Рішення № 98544183, 23.07.2021, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2021 року Справа № 280/8376/20 провадження ПР/280/17/21 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання Стовбур А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

до Військової частини А1978 (69068, м.Запоріжжя, вул.Стефанова, буд.1; код ЄДРПОУ 08160298)

про визнання протиправною відмови, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини А1978 (далі - відповідач, ВЧ А1978), у якій позивач просить суд:

1) визнати протиправною відмову відповідача щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.03.2019 по день фактичної виплати, а саме по 13.08.2020;

2) стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки при звільненні з 27.03.2019 по 13.08.2020 включно у розмірі 183 756,85 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що був звільнений з ВЧ А1978 у березні 2019 року, однак в період проходження служби відповідачем нарахування грошового забезпечення проводилося не у повному обсязі, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 26.09.2020 у справі №280/3501/19 зобов`язано ВЧ А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення. На виконання вказаного рішення ВЧ А1978 у серпні 2020 року здійснило виплату заборгованості. Позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак ВЧ А1978 у нарахуванні та виплати середньомісячного заробітку відмовила з посиланням на те, що на військовослужбовців не поширюються норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Позивач вважає таку відмову протиправною, просить позов задовольнити.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 позовну заяву повернуто позивачеві.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.03.2021 ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 скасовано, справу №280/8376/20 направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 05.05.2021 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 24.05.2021 відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Відповідач не погодився із заявленими позовними вимогами та 03.06.2021 подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що командування ВЧ 1978 у своїй діяльності керуються Конституцією України та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних сил України, директивами Міністерства оборони та начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних сил України, іншими правовими актами. Звертає увагу, що спеціальне законодавство щодо проходження військової служби не передбачає такого виду відповідальності адміністрації, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні. Вказує, що у спірних правовідносинах відсутні підстави для застосування статті 117 КЗпП. Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010, вказує про відсутність обґрунтованих підстав стверджувати про право позивача на отримання середнього заробітку за затримку виплати індексації, що мала місце після того, як її присудження було встановлено судом. Звертає увагу, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.09.2020 у справі 280/1969/20 зобов`язано ВЧ А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 27.03.2019 по 18.12.2019, що охоплює спірний період у даній справі. Крім того, посилається на те, що заявлена сума середнього заробітку до стягнення не відповідає принципу співмірності. Також вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.

Наказом командира ВЧ А1978 від 27.03.2019 №73 (по стройовій частині) прапорщика ОСОБА_1 старшину 7 артилерійської батареї 3 артилерійського дивізіону військової частини, звільнено у запас відповідно пункту 2 підпункту «а» частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту) від 25 березня 1992 року (зі змінами). З 27.03.2019 виключено із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення та направлено до Шевченківського районного військового комісаріату міста Запоріжжя.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 26.09.2019 у справі №280/3501/19, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16.03.2020, визнано протиправними дії ВЧ А1978 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 27.03.2019 включно. Зобов`язано ВЧ А1978 провести розрахунок та виплату ОСОБА_1 невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 27.03.2019 включно.

На виконання рішення суду 13.08.2020 відповідач перерахував позивачу кошти у розмірі 4 182,26 грн., що підтверджується платіжним дорученням №2313 від 12.08.2020.

Позивач звернувся до відповідача із заявою від 08.10.2020, у якій просив нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 27.03.2019 по фактичний день виплати на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду по справі №280/3501/19 (по серпень 2020 року).

Листом від 02.11.2020 №6085 ВЧ А1978 надала відповідь, у якій зазначила, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП) не поширюється.

Не погодившись з відмовою у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону №2232-XII).

Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).

За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Пунктом 242 Положення №1153/2008 визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Суд зазначає, що нормами права, що регулюють проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми, яка б визначала право військовослужбовця на отримання такої компенсації.

Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд зазначає, що загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №825/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).

На підставі викладеного, суд відхиляє доводи відповідача, покладені в основу відмови у виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, про те, що положення КЗпП на спірні правовідносини не поширюються.

Суд зазначає, що нормами статті 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Частина 1 статті 117 КЗпП переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

У контексті вищенаведеного, слід зазначити, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Отже, суми індексації грошового забезпечення, на які мав право позивач, повинні бути виплачені у день звільнення позивача з військової служби. Факт не виплати такої індексації в установлений строк, що підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили, є підставою для застосування наслідків, які передбачені статтею 117 КЗпП України.

Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.

З огляду на вказане, та з урахуванням того, що відмова у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є вольовим рішенням суб`єкта владних повноважень, суд доходить до висновку, що рішення ВЧ А1978 про відмову у виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оформлене листом від 02.11.2020 №6085, є протиправним.

Щодо посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010, слід зазначити таке.

Так, за змістом відзиву на позовну заяву відповідач вважає, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим, у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Тому за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17 дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.06.2021 по справі №280/1198/20.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.03.2019 по 13.08.2020 включно у розмірі 183 756,85 грн., суд виходить з такого.

Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 "Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати" (далі - Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

В цій справі позивач звільнений із військової служби 27.03.2019.

Рішення суду, яким зобов`язано ВЧ А1978 провести розрахунок та виплату ОСОБА_1 невиплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 27.03.2019 включно, фактично виконано відповідачем 13.08.2020.

Отже, час затримки виплати індексації грошового забезпечення у період з 27.03.2019 по 13.08.2020 склав 345 робочих днів.

Згідно з довідкою про розмір грошового забезпечення №2457 від 30.10.2020, розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні два місця перед звільненням за період січень 2019 року становив 12 545,86 грн., за лютий 2019 року - 12 609,25 грн. Кількість днів за вказаний період - 59.

Враховуючи вимоги пункту 8 Порядку №100, середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 за січень - лютий 2019 року становить 426,36 грн. ((12 545,86 +12 609,25)/59).

Отже, розмір середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні складає: 426,36 грн. х 345 дні = 147 094,20 грн.

Водночас, вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача, суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, згідно якої, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП.

Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Враховуючи вищезазначені правові висновки, суд застосовує такі критерії для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, а саме: той факт, що позивач звернувся з позовом до ВЧ А1978 про визнання протиправними дій щодо невиплати йому індексації грошового забезпечення (справа №280/3501/19) у липні 2019, тобто майже через 4 місяці після виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Натомість, з часу звернення до суду за захистом порушеного права до часу виконання відповідачем рішення суду сплинуло більш ніж 1 рік.

Також суд зазначає, що розмір невиплаченої індексації грошового забезпечення позивача при звільненні становив 4 182,26 грн., при цьому ця сума заборгованості становить приблизно 2,8% від визначеної суми середнього заробітку за час затримки її виплати при звільненні (147 094,20 грн.).

За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, та враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд вважає за необхідне визначити середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, у розмірі суми, яка підлягала виплаті при звільненні, а саме: 4 182,26 грн.

При цьому, суд враховує наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу належних сум до виплати на день звільнення, який вирішувався судом, період затримки виплати такої заборгованості, який пов`язаний саме із вирішенням спору у судовому порядку.

З наведених підстав суд доходить до висновку, що пропорційним та справедливим розміром відшкодування позивачу є розмір, який дорівнює сумі, що не була виплачена позивачу у день звільнення, тобто 4 182,26 грн.

Щодо посилання відповідача на те, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.09.2020 у справі №280/1969/20 зобов`язано ВЧ А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 27.03.2019 по 18.12.2019, що охоплює спірний період у даній справі, суд зазначає таке.

Так, з аналізу змісту вказаного судового рішення слідує, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв`язку з невиплатою ВЧ А1978 при звільненні позивача компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 12.03.2015 по 27.03.2019. При цьому, у ВЧ А1978 виник обов`язок нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 12.03.2015 по 27.03.2019, на підставі рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 30.09.2019 у справі №280/3503/19, яке набрало законної сили 18.12.2019.

Натомість, станом на час виникнення спірних правовідносин у справі №280/1969/20, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 26.09.2019 у справі №280/3501/19, яким зобов`язано ВЧ А1978 провести розрахунок та виплату ОСОБА_1 невиплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 27.03.2019, не набрало законної сили.

Поряд з вищевказаним, слід зазначити, що відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП, настає в разі невиплати з вини роботодавця усіх належних звільненому працівникові сум в день звільнення, а тому виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку з компенсації, за невикористані календарні дні додаткової відпустки, в даному випадку не свідчить про відсутність у ВЧ А1978 обов`язку щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з інших належних звільненому працівникові сум (в тому числі індексації грошового забезпечення), які не були виплачені у день звільнення.

Також судом враховується, що у спірному випадку суд визначив середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, а не з урахуванням фактичного періоду затримки виплати.

Що стосується строку звернення до суду з даним позовом, суд звертає увагу, що ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 позовну заяву ОСОБА_1 було повернуто позивачеві з мотивів пропуску строку звернення до суду, однак постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.03.2021 ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 скасовано, а справу №280/8376/20 направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду, а тому відповідні аргументи відповідача не підлягають врахуванню.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Частинами 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження наданими до матеріалів справи письмовими доказами, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору в силу приписів Закону України "Про судовий збір", питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним рішення Військової частини А1978 про відмову у виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оформлене листом від 02.11.2020 №6085.

Стягнути з Військової частини А1978 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.03.2019 по 13.08.2020 у розмірі 4 182,26 грн. (чотири тисячі сто вісімдесят дві гривні 26 коп.).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач - Військова частина А1978, місце проживання: 69068, м.Запоріжжя, вул.Стефанова, буд.1; код ЄДРПОУ 08160298.

Повне судове рішення складено 23.07.2021.

Суддя М.О. Семененко