Рішення № 99365041, 26.08.2021, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/15664/20

Провадження № 2/752/2960/21

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

26 серпня 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Академії праці, соціальних відносин і туризму про порушення права на освіту,-

в с т а н о в и в:

у серпні 2020 року позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.

Свої вимоги обґрунтував тим, що 26.10.2016 року між ним та Академією праці, соціальних відносин і туризму було укладено договір № 10-1/16-ПС-7 на підготовку фахівця з вищою освітою, проте, в порушення умов вказаного договору Академія праці, соціальних відносин і туризму належним чином не здійснювала його навчання, зокрема, викладачем ОСОБА_2 через відсутність на лекціях згідно розкладу 02.10.2017 року, 05.10.2017 року та 13.11.2017 року було не виконано обов`язку надати та передати йому знання та наукову інформацію в галузі предмета «Цивільний процес», чим порушено його право на освіту, яке включає в себе отримання студентом знань та науково інформації від викладача по предмету, який він викладає, що порушило принцип навчання, коли викладач читає лекції та передає свої знання та наукову інформацію студентам, і тому було порушено його право, передбачене ст. 2 Протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини про право людини на освіту, зокрема те, що викладач має проводити лекції, на яких має у процесі викладання та навчання передавати студентам знання, якими володіє.

Тому, просив суд визнати порушенням його права на освіту те, що викладачка ОСОБА_2 не проводила навчальних лекцій та не передавала йому знань та наукової інформації як студенту по предмету «Цивільний процес» відповідно до розкладу 02.10.2017 року, 05.10.2017 року та 13.11.2017 року.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20.10.2020 року відкрито провадження у справі з призначенням проведення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 12.04.2021 року (а.с. 48-49).

Ухвалою від 14.04.2021 року розгляд справи відкладено на 26.08.2021 року (а.с. 60).

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Відповідач подав відзив на позов, в якому проти вимог заперечив та просив відмовити за їх безпідставністю.

Відповідь на відзив не надходила.

Клопотань з процесуальних питань сторонами не заявлено.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст. 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Відповідно до ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція і визнає право на освіту за кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров`я та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.

Відповідно до преамбули Закону України «Про вищу освіту» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон встановлює основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для посилення співпраці державних органів і бізнесу з закладами вищої освіти на принципах автономії закладів вищої освіти, поєднання освіти з наукою та виробництвом з метою підготовки конкурентоспроможного людського капіталу для високотехнологічного та інноваційного розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях.

Згідно ч. 3 ст. 2 Закону права закладу вищої освіти, що визначають його автономію, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені іншими законами чи нормативно-правовими актами.

Автономія закладу вищої освіти - самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом (ст. 1 Закону).

Діяльність закладу вищої освіти провадиться на принципах, зокрема, автономії та самоврядування (ч. 1 ст. 32 Закону).

Також, Конституційний суд України в своєму рішенні від 04.03.2004 року, у справі № 1-4/2004 вирішив, що в аспекті конституційного подання положення частини третьої ст. 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» у контексті частин першої, другої, четвертої зазначеної статті необхідно розуміти так:

- доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених ст. 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права;

- безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою ст. 53 Конституції України.

Разом з тим, обставини справи свідчать про те, що позивачем не доведені та не підтвердженні обставини, на які він посилається у своєму позові, що відповідач не діяв в межах наданих йому чинним законодавством повноважень та своїми діями чинив йому перешкоди на отримання якісної, безпечної та доступної освіти.

Крім того, згідно положення ч. ч. 1, 3 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правам та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 ЦК України.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 ЦК України)

Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб`єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, крім договорів, цивільні права та обов`язки виникають також з актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

З матеріалів справи вбачається, що 26.10.2016 року Академія праці, соціальних відносин і туризму (виконавець) та ОСОБА_1 (замовник), керуючись Законом України «Про вищу освіту», Статутом виконавця та наказом Міністерства освіти і науки України від 11.03.2002 року за № 183 «Про затвердження Типового договору про навчання, підготовку, підвищення кваліфікації або про надання додаткових освітніх послуг навчальними закладами», уклали договір № 10-1/16-ПС-7 на підготовку фахівця з вищою освітою (а.с. 10-11).

За умовами вказаного договору відповідач як виконавець взяв на себе зобов`язання за рахунок коштів замовника здійснити навчання, а замовник - здобути повну вищу освіту освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за спеціальністю «правознавство» на заочній формі навчання перепідготовки спеціалістів юридичного факультету за плату, яку визначає виконавець.

Відповідно до п. 2.1. договору виконавець зобов`язався, зокрема, надати освітні послуги відповідно до чинного законодавства України.

Замовник, в свою чергу, за умовами укладеного договору, взяв на себе зобов`язання систематично відвідувати навчальні заняття, виконувати в повному обсязі навчальний план у терміни, визначені графіком навчального процесу, оволодівати знаннями, практичними навичками та професійною майстерністю, додержуватись законодавства, моральних та етичних норм поведінки, своєчасно та в повному обсязі здійснювати оплату за отримання освітніх та додаткових послуг тощо (п. п. 2.2.1.-2.2.5 договору).

В силу ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що позивач відрахований 27.07.2018 року за порушення умов договору, в силу положень п. 3.4. якого дія договору припинилась.

Разом з тим, доказів в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України щодо порушення та невиконання відповідачем умов укладеного договору відповідачем надано не було.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Вказана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Разом з тим, слід зазначити, що не знайшли підтвердження а ні підстави для звернення позивача до суду за захистом свого цивільного права через його порушення, невизнання або оспорювання, як і сам факт порушення, невизнання або оспорювання права, свобод чи законних інтересів, а ні посилання позивача на обґрунтування своїх правових вимог.

Звертаючись до суду, позивачем не доведено у встановленому законом порядку, що є обов`язковим в силу принципу змагальності, передбаченого ст. 12 ЦПК України, факту протиправної поведінки відповідача, тих обставин, на які позивач посилається в своєму позові. Позивачем не вказано, чим саме відповідач порушив його права.

Розглядаючи справу суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, позивачем не надано належні та допустимі докази у розумінні ст. 76-81 ЦПК України на підтвердження своїх позовних вимог.

Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі викладено, керуючись ст. ст. 12,76-81, 82, 141, 258, 263-265, 274-279, 354, 355 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Академії праці, соціальних відносин і туризму про порушення права на освіту - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко