Рішення № 99273116, 28.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 серпня 2021 року м. Київ № 640/28725/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Київського міського Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до: Київського міського Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (далі також - відповідач 1), Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації (далі також - відповідач 2), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Київського міського Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат і Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, як інваліду війни II групи у розмірі - 13 104 грн. 00 коп. згідно Закону;

- зобов`язати Київський міський Центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат і Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Києва державної адміністрації нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у розмірі - 9464 грн. 00 коп. що повинна бути мені виплачена згідно Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", як інваліду війни II групи (13 104 грн. 00 коп. - з урахуванням попередньо виплаченої суми 3640 грн. 00 коп.).

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що після прийняття Конституційним Судом України рішення від 27.02.2020 року №3-р/2020 позивач набув право на допомогу до 5 травня в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком, передбаченої статтею 12 Закону України «Про ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», але відповідач протиправно відмовив в її виплаті у повному обсязі, здійснивши оплату лише частково.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, в якій встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.12.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановлено сторонам строки для надання відзиву, відповіді на відзив та заперечення.

Через канцелярію суду 18.12.2020 року відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в прохальній частині якого зазначено клопотання про поновлення строку для подання відзиву у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2020 року клопотання відповідача 2 про поновлення строку для подання відзиву, викладене у прохальній частині відзиву, повернуто без розгляду. Разом з тим, вказаною ухвалою судом продовжено пропущений строк на подання відзиву.

03.02.2021 року через канцелярію суду позивачем подано заяву щодо задоволення позову та встановлення рішення з урахуванням позиції ВП ВС від 13.01.2021 року у зразковій справі №440/2722/20.

Відповідачем 1 через канцелярію суду 15.02.2021 року подано відзив на позовну заяву, підписаний представником за довіреністю Палажчук Т.М., однак представником не надано доказів на підтвердження повноважень щодо самопредставництва інтересів Київського міського Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат.

Разом із тим, суд звертає увагу, що відповідно до частини п`ятої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дасть змогу відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив до початку першого підготовчого засідання у справі.

У свою чергу частина шоста статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

В ухвалі про відкриття провадження від 08.12.2020 року суд встановив відповідачам 15-денний строк для подання відзиву на позовну заяву з моменту отримання ухвали. Суд звертає увагу, що відповідач 1 подав відзив більше ніж через два місяці від встановленого судом строку на подання відзиву по справі.

Як визначено у частині першій статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними.

Разом із тим, суд звертає увагу, що відзив відповідача 1 клопотання про поновлення строку на подання відзиву не містить. При цьому, у справі відсутні докази, які б підтверджували неможливість відповідача 1 направити суду відзив підписаний уповноваженою особою у строк, встановлений судом.

Таким чином, відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами та не приймає до уваги поданий 15.02.2021 року відзив відповідача 1 та поданий 18.12.2020 року відзив відповідача 2.

16.04.2021 року через канцелярію суду позивачем подано заяву про повернення відзиву відповідачу, який поданий з пропуском строку та неповноважною особою за відсутністю адміністративної дієздатності, яку залучено до матеріалів даної справи та враховано судом.

20.04.2021 року позивачем через канцелярію суду подано клопотання про задоволення заяви про повернення відзиву відповідачу, не врахування його та подання документів, яке долучено до матеріалів справи та враховано судом при вирішенні даної справи.

Через канцелярію суду 28.04.2021 року позивачем подано пояснення щодо задоволення клопотання і заяви про повернення відзиву відповідачу та не врахування його під час прийняття рішення по цій справі, які долучено до матеріалів справи та враховано судом при вирішенні даної справи.

Позивачем через канцелярію суду 16.07.2021 року подано заяву щодо прискорення розгляду справи, відмови у задоволенні клопотання у відзиві неналежного представника відповідач про залишення без розгляду позову позивача та, у зв`язку з цим, задоволення позову у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 є інвалідом 2 групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим УПСЗН Шевченківської РДА в м. Києві 11.12.2018 року.

26.10.2020 року позивач звернувся до відповідача 1 та відповідача 2 із заявами щодо перерахування на наявний картковий рахунок позивача недоплачену суму коштів в розмірі 9464 грн. 00 коп., що повинна бути виплачена позивачу до 05 травня згідно Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як інваліду війни ІІ групи.

28.10.2020 року позивач ще раз звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківського району м. Києва із заявою щодо нарахування та виплати допомоги.

29.10.2020 року позивач звернувся до Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат з повторною заявою щодо нарахування та виплати допомоги.

30.10.2020 року позивач звернувся до Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат втретє із заявою щодо нарахування та виплати допомоги.

30.10.2020 року позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківського району м. Києва втретє із повторною заявою щодо нарахування та виплати допомоги.

Листом від 21.12.2020 року №35-Г-1490/16 відповідачем 2 повідомлено позивачу, що управління не наділено функціями та повноваженнями нарахування та виплати щорічної допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи до 05 травня у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, передбаченої статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Запропоновано звернутись з даним питанням безпосередньо до фахівців Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат.

При цьому, згідно з наявної у матеріалах справи довідки Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат від 03.02.2021 року №02/354-06, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), виплата разової грошової допомоги до 05 травня за 2020 рік в розмірі 3640, 00 грн. здійснена 09.04.2020 року шляхом перерахування коштів на особовий рахунок отримувача в установі банку.

У зв`язку з вищевикладеним та вважаючи бездіяльність відповідачів щодо нарахування та виплати грошової допомоги до 5 травня не в повному обсязі протиправною, позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, додаткові пояснення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року (далі також - Закон №3551-ХІІ) .

Пільги особам з інвалідністю внаслідок війни встановлені статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25.12.1998 року, який 01.01.1999 року набрав чинності, статтю 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було доповнено частиною четвертою такого змісту:

«Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком».

Пунктом 20 Розділу ІІ Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік» згадану вище норму права викладено в такій редакції:

«Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».

У подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року №10-рп/2008 визнано неконституційними, зокрема, положення статті 67 розділу І, пунктів 2-4, 6-8, 10-18, підпункту 7 пункту 19, пунктів 20-22, 24-34, підпунктів 1-6, 8-12 пункту 35, пунктів 36-100 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» та пункту 3 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України».

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Таким чином, на момент нарахування і виплати у 2020 році позивачу одноразової грошової допомоги діяла стаття 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25.12.1998 року, яка передбачала розмір допомоги до 5 травня інвалідам ІІ групи у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Разом з тим, законодавцем правовідносини щодо нарахування, виплати та розмірів одноразової грошової допомоги до 5 травня були з 01.01.2015 року також врегульовані пунктом 26 розділу VI Бюджетного кодексу України.

Відповідно до пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України було визначено, зокрема, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Тобто, Кабінету Міністрів України були делеговані повноваження встановлювати зокрема розмір разової грошової допомоги до 5 травня.

На реалізацію приписів цієї норми закону Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову від 19.02.2020 року №112 «Деякі питання виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», яким передбачено, що районні органи соціального захисту населення, центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат перераховують кошти через відділення зв`язку або установи банків на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання) у таких розмірах: особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув`язнення не виповнилося 14 років) в`язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 4.120,00 гривень; II групи - 3.640,00 гривень; III групи - 3160,00 гривень.

Надалі, рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2020 року у справі 1-247/2018(3393/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Таким чином, суд приходить до висновку, що з 27.02.2020 року заявник набув право на соціальне забезпечення у порядку редакції Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», яка передбачала розмір допомоги до 5 травня для інвалідів ІІ групи у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Враховуючи наведене, виплата позивачу в 2020 році разової грошової допомоги у сумі 3 640,00 грн, як і було нараховано позивачу, не відповідає статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та свідчить про порушення його прав на отримання такої допомоги у належному розмірі.

При цьому, суд наголошує, що норми будь-яких підзаконних нормативно-правових актів, у тому числі і постанов Кабінету Міністрів України, на які посилається відповідач, не можуть змінювати приписів Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Суд звертає увагу відповідача 1, що вища юридична сила Закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів, на їх виконання та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України. У випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Так, позивач просить стягнути з відповідачів різницю між сумою, яка підлягала виплаті та сумою, яка виплачена. Однак, суд звертає увагу, що саме на відповідача покладені функції щодо нарахування та виплати допомоги та суд не має повноважень оминати цю ланку у сфері державного управління, тобто, оминати процедуру нарахування та виплати допомоги, яка здійснюється виключно відповідачем та суд не вправі перебирати на себе цю функцію, що є дотриманням конституційного принципу поділу влади.

Разом з тим, судом встановлено, що у межах спірних правовідносин саме Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат визначений відповідальним органом, який зобов`язаний завершити процедуру проведення розрахунків шляхом нарахування і виплати позивачу одноразової грошової допомоги.

У Рішенні від 27.11.2008 року у справі № 1-37/2008 Конституційний Суд України вказав, що Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами і територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов`язань утверджується сутність держави як соціальної і правової.

Відповідно до статей 1, 3 Конституції України та принципів бюджетної системи (стаття 7 Кодексу), держава не може довільно відмовлятися від взятих на себе фінансових зобов`язань, передбачених законами, іншими нормативно-правовими актами, а повинна діяти ефективно і відповідально в межах чинного бюджетного законодавства (абзац 2 та 3 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення 27.11.2008 року у справі №1-37/2008).

Таким чином, законодавство, що визначає фінансові зобов`язання держави, має первинний характер, а бюджетне законодавство - похідний від нього характер.

При цьому, інформативно суд звертає увагу на те, що для того, аби забезпечити виплату передбаченої вищезгаданої допомоги в тих розмірах, які передбачив КМУ, на 2020 у Державному бюджеті України за програмою 2501150 було передбачено суму розміром 402 995 600 грн. За відкритими даними у 2020 допомогу отримали близько 1 млн. отримувачів допомоги. За висновками Асоціації міст України орієнтовна вартість супроводження справи у суді («вартість справи») може сягати 26 000 грн., що у випадку звернення всіх отримувачів допомоги до суду, призведе до витрат місцевих бюджетів у розмірі 26 млрд. грн. У 2021 році у бюджеті на вказані цілі виділено 1 382 540,6 тис. грн. На думку суду, вказані розрахунки вказують на неналежне ставлення з боку Держави до отримувачів допомоги та неналежне регулювання відповідних відносин з боку законодавця.

Разом з тим, Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат, гарантованих державою (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 року у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 року у справі №21-977во10, від 03.12.2010 року у справі № 21- 44а10).

Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України, зокрема, у рішеннях від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 17.03.2004 року № 7-рп/2004, від 01.12.2004 року № 20-рп/2004, від 09.07.2007 року №6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Зокрема, у рішенні від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу.

Крім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України» (заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними.

Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява № 70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня 2020 року у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком та, як наслідок, зобов`язати Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.09.2020 року у зразковій справі №440/2722/20, залишеній без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 13.01.2021 року.

Вирішуючи питання щодо постановлення окремої ухвали у справі, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Частиною другою статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Згідно з частиною третьою статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.

В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

Суд зазначає, що окрема ухвала є формою реагування суду на порушення норм права, причини та умови, що спричинили (зумовили) ці порушення, з метою їх усунення та запобігання таким порушенням у майбутньому.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 року у справі № 221/6626/17.

Відповідно частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому, суд зазначає, що ні з матеріалів справи, ні з доводів позивача та його представника не вбачається правових підстав для постановлення окремої ухвали, виключний перелік яких встановлений статтями 249, 324 КАС України, у зв`язку із чим зазначене клопотання задоволенню не підлягає.

Щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 13 104,00 грн, слід наголосити на наступному.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Судам слід надавати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вирішуючи питання про обґрунтованість позовних вимог в частині позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди слід вказати, що матеріали справи не містять належних доказів причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та спричиненою позивачу моральною шкодою.

Більше того, позивачем не долучено до матеріалів справи належних та допустимих доказів завдання моральної шкоди, а також не надано доводів, з яких виходив позивач при визначенні розміру цієї шкоди.

Таким чином судом не встановлено підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідачів моральної шкоди у розмірі 13 104,00 грн.

Окрім того, позивачем не обґрунтовані вимоги щодо стягнення з Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у розмірі 250,00 грн. та з Управління праці та соціального захисту населення Шевченківського району м. Києва у розмірі 250,00 грн. за направлення листів і запитів на їх адресу. Разом з тим, стягнення вказаних коштів не передбачено чинним законодавством України, у зв`язку з чим суд відмовляє у задоволенні даної вимоги позивача.

Що стосується висловленої позивачем вимоги про зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, то дійсно відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття рішення у справі.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Водночас, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком.

Враховуючи, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач 1 може ухилятися від виконання рішення суду, суд, приймаючи до уваги обставини даної справи, вважає, що підстави зобов`язувати суб`єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення відсутні. Тобто, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.

Щодо строку звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

У частині другій цієї статті зазначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено іншого, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України).

Аналіз наведених норм цього КАС України свідчить про те, що законодавець передбачив, що в разі, якщо особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав.

Частиною четвертою статті 17-1 Закону №3551 встановлено, що особи, які не отримали разової грошової допомоги до 5 травня, мають право звернутися за нею та отримати її до 30 вересня відповідного року, в якому здійснюється виплата допомоги.

Розглядаючи справу №607/7919/17, Верховний Суд у постанові від 06.02.2018 року зазначив, що 30 вересня поточного року - це встановлений законом кінцевий строк, до якого могла бути здійснена виплата оспорюваної допомоги і до якого позивач міг очікувати на отримання більшої суми, ніж була йому нарахована. Як наслідок суд Касаційної інстанції дійшов висновку, що перебіг строку звернення позивача до суду з цим позовом слід обраховувати з 30 вересня відповідного року, за який виплачується разова щорічна грошова допомога.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що шестимісячний строк звернення позивача до суду із позовом про виплату щорічної одноразової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік спливає 31.03.2021 року.

Крім того, судом враховано, що після отримання у 2020 році щорічної грошової допомоги до 5 травня у розмірі, що не відповідає статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", позивач звертався до відповідачів із заявами від 26.10.2020 року про перерахунок такої допомоги. Про бездіяльність відповідача 2 щодо перерахунку та виплати щорічної грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік позивачу стало відомо з листа відповіді відповідача 2 від 21.12.2020 року, яким позивачу повідомлено про відсутність підстав для перерахунку щорічної грошової допомоги до 5 травня.

При цьому спірні відносини щодо виплати передбаченої статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" були предметом розгляду в зразковій справі №440/2722/20, остаточне рішення в якій оприлюднено 13.01.2021 року.

Із відмітки на позовній заяві висновується, що позов подано до Окружного адміністративного суду міста Києва 17.11.2020 року.

Отже, враховуючи наведені обставини, триваючий характер бездіяльності відповідача 1 щодо перерахунку позивачу щорічної грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік, невизначеність практики правозастосування у спірних відносинах, суд дійшов висновку про звернення позивача з даним позовом до суду у встановлений Кодексом адміністративного судочинства України строк.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з положеннями статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до частини першої статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно із статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору в силу пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», розподіл судового збору на підставі статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється, зокрема, у задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди відмовлено, відповідно судові витрати відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня 2020 року у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

3. Зобов`язати Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач 1: Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (код ЄДРПОУ 22886300, адреса: 03165, м. Київ, просп. Любомира Гузара, 7).

Відповідач 2: Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації (код ЄДРПОУ 37470057, адреса::01135, м. Київ, просп. Перемоги, 5).

Повне судове рішення складено 28.08.2021 року.

Суддя Л.О. Маруліна