Рішення № 99167270, 18.08.2021, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 947/38823/20

Провадження № 2/947/1259/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.08.2021 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Салтан Л.В.,

при секретарі Громико В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Одеської міської ради до ОСОБА_1 про скасування рішень про державну реєстрацію про право власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва, -

ВСТАНОВИВ:

24 грудня 2020 року представник позивача ОМР звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , в якому просить: скасувати рішення державного реєстратора від 11 березня 2019 року № 45892265, що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна РНОНМ: 1782975451101; скасувати рішення державного реєстратора від 18.07.2019 року № 47844411, що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна РНОНМ: 1782975451101; зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести об`єкт самочинного будівництва шляхом приведення квартири за адресою: АДРЕСА_1 до попереднього стану, який відповідав умовам договору дарування від 08.09.1999 року, дублікат якого посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В.М. від 20.07.2000 року за № 2451; зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести об`єкт самочинного будівництва шляхом приведення гаражу-сараю за адресою: АДРЕСА_2 , до попереднього стану, який відповідав умовам договору купівлі-продажу від 13.066.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К. за № У-218.

В обґрунтування позовних вимог, представник ОМР посилається на те, що, відповідно до договору дарування від 08 вересня 1999 року, ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 34,9 кв. м, житловою площею 23,7 кв. м.

13 червня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 набула право власності на гараж-сарай, загальною площею 27,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

11 березня 2019 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, та реєструє за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 74,0 кв. м, житловою площею - 23,7 кв. м.

12 березня 2019 року державний реєстратор вносить виправлення щодо зазначеного майна та додає до розділу номер гаражу-сараю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

18 липня 2019 року державним реєстратором внесені зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, змінено площу зазначеного майна на 61,9 кв. м та 23.7 кв. м., видалено технічний паспорт від 15 липня 2019 року та довідку ФОП « ОСОБА_2 » від 15 липня 2019 року та видалено технічний паспорт від 01 березня 2019 року.

Проте зазначені реєстрації були проведені з порушенням чинного законодавства, оскільки відповідач самовільно зайняв земельну ділянку, та зазначені споруди є самовільними, у зв`язку з чим, представник позивача вимушений звернутися до суду.

Представник позивача ОМР у судовому засіданні підтримав позовні вимоги.

Відповідач та її представник у судовому засіданні заперечили проти задоволення позовних вимог, посилаючись на їхню безпідставність. Також, представник відповідача надав до суду відзив, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є власником кв. АДРЕСА_4 , гаражем -сараєм та гаражем 4,37*5,1, у буд. АДРЕСА_2 , а тому вона набула право власності й на землю. Також, посилання представника позивача щодо безпідставного набуття ОСОБА_1 права власності, на думку представника відповідача, не ґрунтуються на законі.

Згідно з ч. 2 ст. 282 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.

Дослідивши надані докази, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідно до договору дарування від 08 вересня 1999 року, ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 34,9 кв. м, житловою площею 23,7 кв. м.

13 червня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 набула право власності на гараж-сарай, загальною площею 27,0 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

11 березня 2019 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, та реєструє за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 74,0 кв. м, житловою площею - 23,7 кв. м.

12 березня 2019 року державний реєстратор вносить виправлення щодо зазначеного майна та додає до розділу номер гаражу-сараю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

18 липня 2019 року державним реєстратором внесені зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, змінено площу зазначеного майна на 61,9 кв. м та 23.7 кв. м., видалено технічний паспорт від 15 липня 2019 року та довідку ФОП « ОСОБА_2 » від 15 липня 2019 року та видалено технічний паспорт від 01 березня 2019 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2021 року витребувано у юридичного департаменту Одеської міської ради належним чином завірені копії матеріалів реєстраційної справи, що зберігається в паперовій та електронній формах, на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1782975451101.

Надалі, юридичний департамент ОМР надав до суду витребувані документи.

З наданих різних технічних паспортів вбачається, що площа зазначеного майна змінювалась.Таким чином, внаслідок наведеної вище забудови-реконструкції відбулася безпідставна та протиправна забудова земельної ділянки, що належить до комунальної власності міста Одеси. Отже, є підстави вважати наведений об`єкт самочинно збудованим, оскільки він збудований на самовільно зайнятій земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, та без належного документа, який дає право виконувати будівельні роботи.

Відповідно до ст. 80 ЗК України, суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 83 ЗК України, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної і державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Виходячи зі змісту ст. 12 ЗК України, до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, право розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадянам та юридичним особам, здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, тощо.

Статтею 116 ЗК України, визначені підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності.

Виходячи з положень наведених норм законодавства, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної

або комунальної власності за рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», питання у сфері регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної або міської ради.

Тобто, забудова проведена на земельній ділянці, яка не була відведена в установленому законодавством порядку для цієї мети, оскільки відповідачем не надано доказів протилежного.

Пунктом 5 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 (у редакції, чинній на момент реєстрації оскаржуваної декларації), встановлено, що будівельні роботи можуть виконуватися замовником після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію та подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт, відповідно до переліку об`єктів, будівництво яких здійснюється після надіслання повідомлення про початок виконання будівельних робіт; реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів I-III категорії складності; видачі замовнику дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів IV і V категорії складності.

Згідно з ч. 4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Відповідно до ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

При цьому, згідно з положеннями статті 126 вказаного Кодексу право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, відповідно до наведених вимог закону обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку та державної реєстрації майнового права на неї, а відсутність у цієї особи таких документів є самовільним зайняттям вказаної земельної ділянки.

На теперішній час відповідач використовує вищезазначену земельну ділянку без правовстановлювальних документів на землекористування, чим порушує вимоги діючого законодавства України.

Відсутність оформленого відповідно до вимог законодавства речового права на земельну ділянку взагалі виключає можливість проводити на ній будь-які будівельні роботи, та, тим більш, вводити в експлуатацію реконструйований об`єкт, який будувався на земельній ділянці, що не була відведена в установленому законодавством порядку для цієї мети, що прямо вказує на самочинне будівництво, здійснене із порушенням прав територіальної громади м. Одеси.

Відповідно до ч. 2 ст. 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такого повідомлення або декларації підлягає скасуванню інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, наведену реконструкцію неможливо було провести без зміни геометричних розмірів фундаментів приміщень, чим визначається недостовірність вказаної у декларації інформації про проведення реконструкції нерухомого об`єкта без зміни його геометричних розмірів фундаментів, що є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом та підставою для скасування реєстрації такої декларації.

Згідно із п. 22 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (у редакції, чинній на момент реєстрації оскаржуваної декларації), у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), наведених у зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такої декларації підлягає скасуванню органом державного архітектурно-будівельного контролю.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю скасовує реєстрацію декларації шляхом видачі відповідного розпорядчого акта. Запис про реєстрацію декларації з реєстру виключається Держархбудінспекцією не пізніше наступного робочого дня, з дня повідомлення органом державного архітектурно-будівельного контролю про таке скасування.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю також скасовує реєстрацію декларації за рішенням суду про скасування реєстрації декларації, що набрало законної сили.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 року № 671 «Деякі питання діяльності органів державного архітектурно-будівельного контролю» повноваження щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та скасування реєстрації дозвільних документів здійснював департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції України.

Відповідні повноваження передані управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, що засвідчено підписанням акта спільної комісії з передачі відповідної документації та вирішення питань, пов`язаних з утворенням та функціонуванням органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Пунктом 9-1 Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено, що орган державного архітектурно-будівельного контролю починає здійснювати повноваження, визначені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю та удосконалення містобудівного законодавства», на наступний день після затвердження акта спільної комісії.

Таким чином, компетентним органом, що здійснює відповідно до закону державний архітектурно-будівельний контроль та виконує дозвільні й реєстраційні функції у сфері містобудівної діяльності на території м. Одеси, є управління архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради.

Слід зазначити, що, відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об`єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Оскільки на об`єкті, розташованому за адресою: АДРЕСА_5 , будівельні роботи вже завершені, на зазначений об`єкт зареєстровано право власності, управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради не має повноважень на проведення перевірки та скасування реєстрації декларації, що зумовлює необхідність звернення з вимогами про скасування відповідної реєстрації декларації до суду.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що зазначена декларація оформлена замовником реконструкції із суттєвими порушеннями вимог Земельного кодексу України, Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядку виконання будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466, Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, у зв`язку з чим її реєстрація безумовно має бути скасована.

Згідно із ч. 9 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об`єкт необхідних для його функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об`єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього.

Отже, оскаржуване рішення державного реєстратора прийнято на підставі документів, які містять недостовірні дані.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Пункт 2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державним реєстратором є, зокрема, нотаріус.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на кожний об`єкт нерухомого майна під час проведення державної реєстрації права власності на нього вперше у Державному реєстрі прав відкривається новий розділ та формується реєстраційна справа, присвоюється реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

Статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначені підстави для державної реєстрації прав. Зокрема, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 9 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою, серед іншого, для оформлення права власності на нього.

Згідно з ч. 2 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з п. 45 Порядку, для державної реєстрації права власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна (в тому числі в результаті переведення об`єкта нерухомого майна із житлового у нежитловий або навпаки) подається: 1) документ, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна до його реконструкції (крім випадків, коли право власності на такий об`єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав); 2) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 3) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 4) письмова заява співвласників про розподіл часток у спільній власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що перебуває у спільній частковій власності та у результаті проведення реконструкції змінився розмір часток у такому праві); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, реконструкція якого здійснювалась у результаті спільної діяльності).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом.

Згідно з ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор, серед іншого: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Положеннями статті 321 Цивільного кодексу України законодавцем визначено принцип непорушності права власності та зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, тоді як державна реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна, щодо якого було зареєстровано декларацію, грубо порушує право власності територіальної громади м. Одеси на землю, яке має бути відновленим у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до ст. 152 ЗК України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язанні з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ч. 1 ст. 2, ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка є обов`язковою.

Згідно з ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов`язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до абзацу 7 п.2 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року за № 868, нотаріус, яким вчинено нотаріальну дію з нерухомим майном, проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення такої дії, крім випадків, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

На час прийняття оскаржуваного рішення законодавством не було передбачено можливості проведення державної реєстрації речових прав на об`єкт нерухомого майна нотаріусом без вчинення ним нотаріальної дії, пов`язаної із переходом таких прав на об`єкт нерухомості, таке право, внаслідок зміни законодавства, виникло виключно з 01 січня 2016 року.

Подібна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України, зокрема, від 21 січня 2015 року у справі № К/800/66279/13, що діяла на час спірних правовідносинах.

Згідно зі ст. 34 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо); вживають заходів щодо охорони спадкового майна; видають свідоцтва про право на спадщину; видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя; видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів); видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися; провадять опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме; видають дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса; накладають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), що підлягає державній реєстрації; засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах; засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу; посвідчують факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту; посвідчують факт, що фізична особа є живою; посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці; посвідчують час пред`явлення документів; передають заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам; приймають у депозит грошові суми та цінні папери; вчиняють виконавчі написи; вчиняють протести векселів; вчиняють морські протести; приймають на зберігання документи.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Згідно з ч. 4 ст. 15 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Пунктом 36 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року за № 868, передбачено, що для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим "Порядком".

Відповідно до ч.1 ст.19 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав проводиться на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом, та актів прийому-передачі активів та/або зобов`язань неплатоспроможного банку приймаючому або перехідному банку, крім випадків, визначених законом; свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; рішень судів, що набрали законної сили; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Підпунктом 1 п. 37 цього «Порядку» встановлено, що документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення прав на нерухоме майно, є укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чий його дублікат.

Згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та ст. 124-126 ЗК України, обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність у зазначеної особи таких документів свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до ст. 212 ЗК України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда або інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Аналогічні положення закріплені у п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування статті 376 Цивільного кодексу України» (про правовий режим самочинного будівництва) в якому зазначено, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

При цьому, згідно з правовою позицією Верховного Суду України у справі № 6-130цс від 04 грудня 2013 року, у розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України, самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником отримано право власності.

Самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки. Саме таку позицію викладено у постанові Верховного суду України від 25 травня 2017 року у справі № 6-579 цс17.

Згідно з ч. 4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Відповідно до ч. 7 ст. 376 ЦК України, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-180цс, об`єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

За змістом частин четвертої та сьомої статті 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих пунктах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об`єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Власник земельної ділянки, відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна може вимагати усунення будь-якого обмеження його права власності.

Враховуючи вищевикладене, позовна заява підлягає задоволенню, як законна та обгрунтована.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. 2, 4-6, 76-83, 141, 259, 265, 315-317, 319 ЦПК України, ст. 319, 376, 391 ЦК України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України «Про регулювання містобудувальної діяльності», Законом України «Про державну реєстраціє речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, суд-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву представника Одеської міської ради Бондаренка Ігоря Олеговича до ОСОБА_1 про скасування рішень про державну реєстрацію про право власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва - задовольнити.

Скасувати рішення державного реєстратора від 11.03.2019 року № 45892265, що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна РНОНМ: 1782975451101.

Скасувати рішення державного реєстратора від 18.07.2019 року № 47844411, що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна РНОНМ: 1782975451101.

Зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести об`єкт самочинного будівництва шляхом приведення квартири за адресою: АДРЕСА_1 до попереднього стану, який відповідав умовам договору дарування від 08.09.1999 року, дублікат якого посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В.М. від 20.07.2000 року за № 2451.

Зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести об`єкт самочинного будівництва шляхом приведення гаражу-сараю за адресою: АДРЕСА_2 , до попереднього стану, який відповідав умовам договору купівлі-продажу від 13.066.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К. за № У-218.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради витрати з оплати судового збору у розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн.. 00 коп.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.

Повний текст рішення складено 18 серпня 2021 року.

Суддя Салтан Л. В.