Рішення № 98984677, 26.05.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2021 року Справа № 160/2899/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Царікової О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу № 160/2899/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

25.02.2021 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" , в якій позивач просить суд:

- визнати бездіяльність Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" протиправною;

- зобов`язати Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" здійснити нарахування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна в період з 2003 року по 2013 рік;

- зобов`язати Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально -виконавчої служби України (№89)" виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна в період з 2003 року по 2013 рік.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.03.2021 у справі №160/2899/21 вищезазначену позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу термін для усунення недоліків протягом п`яти днів з дня отримання копії цієї ухвали.

17.03.2021 на виконання вимог означеної ухвали ОСОБА_1 подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви (вх. №21052/21), до якої позивачем додано позовну заяву в новій редакції, в якій позивач просить суд:

- визнати бездіяльність Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально -виконавчої служби України (№89)" протиправною;

- зобов`язати Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально -виконавчої служби України (№89)" виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , різницю невиплаченої грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна в період з 2003 року по 2013 рік у розмірі 37376, 83 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у невиплаті грошової компенсації вартості за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік на підставі звернення позивача від 16.02.2021. Як стверджує позивач, керівництво Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально - виконавчої служби України (№89)" в усному порядку повідомило його про неможливість проведення відповідних виплат у зв`язку зі скрутним фінансовим становищем та відсутністю грошових коштів на рахунках підприємства. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 був вимушений звернутися за захистом власних прав та інтересів до суду із цим позовом.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.03.2021 відкрито провадження в адміністративній справі №160/2899/21, розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

20.04.2021 до суду надійшли від Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально - виконавчої служби України (№89)" заперечення на позов (вх. № 31942/21), в яких відповідач заперечив проти заявлених до суду вимог та зазначив, що 15.02.2021 наказом Міністерства юстиції України «Про звільнення» за №266/к від 12.02.2021, відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» позивач був звільнений з посади директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» - заступника начальника державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» з виробництва та зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України. Як зауважив відповідач, ОСОБА_1 на підставі цього наказу видано довідку про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна. Відповідач наголосив, що абз.2 п.22 Порядку №578 встановлено, що грошова компенсація виплачується лише за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Натомість, станом на 14.04.2021 на рахунках Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» та у минулий період кошти на виплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна відсутні. Таким чином, відповідач вважає, що підприємство з об`єктивних обставин не мало та не має можливості виплатити позивачу грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна в повному обсязі.

Дослідивши всі документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що за наказом начальника Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Дніпропетровській області за №47 о/с від 09.09.2003 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ), як молодшому інспектору відділу нагляду і безпеки Ігренської виправної колонії УДД УВП у Дніпропетровській області (№133), присвоєно первинне спеціальне звання молодшого начальницького складу – молодший сержант внутрішньої служби.

У відповідності до наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення» за № 266/к від 12.02.2021 підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 , з 15.02.2021 звільнено з посади директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» - заступника начальника державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» з виробництва та зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до частини 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Пунктом 4 означеного наказу Державному підприємству «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» наказано провести із позивачем всі необхідні розрахунки.

Надалі позивач звернувся до в.о. директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» із рапортом від 16.02.2021, в якому просив відповідача виплатити йому грошову компенсацію за належні позивачу для отримання предмети речового майна особистого користування.

Як слідує із наданих позивачем до суду доказів йому нараховано і виплачено грошову компенсацію вартості за належні до видачі предмети речового майна за період з 2013 року по 2020 рік на суму 17043, 72 грн., однак за період з 2003 по 2013 рік нарахування і виплату відповідної компенсації підприємством не проведено.

Не погодившись із допущеною відповідачем бездіяльністю у вигляді не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна в період з 2003 року по 2013 рік, ОСОБА_1 звернувся за захистом своїх прав та інтересів до суду з означеним позовом.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч. 1 ст. 68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ч.1 ст.23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" №2713-IV від 23.06.2005 (далі - Закон №2713-IV), держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати (ч. 2 ст. 23 Закону №2713-IV).

Відповідно до ч.5 ст.23 Закону № 2713-IV, на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для поліцейських. На працівників кримінально-виконавчої служби поширюються умови оплати праці, передбачені для працівників Національної поліції, які не мають спеціальних звань, а також Кодекс законів про працю України в тій частині, коли спеціальними нормами не врегульовані відносини спеціальними нормативно-правовими актами.

Особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства (ч.5 ст.21 Закону №2713-IV).

Пунктом 1 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013 (далі - Порядок № 578) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що цей Порядок визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.

Відповідно до пункту 27 Порядку № 578, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.

Розмір грошової компенсації за неотримане речове майно визначається пропорційно часу, що минув з моменту виникнення права на отримання речового майна, до дати підписання наказу про звільнення зі служби (не враховуючи місяць звільнення).

Згідно з пунктом 23 Порядку № 578, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається Мін`юстом за пропозицією Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України", державної установи "Центр пробації" відповідно до їх закупівельної вартості.

Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки (п. 60 Порядку № 578).

Позивачу видано довідку за №33 (без дати) про нарахування та виплату грошової компенсації за належне до видачі речове майно, в якій відповідач самостійно визначив суму грошової компенсації за 24 предмети недоотриманого речового майна за період з 2013 по 2020 в розмірі 17043, 72 грн. Згідно з означеною довідкою №2 позивачу нараховано та виплачено компенсацію за неотримане речове майно в сумі 17043, 72 грн. за означений період, однак нарахування та виплата позивачу компенсації за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік Державним підприємством «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)» не здійснено.

Доказів нарахування та виплати ОСОБА_1 означеної компенсації відповідачем до суду не надано.

Основним аргументом відповідача щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно є відсутність коштів для такого виду виплат.

Суд критично оцінює доводи відповідача щодо відсутності коштів, оскільки вони не відповідають вимогам чинного законодавства щодо проведення розрахунку при звільненні.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3744-ІV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейським судом з прав людини у рішенні від 10.03.2011 (остаточне 10.06.2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) сформовано позицію, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

Згідно з позицією Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

Також, Європейський суд з прав людини у справах "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України" зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача, яка виражена у не нарахуванні і не виплаті позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 2003 року по 2013 рік є протиправною, а посилання ОСОБА_1 на протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні та невиплату компенсації за неотримане речове майно є обґрунтованими.

Разом з тим, суд зауважує, що у прохальній частині позовної заяви ОСОБА_1 не конкретизовано, в чому саме полягає допущена відповідачем протиправна бездіяльність.

Стосовно іншої частини позовних вимог, а саме: зобов`язання відповідача виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , різницю невиплаченої грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік у розмірі 37376, 83 грн. суд зауважує, що позивачем не надано до суду жодного доказу, на підставі якого ОСОБА_1 здійснено розрахунок означеної суми різниці невиплаченої йому компенсації.

При цьому, суд наголошує, що наявна у матеріалах справи довідка за № 33 містить лише відомості нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за період 2013 - 2020 рр.

Згідно із положеннями статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

В рішеннях Європейського Суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.

Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до абзацу 3 пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду «Про судове рішення в адміністративній справі» №7 від 20.05.2013, суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Проте, як зазначав в своїх рішеннях (від 16.09.2015 у справі №21-1465а15, від 02.02.2016 у справі № 804/14800/14) Верховний Суд України спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Суд також зазначає, що у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський Суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Так, відповідно до частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Суд зазначає, що законодавством передбачено право суду у випадку встановлення порушення прав позивача зобов`язувати суб`єкта владних повноважень приймати рішення або вчиняти певні дії.

Водночас, положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції, в даному випадку, цього органу державної влади.

Відтак, заявлена ОСОБА_1 до суду позовна вимога про зобов`язання відповідача виплатити позивачу різницю невиплаченої грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік у розмірі 37376, 83 грн. не підлягає задоволенню.

Статтею 5 КАС України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зі змісту вказаної норми, можна зробити висновок, що при розгляді справи, суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві.

Водночас, суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про якій йдеться у позовній заяві.

Тому, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд вважає за потрібне вийти за межі позовних вимог, оскільки це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача та визнати протиправною бездіяльність Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" щодо не проведення своєчасного та повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , а саме: не виплаті компенсації за неотримане речове майно за період з 2003 року по 2013 рік й зобов`язати Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік.

З урахуванням вищенаведеного, беручи до уваги фактичні обставини у цій справі, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

У відповідності до вимог ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 139, 241, 242-246, 255, 262, 295 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 89)" (вул. Данила Галицького, 1а, м.Дніпро, 49102; код ЄДРПОУ 08679764) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 89)" щодо не проведення своєчасного та повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , яка полягає у невиплаті компенсації за неотримане речове майно за період з 2003 року по 2013 рік.

Зобов`язати Державне підприємство "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№89)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна за період з 2003 року по 2013 рік.

В іншій частині заявлених позовних вимог відмовити повністю.

Стягнути з Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 89)" (код ЄДРПОУ 08679764) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 454 (чотириста п`ятдесят чотири) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 КАС України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.

Повний текст рішення складений 26.05.2021.

Суддя О.В. Царікова