Рішення № 98516046, 22.07.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

22 липня 2021 р. № 520/3423/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді – Полях Н.А., розглянувши в приміщенні суду в м. Харкові в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області ( вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач з адміністративним позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2020 р. № 484-20;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування позову зазначив, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. На підставі викладеного просив задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.

Сторони були належним чином повідомлені про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття спрощеного провадження у справі, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення.

У відзиві на позовну заяву представник Державної міграційної служби України наголосив на тому, що суб`єктом владних повноважень було встановлено, що, громадянину Республіки Гвінея ОСОБА_1 , при поверненні до країни громадянської належності, не існує об`єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи абр політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осію, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. На підставі викладеного просив відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Керуючись приписами ст.ст. 171, 257, 258 КАС України, суд зазначає, що розгляд позовної заяви здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до приписів ч.4 ст.229 КАС України, оскільки розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи згідно із приписами ст.258 КАС України, то фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Судом встановлено, що Головним управлінням державної міграційної служби України в Харківській області ОСОБА_1 повідомлено (повідомлення №2 від 20.01.2021р.) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою відмови зазначено рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2020р. №484-20.

Не погоджуючись із діями суб`єкта владних повноважень, та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся за захистом своїх прав до Харківського окружного адміністративного суду.

По суті спірних вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регламентується нормами статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Так, зокрема, частиною 1 зазначеної статті передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правил, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України №649 від 07.09.2011 (далі по тексу Правила).

Відповідно до пункту 2.1 Розділу ІІ Правил, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 цього Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; а також протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно пунктом 2.4 Розділу ІІ Правил у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: - видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Нормами частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з нормами частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є, в тому числі, повторне звернення особи до уповноваженого органу із заявою з тих самих підстав, з яких раніше їй вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1цього Закону.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, якій раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)" з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.

На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту" №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.

Поняття "нові обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.

Судом встановлено, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. У зв`язку з цим, слід зазначити, що нові умови, які з`явилися у правовій дефініції "додатковий захист" можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги.

Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов`язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суд зазначає, що позивач взагалі не повідомив фактів щодо його переслідувань в країні громадянського походження, а отже, позивач не навів фактів, які можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктом 1, пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через недоведеність позивачем загрози його життю, фізичній цілісності чи свободі в Республіці Гвінея, а також можливості застосування до нього нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Судом також не встановлено фактів, які б свідчили про важку ситуацію у країні походження позивача та які б були підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до пункту 1, пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В ході вивчення ситуації у відкритих джерелах по країні походження позивача в тому числі, щодо контролювання ситуації представниками етнічної групи "малінке" у регіоні проживання заявника, встановлено, що етнічна група ОСОБА_2 ) є домінуючим етносом на території Гвінеї та складає більше 30% населення країни. У порівнянні з іншими африканськими державами, у Гвінеї ступінь реального впливу міжетнічних протиріч на внутрішньополітичні процеси значно нижче.

За наведених обставин суд погоджується з твердженням відповідача про те, що заява позивача не містить об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань, що є необхідним для вирішенням питання оформлення його документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Водночас відповідач як суб`єкт владних повноважень надав належні і достатні докази, які б спростували доводи позивача.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі приписів Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 9, 10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 257, 258, 262,263, 278 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області ( вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 22 липня 2021 року.

Суддя Н.А. Полях