Рішення № 99085799, 17.08.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.08.2021Справа № 910/6861/20За позовом Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави

в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, м. Київ

до Фізичної особи-підприємця Гончара Олександра Анатолійовича, Київська область, Тетіївський район, с. Кашперівка

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Національний університет біоресурсів і природокористування України, м. Київ

про стягнення 39 119,96 грн, розірвання договору та зобов`язання вчинити дії, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від прокуратури: Шевченко О.В. (службове посвідчення №058149 від 01.12.2020 року);

від позивача: Артеменко П.М. (в порядку самопредставництва);

від відповідача: не з`явились;

від третьої особи: не з`явились.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

19.05.2020 року Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №1 звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (позивач) з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Гончара Олександра Анатолійовича (відповідач) суми боргу в розмірі 19 238,83 грн, суми пені в розмірі 1 197,40 грн, суми інфляційних втрат в розмірі 171,23 грн, розірвання Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №8530 від 10.09.2019 року та зобов`язання відповідача повернути позивачу державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 87,84 кв.м. (1-й поверх учбового корпусу №6 громадського будинку літ. "А"), яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 17.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не виконуються обов`язки щодо сплати орендних платежів по Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №8530 від 10.09.2019 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Національний університет біоресурсів і природокористування України та призначено підготовче засідання на 07.07.2020.

В підготовчому засіданні 07.07.2020 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 15.09.2020.

14.09.2020 року від третьої особи до суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника в засіданні.

Підготовче засідання 15.09.2020 було відкладено до 24.11.2020. Окрім того, прокуратурі було запропоновано повідомити відповідача про дату, час і місце розгляду даної справи шляхом здійснення оголошення в місцевій газеті.

Підготовче засідання 24.11.2020 не відбулося у зв`язку з перебуванням судді Морозова С.М. на лікарняному.

12.11.2020 року позивачем (прокуратурою) було подано до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, відповідної до якої заявлено вимогу про стягнення з відповідача 36 726, 23 грн заборгованості з орендної плати, 616, 14 грн інфляційних втрат та 1 777, 59 грн пені.

16.11.2020 року прокурором додано до позовної заяви докази повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду даної справи шляхом розміщення оголошення в газеті «Голос України».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2020 в порядку ст.ст. 120-121 ГПК України учасників справи було викликано в підготовче засідання на 09.02.2021.

В підготовчому засіданні 09.02.2021 судом було прийнято до розгляду заяву позивача (прокуратури) про збільшення розміру позовних вимог, відповідної до якої заявлено вимогу про стягнення з відповідача 36 726, 23 грн заборгованості з орендної плати, 616, 14 грн інфляційних втрат та 1 777, 59 грн пені та оголошено перерву до 06.04.2021.

31.03.2021 до суду від прокуратури надійшла заява про понесення ним витрат на розміщення оголошення в газеті в розмірі 1 866,66 грн.

01.04.2021 до суду від третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.

02.04.2021 до суду від Голосіївської окружної прокуратури міста Києва надійшли пояснення щодо вирішення питання правонаступництва Київської місцевої прокуратури №1.

Ухвалою Господарського суду міста Києва 06.04.2021 замінено у справі Першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №1 його правонаступником - Голосіївською окружною прокуратурою міста Києва та відкладено підготовче засідання до 27.04.2021.

22.04.202 до суду від третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.

Ухвалою від 27.04.2021 року підготовче провадження було закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 06.07.2021 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.06.2020 в порядку ст.ст. 120-121 ГПК України, у зв`язку з перебуванням судді Морозова С.М. у відпустці, учасників справи було викликано в судове засідання на 17.08.2021.

В засіданні 17.08.2021 року судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У засіданнях здійснювалась фіксація судового процесу технічним засобами у відповідності до статті 222 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

10.09.2019 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Гончар Олександром Анатолійовичем (орендар) укладено Договір оренди №8530 нерухомого майна, що належить до державної власності (надалі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 87,84 м.кв. (1-й поверх учбового корпусу №6 громадського будинку літ. «А»), розміщене за адресою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 17, інвентарний номер 101310009 (далі - майно), що перебуває на балансі Національного університету біоресурсів і природокористування України (далі - балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 31 травня 2019 року і становить за незалежною оцінкою 1 723 000,00 грн.

Орендар вступає у строкове платне користування Майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання Майна. Передача Майна в оренду не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це Майно. Власником Майна залишається держава, а Орендар користується ним протягом строку оренди. (пункти 2.1., 2.2. Договору).

Відповідно до п. 3.1. Договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року №786 (зі змінами) (далі - Методика розрахунку), та становить за базовий місяць розрахунку липень 2019 року: 5 680,33 грн. Розмір орендної плати за перший місяць оренди серпень 2019 року встановлюється шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за серпень місяць 2019 року.

Згідно з п. 3.6. Договору орендна плата перераховується до державного бюджету та Балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 15 числа місяця наступного за звітним з урахуванням щомісячного індексу інфляції відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.

Положеннями пункту 5.10. Договору встановлено, що у разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язується повернути орендодавцеві/Балансоутримувачу орендоване Майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого Майна з вини орендаря.

Цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 10 вересня 2019 року до 10 серпня 2022 року включно (п. 10.1. Договору).

Згідно з п. 10.4. Договору в разі відсутності заяви однією із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

У разі припинення або розірвання цього договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем орендодавцю/балансоутримувачу або підприємству/товариству, яке визначить орендодавець. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження. (п. 10.10. Договору).

Відповідно до п. 10.11. Договору майно вважається повернутим орендодавцю/балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення Майна покладається на орендаря.

Відповідно до Акту приймання-передавання орендованого майна за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 17 від 10.09.2019 року позивач передав, а відповідач прийняв в строкове платне користування об`єкт оренди.

Як зазначає позивач, листом №30-05/401 від 16.01.2020 року він повідомив відповідача про наявність заборгованості та необхідність її сплати.

Листом №30-04/1315 від 10.02.2020 року позивач вимагав відповідача повернути майно з оренди та вказав про розірвання договору з підстав, зазначених п. 10.7. Договору у зв`язку з несплатою сум орендних платежів більш ніж 3 місяці.

У зв`язку з тим, що відповідач продовжує користуватись нежитловим приміщенням та не сплачує існуючу заборгованість з орендної плати, прокурор звернувся до суду з даним позовом за захистом прав та законних інтересів позивача, оскільки позивач листом №30-10/3709 від 06.05.2020 року повідомив прокуратуру про необхідність вжиття цивільно-правових заходів шляхом пред`явлення позову до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.09.2016 до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено ст.131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст.2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 07.12.2018 у справі №924/1256/17).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" від 31.03.2005).

Водночас Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява №42454/02, п 35) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку: "сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Враховуючи зазначене, можна дійти висновку, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

У розумінні положень п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у п.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

Позов у справі, що розглядається, подано Голосіївською окружною прокуратурою міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву.

Прокурор вказав на те, що несплата фактичним користувачем орендної плати за користування державним майном грубо порушує інтереси держави, оскільки спричиняє ненадходження до бюджету визначених законодавством коштів, а тому може мати своїм наслідком недофінансування бюджету та неможливість реалізації місцевих програм, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред`явлення цього позову. Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес.

При цьому, орендодавцем нежитлового приміщення є Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву та має право пред`явлення позову до відповідача про стягнення коштів за користування об`єктом оренди у вигляді неодержаної орендної плати.

Однак, такий позов Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву пред`явлено не було.

При цьому, в матеріалах справи міститься лист позивача №30-10/3709 від 06.05.2020 року, в якому позивач просить прокуратуру вжити цивільно-правові заходи шляхом пред`явлення позову до суду.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що прокурором обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" подано позовну заяву в інтересах держави у даній справі.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Укладений між сторонами Договір за своєю природою є договором оренди.

Відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Аналогічні положення закріплені у частині 1 статті 283 Господарського кодексу України, відповідно до змісту якої за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Частинами 1, 2 та 5 статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з приписами частини 1 статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Строки внесення орендної плати визначаються в договорі (ч. 4 ст. 286 Господарського кодексу України).

Вказані норми кореспондуються з приписами ч. ч. 1, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до змісту яких орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

Судом встановлено, що за Актом приймання-передавання орендованого майна за адресою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 17 від 10.09.2019, орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування орендне майно.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Проте, за відповідачем, рахується заборгованість з орендних платежів в розмірі 36 726,23 грн за період з вересня 2019 року по вересень 2020 року, яка останнім не сплачена.

Згідно зі статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового оборогу, вимог розумності та справедливості.

Частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України встановлено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Керуючись зазначеними нормами чинного законодавства та враховуючи умови Договору, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача існуючої заборгованості з орендної плати, яка виникла за період з вересня 2019 року по вересень 2020 року включно, в розмірі 36 726,23 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Частиною 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції чинній станом на дату укладення договору) визначено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.

Як встановлено п. 10.1. Договору строк його дії з 10.09.2019 року по 10.08.2022 року.

Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічна правова норма передбачена ч. 1 ст. 193 ГК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням проведеним належним чином. (ст. 599 ЦК України).

У відповідності до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Оскільки, виконання зобов`язання, проведене неналежним чином, є однією із підстав його припинення (ст. 599 ЦК України), то виконання боржником, у даному випадку відповідачем за договором (зобов`язаною стороною за договором в частині сплати орендних платежів), повинно бути підтверджено відповідачем належним чином.

З урахуванням наведеного, тягар доведення належного виконання відповідачем свого обов`язку за Договором, а так само обставин, які перешкоджали виконанню цього обов`язку, несе відповідач як боржник у цьому зобов`язанні.

За таких обставин, враховуючи встановлений Договором строк сплати орендних платежів, в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази того, що відповідачем сплачену оренду обумовлену Договором або докази, які з достатньою вірогідністю підтверджували б факт повного виконання відповідачем умов Договору у передбачений строк, що встановлено вище, відтак факт істотного порушення зобов`язань за Договором відповідачем по справі є доведеним.

Отже, виходячи з стандарту доказування вірогідність доказів, встановленим статтею 79 ГПК України, наявними у справі доказами більш вірогідно підтверджується, що відповідач не сплатив орендні платежі в обумовлений строк.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 188 Господарського кодексу України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно з п. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за змістом наведених норм, розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути встановлені законом або безпосередньо в договорі.

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання.

Розірванням договору є припинення договірного зобов`язання на підставах, встановлених у законі або договорі, та припинення прав та обов`язків сторін договірних зобов`язань.

Відповідно до п. 10.7. Договору, він може бути достроково розірваний на вимогу орендодавця, якщо орендар, зокрема, не сплачує орендну плату протягом трьох місяців підряд.

Наведеним пунктом сторони врегулювали випадок, коли одностороння відмова орендодавця від договору не ставиться в залежність від наявності згоди на це орендаря.

Таким чином, орендодавцю надано право відмовитися в односторонньому порядку від договору у будь-який час до спливу строку дії Договору в разі не сплати орендної плати орендарем протягом трьох місяців підряд.

Отже, Договір може бути розірваний в результаті односторонньої відмови від нього у повному обсязі, тобто в результаті вчинення орендодавцем одностороннього правочину, який тягне припинення зобов`язань його сторін.

Як вже викладалось вище, позивач листом №30-04/1315 від 10.02.2020 року повідомив відповідача про розірвання договору з підстав, зазначених п. 10.7. Договору у зв`язку з несплатою сум орендних платежів більш ніж 3 місяці.

Таким чином, станом на момент розгляду справи у суді Договір оренди №8530 нерухомого майна, що належить до державної власності від 10.09.2019 року є припиненим і, відповідно, вимога прокуратури про його розірвання в судовому порядку задоволенню, у зв`язку з цим, не підлягає.

Відтак, оскільки Договір припинився, у відповідача відсутні правові підстави для подальшого користування об`єктом оренди.

Згідно зі статтею 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймачеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

Пунктом 10.10. Договору визначено, що у разі припинення або розірвання цього договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем орендодавцю/балансоутримувачу або підприємству/товариству, яке визначить орендодавець. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження.

Відповідно до п. 10.11. Договору майно вважається повернутим орендодавцю/балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення Майна покладається на орендаря.

Разом з цим, відповідачем не надано суду доказів повернення майна, орендованого за спірним Договором, дія якого припинена, зокрема, у матеріалах справи відсутній підписаний сторонами акт приймання-передавання (повернення) орендованого приміщення.

З огляду на вищевикладене, враховуючи встановлення судом факту припинення дії Договору та обов`язок орендаря повернути майно орендодавцю після закінчення строку його дії, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокуратури про виселення є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

При цьому, суд зазначає, що виселення у випадку невиконання орендарем обов`язку з повернення орендованого майна є ефективним способом захисту, оскільки, передбачає реальне відновлення порушеного права, так як виконання рішення суду про виселення з нерухомого майна не залежить від волевиявлення відповідача.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення суми інфляційних втрат в розмірі 616,14 грн, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов`язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов`язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов`язання, за період з моменту виникнення обов`язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов`язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 910/21564/16 від 10.07.2019.

Базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).

При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок суми інфляційних втрат, на предмет арифметичної правильності та відповідності вимогам закону, судом встановлено, що він здійснений вірно, а тому до стягнення з відповідача підлягає сума інфляційних втрат в розмірі 616,14 грн.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 1 777,59 грн, суд зазначає наступне.

Так, згідно зі статтею 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (стаття 230 Господарського кодексу України).

Поняттям "штраф" та "пеня" дано визначення частинах 2, 3 статті 549 Цивільного кодексу України.

Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань".

З ч. 1 ст. 547 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов`язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За змістом ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Таким чином, в силу наведених норм права, пеня може бути стягнута лише у тому випадку (якщо не встановлено законом), коли основне зобов`язання прямо забезпечено неустойкою (пеня, штраф) у чинному договорі, а також ним встановлено її розмір (встановлено за згодою сторін).

Необхідно зазначити, що такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір передбачено ст. 549 ЦК України, ч. 6 ст. 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" та ч. 6 ст. 232 ГК України.

В той же час, згідно з нормою ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до статті 343 ГК України, платники і одержувачі коштів здійснюють контроль за своєчасним проведенням розрахунків та розглядають претензії, що виникли, без участі установ банку. Платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів пеню у розмірі, що передбачається угодою про проведення касово-розрахункових операцій, а за відсутності угоди про розмір пені - в розмірі, встановленому законом. Платник зобов`язаний самостійно нараховувати пеню на прострочену суму платежу і давати банку доручення про її перерахування з наявних на рахунку платника коштів.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені в розмірі 1 777,59 грн, суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає приписам чинного законодавства, а тому, вимога позивача в цій частині є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбаченим цим Кодексом.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем, у зв`язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин, суд, вважає заявлені позивачем вимоги такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства та підлягають задоволенню в частині зазначеній вище.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Особа, яка надала доказ на вимогу суду, має право вимагати виплати грошової компенсації своїх витрат, пов`язаних із наданням такого доказу. Розмір грошової компенсації визначає суд на підставі поданих такою особою доказів здійснення відповідних витрат. (ч. 1 ст. 128 Господарського процесуального кодексу України).

Критерії оцінки поданих заявником доказів суд встановлює самостійно у кожній конкретній справі, виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підтвердження понесення витрат, пов`язаних з розглядом справи прокуратурою надано до суду: рахунок на оплату №1345 від 24.09.2020 року на суму 700,00 грн, виписаний ДП «Редакція газети «Голос України» за публікацію оголошення в газеті; рахунок на оплату №230 від 22.02.2021 року на суму 1 166,60 грн, виписаний ДП «Редакція газети «Голос України» за публікацію оголошення в газеті; платіжне доручення №1455 від 22.10.2020 року на суму 700,00 грн, платіжне доручення №386 від 19.03.2021 року на суму 1 166,60 грн.

Таким чином, у зв`язку із обґрунтованістю пред`явлених прокурором вимог в даній справі, витрати, пов`язані із розглядом справи за розміщення оголошень в газеті щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, в розмірі 1 866,60 грн, покладається на відповідача.

Окрім того, судовий збір, у розмірі 4 204,00 грн, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, покладається на відповідача.

Керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Гончара Олександра Анатолійовича (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету (одержувач: УК у Шевченківському районі ГУ УДКСУ у м. Києві; код одержувача: 37995466; банк одержувача: Казначейство України (ЕАП)) заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 36 726,23 грн (тридцять шість тисяч сімсот двадцять шість гривень 23 копійки), суму пені в розмірі 1 777,59 грн (одна тисяча сімсот сімдесят сім гривень 59 копійок), суму інфляційних втрат в розмірі 616,14 грн (шістсот шістнадцять гривень 14 копійок).

3. Зобов`язати Фізичну особу-підприємця Гончара Олександра Анатолійовича (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) повернути Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву (ідентифікаційний код 19030825, місцезнаходження: 01032, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, буд. 50-г) державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 87,84 кв.м. (1-й поверх учбового корпусу №6 громадського будинку літ. «А»), яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 17.

4. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Гончара Олександра Анатолійовича (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) на користь Голосіївської окружної прокуратури міста Києва (ідентифікаційний код 02910019, місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 107) суму судових витрат в розмірі 1 866,60 грн (одна тисяча вісімсот шістдесят шість гривень 60 копійок) та суму судового збору в розмірі 4 204,00 грн (чотири тисячі двісті чотири гривни 00 копійок).

5. В іншій частині позову відмовити.

6. Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2102,00 грн залишити за Голосіївською окружною прокуратурою міста Києва.

7. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

8. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

9. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 та п. 17.5. розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складене 19.08.2021 року.

Суддя С.М. Морозов