Рішення № 98489167, 21.07.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2021 року м. Київ № 640/22530/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (надалі по тексту також - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №220 від 18 серпня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2010 року;

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області «Про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання» ОСОБА_1 за №80112300003234 від 10 червня 2020 року, прийняте за результатами розгляду заяви від 28 травня 2020 року;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області здійснити оформлення та видачу громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) нової посвідки на постійне проживання в Україні.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що у висновку про проведення перевірки щодо надання дозволу на імміграцію позивача та її дочки, відповідачем викладені припущення щодо протиправних дій, вчинених з боку посадових осіб УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві при наданні дозволу на імміграцію, які жодним чином не підтверджені, оскільки відсутні будь-які докази щодо порушення стосовно вказаних посадових осіб службових розслідувань, дисциплінарних проваджень або притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення дій під час видачі ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в Україні та дозволу на імміграцію.

На думку представника позивача, доводи відповідача про те, що надання позивачем під час отримання дозволу неповного пакету документів, зокрема документу, що іммігрант не заперечує проти імміграції матері та гарантує їй фінансове забезпечення, відсутності у малолітньої дитини дозволу на імміграцію, яких і бути не могло через вік дитини, є безпідставними, адже під час надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою позивача жодних заперечень щодо комплектності поданих документів УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві не повідомляв, оскільки відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про імміграцію» неподання особою всіх визначених законом документів є підставою для неприйняття заяви про надання дозволу на імміграцію.

Представник позивача також стверджував, що при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачем порушено вимоги Закону України «Про охорону дитинства», адже відповідачем не враховано, що позивач є законним представником своєї неповнолітньої дочки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У відзиві на адміністративний позов представник відповідача зазначив, що оскаржувані рішення прийняті обґрунтовано та з урахуванням всіх обставин справи, оскільки у позивача не було правових підстав на оформлення дозволу на імміграцію в Україну. Згідно позиції відповідача, при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу разом з неповнолітньою дочкою ОСОБА_2 були грубо порушені вимоги статей 4 та 9 Закону України «Про імміграцію», що призвело до прийняття рішення без наявних на те підстав та документів, які ці підстави повинні підтверджувати.

Представник позивача надіслав до суду відповідь на відзив, в якій повідомив, що рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-ІІІ без наведення прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує причини щодо скасування даного рішення, що надає право іноземцю та особі без громадянства на імміграцію, не може вважатися правомірним та обґрунтованим.

З огляду на викладене вище, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.

При цьому, суд враховує подані клопотання представника позивача про прискорення розгляду справи.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

13 квітня 2010 року позивач звернулась до ВГІРФО Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

25 червня 2010 року Управлінням у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в місті Києві громадянці Росії ОСОБА_1 видано дозвіл на імміграцію в Україну № НОМЕР_2 , яким на підставі пункту 6.3 частини 2, 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозволено постійне проживання в Україні. Разом з позивачем дозвіл на імміграцію в Україну отримала її неповнолітня дочка - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

22 грудня 2010 року ОСОБА_1 видано тимчасову посвідку на проживання № НОМЕР_3 .

В подальшому, 28 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

За результатами розгляду вказаної заяви, 10 червня 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийнято рішення №80112300003234 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідно до підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321, та підготовлені документи для скасування дозволу на імміграцію та виданої на підставі даного дозволу посвідки на постійне проживання.

18 серпня 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийнято рішення №220 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, згідно якого громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 та її дитині ОСОБА_2 на підставі пунктів 1 та 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 25 червня 2010 року.

Також, видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2010 року скасована на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321.

Незгода позивача із вказаним рішенням зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Аналогічна норма передбачена частиною 1 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі Закон № 2491-III), Законом України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон № 3773-VI), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію в поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою КМ України від 26.12.2002 №1983 (далі Порядок № 1983), Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 (далі - Порядок №321).

Статтею 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-III.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо, зокрема, з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; в інших випадках, передбачених законами України (пункти 1, 6 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III, які вказані в оскаржуваному рішенні).

Пунктом 21 Порядку №1983 визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (пункт 22 Порядку №1983).

Як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку, затвердженого начальником ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області 18 серпня 2020 року, проведеною перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання встановлено, що громадянка Росії ОСОБА_1 у заяві про надання дозволу на імміграцію у графі «Прошу надати мені дозвіл на імміграцію в Україну, оскільки я прибула на ПМЖ до доньки, яка народилась на Україні».

При цьому, іноземкою до заяви надані наступні документи, які долучені до матеріалів справи: заява встановленого зразку; квитанція про надання послуг; нотаріально засвідчена копія паспортного документа; копія паспортного документа з відміткою про перетин державного кордону разом з дочкою ІНФОРМАЦІЯ_3 та 06.04.2010; нотаріально засвідчена (22.10.2009) копія з перекладом свідоцтва про народження дочки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виданого 11 червня 2005 року Посольством Росії в Україні; довідка МВС Російської Федерації Головного інформаційно-аналітичного центру про відсутність судимості на території Російської Федерації №34/12/3-12/422 від 16.02.2010; медичні довідки; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про право власності на житло, власником якої є ОСОБА_3 ; довідка форми №3 від 11.03.2010 року №99; нотаріальна заява (09.03.2010) від батька ОСОБА_3 згода на імміграцію на Україну його малолітньої доньки ОСОБА_2 разом з матір`ю громадянкою Росії ОСОБА_1 , та згода на проживання та реєстрацію місця проживання; засвідчена заява в КП «Житло-Сервіс» згода на реєстрацію місця проживання дочки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 ; копія та оригінал довідки з Управління інформаційних технологій ГУ МВС України і місті Києві про відсутність судимості по Україні; нотаріальна заява.

Тобто, на думку відповідача, жодного документа, який би підтверджував наявність у іноземки підстав для отримання дозволу на імміграцію у відповідності до вимог імміграційного законодавства, подано не було.

Також у висновку зазначено, що відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», подається нотаріально засвідчений документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак, лише повнолітня дитина може нести фінансові зобов`язання перед батьками, а тому ця вимога не могла бути виконана позивачем, що відповідно до пункту 6 статті 12 Закону України «Про імміграцію» є підставою для скасування дозволу на імміграцію.

Також, у висновку від 18 серпня 2020 року вказано, що виходячи з положень пункту 9 частини 7 статті 9 Закону України «Про імміграцію», жодних підстав у неповнолітньої ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на отримання дозволу на імміграцію за територіальним походженням не було, таким чином до рішення були включені норми, які суперечать вимогам законодавства України чинного на момент прийняття рішення.

На підставі наведеного в сукупності, у громадянки Росії ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) не було правових підстав на оформлення дозволу на імміграцію в Україну.

Аналіз змісту висновку від 18 серпня 2020 року свідчить, що оскаржуване рішення прийняте з підстав того, що на думку відповідача, у неповнолітньої ОСОБА_2 не було правових підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну за територіальним походженням; позивачем не вказана підстава, згідно якої вона мала право на отримання дозволу на імміграцію в Україну; позивачем не було надано УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві жодного документа, який би підтверджував наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Пунктом 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III визначено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Пунктом 3 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III (в редакції станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію) передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Відповідно до частини 4 статті 7 Закону України «Про громадянство» особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників (частина 3 статті 8 Закону України «Про громадянство»).

Аналіз наведених норм чинного на момент отримання дозволу на імміграцію законодавства свідчить, що ОСОБА_2 має право на набуття громадянства України за територіальним походженням, оскільки народилась в місті Києві і була особою без громадянства.

Відтак, саме з підстав того, що ОСОБА_2 уродженка міста Києва, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походження, її матір - ОСОБА_1 набула статус іммігранта на підставі положень пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

Тобто, позивач подала документи на отримання дозволу на імміграцію дочки на підставі пункту 3 частини 3 статті 4 Закону №2491-III та стосовно себе як матері іммігранта відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 цього Закону.

Суд наголошує на тому, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням документів згідно переліку. У разі не надання особою таких документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як наслідок, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.

При цьому, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що 25 червня 2010 року рішенням УГІРФО ГУ МВС України у місті Києві позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україні, він був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2010 року з терміном дії «безстроково».

Отже, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, уповноважений орган проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, та керуючись пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених у статті 10 Закону України «Про імміграцію», не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Суд зазначає, що оскаржуване рішення прийняте, зокрема, на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, тобто за умови, якщо з`ясується, що дозвіл на імміграцію надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Вимогами частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства).

Водночас, всупереч покладеного на відповідача обов`язку, останній не підтвердив належними та допустимими доказами наявності підстав для анулювання дозволу на імміграцію, визначених пунктом 1 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, а саме в чому полягають свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи які документи, на підставі яких видано дозвіл, втратили чинність.

Натомість, наведені у висновку від 18 серпня 2020 року твердження спростовані вище судом фактичними обставинами справи та нормами чинного законодавства, що врегульовували спірні правовідносини на час їх виникнення.

Крім того, оскаржуване рішення від 18 серпня 2020 року №220 про скасування позивачу та її дитині дозволу на імміграцію в Україну прийнято на підставі пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491-III (інші випадки, передбачені законами України).

В той же час, оскаржуване рішення не містить посилань на встановлений міграційним органом інший випадок, передбачений Законом України «Про імміграцію». Доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію не повного пакету документів, передбачених законом, приховування даних щодо сімейного стану, відповідачем не надано. Також не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 року в справі №820/5953/16, від 26.06.2020 року №820/1861/17, від 13.03.2018 року №820/3610/17, від 25.09.2019 року в справі №813/119/16, які в силу норм частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію з підстав, визначених пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, без наведення прямої норми іншого закону, яка регламентує причини скасування такого рішення, що надає право іноземцю та особі без громадянства на імміграцію, не може вважатися правомірним та обґрунтованим.

З урахуванням наведеного в сукупності, судом вбачаються підстави для скасування оскаржуваного рішення від 18 серпня 2020 року №220.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання від 10 червня 2020 року № НОМЕР_4 видане на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321, а саме дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

В той же час, як встановлено вище, відповідачем не вказано в чому саме полягають невідповідність та відсутність підтвердження необхідної інформації, а наведені твердження спростовані фактичними обставинами справи.

Суд бере до уваги п. 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018 по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18), де міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

До того ж, на законодавчому рівні розмежовуються поняття «обмін» посвідки та її «оформлення». Під різне нормативне регулювання підпадає як порядок розгляду заяви, так і підстави для прийняття рішення і кінцевий результат розгляду заяви.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернулася до відповідача з заявою саме про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія) до п.7 Порядку № 321, додавши до заяви необхідний перелік документів.

Суд зазначає, що приписи Порядку №321 не надають право відповідачу при розгляді заяви про обмін посвідки перевіряти обґрунтованість підстав її оформлення.

Відтак, суд вбачає підстави для скасування рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання від 10 червня 2020 року № НОМЕР_4 як необґрунтованого.

Щодо частини позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити оформлення та видачу громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) нової посвідки на постійне проживання в Україні, суд зазначає, що оскільки вирішення питання про здійснення оформлення (обміну) та видачі посвідки на постійне проживання в Україні є компетенцією органів міграційної служби (його дискреційними повноваженнями), суд вважає, що в задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання на території України - належить відмовити.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У даному випадку належним та достатнім способом захисту позивача у спірних правовідносинах є зобов`язання відповідача вирішити питання щодо оформлення та видачі ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Разом з тим, відповідач як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності прийнятого оскаржуваного рішення.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Беручи до уваги положення частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача здійсненні ним судові витрати пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №220 від 18 серпня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2010 року.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області «Про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання» ОСОБА_1 за №80112300003234 від 10 червня 2020 року, прийняте за результатами розгляду заяви від 28 травня 2020 року.

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області вирішити питання щодо оформлення та видачі громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) нової посвідки на постійне проживання в Україні в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) понесені нею судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 261 (одна тисяча двісті шістдесят одна) гривня 20 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя А.Б. Федорчук