Рішення № 99383651, 26.08.2021, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" серпня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1690/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 , м. Харків до Фізичної особи ОСОБА_2 , м. Харків про стягнення коштів за участю представників:

позивача - Сінкевич К.Б. (свідоцтво серія ДН № 5799 від 12.06.2020);

відповідача - Бородін Т.В. (свідоцтво серія ПТ № 1708 від 27.06.2017); Нестеренко С.О. (ордер серія АХ № 1028854 від 22.07.2021 р.)

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Фізична особа ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Фізичної особи ОСОБА_2 суму заборгованості яка виникла внаслідок не належного виконання умов договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства у розмірі 4 749 869,27 грн. (де: основний борг - 4 329 125,00 грн.; 3% річних в розмірі 76 394,04 грн.; збитки від інфляції в розмірі 344 350,23 грн.). Судові витрати Позивач просить суд покласти на Відповідача.

Ухвалою від 02.06.2021 суд прийняв зазначену позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі, розгляд якої було вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначив підготовче засідання на 17 червня 2021 року об 11:15.

Відкладаючи підготовчі засідання та продовжуючи строк проведення підготовчого провадження (ухвалою від 01.07.2021 продовжено цей строк до 04.08.2021) судом надано всім учасникам (та уповноваженим представникам) справи можливість реалізації права на судовий захист, подання відповідних доказів, пояснень, доводів та міркувань щодо викладених правових позицій та обставин справи за для усунення використання такої підстави скасування судового рішення як правовий пуризм.

Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 03 серпня 2021 року о 12:45 на підставі ухвали суду від 22 липня 2021 року.

Також цією ухвалою було: (а) повернуто без розгляду заяву ТОВ "Луцька аграрна компанія" (вх. №17086 від 22.07.2021) про залучення його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Відповідача; (б) відмовлено в задоволенні заяви ФО ОСОБА_2 (вх. №17161 від 22.07.2021 р.) про призначення по справі почеркознавчої експертизи;

Ухвалою суду від 03 серпня 2021 року повідомлено учасників провадження про наступне: (а) додаткові пояснення (вх. №17656 від 28.07.2021) долучено до матеріалів справи; (б) заяву (вх. №17654 від 28.07.2021) якою повідомляється щодо судових витрат долучено до матеріалів справи; (в) у задоволенні клопотань (вх. №17996 та №17997 від 03.08.2021) про перенесення судового засідання відмолено; (г) визначено, що судове засідання у справі відбудеться 26 серпня 2021 р. о(б) 12:30 год.

18 серпня 2021 року з вимогою відвести суддю Жигалкіна І.П. від розгляду справи №922/1690/21 звернувся представник Фізичної особи ОСОБА_2 адвокат Анікіна Катерина Євгенівна (заява вх. №19419 від 18.08.2021).

Судом визнано доводи представника Фізичної особи ОСОБА_2 адвоката Анікіної К.Є. такими, що є безпідставними, надуманими, не відповідаючими дійсності та визнано такі дії зловживанням процесуальними правами і ухвалою суду від 26 серпня 2021 року залишено без розгляду цю заяву (вх. №19419 від 18.08.2021).

Представники Позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримують повністю, просять суд їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві (а.с.1-3), та відповіді на відзив Відповідача (а.с. 93-96).

Представник Відповідача проти позову заперечує, просить суд в його задоволенні відмовити повністю з підстав викладених у відзиві на позов (а.с. 34-38) та запереченнях на відповідь Позивача на відзив (а.с.133-142) через призму зарахування зустрічних однорідних вимог у виниклих спірних правовідносинах.

Правову природу виниклого спору суд розуміє як спір з приводу виконання умов договору купівлі-продажу, а не як спір про право корпоративне. Тому ця справа за територіальною юрисдикцією (підсудністю) підсудна Господарському суду Харківської області за ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України)

Згідно ст. 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

Між ОСОБА_1 (Позивач/Продавець) та ОСОБА_2 (Відповідачем/Покупцем) 13.08.2020 було укладено договір купівлі-продажу частки у статутному (складеному) капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Ореола» Компанія з управління активами» (далі - Договір 1 / Компанія 1), відповідно до умов якого Продавець (Позивач) передав у власність Покупцю (Відповідача), а Покупець (Відповідач) прийняв у власність частку в статутному капіталі Компанії 1 в розмірі 29,5%, номінальна вартість якої складає 4 329 125,00грн.

Умовами п.п. 3 та 4 Договору 1 встановлено, що продаж здійснюється за ціною 4 329 125 (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень), а Покупець зобов`язаний був провести повний розрахунок з Продавцем протягом 30 календарних днів з моменту підписання Договору 1 (до 13 вересня 2020 року).

Позивач на виконання умов укладеного Договору 1 передав Відповідачу частку у статутному капіталі Компанії 1, що підтверджується нотаріально засвідченим Актом приймання-передачі від 13.08.2020 року.

Відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав, грошові кошти за Договором 1 ним строк Позивачу не сплатив.

Строк прострочення із оплати Відповідачем на користь Позивача станом на день звернення до суду складав 7 місяців.

З наданого представником Відповідача відзиву на позов, у якому він заперечує проти позовних вимог та посилається на те, що зобов`язання Відповідача перед Позивачем за Договором 1 від 13.08.2020, становить 0 (нуль) гривень, оскільки вони припинені шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

У відзиві також зазначено, що заборгованість Позивача перед Відповідачем утворилась на підставі договору про відступлення права вимоги (цесії) №28/04-1 від 28.04.2021 (надалі - Договір 2), укладеного між Відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Луцька аграрна компанія» (надалі - Компанія 2), відповідно до умов якого первісний кредитор відступив Відповідачу право вимагати від Позивача часткового виконання зобов`язань за договором позики від 30.08.2017 (надалі - Договір позики), укладеного між Компанією 2 та Позивачем, а саме: право грошової вимоги з повернення частини позики у сумі 5 000 000,00грн.

Відповідно до п. 1 Договору позики, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 27 820 000 грн., які позичальник зобов`язався повернути позикодавцю не пізніше 31.12.2018 (п. 2 Договору позики).

До відзиву надано копії платіжного доручення №403 від 04.09.2017 на суму 16.000.000 грн. та платіжного доручення №4 від 04.09.2017 на суму 11.820.000 грн., де вказано призначення платежу - згідно дог. позики б/н від 30.08.2017, платником якого визначено - Компанію 2, а отримувачем визначено Позивача.

30.11.2018 Компанія 2 та Позивач (позичальник) уклали Додаткову угоду №1 до Договору позики, якою встановили граничний строк погашення заборгованості по ньому - до 31.12.2020.

Представник Відповідача у відзиві посилається, що на підставі ст. 601 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), заявою від 03.05.2021 Відповідач повідомив Позивачу про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення грошової вимоги Позивача до Відповідача про сплату 4 329 125,00 грн. (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень 00 копійок), яка виникла на підставі Договору 1, за рахунок частини грошової вимоги (4 329 125,00 грн.) Відповідача до Позивача, яка виникла на підставі Договору 2.

Також було повідомлено, що в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог заборгованість Позивача перед Відповідачем за Договором 2 становить 670 875,00 (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок). Зобов`язання Позивача про сплату (повернення позики) у сумі 4 329 125,00 грн. (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень 00 копійок) перед Відповідачем припинено зарахуванням.

Разом з цим Відповідач вимагав негайно сплатити заборгованість за Договором 2 у сумі 670 875,00 (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок).

Відповідну заяву від 03.05.2021 з копією Договору 2 було направлено Позивачу представником Відповідача - адвокатом Бородіним Т.В., цінним поштовим листом з описом вкладень у цінний лист від 07.05.2021 №6105246708523, який отриманий Позивачем 11.05.2021, а додатковою заявою від 10.06.2021 року Відповідач заявив (повідомив) Позивачу про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення грошової вимоги Позивача до Відповідача про сплату 3% річних у сумі 763 94,04грн. та 344 350,23 грн. інфляційних втрат.

Позивачем у відповіді на відзив зазначено, що посилання Відповідача стосовно проведених останнім зарахувань зустрічних однорідних позовних вимог, тобто безспірних грошових зобов`язань перед Відповідачем відсутні. Їх не було на день подання відповіді на відзив. Немає безспірних грошових зобов`язань, строк виконання яких наступив, перед будь-якою фізичною та юридичною особою, у тому числі перед Компанією 2, які б могли бути відступлені Відповідачеві.

Позивач також зазначив, що в Дзержинському районному суді м. Харкова розглядається позовна заява Компанії 2 до нього про стягнення частини заборгованості за Договором позики (справа №638/16545/20).

В межах тієї справи Позивач не визнав позовних вимог Компанії 2 та більш того, заявив зустрічний позов про визнання недійсним Договору позики на який посилається Відповідач у своєму відзиві.

Наявності заборгованості Позивач не визнає та зазначає, що Відповідач підробив Договір позики та додаткові угоди до нього і надав їх як до Дзержинського районного суду м. Харкова у справі №922/1689/21 так і до Господарського суду Харківської області копії. Надав примірники саме підроблених документів.

Позивач зазначав, що строк повернення позики, за Договором позики із Компанією 2, був встановлений за взаємною згодою сторін спочатку до 31.12.2032 року, а потім додатковою угодою змінено до 31.12.2030 року. В той же час у підроблених договорах і додаткових угодах він встановлений до червня 2020 року.

Позивач посилається на відсутність у нього аутентичного договору позики, оскільки він укладався в одному екземплярі і знаходився у Компанії 2, єдиним бенефіціарієм якого був Позивач до 2020 року.

Відповідач у наданих запереченнях на відповідь Позивача на відзив, не погоджуючись з викладеними останнім доводами, посилається на те, що ним не наведено належного правового обґрунтування та не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про підроблення Договору позики. Відповідач звертає увагу на висновок експерта №3108 від 24.02.2021 (а.с. 75-85), який на його думку підтверджує факт підписання договору позики та додаткової угоди до нього саме Позивачем.

Щодо тверджень Позивача в частині можливості зарахування зустрічних однорідних вимог лише у разі відсутності між сторонами спору щодо наявності заборгованості та чітко встановленого розміру боргових зобов`язань, а також того, що їх розмір повинен носити ясний та безспірний характер, Відповідач вказує, що умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.

Також Відповідач зазначив, що повідомив Позивача про те, що в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог: (а) заборгованість Відповідача перед Позивачем за Договором 1 становить 0 (нуль) гривень; (б) зобов`язання Відповідача щодо сплати вартості частки Компанії 1 у сумі 4 329 125,00 грн. (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень 00 копійок) припинено зарахуванням; (в) заборгованість Позивача перед Відповідачем за Договором 2 становить 670 875,00 (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок).

Разом з цим Відповідач вимагав від Позивача негайно сплатити заборгованість за Договором 2 у сумі 670 875,00 (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок).

Відповідну заяву від 03.05.2021 з копією договору про відступлення права вимоги (цесії) №28/04-1 від 28.04.2021 було направлено Позивачу цінним листом з описом вкладення від 07.05.2021 р. №6105246708523.

Так, на думку Відповідача до відкриття провадження у цій справі грошові зобов`язання Відповідача про стягнення заборгованості, а саме суми заборгованості у розмірі - 4 329 125,00 грн. було виконано в повному обсязі.

У заперечені Відповідач посилається, що цінний поштовий лист з описом вкладень у цінний лист від 24.06.2021, №6105246960710, підтверджує про отримання Позивачем 25.06.2021 заяви від 10.06.2021, який є підтвердженням проведення зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення грошової вимоги Позивача до Відповідача про сплату 3% річних в розмірі 76 394,04 грн.; збитки від інфляції в розмірі 344 350,23 грн., яка виникла на підставі Договору 1 за рахунок частини грошової вимоги Відповідача до Позивача, яка виникла на підставі Договору 2.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що у позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

1. Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України).

Водночас, одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, суть якого визначена у ст. 14 ГПК України та полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У юридичній науці під диспозитивністю (від лат. dispositus - упорядкований, розподілений) розуміється можливість суб`єктів самостійно упорядкувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати чи відмовитись від участі у правовідносинах, визначати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього.

2. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (а. 6 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 №2-р/2017, а. 6 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).

Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) у доповіді «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25 - 26 березня 2011, також зазначала, що однією із складових принципу верховенства права є юридична визначеність, яка є істотно важливою для питання довіри до судової системи та верховенства права. У цій доповіді також вказано, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими, точними і спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункти 44, 46).

Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо.

3. Відповідно до ч. 4 четвертої ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Свого часу, ЄСПЛ наголосив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.11.1999 №28342/95, § 61).

Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29.112016 №76943/11, § 123).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22.11.1995 №20166/92, § 36).

4. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996 №17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України», від 11.04.2013 №20372/11, § 65, «Del Rнo Prada проти Іспанії» від 21.10.2013 №42750/09, § 93).

5. ЄСПЛ зауважував на тому, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» від 06.12.2007 №15123/03, § 45).

6. У рішенні ЄСПЛ у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» від 30.04.2019 (№ 4529/06, § 53-56) зазначено, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.

7. Відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навивши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 32 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).

8. Відповідно до вимог ч.1 ст. 36 закону «Про судоустрій і статус суддів» ВС є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У п. 6 ч. 2 цієї статті передбачено, що ВС забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, ураховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Згідно із ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах ВС.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

9. Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частина 1 ст. 11 ЦК України визначає, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Договором, згідно зі ст. 626 ЦК України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення ст. 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при:

(1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;

(2) розірванні договору в судовому порядку;

(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

(4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;

(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Цей висновок сформований у Постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18).

У ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як зазначено у ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відчуження або перехід цивільних прав передбачено ст. 178 ЦК України, де зазначено, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування тощо.

Підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою, є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою (висновки Великої Палати Верховного Суду сформовані у постанові від 01.10.2019 у справі №909/1294/15).

Відповідно до ст.ст. 655, 656 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Згідно з положеннями ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються, зокрема, майнові права та обов`язки, в тому числі і частка в статутному капіталі господарського товариства.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Частиною 1 ст.334 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

6. Умовами Договору сторонами погоджено, що розрахунок за частку у розмірі 29,5% (двадцять дев`ять цілих п`ять десятих відсотка), номінальна вартість якої складає 4 329 125 грн. (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень) (п.п. 1, 2 Договору) з Продавцем Покупцем здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту підписання цього договору за ціною 4 329 125 (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень), тобто до тринадцятого вересня дві тисячі двадцятого року (п.п. 3, 4 Договору).

Судом встановлено та підтверджується відсутність відповідних доказів у матеріалах справи щодо розрахунку Покупцем (Відповідачем) з Продавцем (Позивачем) у розмірі 4 329 125 (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень) за частку Компанії 1 у розмірі 29,5% (двадцять дев`ять цілих п`ять десятих відсотка).

7. Суд наголошує, що усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади згідно яких здійснюється виконання зобов`язання.

Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: (а) належне виконання зобов`язання; (б) реальне виконання зобов`язання; (в) справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України) - Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).

В свою чергу, згідно з п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.

Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії (Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).

Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання (Постанова ВС КЦС від 23 травня 2018 року у справі №537/4905/15-ц (провадження №61-11408св18)

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці (Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).

8. Зміст матеріалів справи та аналіз Договору 1 свідчить про не належне виконання його умов на користь Позивача з боку Відповідача (а.с. 7-9).

9. Суд відзначає, що на його розуміння найголовніші тези заперечень відносно вимог Позивача з боку Відповідача в частині відмови у задоволенні позову сконцентровані на правовій позиції відносно застосування юридичної конструкції інституту зарахування зустрічних однорідних вимог передбаченого ст. 601 ЦК України на користь Відповідача (а.с. 34-37, 118-122).

10. Суд категорично та всебічно підтримує позицію Відповідача про необхідність застосування до виниклих спірних правовідносин останню судову практику Верховного суду (надалі - ВС) по справі №910/11116/19 від 22.01.2021 року (надалі - Постанова),

Суд звертає увагу на те, що предметом розгляду справи №910/11116/19 було визнання недійсним одностороннього правочину. У справі яка розглядається предмет спору інший і у даному конкретному провадженні не йдеться про недійсність зарахування. Правовідносини за останнім носять характер спірних, а суд критично ставиться до розуміння її змісту з боку Відповідача. Спробуємо пояснити свою позицію.

11. Зазначену правову позицію Верховного суду через її анатомію, матеріали та обставини справи суд застосовує наступним чином.

11.1. Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (п. 24 Постанови).

Під окреслені ознаки підпадають Договори 1, 2 і Договір позики укладені між Позивачем та Відповідачем на змісті яких ґрунтуються заперечення щодо задоволення позову з боку останнього.

11.2. Згідно з ч. 3 ст. 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони (п. 25 Постанови). Аналогічні положення закріплені також у ст. 601 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін (п. 26 Постанови).

В межах спору що розглядається суд зазначає, що Позивачем не заперечувався факт укладення Договору позики та отримання ним грошових коштів, хоча протилежне, за розумінням суду, на протязі всього судового процесу намагався довести Відповідач.

Позивач заперечував проти строків виконання зобов`язань та повернення суми позики в строки які були заявлені Відповідачем за Договором позики і Договором 2. Про це свідчать і матеріали справи (а.c. 97-105).

Позивач у судових засіданнях та за матеріалами справи зазначає, що Відповідач підробив Договір позики та додаткові угоди до нього. Надав примірники підроблених документів до Дзержинського районного суду м. Харкова у справі № 922/1689/21 і до Господарського суду Харківської області копії.

Позивач зазначав, що строк повернення позики, за Договором позики із Компанією 2, був встановлений за взаємною згодою сторін спочатку до 31.12.2032 року, а потім додатковою угодою змінено до 31.12.2030 року. В той же час у підроблених договорах і додаткових угодах він встановлений до червня 2020 року.

Позивач посилається на відсутність у нього аутентичного договору позики, оскільки він укладався в одному екземплярі і знаходився у Компанії 2, єдиним бенефіціарієм якого був Позивач до 2020 року внаслідок співпадіння позичальника, позикодавця та бенефеціаря.

11.3. Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні - є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами (п. 29 Постанови).

В розрізі цих тез ВС суд вважає за необхідне наголосити на юридичному когнитивізмі співвідношення загальних принципів (засад) виконання зобов`язань, про які зазначено у п. 7 цього рішення та зарахуванням зустрічних однорідних вимог як способу припинення зобов`язання про які йдеться від Відповідача.

Безумовно, що одним з первинних наслідків укладеного договору має виконання зобов`язання, що безпосередньо випливає з його природи, оскільки інше суперечило б його суті як правовідношення. Зобов`язання укладається задля його виконання, а не задля застосування юридичних конструкцій поза межами його правомірних очікувань.

11.4. У разі застосування юридичного механізму зарахування зустрічних однорідних вимог, останні мають відповідати таким умовам (ст. 601 ЦК України): (а) бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим); (б) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей). При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); (в) строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги (п. 30 Постанови).

11.5. Суд також підтримує позицію Відповідача стосовно того, що правовідносини які виникли у цьому спорі відносно зарахування зустрічних однорідних вимог за зовнішніми ознаками підпадають під перелічені вище риси. Проте, щодо настання строку виконання за зарахуванням зустрічних однорідних вимог суд висловлює критичні тези.

В межах розгляду Дзержинським районним судом м. Харкова цивільної справи №638/16545/20 Позивачем за справою №922/1690/21 було висловлено сумніви щодо строку дії Договору позики до 31.12.2032 року з наступним його скороченням до 31.12.2030 року (а.с. 95, 104) та порушенням порядку укладення самого Договору позики (а.с. 98-100). Такі твердження Позивача суд вважає наявністю спору про право цивільне.

Крім того, у самій Постанові, про що не згадує Відповідач, у її п. 31 зазначено про те, що умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, не передбачена чинним законодавством, зокрема статтею 203 ГК України, ст. 601 ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами відповідно до усталеної правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17, від 15.08.2019 у справі №910/21683/17, від 11.09.2019 у справі №910/21566/17, від 25.09.2019 у справі №910/21645/17, від 01.10.2019 у справі №910/12968/17, від 05.11.2019 у справі №914/2326/18.

ВС також зазначив, що у постановах від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 27.05.2019 у справі №910/20107/17, від 24.06.2019 у справі №910/12026/18, від 23.07.2019 у справі №904/1299/18, від 15.08.2019 у справі №910/21683/17, від 11.09.2019 у справі №910/21566/17, від 25.09.2019 у справі №910/21645/17, від 26.05.2020 у справі №910/7807/19, від 11.06.2020 у справі №910/7804/19, від 14.07.2020 у справі №910/10471/19, від 19.08.2020 у справі №911/2560/19, від 25.08.2020 у справі №б-23/75-02, від 23.09.2020 у справі №904/2215/19, від 12.11.2020 у справі №904/3173/19, від 25.11.2020 у справі №904/1806/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов наступного висновку: «Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку» (п. 45 Постанови).

Заради істини, суд зазначає і на змісті п. 32 Постанови у якому визначено ВС те, що поняття безспірності заборгованості та правила її визначення закріплені також у законодавстві про нотаріат та у законодавстві про банкрутство, але ці норми є спеціальними і за загальним правилом не підлягають застосуванню при визначенні заборгованості як безспірної при здійсненні правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог.

У справі, що розглядається, суд вважає, що строки виконання зобов`язання за Договором позики за ним не є безспірними, а подання зустрічного позову по справі №638/16545/20 є підтвердженням наявності того ж спору про право цивільне між Позивачем та Компанією 2, що виключає можливість застосування заявленого інституту.

11.5. ВС зазначив, що подання позову щодо стягнення заборгованості не підтверджує спірність заборгованості, а наявність заперечень однієї сторони щодо зарахування не є перешкодою для зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою іншої сторони, відмова цієї сторони від прийняття заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог і проведення такого зарахування не має юридичного значення. (п. 37, 41, 50, 51 Постанови). На цьому також наполягав і Відповідач (а.с. 119, 136).

Суд поділяє стурбованість Відповідача та його посилання на тези викладені ВС, проте вважає за необхідне зазначити наступне.

Факт подання позову до суду, про що зазначає ВС та Відповідач може мати за собою різні процесуальні рішення - залишення позову без руху, повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження по справі. Тобто процесуальні дії з боку суду які не мають під собою розгляд справи по суті.

Або, навпаки, інше процесуальне рішення - відкриття провадження по справі і її розгляд по суті з прийняттям кінцевого процесуального документа (наприклад, рішення по суті спору, закриття провадження, залишення позову без розгляду).

11.6. Відповідно до ч. 3 ст. 126 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК Україні) кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх (а) порушених, (б) не визнаних або (в) оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Майже тотожна норма закріплена і у ч. 2 ст. 4 ГПК України.

Якщо б не було юридичного спору між Відповідачем та Позивачем щодо Договору позики то і не було б у Дзержинському районному суді м. Харкова за цивільної справи №638/16545/20, за результатами розгляду якої судом 03.08.2021 було прийнято рішення по суті, яке ще не набрало законної сили (див. п. 11.5.2 цього рішення) або ж би суд прийняв інше процесуальне рішення не пов`язане із розглядом справи по суті.

Зазначені вище норми прямої дії повністю кореспондуються з позицією ВС за п.п. 46 та 47 Постанови якими уточнено ці висновки щодо застосування норми права наступним чином.

Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.

В межах справи яка розглядається, Позивачем не ставилась під сумнів дійсність заяви ОСОБА_2 від 03.05.2021 про зарахування зустрічних однорідних вимог яка була направлена на адресу ОСОБА_1 07.05.2021 (а.с. 52-53) та не порушувалось питання про її недійсність Відповідачем.

Крім того, предметом спору що розглядається не є Договір позики, його дійсність або не дійсність. Спірність умов Договору позики висловлена Позивачем стосується саме строку виконання обов`язків Позивачем за цим договором (див. п.п. 11.4, 11.4.1 цього рішення).

Тому наявність відповідного спору виключає можливість зарахування зустрічних однорідних вимог за ст. 601 ЦК України на вимогу Відповідача по справі.

Зміст заяви про зарахування (а.с. 52) яка є одностороннім правочином Позивачем в межах цієї справи не оспорюється.

11.7. Дзержинським районним судом м. Харкова за результатами розгляду цивільної справи №638/16545/20 було прийнято рішення 03.08.2021 яким стягнуто з Позивача по справі №922/1690/21 на користь Компанії 2 частини основного боргу за Договором позики від 30.08.2017 року в розмірі 10.000.000 грн. (десять мільйонів) та суму сплаченого судового збору 149.990 грн. (сто сорок дев`ять тисяч дев`ятсот дев`яносто). У задоволенні зустрічного позову Позивача до Компанії 2 про визнання недійсним договору позики від 30.08.2017 року - відмовлено.

В межах цих тез, суд нагадує, що свого часу ЄСПЛ зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Зазначене вище рішення суду законної сили не набрало на момент прийняття цього рішення, а тому суд критично ставиться на посилання у судових засіданнях до його змісту з боку Відповідача.

Крім цього, не набрання законної сили рішенням по справі №638/16545/20 виключає з боку суду можливість застосування положень ч.ч. 4, 5, 7 ст. 75 ГПК України.

Останнє є лише свідченням про наявність спору цивільного щодо умов та строків виконання Договору позики який покладено за Договором 2 у підставу зарахування зустрічних однорідних вимог Відповідачем.

11.8. Суд також зазначає, що у даному спорі відносно застосування п. 49, 50 та 51 Постанови відсутня базово-кваліфікаційна умова правовідношення, а саме відсутній спір про визнання недійсним одностороннього правочину - заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог (а.с. 52), а їх зміст повинен розглядатись через п. 47 Постанови.

В нашому випадку мали місце саме останні процесуальні дії Дзержинського районного суду м. Харкова по справі №638/16545/20 з прийняттям остаточного рішення по справі. Ця обставина є підтвердженням наявності спору в розумінні п. 46 Постанови.

11.9. Суд зазначає, що за філологічним (граматичним, текстовим, мовним) та системним тлумаченням змісту ст. 601 ЦК України її ч. 1 визначає припинення зобов`язання за взаємною згодою сторін, а ч. 2 цієї статті визначає лише можливість зарахування зустрічних вимог за заявою однієї сторони без кореспондуючого обов`язку іншої сторони щодо прийняття такого зарахування, що є проявом принципу диспозитивності цивільного законодавства та цивільних відносин. Внаслідок викладеного суд критично ставиться до змісту обраних Відповідачем пунктів Постанови для обґрунтування своєї правової позиції в призмі обставин справи.

11.10. Особливістю даної конкретної справи є те, що Позивач не заперечує в її межах наявності заборгованості за Договором позики та не заперечує його укладання. Позивач висуває свої обґрунтовані сумніви лише щодо змісту умов Договору позики в частині строків її повернення, про що, власне кажучи, і існує спір про право у справі №638/16545/20. Також Відповідач по зазначеній справі наголошував щодо відсутності рішення зборів учасників Компанії 2 на укладення Договору позики без згоди 3\4 голосів учасників та отримання останньої (а.с. 98-100).

Ця обставина дає підстави суду стверджувати про те, що зобов`язання зі строком виконання який не наступив можуть бути припиненими зарахуванням зустрічних однорідних вимог у випадку попереднього погодження та домовленості сторін про таке зарахування.

11.11. Суд, також, критично оцінює тези представника Відповідача про те, що при укладенні Договору 1 та Договору позики Позивач та Відповідач усно домовились про застосування інституту зарахування зустрічних однорідних вимог за ст. 601 ЦК України за для виконання договірних зобов`язань один перед іншим.

11.12. Наявні у матеріалах справи копії документів (доказів), що на думку Відповідача є підставою для зарахування зустрічних однорідних вимог, не містять згоди обох сторін за цими зустрічними вимогами (ч. 1 ст. 601 ЦК України), оскільки важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме, відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виклює проведення зарахування у добровільному порядку.

Такі висновки викладені ВС, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №908/3039/16, від 05.04.2018 у справі №910/13205/17, від 25.04.2018 у справі №910/6781/17, від 25.07.2018 у справі №916/4933/15, від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17 (в даній постанові застосовано термін «прозорість вимог»), від 13.11.2018 у справі №914/163/14, від 02.04.2019 у справі №918/539/18.

У постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №910/21683/17 визначено, що умовою, за наявності якої можливе припинення зобов`язання зарахуванням, є прозорість вимог, тобто коли між сторонами немає спору відносно характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання.

КГС ВС у своїх постановах зазначає, що спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством; за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми), відповідну заяву про зарахування на адресу іншої сторони як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї з сторін на адресу іншої сторони чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням. Моментом припинення зобов`язань сторін у такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку (постанова від 15.08.2019 у справі №910/21683/17).

ВС роз`яснював, що зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв`язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов`язань по передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо).

Важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог Верховний Суд визначає безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виключає проведення зарахування у добровільному порядку (постанова КГС від 22.08.2018 у справі №910/21652/17). У справі №910/23246/17 КГС ВС називає такий критерій «прозорість вимог».

11.13. Стосовно висновку експерта №3108 від 24.02.2021 року (а.с. 75-85), то суд його оцінює поруч з іншими доказами по справі та вважає за необхідне наголосити на такому.

Метою проведення експертизи є роз`яснення питань, що виникають у вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань. Визначення поняття "судова експертиза" наводиться у ст. 1 Закону України "Про судову експертизу": судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Спеціальні знання - це професійні знання, отримані в результаті навчання, а також навички, отримані обізнаною особою в процесі практичної діяльності в різноманітних галузях науки, техніки та інших суспільно корисних галузях людської діяльності, які використовуються разом з науково-технічними засобами під час проведення експертизи. Змістом спеціальних знань є теоретично обґрунтовані і перевірені практикою положення і правила, які можуть відноситися до будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва тощо.

Необхідність судової експертизи в господарському судочинстві зумовлена тим, що в процесі здійснення правосуддя суд стикається з необхідністю встановлення таких фактів (обставин), дані про які потребують спеціальних досліджень. Експертиза - це науковий, дослідницький шлях до висновків, які формулюються у висновку експерта, про фактичні обставини справи.

В Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Дульський проти України» (Заява N 61679/00) від 1 червня 2006 року, зазначено, що експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури. Більше того, Суд вирішує питання щодо отримання додаткових доказів та встановлює строк для їх отримання.

Як зазначається в п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року №4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи", судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи.

Не допускається також використання висновків судової експертизи, проведеної в іншій судовій справі. Однак якщо в іншій судовій справі судовою експертизою доведені певні обставини, які встановлені в рішенні суду, то ці обставини можуть мати преюдиціальне значення і не підлягають доказуванню відповідно до приписів ст. 75 ГПК України.

Рішення по цивільній справі №638/16545/20 в межах якої була проведена експертиза та наданий до матеріалів справи висновок експерта (а.с. 75-84) до матеріалів справи, не набрало законної сили, про що йшлося вище.

11.14. Щодо зауваження ЄСПЛ про те, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» від 06.12.2007 №15123/03, § 45), то суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.

Зустрічний характер зобов`язань полягає у тому, що сторони відповідного зобов`язання є одночасно і боржниками, і кредиторами зобов`язання, що підлягає за рахуванню. Інакше кажучи, вимога про зарахування боргу є вимогою боржника, яка спрямована проти кредитора.

Що стосується вимоги, пов`язаної із настанням строку виконання, то для зарахування цей строк повинен настати щодо обох вимог.

Вказана умова означає, що ЦК України не передбачає припинення зобов`язань шляхом зарахування на майбутнє, оскільки зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних вимог, строк виконання яких настав.

Іноді в літературі вказується на існування такої умови зарахування, як безспірність вимог'. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування, особливо коли контрагент обґрунтовує заперечення незаконністю зарахування чи відсутністю хоча б однієї з передбачених ст. 601 ЦК України умов, виключає проведення зараху вання у добровільному порядку, тобто без відповідного рішення суду. Якщо друга сторона не погоджується з проведенням зарахування, спір підлягає вирішенню по суті з урахуванням усіх матеріалів і обставин справи.

Свого часу, Вищий господарський суд України, розглядаючи конкретні справи, непрямим чином вказував на безспірність вимог як одну з умов їх зарахування (Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів: лист Вищого арбітражного суду України №01-8/241 від 01.07.1996 р. (в редакції від 25.06.2003 р.).

В літературі і судовій практиці поділяється думка, що зарахування за своєю природою є одностороннім правочином. Втім, таке твердження є результатом повер хового погляду на його природу. Насправді зарахування взагалі не може розглядатись як правочин у контексті ч. 1 ст. 202 ЦК, оскільки не є дією особи. Відповідно правила ЦК України про правочини саме до зарахування застосовуватись не можуть.

У складі юридичної конструкції цієї підстави припинення договірного зобов`язання слід відрізняти безпосередньо зарахування та заяву про зарахування. Адже сама по собі наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування, відповідно не припиняє зобов`язання. Необхідним і достатнім є наявність заяви хоча б однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог. Юридична природа заяви про зарахування є складною. У тому випадку, коли договором чи законом припиняючий вплив зарахування пов`язано саме із заявою, останню слід розглядати як односторонній правочин. У випадку, коли зарахування здійснюється в силу вимог нормативно-правових актів, заява про його проведення призводить лише до повідомлення контрагента про припинення зустрічних договірних зобов`язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридичний вчинок, а не правочин.

Цивільним законодавством не пред`являються будь-які спеціальні вимоги щодо форми заяви про зарахування, однак в тому випадку, коли заява набуває характеру правочину, на неї поширюються всі правила щодо форми правочинів.

Юридичний результат зарахування у вигляді припинення зобов`язання досягається лише тоді, коли наявні всі елементи даної конструкції, саме лише подання заяви про зарахування не свідчить про проведення зарахування. У тому разі, коли заява про зарахування є правочином, зарахування слід розглядати як виконання цього правочину.

Заява однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог для досягнення бажаного правового ефекту не потребує відповіді з боку адресата, а потребує лише сприйняття заяви останнім.

Наслідком подання заяви про зарахування зустрічних вимог за наявності передбачених умов для зарахування є остаточне і безповоротне припинення відповідних зобов`язань.

Слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст. 601 ЦК, за якою зарахування може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Тобто законодавець визначив один, але не єдиний спосіб здійснення зарахування, тому не можна виключати здійснення зараху вання за домовленістю кредитора і боржника.

У разі якщо зарахування відбувається на вимогу однієї сторони, друга сторона може його оспорити, посилаючись на недійсність пред`явлених до зарахування вимог (додатк. див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар(пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). - Т. 7: Загальні положення про зобов`язання та договір / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатеєєвої.- Серія «Коментарі та аналітика», - Х.: ФО-П Лисяк Л.С., 2012. - 736 с.).

Суд вважає, що зобов`язання з приводу сплати грошових коштів за придбання корпоративних прав за Договором 1 та сплати боргу за Договором позики за своєю юридичною природою не є однорідними, оскільки виходячи з сутності Договору позики, примусово видати позику не є можливим (додатк. див.: «Зачет в гражданском праве: опыт исследования теоретической конструкции и обобщения судебной практики» (Бевзенко Р.С., Фахретдинов Т.Р., Статут, 2006).

12. На підставі вищевикладеного суд доходить до висновків про те, що Договір 1 укладений між Позивачем та Відповідачем не виконаний у належний спосіб з боку останнього та в порушення його умов щодо розрахунків у розмірі 4 749 869,27 грн. (де: основний борг - 4 329 125,00 грн.; 3% річних в розмірі 76 394,04 грн.; збитки від інфляції в розмірі 344 350,23 грн.).

В межах справи що розглядається Позивачем не оспорювався факт укладення Договору позики та отримання грошей за ним. Останній оспорював лише строки повернення грошових коштів за Договором позики в межах справи № 638/16545/20 про що в якості доказів надані процесуальні та інші документи до матеріалів розглядуваної справи (а.с. 97-107), що є свідченням наявності спору про строки виконання означеного зобов`язання між Відповідачем та Позивачем саме відносно вимог які зараховуються, а не заяви про зарахування, що виключає ознаку безспірності (див. п. 11.5. цього рішення).

Заява Відповідача про зарахування зустрічних вимог для досягнення бажаного правового ефекту хоча і не потребує відповіді з боку Позивача, проте потребує сприйняття заяви останнім, та настанням відповідних умов та правового підґрунтя таких вимог для можливості проведення зустрічного зарахування, де між сторонами немає (відсутні) спору відносно характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання.

13. З огляду на викладене, суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що зарахування однорідних зустрічних вимог згідно заяви Відповідача від 03.05.2021 на суму 4.329.125 грн. не відбулося, а тому виходячи з умов Договору 1 та положень ст. 692 ЦК України, Відповідач зобов`язаний здійснити повну оплату вартості частки у статутному (складеному) капіталі та сплатити Позивачу грошову суму у розмірі 4.329.125 грн.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням інфляційних витрат на суму боргу та процентів річних виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Отже, в даному випадку, за порушення виконання грошового зобов`язання на Відповідача покладається відповідальність відповідно до статті 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов`язку, нового додаткового обов`язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно зі ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Суд встановив, що нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат є арифметично вірними, у зв`язку із чим позовні вимоги Позивача що підлягають стягненню з Відповідача у відповідних частинах складають: 3% річних в розмірі 76394,04 грн.; інфляційних втрат в розмірі 344 350,23 грн.

14. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п. 23 рішення ЄСПЛ «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд, також нагадує, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і «майном».

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню щодо стягнення з Відповідача грошової суми у розмірі 4 749 869,27 грн. (де: основний борг - 4 329 125,00 грн.; 3% річних в розмірі 76 394,04 грн.; збитки від інфляції в розмірі 344 350,23 грн.).

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Вирішуючи питання розподілу судового збору, суд керується частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підставі, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) суму заборгованості у розмірі 4 749 869,27 грн. (де: основний борг - 4.329.125,00 грн.; 3% річних в розмірі 76.394,04 грн.; інфляційні втрати в розмірі 344.350,23 грн.), а також суму судових витрат у розмірі 71 338,50 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено "06" вересня 2021 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін