкретному випадку отримання зацікавленою особою додаткових коштів за компенсаторною процедурою у порядку ст.117 КЗпП України, позаяк майнові інтереси заявника не зазнали жодних втрат.

Тому керуючись засадами розумності, справедливості та пропорційності, суд доходить висновку про необхідність відхилення усіх майнових претензій заявника.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов`язковою умовою визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України станом на 19.08.2019р., але ця обставина не спричинила порушення суб`єктивних прав та інтересів заявника, оскільки вже на наступний день після звільнення з військової служби день заявник почав отримувати пенсію за вислугу років у порядку Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» у зв`язку із чим відсутній факт порушення майнових прав приватної особи у відносинах з приводу проходження публічної служби.

Суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною «неприпустимості використання права на зло».

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір", поклавши судові витрати на заявника.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко