Рішення № 99304922, 18.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2021 року м. Київ № 640/21546/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (02152, м.Київ, вул.Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання про протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся гр. Республіки Білорусь ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач ДМСУ), третя особа Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (далі - третя особа), в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 07.08.2020 № 349-20 про відмову у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

На обґрунтування позову позивач зазначив, що він є громадянином Білорусії і був вимушений залишити територію Республіки та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали обґрунтовані побоювання за життя та здоров`я. Позивач наголошує про побоювання загрози його життю з боку уряду Білорусії, оскільки він був активістом за права людини, брав участь у протестах та виступав проти чинного режиму, через що зазнав утисків та переслідування у формі обшуків у його помешканні, допитів, знущань, а також незаконного притягнення до кримінальної відповідальності за сфабрикованими правопорушеннями. Також позивач зазначив, що Державною міграційною службою України було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано до органів Державної міграційної служби всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №640/21546/20 передано до розгляду судді Смолію І.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2020 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами, запропоновано відповідачу надати відзив протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у Державній міграційній службі України повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку, позивачем не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є громадянин Республіки Білорусь, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Івацевичі, Брестська область, Республіка Білорусь. За національністю - білорус, за віросповіданням - православний. Одружений. До України прибув літаком у серпні 2017 на підставі паспорту та посвідки на постійне проживання (документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні (пункт 17 частини першої статті 1 Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства")), місце перетину кордону - аеропорт «Бориспіль». Позивач звернувся до органів міграційної служби України вперше.

Позивач звернувся до третьої особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував легально.

У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.07.2019 позивач зазначив, що був змушений залишити Республіку Білорусь з політичних причин, оскільки відбуваються його переслідування, як активного учасника протестів проти влади та активного опозиціонера, у зв`язку з чим проти нього було сфабриковані кримінальні справи.

Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м.Києві та Київській області за результатами розгляду особової справи позивача №2019КV0170, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09.07.2020.

Наказом Центрального міжрегіонального управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 30.07.2019 №456 відмовлено в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями позивач звернувся до ДМСУ зі скаргою від 27.08.2019, за результатом розгляду якої прийнято рішення від 20.03.2020 №36-20 про задоволення скарги та скасування Наказу від 30.07.2019 №456.

Рішенням відповідача від 07.08.2020 № 349-20 висновок від 09.07.2020 підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Повідомленням третьої особи від 25.08.2020 №253 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VІ від 08.07.2011 року (далі - Закон України), біженцем визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч. 6 ст.8 Закону України, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання (п. 32 постанови Верховного Суду від 26.06.2018 року, справа № 808/2817/16).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Це підтверджено правовою позицією Верховного Суду, викладеною в п. 23 постанови від 04 жовтня 2018 року, справа №826/1407/16.

Перевіряючи законність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на відповідність цих критеріїв, суд дійшов висновку, що відповідач не допустив порушення зазначених норм права та оскаржуване рішення є законними та обґрунтованим.

Так, позивач перебуває за межами своєї країни.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Відповідно до роз`яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Оцінюючи побоювання позивача з суб`єктивної сторони, слід зазначити, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.

Процедура звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначена ст. 5 Закону.

Так, ч. 6 ст. 5 Закону передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, підстави для можливості прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є вичерпними та не підлягають розширеному тлумаченню.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно з ч.2 ст. 7 Закону заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

На підставі ч.7 ст. 7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що позивачем не було дотримано вищезазначених вимог законодавства та не надано документи, в яких зазначені підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому у відповідача були наявні підстави для прийняття рішення про відмову у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна сама пояснити конкретні факти та надати відповідні підтверджуючі документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідач в подальшому оцінює твердження такої особи.

Переслідування позивача в країні громадянської належності у зв`язку з його політичними поглядами не доведено.

Отже, приймаючи спірне рішення та відмовляючи позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем не були порушені права позивача надані Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, оскільки наявність у позивача переконань, відмінних від тих, що розділяються урядом Республіки Білорусь, є недоведеною. Факти, повідомлені позивачем в ході розгляду його заяви, не можуть слугувати підтвердженням стійкості останнього у своїх переконаннях, що могло би вказувати на потенційний ризик для позивача зазнати переслідувань за ці переконання у разі його повернення до країни походження.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновків, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

У свою чергу, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, довів правомірність своїх дій.

Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (02152, м.Київ, вул.Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання про протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.В. Смолій