Рішення № 99220642, 20.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 серпня 2021 року м. Київ № 640/9422/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань,

Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (далі по тексту - відповідач 1), Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України (далі по тексту - відповідач 2), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:

- скасувати наказ № 93/ОС-20 від 03.04.2020 р. Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції;

- стягнути на користь ОСОБА_1 з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06.04.2020 року.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив про протиправність наказу про звільнення № 93/ОС-20 від 03.04.2020 р. з посади начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки останній прийнятий всупереч положенням чинного законодавства, зокрема, Конституції України, Кодексу законів про працю України, законів України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про Національну поліцію», Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 без виконання зобов`язання щодо запропонування вакантних рівнозначних посад в новоствореній структурі Державної кримінально-виконавчої служби України - Департаменті з питань виконання кримінальних покарань.

Крім того, позивач вказує, що фактично має місце реорганізація управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, зі зміною свого підпорядкування. При цьому держава не відмовилась від функцій, які виконували ліквідовані органи, а створений Департамент з питань виконання кримінальних покарань є його правонаступниками. Відтак, на думку позивача, виходячи з положень приписів Кодексу законів про працю України останньому повинно бути запропоновано рівнозначну посаду, а у разі її відсутності - іншу посаду відповідно до її кваліфікації та досвіду роботи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 травня 2020 року відкрито провадження у справі № 640/9422/20 та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п`ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.

16.06.2020 через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому останній просить суд у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-

У С Т А Н О В И В:

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з управлінням Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, обіймав посаду начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.

Постановою Кабінету Міністрів України № 20 від 24.01.2020 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції: Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України; Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (пункт 1 Постанови).

Утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань (пункт 2 Постанови).

Як вбачається з відомостей Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 40867327) з 30.01.2020 р. перебуває у стані припинення.

Разом з тим, зареєстровано юридичну особу 10.02.2020, номер запису: 1 074 102 0000 090030, Департамент з питань виконання кримінальних покарань (код ЄДРПОУ 43501242).

Наказом Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції № 93/ОС-20 від 03.04.2020 р. ОСОБА_1 , начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з 06.04.2020 р. звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).

Не погоджуючись з оскаржуваним наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спірні відносини регулюються Законом України від 02.07.2015 № 580-VIІI «Про Національну поліцію» (далі також - Закон № 580-VIІI), який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, та Законом України від 23.06.2005 № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі також - Закон № 2713-IV), який визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

Згідно із статтею 1 Закону № 2713-IV на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2713-IV Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Частиною п`ятою статті 23 Закону № 2713-IV встановлено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Порядок переміщення та переведення поліцейського визначено у частині першій статті 65 Закону № 580-VIІI.

Так, переміщення поліцейських здійснюється:

1) на вищу посаду - у порядку просування по службі;

2) на рівнозначні посади: для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби; за ініціативою поліцейського; у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням реорганізації; у разі необхідності проведення кадрової заміни в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами (далі - місцевості з визначеним строком служби); за станом здоров`я - на підставі рішення медичної комісії; з меншим обсягом роботи з урахуванням професійних і особистих якостей - на підставі висновку атестації; у разі звільнення з посади на підставі рішення місцевої ради про прийняття резолюції недовіри відповідно до статті 87 цього Закону;

3) на посади, нижчі ніж та, на якій перебував поліцейський: у зв`язку зі скороченням штатів або реорганізацією в разі неможливості призначення на рівнозначну посаду; за станом здоров`я - на підставі рішення медичної комісії; через службову невідповідність - на підставі висновку атестації з урахуванням професійних і особистих якостей; за ініціативою поліцейського; як виконання накладеного дисциплінарного стягнення - звільнення з посади відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; у разі звільнення з посади на підставі рішення місцевої ради про прийняття резолюції недовіри, відповідно до статті 87 цього Закону;

4) у зв`язку із зарахуванням на навчання до вищого навчального закладу із специфічними умовами навчання, який здійснює підготовку поліцейських, на денну форму навчання, а також у разі призначення на посаду після закінчення навчання.

Частиною першою статті 68 Закону № 580-VIІI визначено, що у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення.

Відповідно до частини другої статті 68 Закону № 580-VIІI поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті.

Згідно з частиною третьою статті 68 Закону № 580-VIІI поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права, суд зазначає, що у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів звільненню підлягають поліцейські, посади яких скорочені. Водночас, відповідно до приписів статті 65 Закону №580-VII скорочення посади, яку обіймає поліцейський, є однією з підстав його переведення на рівнозначну або нижчу посаду, а частиною другою статті 68 вказаного Закону передбачено можливість призначення поліцейського, посада якого скорочена, за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

При цьому згідно із частинами восьмою, дев`ятою статті 65 Закону №580-VII переведення поліцейського може здійснюватися за його ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших органів (закладів, установ) поліції, які порушили питання про переміщення. Переведення поліцейського здійснюється на підставі єдиного наказу про звільнення із займаної посади та направлення для подальшого проходження служби до іншого органу (закладу, установи) поліції та про призначення на посаду в органі (закладі, установі) поліції, до якого переміщується поліцейський.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

За правилами частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Гарантії захисту від незаконного звільнення розповсюджуються на поліцейських та полягають у тому, що в разі скорочення штатів або проведення організаційних заходів, звільняються не всі поліцейські, а лише ті, посади яких скорочені.

Крім того, у разі скорочення штатів, поліцейському, посада якого скорочується, повинно бути запропоновано іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції з урахуванням його досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків. Лише відмова особи від запропонованої посади дає підстави для звільнення поліцейського у зв`язку зі скороченням штатів.

Зазначений висновок обумовлюється тим, що формою волевиявлення поліцейського на призначення на іншу посаду є надання згоди. При цьому, наданню згоди повинна передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду, з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків, тобто ініціатива керівництва.

Отже, особа, попереджена про звільнення за скороченням штатів, у цьому випадку не має можливості виявити ініціативу і своє волевиявлення здійснює шляхом надання згоди на ініціативу керівництва щодо іншої посади в будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Лише якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття певних посад виникають підстави для застосування пункту 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» щодо звільнення поліцейського зі служби в поліції у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у Постанові від 05.12.2018 у справі №814/805/17.

Отже, законодавство України передбачає певну процедуру звільнення у зв`язку зі скороченням штату. Зокрема, звільнення у зв`язку із скороченням штату можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо переводу працівника на іншу посаду шляхом запропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які може претендувати особа з урахуванням її фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №824/185/17-а.

Судом встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 20 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції: Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України; Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції. Утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань.

У зв`язку із ліквідацією Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 20 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» наказом Міністерства юстиції України від 31.01.2020 № 466/к штат Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції скорочено, а його працівників попереджено про звільнення у встановленому законом порядку.

За наслідком дослідження матеріалів справи судом не встановлено, що позивачу здійснено пропозицію продовжити проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України на одній з запропонованих вакантних посад у Департаменті з питань виконання кримінальних покарань. Зворотнього суду не доведено.

Разом з тим, доказів на підтвердження того, що на момент звільнення були відсутні рівнозначні посади, на яку міг претендувати позивач з урахуванням його фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, матеріали справи не містять.

Крім того, відповідачами під час вирішення питання щодо звільнення позивача зі служби оцінка його кваліфікації та досягнень у службовій діяльності, з`ясування можливості подальшого проходження служби, з урахуванням його особистих якостей, досвіду роботи, не здійснювалися. Доказів зворотнього суду не надано.

При цьому слід наголосити, що звільнення позивача відбувалось в період ліквідації Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції та утворення правонаступника - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, отже позивач мав право на переведення в даний орган, оскільки встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно з пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, зокрема, чи дійсно працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

При цьому будь-яких доказів неможливості переведення позивача в Департамент з питань виконання кримінальних покарань відповідачем не надано.

Наведене свідчить, що відповідачем, як роботодавцем, не вжито всіх заходів щодо переводу позивача на іншу рівнозначну посаду, оскільки позивачу не було запропоновано всіх вакансій, на які міг претендувати позивач з урахуванням його фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності.

До матеріалів справи відповідачами також не надано жодних доказів, які б підтверджували, що позивач не виявив бажання для продовження служби, не надано листів-відмов позивача від запропонованих посад, тощо.

У Постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18) колегія суддів зазначила, що відповідно до вимог ч. З ст. 49-2 КЗпП України роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Натомість, відповідачі іншої пропозиції позивачу не пропонувало, доказів відсутності вакантних посад за вказаний період відповідно до кваліфікації позивача як позивачу так і до суду не надано.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що звільнення позивача - полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 з 06.04.2020 з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацїї Міністерства юстиції у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) відповідно до п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а тому оскаржуваний наказ № 93/ОС-20 від 03.04.2020 р. підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Для вирішення спору та оцінки оскаржуваного рішення суд також врахував вимоги Європейської соціальної хартії, обов`язок з дотримання якої Україна взяла на себе відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 137-V «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) та якої не дотримався відповідач.

Україна взяла на себе зобов`язання вважати обов`язковими для України такі статті та пункти частини II Хартії: - пункти 1 (визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов`язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості), 2 (ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає), 3 (створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування), 4 (забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм) статті 1Право на працю.

Виходячи з наведеного, враховуючи, що нормами Закону України «Про Національну поліцію» не врегульовані питання процедури поновлення на посаді поліцейських, звільнення яких визнано судом незаконним, суд згідно положень ст. 7 КАС України застосовує до спірних правовідносин положення КЗпП України, якими вказані питання врегульовані.

Відповідно до ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст.43 Конституції України дає підстави зробити висновок, що за змістом ч.1 ст.235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на наведене суд доходить висновку, що відповідач звільнив позивача з порушенням порядку установленого законом, а тому, відповідно до положень статті 235 КЗпП України зобов`язаний поновити його на попередній посаді.

Таким чином, належним способом захисту є поновлення ОСОБА_1 на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України на посаді начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацїї Міністерства юстиції з 06.04.2020 р.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне

Згідно з ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Так, відповідно до наявної у матеріалах справи довідки від 20.05.2020 р. № 3.1-73, виданої відповідачем-2, середньомісячне грошове забезпечення складає 30 084, 50 грн. (лютий 2020 року в розмірі 27 426, 00 грн. 29 днів + за березень 2020 року в розмірі 32 743, 00 грн. 31 день/2), середньоденне грошове забезпечення - 1002, 82 грн. (30 084, 5 грн./30 днів ((29+31)/2)).

Оскільки позивача звільнено з 06.04.2020 р., справа вирішена по суті 20.08.2021 р., відповідно на період часу вимушеного прогулу позивача припадає 344 дні.

Враховуючи дані наявної у матеріалах справи довідки про доходи позивача, з урахуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, сума грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 06.04.2020 (день звільнення) по день поновлення - 20.08.2021 (дата ухвалення судом рішення) становить: 1002, 82 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 344 к.д. (кількість робочих днів вимушеного прогулу) = 344 970, 08 грн., яка підлягає стягненню на користь позивача.

У відповідності з п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Відповідно до зазначеної норми закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення позивача на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України на посаді начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробацїї Міністерства юстиції з 06.04.2020 р. та в частині стягнення на користь позивача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 30 084, 50 грн.

Згідно з частинами 1-3 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Приписами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Підсумовуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 241-243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (04050, Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, код ЄДРПОУ 43501242), Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 2, ЄДРПОУ 40867327) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - задовольнити повністю.

2. Скасувати наказ № 93/ОС-20 від 03.04.2020 р. Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.

3. Поновити ОСОБА_1 на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України на посаді начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з 06.04.2020 р.

4. Стягнути з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 2, ЄДРПОУ 40867327) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 06.04.2020 по 20.08.2021 в розмірі 344 970, 08 грн. (триста сорок чотири тисячі дев`ятсот сімдесят гривень 08 копійок)

5. Рішення в частині поновлення на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України на посаді начальника управління Державної кримінально-виконавчої служби України Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з 06.04.2020 р. та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 30 084, 50 грн. допустити до негайного виконання.

6. Стягнути з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 2, ЄДРПОУ 40867327) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 1 681, 60 грн. (одна тисяча шістсот вісімдесят одна гривня 60 копійок).

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295- 297 КАС України відповідно.

Суддя Є.В. Аблов