Рішення № 98459509, 19.07.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/7283/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марина П.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №367909 від 15.03.2021 року;

зобов`язати Головне управління ДМС України в Одеській області поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_1 .

При цьому, позивачем у позовній заяві помилково зазначено свої реєстраційні дані « ОСОБА_1 » замість правильних « ОСОБА_1 ».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 в 2007 році вперше прибув до України з метою вступу до вищого навчального закладу, а в 2012 році змушений був звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області Управління по роботі з іноземцями та біженцями із заявою про захист в Україні та 01 листопада 2012 року ГУ ДМС України в Одеській області Управління по роботі з іноземцями та біженцями йому було видано довідку про звернення за захистом в Україні № 0002202.

Позивач також зазначає, що 26 липня 2014 року між ним та ОСОБА_3 народження було укладено шлюб, про що свідчить свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 26.07.2014 року, а 05 грудня 2017 року ДМС України ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області Управління по роботі з іноземцями йому було видано дозвіл на міграцію в Україну та 18 січня 2018 року - посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_2 .

Позивач у позовній заяві зазначає, що 15 березня 2021 року ДМС України ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області Управління по роботі з іноземцями було прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки ним у 2017 році були надані всі необхідні документи, які в свою чергу пройшли необхідну перевірку правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, а в матеріалах справи відсутні докази надання ним будь яких свідомо неправдивих відомостей.

Також позивач зазначає, що відповідно до п.1 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» в редакції, чинній на час отримання ним дозволу на імміграцію, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Не погоджуючись з прийнятим відповідачем рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою суду від 05.05.2021 року адміністративний позов залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.

На виконання ухвали суду позивачем усунено недоліки адміністративного позову.

Ухвалою суду від 17.05.2021 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Представником відповідача 07.06.2021 року надано до суду відзив на адміністративний позов, згідно з яким останній зазначив, що відповідач не визнає даний адміністративний позов. Представник відповідача посилаючись на судові рішення по справі №815/1203/16 зазначає, що з 24.05.2017 року та відповідно під час звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію позивач знаходиться на території України без законних на те підстав.

Також представник відповідача у відзиві зазначає, що вирішення питання щодо поновлення посвідки на постійне проживання в Україні відноситься до дискреційних повноважень відповідача.

Представник відповідача вважає, що оскаржуване рішення прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства у спосіб, передбачений Конституцією України та Законодавством України.

29.06.2021 року до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, згідно якої позивач вважає доводи викладені у відзиві на адміністративний позов необґрунтованими, а позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню.

Станом на дату вирішення даної адміністративної справи інших заяв по суті справи на адресу суду не надходило.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

Громадянин Республіки Судан ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_3 26 липня 2014 року зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 26.07.2014 року.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року у справі №815/1203/16, яка залишена без змін ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 24 травня 2017 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2016 р. №40-16, та зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено повністю.

Позивачу 18.10.2017 року було вручене попередження №5/1-2215 від 18.10.2017 року про неприпустимість незаконного перебування на території України, в якому зазначено про те, що з 24.05.2017 року ОСОБА_1 перебуває на території України у категорії нелегального мігранта.

24 листопада 2017 року громадянин Республіки Судан ОСОБА_1 подав до ГУ ДМС України в Одеській області заяву про надання дозволу на імміграцію у зв`язку з тим, що позивач перебував у шлюбі з громадянкою України понад 2 роки.

Відділом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Одеській області ОСОБА_1 надано дозвіл на імміграцію в України від 05.12.2017 року №367909 на підставі п.1 ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію».

Вказаний дозвіл позивачу видано відповідно до висновку заступника начальника відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ГУ ДМС України в Одеській області у зв`язку з тим, що громадянин Республіки Судан ОСОБА_1 понад два роки перебуває у шлюбі з громадянкою України.

18.01.2018 року ОСОБА_1 видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 .

На підставі висновку ГУ ДМСУ в Одеській області щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Судан ОСОБА_1 від 15.03.2021 року, прийнято рішення від 15.03.2021 року №367909, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 05.12.2017 року на підставі п. 1 та 5 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Також скасовано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 видана 18.01.2018 року.

Як вбачається з вказаного висновку, перевіркою матеріалів справи було виявлено, що відповідно попередження про неприпустимість незаконного перебування на території України від 18.10.2017 № 5/1-2215 громадянин Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 24.12.2013 перебував на обліку управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції. Рішенням ДМС від 17.02.2016 № 40-16 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою потребує додаткового захисту. Зазначене рішення було оскаржено у судових інстанціях, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2016 у задоволенні адміністративного суду було відмовлено повністю, зазначене рішення було підтримано ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду 15.06.2016 та ухвалою Вищого адміністративного суду від 24.05.2017. Із вказаного періоду громадянин Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є нелегальним мігрантом.

У висновку зазначено, що 18.10.2017 громадянина Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , притягнуто до адміністративної відповідальності, яка передбачена частиною 1 статті 203 КУпАП.

Таким чином, у висновку встановлено, що при зверненні із заявою про надання дозволу на імміграцію громадянин Судану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебував на території України з порушенням законодавства України.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено. Що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина друга статті 2 КАС України зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні (п. 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про імміграцію» особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

За правилами ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Положеннями ст. 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

За приписами пунктів 21-25 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу за місцем прийняття рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

Рішення ДМС, територіальних органів і підрозділів, інших органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції зобов`язані забезпечувати провадження у справах з питань імміграції, а також дії чи бездіяльність їх посадових та службових осіб можуть бути оскаржені відповідно до законодавства. У цьому разі провадження у справах з питань імміграції припиняється до прийняття відповідного рішення.

В силу вимог п. 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Пунктом 22 Порядку № 1983 визначено, що для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Відповідно до підпункту 1 п.1 ст.64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Як встановлено судом, Головним управлінням Державної міграційної служби України надаючи дозвіл на імміграцію в Україну від 05.12.2017 року №367909 встановлено, що позивач має право на імміграцію та отримання посвідки на постійне проживання, у зв`язку з документальним підтвердженням підстав передбачених Законом України «Про імміграцію», а саме п.1 ч.3 ст.4 вказаного Закону, як одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.

При цьому, станом на дату надання позивачу дозволу на імміграцію в України відповідачу були відомі факти та обставини, про які зазначено у висновку щодо скасування позивачу дозволу на імміграцію.

За період з 2017 року до прийняття оскаржуваного рішення, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію від 05.12.2017 року №367909.

Судом встановлено, що спірне рішення ГУ ДМС України в Одеській області прийнято в тому числі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», однак ні у оскаржуваному рішенні, ні у висновку, на підставі якого було прийняте оскаржуване рішення, не зазначена інформація, що дозвіл позивача на імміграцію надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Також спірне рішення ГУ ДМС України в Одеській області прийнято на підставі п. 5 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», яке у висновку мотивоване тим, що позивач з 04.05.2017 року був нелегальним мігрантом та що його притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі частини 1 статті 203 КУпАП.

В той же час, в матеріалах особової справи громадянина Республіки Судан ОСОБА_1 відсутні докази притягнення його до адміністративної відповідальності на підставі частини 1 статті 203 КУпАП.

Суд зауважує, що позивач при отриманні дозволу на імміграцію надав всі документи, передбачені законом, не приховувала дані щодо сімейного стану, та просив надати дозвіл на імміграцію на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки більше двох років перебував у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 .

Доказів розірвання шлюбу позивача з ОСОБА_3 до суду не надано.

Суд зазначає, що за змістом частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" органи ДМС не зобов`язані, а мають право скасовувати наданий дозвіл на імміграцію при наявності тих чи інших обставин, які можуть бути розцінені як підстави для його скасування. У цьому питанні уповноважений орган наділений дискреційними повноваженнями, які передбачають право самостійного вибору варіанту поведінки чи прийняття рішення. Відповідно, це дозволяє уповноваженому органу об`єктивно оцінити обставини, які є підставою для можливого скасування дозволу, а також обставини, що настали після отримання особою дозволу на імміграцію, та прийняти пропорційне рішення з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів особи та цілей, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Необхідність пропорційного прийняття рішення обумовлена як законодавством України, так і практикою Європейського суду з прав людини. Згідно з практикою Європейського суду по правам людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання або обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка вирішення органу влади повинна бути чіткою та зрозумілою, як і можливі наслідки.

Європейський суд з прав людини також підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. (Рішення від 20.10.2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04).

Суд зазначає, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).

Стаття 1 конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де мовиться про порушення права на сімейне життя у зв`язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.

Суд вважає, що у цій справі відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію позивача, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім`ю, а саме перебування позивача у шлюбі з громадянкою України більше п`яти років, та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача.

У суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України «Про імміграцію» є безальтернативний обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.

Крім цього, суд зазначає, що відповідачем не дотримано одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності. Який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, суд доходить висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст. 8 ЄКПЛ не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, суд дійшов висновку, що навіть враховуючи те, що позивач протягом декількох місяців до звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію нелегально перебував на території України, оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та його дружини скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу їх життя.

Вказані висновки узгоджуються з висновками, викладеними у поставної Верховного Суду від 10.10.2019 року у справі №300/564/19 та від 28.11.2019 року по справі №826/3689/16.

Тому суд дійшов до висновку, що оскаржуване рішення Головного управління ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №367909 від 15.03.2021 року є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Щодо доводів відповідача про те, що поновлення ОСОБА_1 посвідки на постійне місце проживання належить до дискреційних повноважень ГУ ДМС України в Одеській області, суд зазначає наступне.

В Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, зазначено, що під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Суд зазначає, що не вбачає у вимогах позивача щодо поновлення йому посвідки на постійне проживання дискреційних повноважень відповідача, а Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області у відзиві таке не доведено.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що з метою належного способу захисту порушеного права позивача існує необхідність зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання.

Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, надавши оцінку наявним доказам та поясненням в їх сукупності суд вважає що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем при поданні позову сплачений судовий збір в розмірі 908,00 грн. за квитанцією від 19.04.2021 року.

Враховуючи викладене, та те що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, суд дійшов висновку про стягнення з Головного управління ДМС України в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 908,00 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 291, 295, КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №367909 від 15.03.2021 року та зобов`язання Головного управління ДМС України в Одеській області поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №367909 від 15.03.2021 року.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_1 .

Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 908,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.

Відповідно до ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, 65045, м.Одеса, вул.Преображенська,44).

Суддя П.П.Марин